Практично аж до 20-х років XX ст. ні в зарубіжній, ні у вітчизняній економічній літературі в силу цілого ряду об´єктивних і суб´єктивних умов не існувало чіткого розрізнення української і російської економічної думки. Лише ретроспективно дослідники із загального масиву економічної літератури XIX ст. виділили праці дослідників, яких віднесли до числа українських. Вивчення ж питання про відмінності української і російської економічної думки розпочалось значно пізніше.
На початку XX ст. професор Київського університету О.Д. Білімович чітко вказав на існування особливої київської школи в політичній економії. Поряд з її фундатором М.Х. Бунге вчений відніс до цієї школи також професора Д.І. Піхна. Він звернув увагу на позитивну роль Д.І. Шхна у розвитку теорії цінності. Вчений не лише заперечував трудову теорію цінності в умовах, "коли навкруги російські економісти майже поголовно повторювали її", але й звернув увагу на однобічність теорії граничної корисності. О.Д. Білімович відніс теорію Д.І. Піхна до "примирювальних" теорій цінності, "які, власне кажучи, становлять не що інше, як подальший розвиток старої теорії попиту і пропозиції"1. Йшлося про розв´язання проблеми цінності та ціни в неокласичній традиції, започаткованій у 1890 р. А. Маршаллом та одночасно з ним окресленій М.І. Туганом-Барановським.
О.Д. Білімович наголошував на існуванні відмінностей між різними школами в межах єдиної, за його уявленнями, російської економічної думки.
Київська політекономічна школа стала однією зі шкіл маржиналізму, який на той час склався на Заході у самостійний і надзвичайно впливовий напрям економічної науки та існував у сукупності своїх різних шкіл (австрійської, кембриджської, математичної, американської та ін.).
На думку О.Д. Білімовича, "в багатьох найбільш основних питаннях як в економічній теорії, такі в економічній політиці, вона (київська школа. — Авт.) різко розходилася з іншою школою російських економістів — петербурзькою, марксистською в теорії, і народницькою в політиці — школою московською, що пов´язана з іменем покійного московського професора О.І. Чупрова".
Незважаючи на певні розбіжності у теоретичних поглядах представників київської школи, їх наукова позиція виокремлювалася єдністю методології (психологізмом, послідовним еволюціонізмом, певним прагматизмом у розумінні ролі економічної теорії, критичним ставленням до економічної теорії марксизму).
Одним з перших, хто поставив питання про відмінності української і російської економічної думки та достатньо ґрунтовно з´ясував його, був відомий український вчений-економіст Всеволод Голубничий (1928—1977). До числа найбільш значних відмінностей він відніс такі.
По-перше, серед українських економістів завжди переважав антиетатизм та прихильність до вільного, конкуренційного господарського життя. Ці відмінності пояснюються тим, що в Україні розвиток капіталізму як у промисловості, так і у сільському господарстві був незрівнянно інтенсивніший, ніж у Росії.
Проте такі твердження необхідно сприймати із суттєвими застереженнями. Оцінюючи погляди вчених, варто врахувати відмінності соціально-економічних умов, в яких вони формуються, і корінні завдання епохи. Залежно від цього погляди вчених навіть однієї і тієї ж країни на різних етапах її розвитку не можуть завжди бути етатичними чи антиетатичними. Для порівняння: в період боротьби з кріпацтвом і становлення капіталістичної ринкової економіки серед українських вчених панує прихильність до класичної політекономії з її постулатами вільної конкуренції та "невидимої руки" ринку, фритредерства, а на більш пізніх етапах розвитку капіталізму — прихильність до втручання держави в економічне життя.
По-друге, серед вчених та політиків існувало різне розуміння історичної долі капіталізму. У Росії з поширенням ідей соціалізму та марксизму посилились пророцтва неминучості загальної кризи та загибелі капіталізму. На противагу цьому українські економісти в цілому оптимістично оцінювали перспективи розвитку капіталістичного ладу і теоретично обґрунтовували таке бачення. Так, М. Туган-Барановський, розвиваючи класичні принципи Рікардо — Сея та опонуючи В. Ленінові і Р. Люксембург, висунув свою теорію ринків (1898). Згідно з нею, за умов раціонального розподілу ресурсів можливий безкризовий розвиток капіталістичної економіки. Циклічне скорочення народного споживання може компенсуватися розширенням продуктивних приватних і державних капіталовкладень. Як зазначає В. Голубничий, український вчений таким чином до деякої міри попереджав новітні теорії планового і регульованого капіталізму.
По-третє, романтична, історична та інституційна школи політичної економії в Україні майже не мали послідовників. Не було послідовників і націоналістичної школи Ф. Ліста. Натомість у Росії ідеї цих шкіл були помітно поширені.
По-четверте, прихід ідей соціалізму, в Україну з Франції, а в Росію — з Німеччини, обумовив істотну різницю їх сприйняття і розвитку. Зокрема, український соціалізм був головним чином етичним, а не матеріалістичним, і тому в центрі його уваги стояв не розвиток продуктивних сил, як у російському соціалізмі, а добробут народних мас, проблеми злиднів, здоров´я, соціального забезпечення тощо.
По-п´яте, політична економія марксизму аж до кінця 20-х pp. в Україні мала неспівмірно менше значення, ніж класична політична економія чи немарксистський соціалізм.
По-шосте, психологічна школа політичної економії, теорія граничної корисності, маржиналізм та математична економія прийшли в Україну наприкінці XIX ст. Однак політекономія англійського й американського неокласицизму не встигла поширитися в країні. Трохи більше розповсюдження мала ця школа в Росії вже за часів НЕП .
Більш пізні дослідження українських науковців дали змогу уточнити ряд із зазначених відмінностей, а деякі з них взагалі поставити під сумнів.