До змісту обох частин класичної політекономії останньої третини XIX — початку XX ст. українські вчені ставились, як правило, неоднозначно і досить критично. Насамперед вони негативно сприймали крайній індивідуалізм, проголошуваний прибічниками так званої манчестерської школи, "паризькою групою" (М. Блок, І. Гюйо, Ж. Курсель-Сеньой, П. Леруа-Больйо та ін.). Він проявлявся у наданні виняткового значення особистому егоїстичному інтересу, проголошенні повного невтручання держави у економічні відносини, нічим необмеженої свободи торгівлі тощо.
Представники вітчизняної економічної думки справедливо вважали такі допущення нереалістичними і неправомірними. Жодне суспільство не може основуватись лише на відносинах егоїзму та особистого інтересу його членів. Щоправда, це не заважало вченим визнавати величезне значення особистого інтересу за умови збігання його з суспільним. У цьому випадку він виступає одним з рушійних, об´єднуючих суспільство начал. Однак при цьому вітчизняні вчені робили принципове застереження: надання особистому інтересу ролі єдиного керівника людських дій знищило б суспільство як моральний організм і перетворило б його у торгову контору. У ній всі людські відносини визначались би винятково комерційним розрахунком, принципом "do ut des, facio ut facias". Але за такого принципу як єдиної основи людських відносин саме існування багатьох членів суспільства, наприклад, неспроможних власною працею створювати будь-які економічні цінності, стало б взагалі неможливим або перетворило б їх у маргіналів.
Вже в середині XX ст. Й.А. Шумпетер дав таку характеристику крайнім економічним лібералам: вони були антиетатистами, тобто вірили в те, що основне завдання економістів — спростовувати соціальні доктрини і боротися з жахливими помилками, які містяться у всіх планах соціальної реформи і будь-якого державного втручання. Зокрема, вони наполегливо стояли під пониклим прапором нічим не обмеженої свободи вільної торгівлі та "laissez faire". Це легко пояснює їх непопулярність у соціалістів, радикалів, католицьких реформаторів, солідаристів та ін.
Тут доречно провести певні паралелі між поглядами класиків, марксистів і провідних представників української економічної думки. Для останніх суспільство, засноване на виключно егоїстичних інтересах, — гіпотетичне, небажане. Для марксистів воно — реальне, капіталістичне, ринкове. Українські вчені заочно полемізували з такими представниками класичної політекономії, як, наприклад, Ф. Бастіа. Але одночасно, по суті, вони дискутували з прихильниками економічної теорії марксизму, їх тлумаченнями капіталістичної економіки, навіть у тих випадках, коли не називалися конкретні прізвища.
До сказаного вище додавалося ще одне критичне зауваження на адресу прибічників Ф. Бастіа та манчестерської школи. Суть його полягала в тому, що послідовне перенесення трактувань економічних законів, які ґрунтуються на приматі особистого інтересу, із теоретичної частини політекономії на все економічне вчення, тобто і на практичну частину політекономії, робить зайвою будь-яку економічну політику. Воно тим самим усуває майже будь-який вплив державної влади на народне господарство та може привести навіть до майже повного заперечення самої держави1. Очевидно, це значне перебільшення або буквальне розуміння принципу "laissez faire". Насправді, навіть за його проголошення, як показав А. Сміт, держава виконує ряд важливих функцій в галузі економіки.
Одночасно в українській економічній літературі оригінально ставилося питання про носіїв етичного начала загального блага у теоретичній і практичній частинах політичної економії. Навіть при допущенні у теоретичній частині політичної економії таких економічних відносин, які ґрунтуються виключно на особистому інтересі, вона не може випускати з уваги свого основного завдання — загального добробуту. У зв´язку з цим доречно нагадувалось саме про таку постановку питання А. Смітом. "Політична економія, розглядувана як галузь знання, — писав він, — конче потрібна державному діячеві або законодавцеві, ставить перед собою два різні завдання: по-перше, забезпечити народові високий дохід або засоби існування, а точніше, забезпечити йому можливість добувати їх; по-друге, давати державі чи суспільству дохід, достатній для суспільних потреб. Вона ставить собі за мету збагачення як народу, так і правителя". На думку професора Г.Ф. Симоненка, теорія має вказувати, наскільки ці відносини сприятливі чи несприятливі для досягнення загального добробуту, щоб в останньому випадку вимагати втручання економічної політики. При цьому вчений досить чітко розрізняв суб´єктів учення кожної із двох зазначених частин економічної науки. У теоретичній частині політичної економії ними виступали переважно окремі особи, а у галузі економічної політики — переважно держава, община, асоціація, сім´я та інші громадські союзи. Головне ж полягало у тому, що обидві частини економічної науки мали своїм найважливішим завданням спільну кінцеву мету — дослідження умов найбільш ефективного досягнення народного добробуту. Якраз це об´єднувало їх (частини) в одну економічну науку, надавало спільності її функціям.
