Електронна бібліотекапідручники


Історія економічних учень

8.2.3. Розробка А. Пігу економічної теорії добробуту


Вагомий внесок у розвиток неокласичних ідей здійснив учень і послідовник Альфреда Маршалла, представник Кембриджської школи неокласики Артур Пігу (1877—1959). Основні ідеї вченого знайшли відображення у праці "Економічна теорія добробуту" (1932), яка започаткувала новий напрям
економічних досліджень та перші спроби теоретичного обґрунтування економічних функцій держави.
Розмірковуючи над проблематикою економічних досліджень, вчений робив наголос на реалістичності економічної науки, сфера інтересів якої має визначатись практичними завданнями. На думку А. Пігу, "Початком економічної науки має бути не пристрасть до знання, а громадський ентузіазм, який постає проти убозтва брудних вулиць і безрадісності понівечених життів". Відтак мету власного дослідження вчений вбачав у тому, щоб "знайти зручний практичний інструментарій для забезпечення добробуту, іншими словами, розробити такі заходи, які, ґрунтуючись на пропозиціях економістів, може приймати державний діяч". З огляду на це А. Пігу:
Обґрунтував поняття економічного добробуту та найважливіші його фактори. Стверджуючи, що категорія суспільного добробуту "відображає елементи нашої свідомості" і може бути описана термінами "більше-менше," вчений свідомо обмежив власне дослідження "рамками тієї сфери суспільного добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру з допомогою грошей"3. Цю сферу суспільного добробуту вчений назвав економічним добробутом.
Стверджуючи, що немає чіткої межі між економічним і неекономічним добробутом, А. Пігу звертав увагу на те, що "економічний добробут не слугує барометром або показником добробуту в цілому", оскільки "добробут часто змінюється, тоді як економічний добробут залишається на попередньому рівні; і при цьому зміни економічного добробуту рідко відповідають таким самим змінам добробуту в цілому"4. Відтак вчений наголошував на тому, що поняття індивідуального добробуту не зводиться до його економічного аспекту і включає такі показники якості життя, як умови довкілля, умови праці та відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо.
Найважливішим показником економічного добробуту, його "двійником" А. Пігу вважав національний дивіденд — "...ту частку матеріального доходу суспільства (включаючи, певна річ, дохід, який надходить з-за кордону), яка може бути виражена у грошах". Тим самим економічний добробут вчений визначав через національний дохід — величину, яка залишається після вирахування із річного потоку товарів і послуг кінцевого споживання затрат на відшкодування витрачених капітальних благ.
Економічний добробут суспільства вчений обумовлював:
розміром національного дивіденду;
способом розподілу його між членами суспільства.
Визначаючи критерії максимізації економічного добробуту суспільства у термінах оптимальної аллокації ресурсів, А. Пігу використовував поняття граничного чистого продукту. Він стверджував, що вирівнювання граничних чистих продуктів, отриманих в результаті багатоваріантного використання ресурсів, уможливлює максимізацію національного дивіденду. Необхідною передумовою досягнення цього стану вчений вважав вільну конкуренцію, здатну забезпечити реалізацію приватних інтересів та необмежене переміщення благ.
Видатний англійський економіст Артур Сесія Пігу (1877—1959) народився у сім´ї військового. Завдяки своїм здібностям та підтримці батька отримав освіту у престижній школі Херроу.
У 1897 р. він став студентом Королівського коледжу в Кембриджі, де економічну теорію викладав А. Маршалл. Після закінчення університету А. Пігу присвятив себе викладацькій та науковій роботі. У цей період вчений цікавився проблемами історії робітничого руху, боротьби за підвищення заробітної плати, тарифними реформами тощо.
З 1904 р. він почав читати курс лекцій з економічної теорії, спираючись на учення А. Маршалла. Коли у 1908 р. А. Маршалл залишив кафедру, А. Пігу став його наступником. Цю посаду він обіймав 35 років, з 1908 по 1943 pp. Учений мав значний авторитет в урядових колах. Він неодноразово залучався до роботи в різноманітних урядових закладах: у 1918—1919 pp. брав участь у роботі Валютного комітету при уряді Англії; у 1919—1920 pp. був членом Королівської податкової комісії; У 1925 р. працював помічником Чемберлена у комітеті з питань грошового обігу тощо.
Вагомий творчий спадок А. Пігу значною мірою пов´язаний з дослідженням проблем суспільного добробуту, які знайшли відображення у праці вченого "Багатство і добробут" (1912). У 1932 р. у переробленому і розширеному вигляді цей твір був опублікований під назвою "Економічна теорія добробуту" і приніс А. Пігу визнання. Теоретичні здобутки вченого знайшли відображення також у роботах "Коливання промислової активності" (1929) та "Економіка стаціонарних станів" (1935). Свідченням великої поваги А. Пігу до свого вчителя стала його праця "Альфред Маршалл і сучасна економічна думка". Помер вчений у 1959 р.
Проаналізував проблеми строгого обліку обсягів та динаміки "національного дивіденду". А. Пігу одним із перших звернув увагу на недосконалість показника національного доходу як вимірника економічного добробуту, зазначивши, що грошовий вимір матеріального доходу суспільства "призволить до найнеймовірніших парадоксів"1. Так, наприклад:
"якщо людина орендує будинок, який належить певній особі, і обстановку в цьому будинку, то отримані цією людиною послуги включаються в національний дивіденд... якщо ж ця людина отримала будинок з обстановкою у якості подарунку... то такі послуги... не включаються до складу національного дивіденду";
"якщо фермер, який реалізував продукцію своєї ферми, купує на ринку необхідне для його сім´ї продовольство, то значна частина придбаних ним товарів ввійде до національного дивіденду; однак ця продукція уже не ввійде що складу національного дивіденду, якщо фермер замість того, щоб купувати товари на ринку, залишить у себе частину виробленого м´яса і овочів";
"філантропічна діяльність організацій, які не отримують за неї оплати, церковних служителів, учителів недільних шкіл, наукова робота безкорисливих експериментаторів... поки що не враховуються у складі національного дивіденду";
"в національний дивіденд входить номінальна оплата праці, набагато менша ніж її реальна цінність";
"систематичне задавання шкоди природі... не впливає на величину національного дивіденду";
"жіноча праця, яка застосовується на фабриці або вдома, враховується в дивіденді, коли за неї платять, але не враховується, коли дружини і матері працюють безкорисливо у своїх власних сім´ях. ...Якщо чоловік одружується на своїй економці або кухарці, то національний дивіденд зменшується".
Здійснив дослідження проблеми узгодження економічних інтересів окремих індивідів, фірм та суспільства в цілому в контексті відносин розподілу. Розмірковуючи над проблемами економічного добробуту, А. Пігу розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп та суспільства в цілому. У зв´язку з цим вчений виділив:
суспільний чистий продукт як "сукупний приріст національного дивіденду";
приватний чистий продукт, як "приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення".
Вихідною у його теоретичній побудові була думка, що вільна конкуренція не забезпечує урівноваження приватного та суспільного чистих продуктів і автоматичного узгодження інтересів суспільства та приватних осіб.
Таким чином, на відміну від своїх попередників А. Пігу аналізував не статичну ринкову рівновагу, а відхилення від неї. Порушення досконалого ринкового механізму, викликані розбіжностями приватних і суспільних інтересів, вчений пов´язував:
У своїй праці А. Пігу часто посилається на опублікований у 1883 р. трактат "Принципи політичної економії" англійського дослідника Генрі Сіджвіка (1838—1900), який стояв у витоків економічної теорії добробуту.
Г. Сіджвік одним з перших звернув увагу на відмінності одних і тих самих понять залежно від мікро- або макроекономічного рівнів аналізу. На противагу "класикам" він стверджував, що система "природної свободи" породжує конфлікт між приватними і суспільними інтересами і не забезпечує ефективного вирішення багатьох соціально-економічних проблем, особливо в області розподілу. Обґрунтовуючи необхідність обмеження системи "laissez faire" на основі державного втручання в економічне життя, Г. Сіджвік вважав, що більш рівномірний розподіл суспільних благ підвищує загальний рівень добробуту нації.
з виникненням монополій, які порушують підвалини ринкової конкуренції, перешкоджаючи вільному переміщенню ресурсів. Аналізуючи цю проблему, А. Пігу вперше запровадив терміни "недосконала" та "монополістична конкуренція", які відіграли важливу роль у дослідженнях наступних поколінь неокласиків;
існуванням зовнішніх, позаринкових ефектів для третіх осіб, а відповідно, і для суспільства в цілому.
Стверджуючи, що приватна підприємницька діяльність, яка забезпечує відповідний чистий продукт, може приносити суспільству як вигоди, так і втрати, вчений започаткував сучасну теорію зовнішніх ефектів (екстер-налій). Він виокремив:
Позитивні зовнішні ефекти, за яких "граничний приватний чистий продукт менший за відповідний суспільний продукту з тієї причини, що побічні послуги отримує деяка третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги". На думку дослідника, прикладами позитивних екстерналій можуть бути випадки, коли:
"послугами зручно розташованого маяка в основному користуються судна, яких неможливо примусити якимось чином оплачувати ці послуги";
"йдеться про інвестування засобів у облаштування приватних міських парків; хоча публіка до них не допускається, завдяки зелені повітря на околицях парків стає чистішим";
"інвестування ресурсів у будівництво доріг або приватних шляхів, завдяки якому підвищуються ціни на земельні ділянки, розташовані поряд...";
"вкладення коштів у лісопосадки, ...установку ліхтарів біля дверей приватних будинків... інвестування ресурсів, які спрямовуються на очищення викидів із заводських труб...";
"вкладення ресурсів у вирішення фундаментальних наукових проблем, без яких нерідко неможливі відкриття величезної практичної значимості, а також у впровадження винаходів і удосконалень промислових процесів"
Негативні зовнішні ефекти, за яких "...граничний приватний чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт". На думку вченого, про побічні некомпенсовані збитки для третіх осіб можна говорити за умов, коли, наприклад:
"одна людина зайнята тим, що випускає кролів, які спустошують рослинність в угіддях, які належать іншій особі";
"коли власник ділянки, розташованої у житловому кварталі, будує там фабрику, руйнуючи тим самим красу пейзажу, коли він зводить на своїй ділянці будівлю, яка затіняє розташовані поряд будинки або... не залишає людям місця для відпочинку, що шкодить їхньому здоров´ю і зменшує продуктивність їх праці".
Обґрунтував необхідність доповнення економічної політики "laissez faire" державним, регулюванням економічного життя.
Стверджуючи, що за умов вільної конкуренції існують обставини, які перешкоджають автоматичному досягненню оптимуму, А. Пігу звертав увагу на те, що у випадках, коли приватні підприємства виявляються залишеними самі на себе, розподіл ресурсів (навіть за умов вільної конкуренції) стає найменш сприятливим (із усіх можливих) способом з погляду впливу на національний дивіденд. Відтак вчений робив висновок про необхіднії доповнення політики "laissez faire" державним регулюванням економічного життя, зазначаючи, що "навіть Адам Сміт не усвідомлював повністю, наскільки "Система Природної Свободи" потребує утвердження правомочное й охорони з допомогою спеціальних законів з тим, щоб вона могла забезпечити найбільш продуктивне використання ресурсів країни".
Узалежнюючи максимізацію національного дивіденду від дії двох взаємодоповнюючих сил (приватних та суспільних інтересів), А. Пігу виокремив дві форми державного втручання в економічне життя:
пряму, виправдану за умов монополізації економіки і пов´язану з контролем держави над цінами та обсягом виробництва;
непряму (опосередковану), виправдану за умов вільної конкуренції і пов´язану з механізмом оподаткування.
"Для будь-якої галузі, щодо якої є підстави вважати, що в результаті вільної реалізації промислового інтересу ресурси будуть інвестовані не у тому обсязі, який необхідний з погляду збільшення національного дивіденду, — зазначав учений, — є підстави для державного втручання"1. Відтак за умов ринкової економіки завдання держави, на думку англійського дослідника, полягає в інтерналізації зовнішніх ефектів, перетворенні із неявної у явну різниці між приватними і суспільними інтересами. "Уряд у змозі скоротити розрив між відповідними продуктами у тій або іншій сфері, надаючи інвестуванню засобів у цій сфері "особливу підтримку" або накладаючи на нього "особливі обмеження"2, — писав А. Пігу. Найголовнішими формами надання такої підтримки і накладання обмежень він вважав субсидіїта, відповідно, податки.
Ідея А. Пігу про те, що наявність зовнішніх ефектів робить легітимним державне втручання в економіку, була піддана сумніву лише у 60-ті pp. XX ст., коли лауреат Нобелівської премії 1991 р. американський економіст Р. Коуз довів, що наявність зовнішніх ефектів пов´язана з інституційним середовищем та розмитими правами власності. Специфікація останніх, на думку Р. Коуза, уможливлює інтерналізацію зовнішніх ефектів і виключає державне втручання в економіку за умов вільної конкуренції.
Відстоюючи принципи "найбільшого блага для найбільшої кількості людей", А. Пігу дотримувався думки, що найважливішим фактором, який впливає на добробут суспільства, є розподіл національного доходу. Вихідним у цьому теоретичному положенні було твердження, згідно з яким максимізація суспільного добробуту може бути досягнута шляхом більш рівномірного розподілу доходів, навіть якщо це негативно вплине на нагромадження капіталу та приватну ініціативу.
Спираючись на закон спадної граничної корисності та ідею А. Маршалла щодо різної цінності однієї і тієї самої суми грошей для багатих і бідних людей, вчений стверджував, що "збитки, завдані економічному добробуту заможних верств у випадку передачі їх права розпоряджатися ресурсами незаможним, будуть суттєво меншими порівняно з виграшем у рівні економічного добробуту незаможних...". Звідси вчений робив висновок, що "до тих пір, поки величина дивіденду в цілому не зменшується, будь-яке значне збільшення реальних доходів незаможних верств за рахунок відповідного зниження реальних доходів порівняно багатих верств... приведе до зростання економічного добробуту".
Відтак вчений відстоював систему прогресивного оподаткування згідно з принципом "найменшої сукупної жертви". Він вказував на необхідність узалежнення ставки оподаткування від величини доходу тієї чи іншої особи, використання пільгових цін на товари, впровадження податку на спадок, заохочення добровільних пожертвувань тощо.
Важливо зазначити, що праці А. Пігу сприяли поступовому відходу від j ортодоксальної версії кількісної теорії грошей. Вчений вніс корективи в методологію досліджень американського економіста І. Фішера (1867—1947), автора знаменитого рівняння грошового обміну. Він запропонував урахувати вплив на мотиви поведінки суб´єктів господарювання прагнення відкладати частину грошей як запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів.
У сучасній неокласичній теорії широко використовується так званий "ефект Пігу", або "ефект реальних касових залишків", згідно з яким зростання (зниження) рівня цін має здатність знижувати (підвищувати) реальну вартість (або купівельну спроможність) фінансових активів особливо з фіксованою грошовою вартістю (строкових рахунків, облігацій), уможливлюючи зменшення (збільшення) сукупних витрат в економіці.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія