пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

9.1.1. Класичні ситуації в українській економічній думці та їх характеристика


Історія економічної думки вивчає становлення і розвиток економічної науки у просторі та часі, в єдності логічного та історичного. Просторовий аспект передбачає аналіз розгортання науки у світовому, регіональному та по країнному розрізах. Тому завжди існує проблема співвідношення інтернаціонального та національного у розвитку науки і відповідно його розкриття в економічній теорії та історико-економічних науках. Часовий аспект охоплює всі етапи (періоди) виникнення, становлення і розвитку економічної думки, а не лише політичної економії (економічної теорії). Тому процес розвитку світової і національної економічної науки відбивається в історичному розрізі.
Об´єктивне наукове відтворення реальної картини історичного полотна розвитку національної економічної науки передбачає розгляд його на фоні поступу світової економічної науки.
В останній третині XVIII ст. політична економія завершила довгий звивистий шлях свого остаточного виділення із низки суспільних наук та становлення як особливої самостійної галузі наукового пізнання. У подальшому вона розвивалась спільними зусиллями вчених різних країн, насамперед Західної Європи. Національна (вітчизняна) економічна наука прогресувала в складі єдиної світової науки, виступаючи її невід´ємним елементом.
Розвиток національної економічної науки в Україні у XIX ст. характеризувався рядом рис, спільних із розвитком світової економічної думки. В той же час цей розвиток мав свою специфіку порівняно з західним та російським, на певних етапах зазнавав радикальних змін і знаменувався виходом на світовий рівень на рубежі XIX—XX ст., а в чомусь навіть випереджав розвиток економічної думки в окремих європейських країнах.
У XIX ст. політична економія вступила переможницею меркантилістської системи. Значимість цієї події відтінюється тим фактом, що до того часу меркантилізм панував у Західній і Східній Європі більше чотирьох століть. Але вже італійські та французькі фізіократи розпочали активну боротьбу з ним у теоретичному і практичному плані. Вони створили нову теоретичну систему і прагнули покласти її в основу економічної політики. Щоправда, в сфері економічної політики їм не вдалося досягнути чогось значного, бо навіть практичні заходи, здійснені А.Ж. Тюрго як генеральним контролером фінансів Франції (1774—1776) у дусі фізіократії, були відмінені королем Людовіком XVI. Пізніше знаменитий шотландський вчений-політеконом А. Сміт визначив історичне місце як меркантилізму, так і фізіократії. Вчений охарактеризував меркантилізм ("комерційну систему") як ненаукову і практично віджилу систему регламентації та утисків, що стримувала подальший розвиток економіки. На противагу цьому фізіократія ("землеробська система") характеризувалась як у цілому благородне та істинне вчення, не зважаючи на деякі її серйозні помилки. Віджила свій вік і камералістика (від лат. camera, що означає скарбниця), представники якої обговорювали поточні проблеми економічної політики, пов´язані зі становленням національних держав тощо.
Для прогресивного розвитку світової економічної науки протягом XIX ст. характерні такі принципово важливі явища і процеси:
тривала провідна роль класичної школи політекономії (у широкому, немарксистському розумінні суті цього поняття, кола його представників і хронологічних меж);
боротьба альтернативних шкіл та напрямів економічної думки;
зіткнення "ортодоксії" і "єресі" практично в межах кожної із шкіл, внутрішні розколи різних напрямів економічної думки, яких не уник жоден із них;
криза класичної політекономії і боротьба навколо питання про її суть та шляхи виходу з кризового стану економічної науки;
маржиналістська революція і формування неокласичного напряму економічної теорії;
завершення другої і настання після 1870 р. чергової, третьої, класичної ситуації у розвитку економічної науки;
Класична ситуація, або класичний стан — такий стан в економічній науці, коли після тривалого періоду боротьби і дискусій досягається значний ступінь згоди, відбувається консолідація тих нових і оригінальних робіт, які велись раніше. За Й. Шумпетером, перша класична ситуація склалася у другій половині XVIII ст., а раніше подібний класичний стан не виникав жодного разу. В результаті його економічна наука набула статусу визнаної галузі наукового знання. Друга класична ситуація мала місце в період між 1790 і кінцем 1860 pp. Підсумком її стали праці Дж. С. Мілля. Третя класична ситуація охоплює період з 1870 р. до 1914 р. (і далі до 30-х pp. XX ст.). Вона пов´язана подальше ускладнення структури економічної науки і спроби її класифікації;
зміна співвідношення наукових сил і впливу різних шкіл економічної науки, тріумф одних і занепад інших.
Всі ці явища та процеси спостерігались також у розвитку національної економічної науки в Україні. Проте форми їх прояву були специфічними. Крім того, існували і деякі суто національні моменти у цьому розвитку.
Згідно з моделлю розвитку економічної науки Й.А. Шумпетера (1883— 1950), економічна теорія до 70-х pp. XIX ст. перебувала у другій класичній ситуації. Відмітною рисою її було панування у економічній науці англійської класичної політекономії. У такій самій ситуації перебувала і політична економія (економічна теорія) в Україні. Отже, у черговий раз підтвердилась спільність закономірностей становлення і розвитку економічної науки в різних країнах Європи.
Відображенням основних процесів, що відбувалися у світовій та вітчизняній економічній науці, стали насамперед зміцнення та прогрес тогочасної провідної школи економічної думки — класичної, а також поступове виникнення на різних етапах розвитку економічної думки ряду інших шкіл та напрямів (марксистського, історичного, неокласичного, інституціонального та ін.). Отже, структура економічної науки значно ускладнилась і сама вже потребувала наукового пояснення.
Доречно звернути особливу увагу на національний аспект прогресивного розвитку економічної теорії. На думку Й.А. Шумпетера, економічна наука до останньої чверті XVIII ст. була переважно італійською. Іспанці, французи та англійці в цілому поділяли друге місце, хоч співвідношення сил між ними з плином часу сильно змінювалось. З кінця XVIII ст. Англія легко вийшла на перше місце за рівнем досягнень в економічній науці і міцно утримувала його до 70-х pp. XIX ст. У подальшому відбулася зміна національної першості у розвитку загальної економічної теорії. Настав край відчутній перевазі Англії попереднього періоду в економічних дослідженнях. Набагато сильніше порівняно з попереднім часом проявилась тенденція до створення основоположних робіт, особливо оригінальних, представниками інших країн.
Щоправда, австро-американський вчений не згадує жодної із слов´янських країн щодо розвитку в них економічної науки і співвідношення його з процесами у західноєвропейських країнах. Між тим безперечно, що слов´янські
з науковою революцією, яка полягала насамперед у розвитку теорії граничної корисності і знаменувала собою початок періоду панування неокласики.
Слід зробити застереження про необхідність строгого розмежування понять "класична ситуація (стан)" і "класична політична економія", з яких перше набагато ширше за періодом охоплення теорій країни брали ту чи іншу участь у процесі розвитку економічної науки і мали як певні здобутки, так і значні проблеми на цьому шляху. На відміну від Й.А. Шумпетера це показано у працях видатного італійського економіста професора Міланського та Павійського університетів Луїджі Косса (1831 — 1896).
Л. Косса констатував посилене вивчення економіки в Росії з 1865 р. На його думку, воно стало частково наслідком ліквідації кріпосництва і безпосередньо викликаної цим господарської кризи, частково ж наслідком зміні: системи податків та розмноження акціонерних товариств, особливо залізничних, заснування Державного банку і зміни у грошово-кредитних відносинах1. Як показав далі Л. Косса, вчені Російської імперії плідно працювали у різних галузях економічних наук. Італійський вчений називав "дивним явищем" рясноту в російській літературі (яка для нього існувала безвідносно до національності авторів) творів з історії економічної думки та історії народного господарства, статистики і порівняльного законодавства. Вчений пояснював це явище суворими цензурними утисками, особливо за царювання Миколи І, які заважали багатьом видатним умам займатись теоретичними завданнями і множиною прикладних питань. Справді, не можна виключити впливу строгості попередньої цензури на вибір пріоритетних напрямків наукових досліджень. Очевидно, для розвитку історико-економічних наук та статистики умови були справді порівняно більш сприятливі, ніж для економічної теорії, управлінської науки чи економіки сільського господарства, враховуючи існування кріпосництва до 1861 р.
Представники політичної економії вперше почали активно осмислювати складні питання методології своєї науки — її об´єкт, предмет, методи, логіку, структуру, взаємозв´язки з іншими науками. Перші ж глибокі узагальнення цього осмислення в українській літературі з´явилися лише наприкінці XIX — початку XX ст. у працях відомих вчених-професорів — В.Ф. Левитського, О.М. Миклашевського, Г.Ф. Симоненка, М.І. Тугана-Барановського, К.Г. Воблого та ін. Проте слід зауважити, що ці узагальнення за часом появи та глибиною розробки були відповідними подібним західноєвропейським дослідженням, а то й випереджали їх. Одночасно в російських перекладах з´явились праці провідних західних теоретиків, присвячені зазначеним актуальним проблемам економічної науки. Це "Основы науки. Трактат о логике и научной методологии" B.C. Джевонса (1884), "Характер и логический метод политической экономии" Дж. Кернса (1897), "Предмет и метод политической экономии" Дж.Н. Кейн-са (1899), "Исследование о методах социальных наук и политической экономии в особенности" К. Менгера (1899), "Система логики" Дж.С. Мілля (1900), "Народное хозяйство, наука о народном хозяйстве и ее методы" Г. Шмоллера (1902) та ін. Отже, не лише вітчизняні професійні економісти, які добре володіли західноєвропейськими мовами, але й відносно широкий загал вітчизняних читачів мали змогу своєчасно познайомитися з новітніми віяннями західної науки в галузі економічної методології і економічної думки взагалі. При цьому важливим було те, що практично були перекладені праці провідних представників різних, у тому числі протилежних, шкіл та напрямів економічної науки Заходу.
Вже в першій половині XIX ст. поряд із теоретичними дослідженнями розпочалося активне вивчення історії економічної думки, власне — її формування як нової економічної науки. Аналогічні процеси відбувалися і у вивченні економічної історії, статистики, фінансів та інших конкретно-економічних дисциплін.
Цілком закономірно, що лише у XIX ст. з´явились перші класифікації теоретичних систем економічного знання. їх поява обумовлювалась накопиченням достатнього матеріалу і досить зрілим розвитком самої економічної науки. У вітчизняній економічній літературі вперше таку класифікацію здійснив і дав її розгорнутий виклад видатний український вчений-політеконом та фінансист, почесний доктор Київського університету, з 1835 р. професор М.А. Балудянський (1769—1847). Звернемо увагу на те, що це було майстерно зроблено ще на початку століття (1806—1808 pp.). Для порівняння: Дж. Р. Мак-Куллох, перший англійський історик політичної економії, видав свій "Історичний нарис виникнення політичної економії" ("Historical Sketch of the Rise of the Science of Political Economy") лише через двадцять років (1826 р.). У 1849—1858 pp. І.В. Вернадський в низці своїх праць поглибив класифікацію економічних теорій. Йдеться про такі його відомі праці, як "Критико-историческое исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала XIX века" (М., 1849), "Проспект политической экономии" (СПб., 1852), "Очерки истории политической экономии" (СПб., 1858) та ін. Згодом до питання класифікації теорій, враховуючи його значущість для успішного розвитку економічної науки, неодноразово повертались і інші відомі українські дослідники, передусім М.Х. Бунге, М.І. Туган-Барановський, В.Ф. Левитський, К.Г. Воблий.
Національна економічна наука стала достатньо зрілою з погляду розробки і використання економічного інструментарію у другій половині XIX ст. На шляху до цієї зрілості виділяється ряд віх.
По-перше, введення у регламент (статут) Російської академії наук у 1803 р. політичної економії та статистики до розряду тих наук, вдосконалення яких покладалось на вищий науковий центр країни. По-друге, викладання професійними економістами самостійного курсу політичної економії в університетах Росії (з 1801 р.) і України (з 1805 p.), а трохи згодом — навіть в гімназіях і ліцеях. По-третє, відкриття в університетах кафедр політичної економії та статистики. По-четверте, заснування нових політико-економічних товариств, видання нових журналів. По-п´яте, активна та різноманітна участь учених у сфері економічної та фінансової політики.
Серед інших важливих явищ у розвитку економічної науки відмітимо також процес її диференціації та спеціалізації, пов´язаний із поглибленням поділу наукової праці. В останній третині XIX ст. відбулася суттєва зміна поглядів вчених на предмет і методи, структуру економічної науки, на динаміку економічних процесів. За цим стояли виникнення та розвиток нових наукових шкіл (маржиналізм, інституціоналізм та ін.), швидка професіоналізація, "професоризація" та спеціалізація економічної науки.
Тут необхідно зробити ряд застережень і роз´яснень, насамперед щодо викладання економічних наук. Потреба у навчанні державних службовців виникла задовго до того, як економічна наука стала самостійною дисципліною і отримала офіційне визнання. Схоласти і філософи природного права викладали її ще з XIII—XIV ст. в складі курсів права і моральної філософії. Вже у першій половині XVII ст. у деяких західноєвропейських університетах були створені кафедри економії (Галле — 1727 p., Упсала — 1740 p., Неаполь — 1754 р. та ін.). Щодо України, то у Києво-Могилянській Академії (заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою) викладались основні положення античної економії Ксенофонта і Арістотеля, канонічної політекономії Середньовіччя, меркантилізму, сільської економії тощо.
У Російській імперії, включаючи Україну, кафедри політичної економії з´явилися навіть раніше, ніж у більшості західноєвропейських університетів: Московський університет — 1804 p., Харківський університет — 1835 p., Київський університет — 1842 р. Для порівняння: кафедри політичної економії у Единбурзькому та Оксфордському університетах відкрились відповідно у 1871 та 1825 pp.
До нових явищ у сфері розвитку національної економічної науки належали видавнича діяльність відомих вітчизняних учених і їх активна участь як дорадників урядових кіл та практична діяльність. Серед українських учених як видавець був широко відомим професор І.В. Вернадський. Він видавав журнал "Экономический указатель" (1857—1861) та додаток до нього "Экономист" (1858—1864) — кращі на той час економічні видання в країні. Професор Харківського університету П.П. Мігулін був редактором і видавцем наукового журналу "Новый экономист" (1913—1917). Практично всі українські вчені були відомі як автори багатьох наукових публікацій у періодичній літературі, що давало можливість своєчасно доносити їх ідеї до широкого загалу.
У другій половині XIX ст. зросла роль вітчизняних науковців як безпосередніх учасників формування та здійснення економічної і фінансової політики. Найбільш яскравими прикладами є діяльність професорів, ординарних академіків М.Х. Бунге, В.П. Безобразова, І. І. Янжула.
Розглянемо національні особливості розвитку економічної теорії в Україні в найширшому плані. У період першої класичної ситуації відбувалося накопичення економічних знань, яке супроводжувалося переважанням національного меркантилізму і врешті-решт привело до витіснення застарілої системи економічних знань класичною політичною економією.
Вже в першу половину XIX ст. виросла талановита плеяда українських економістів, які зробили суттєвий внесок у забезпечення суспільного прогресу країни в період її переходу від традиційного до індустріального типу соціально-економічного розвитку. Серед них — В.Н. Каразін, професори М.А. Балудянський (Санкт-Петербурзький університет), Т.Ф. Степанов, К.К. Гаттенбергер, І.В. Платонов, П.І. Сокальський (Харківський університет), Д.П. Журавський, І.В. Вернадський, М.Х. Бунге (Київський університет) та ін.