Разом з тим представники економічної науки неоднозначно оцінювали смітівську постановку питання про двояке завдання політичної економії та її нагальну потребу для державних діячів і законодавців. Окремі з них вбачали у цій постановці суперечність загальній теорії. Адже проголошувана нею опора на саморегулювання економіки, відстоювання принципу невтручання держави в економічне життя виключали потребу в якійсь особливій практичній частині політекономії, яка б займалася проблемами свідомого використання природних економічних законів.
Одночасно в українській економічній літературі піддані критиці погляди тих представників німецької новоісторичної школи на чолі з Г. Шмоллером, які заперечували поділ економічної науки на чисту (теоретичну) і прикладну (практичну) частини. У цій критиці В.Ф. Левитський, Г.Ф. Симоненко та інші українські вчені вдало використали певні розбіжності в поглядах прихильників новоісторичної школи, зокрема судження професора А. Вагнера. "У працях цієї школи щезає, — писав професор А. Вагнер, — будь-яка відмінність між завданнями, методом і способом обробки історії і теорії господарства. При цьому остання замінюється першою, яка переходить у декого з нових істориків в архівно-історичні дослідження. Значення результатів таких досліджень для економічної науки природно перебільшується, оскільки мікроскопічним речам на зразок історії окремих цехів надається набагато більше значення, ніж яке вони можуть мати насправді"2. Як слушно зазначав Г.Ф. Симоненко, французький історик-соціолог Ж. Лакомб визнавав такого роду вченість навіть небезпечною для розумового життя людства. На його думку, необхідно зняти з людського розуму непосильний тягар подробиць історичної реальності, який полягає у все більшому нагромадженні не використаних до цього часу істориками сирих матеріалів. Для цього необхідно встановити причинний зв´язок між фактами. Здійснити ж це можна лише шляхом наукового узагальнення3.
Отже, в працях українських науковців йшлося не про позбавлення політичної економії історичності чи про бажаність витіснення історією політекономії, а про необхідність розумного поєднання теорії та історії. Насправді політична економія за своєю суттю глибоко історична. Вона має справу з історично-плинним матеріалом, тобто таким, який постійно змінюється у просторі й часі. Це зовсім не суперечить її теоретичному характеру. Єдність логічного та історичного у політичній економії втілюється в її змісті. Ця єдність характерна для політекономії у вузькому і широкому розумінні. В обох випадках йдеться про науку, яка вивчає історичний розвиток систем економічних відносин, способів господарювання, що виникають, формуються, розвиваються, функціонують і змінюються врешті-решт іншими.
Г.Ф. Симоненко слушно вбачав недоліки поділу політичної економії на теоретичну і практичну частини: "Він поділяє те, що за самою своєю суттю неподільне, відділяє, так би мовити, душу від тіла, моральні завдання і прагнення людини від її чисто тваринних, стихійних устремлінь, які керують нею в її боротьбі за існування; між тим як у живій, нормальній людині і в реально існуючих суспільствах обидві ці сторони мотивів людської діяльності знаходяться у постійному зв´язку між собою, взаємно контролюють та послаблюють і діють безперервно".
Це критичне зауваження вченого також становить інтерес з погляду з´ясування питання про носія етичного начала. Він не ототожнювався з раціональним егоїзмом смітівського "homo oeconomicus" ("людини економічної"). Це був самостійний і безпосередньо діючий чинник, носієм якого виступала людина у всій суперечливості притаманних їй начал: егоїстичного і кооперативного, індивідуалістичного і колективістського, матеріалістичного і духовного.