Ці вчені персоніфікували ідеї вітчизняного економічного лібералізму. Вони виступали одними з найбільш дієвих розробників стратегії і тактики формування національної економіки, брали активну участь у впровадженні у суспільну свідомість сучасного економічного мислення, своєю творчістю сприяли формуванню економічної культури українського та російського суспільства.
Втягнувшись у вир народного життя, в епіцентр дискусій про подальшу долю країни, вітчизняні вчені проявили себе як справжні патріоти та гуманісти, для яких вищими цінностями виступали економічні інтереси країни та її народу. Щоправда, в силу всіх обставин тодішнього життя ці інтереси, як правило, не вирізнялись із загальноімперських.
Українські вчені проявили себе переконаними противниками кріпацтва й активними пропагандистами принципів свободи у всіх сферах людської діяльності, особливо свободи підприємництва і торгівлі. У їх творах праця розглядається як головне джерело багатства країни.
Друга класична ситуація в Україні, як і в значній кількості інших країн Європи і США, характеризується переробкою та інтерпретацією різноманітних теорій класичної політекономії з поправкою на свої місцеві особливості. Зокрема, враховувалась менша розвиненість капіталістичних економічних відносин порівняно із західноєвропейськими країнами, особливо Англією. Досить своєчасно здійснювалися російськомовні переклади праць провідних західноєвропейських вчених-економістів, що, звичайно, значно полегшувало знайомство з класичною політекономією та її опонентами "з перших рук", тобто за першоджерелами.
Становлення третьої класичної ситуації в Україні мало свої особливості. Найважливіші серед них такі:
більш пізнє її настання порівняно із Заходом;
триваліший період виходу з кризи класичної політекономії; більша широта "розкидання" теоретичних концепцій;
необхідність подолання впливу суто специфічних концепцій (легального марксизму, народництва тощо) на розвиток економічної науки;
розриви у розвитку економічної думки у зв´язку з революційними подіями;
незавершеність у формуванні окремих шкіл та напрямів в країні (наприклад, інституціоналізму, соціальної школи).
Професор Харківського університету В.Ф. Левитський (1854—1939) писав: "Ми зовсім не схильні применшувати важливість часткових досліджень окремих явищ і фактів господарського життя, але ми думаємо, що подальше вдосконалення політичної економії залежить не тільки від ретельного вивчення та пояснення нових господарських явищ, але й такою ж мірою від правильної оцінки результатів, добутих до цих пір всіма економічними школами — оцінки всього сучасного здобутку економічної науки" Цю ж думку вчений розвивав і в подальших роботах. "Весь сучасний зміст політичної економії, — підкреслював він, — складається із елементів знання, що становлять здобуток окремих економічних шкіл. Майже кожна з них представляє плід небезуспішних зусиль до з´ясування явищ господарського життя народів усвідомлення наукового достоїнства кожної з економічних шкіл повинна нам надати історія політичної економії".
У професора В.Ф. Левитського, на відміну від багатьох інших економістів немарксистів, прямо сформульована і доведена правильна теза про залежність політико-економічних поглядів від виробничих (економічних) відносин, а саме від зіткнення економічних інтересів, до яких ці погляди не нейтральні. "Склад суспільно-господарських відносин даної епохи відбивається на всьому складі економічних учень, — писав В.Ф. Левитський. — Будь-яке вчення, що займає певне місце в історії економічної літератури, виявляється або захистом певних господарських установ свого часу, які намагається ідеалізувати, або, навпаки, у ньому, в більш чи менш відвертій формі, міститься критика і засудження різних сторін господарського стану і установ.
Відомий український вчений дав таку оцінку стану досліджень у середині XIX ст.: була лише "часткова систематика і методологія двох окремих шкіл — історичної та англійської класичної"4. Відповідно до свого методологічного кредо про рівноправність теорій і необхідність їх взаємозбагачення працю К. Менгера "Исследование о методах соціальних наук и политической экономии в особенности" (1882) вчений розглядав як "вдалу спробу пов´язати в одну загальну систему результати цих двох найбільш важливих шкіл і з тих результатів побудувати загальну систему науки про народне господарство". На думку В.Ф. Левитського, загальна частина політичної економії (або, за його термінологією, "економічна енциклопедія") має включати в себе вчення про головні напрями економічних досліджень, складові науки, її систему, завдання і методи, маючи на увазі всі економічні школи, а не лише окремі напрями в політичній економії. В галузі економічної методології В.Ф. Левитський приєднувався до класичного і неокласичного напрямів політичної економії, користувався результатами їх досліджень і в дусі цих напрямів вирішував теоретико-методологічні питання економічної теорії.
Коротко розглянемо питання про соціально-економічні умови розвитку вітчизняної економічної науки. Звичайно, не існує абсолютної відповідності між рівнем соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни, з одного боку, і ступенем та оригінальністю розробки в ній економічної теорії, з другого боку. Однак не варто применшувати важливого значення соціально-господарського чинника у розвитку економічної науки. Немає серйозних підстав ототожнювати це положення винятково з марксизмом, хоч його основоположники дійсно надавали економічному чиннику надмірного значення.
Для кращого розуміння особливостей трактування вітчизняними вченими питань економічної теорії, методології економічних досліджень, історії політичної економії тощо в останній третині XIX — на початку XX ст. необхідно з´ясувати специфіку соціально-економічного розвитку країни у цей період. Під її впливом формувалися основні підходи до аналізу економічних явищ і процесів, їх відображення в теоретичних концепціях. У цілому ця специфіка характеризується винятково глибокими суперечностями епохи так званого класичного капіталізму, входженням у новий етап розвитку капіталістичної економіки, загостренням соціальної боротьби трудящих, визріванням передумов Першої світової війни як війни імперіалістичної. Виділимо лише декілька ключових проблем.
Перша. Все більш нагальною ставала потреба забезпечення капіталістичного виробництва висококваліфікованою і професійною робочою силою. Недооцінка цього чинника з боку капіталу суперечила вимогам нового часу, стримувала розвиток ринкової економіки і суспільства. Проблема "людського капіталу" висувалась на одне з перших місць.
Друга. Вкрай загострилися соціальні проблеми розвитку. На Заході їх прагнули розв´язати шляхом соціальних реформ. Вони зосереджувались на вирішенні окремих питань або заходів в галузі соціального життя. При цьому фундаментальна перебудова суспільства мислилась лише як справа майбутнього і швидше як побічний продукт, ніж результат безпосередньо спрямованих на нього реформаторських зусиль.
Третя. Досить виразно виявилися недостатність і згубні наслідки застосування основоположного принципу економічного лібералізму — невтручання держави в економічне життя. Вони особливо проявлялися в руйнівних економічних кризах. Настійними ставали вимоги втручання держави в економічне життя з метою відвернення економічних криз і забезпечення загального добробуту.
Четверта. Відбувалося масове виникнення акціонерних товариств. Виникали кредитні комерційні банки, розширювалась і вдосконалювалась вся система кредитування. У 90-ті pp. XIX ст. склалася досить могутня індустріальна база підприємництва. Посилився приплив у країну іноземного капіталу. На початку XX ст. в країні створювалися нові для неї об´єднання: картелі, синдикати, трести, концерни, фінансово-промислові групи.
П´ята. З розвитком світового господарства посилилось втягнення країни разом з іншими народами і цивілізаціями у світові господарські процеси та зв´язки.
Характерна риса творчості відомих українських і російських вчених XIX — початку XX ст. — добре володіння найпоширенішими європейськими мовами та чудове знання світової економічної літератури, широке її використання у своїх творах. Досить зазначити, що бібліографія у переважній більшості монографій українських науковців містить сотні найменувань найважливіших робіт економістів Заходу, які залюбки й часто цитувалися. А втім, для всіх вітчизняних економістів дореволюційної епохи це було настільки природним, що ті з них, хто жив пізніше, були неймовірно вражені протилежною ситуацією, яка штучно створилась у радянській економічній літературі після 20-х pp. XX ст.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія