пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

8.1.3. Австрійська школа граничної корисності


Австрійська школа маржиналізму отримала назву "суб´єктивно-психологічної", оскільки в основу теоретичних досліджень її представників були покладені суб´єктивні фактори: індивідуальні оцінки корисності, зіставлення вигод і втрат, очікування тощо. Засновником нової школи став відомий австрійський вчений К. Менгер (1840—1921), один з першовідкривачів теорії граничної корисності, яка знайшла продовження у суб´єктивних теоріях витрат виробництва, капіталу та процента, започаткованих його учнями Ф. Візером (1851 — 1926) та Е. Бем-Баверком (1851 — 1919).
Теоретико- методологічні особливості австрійської школи:
Послідовний та безкомпромісний суб´єктивізм та психологізм. Визначивши у якості основи економічної діяльності психологію суб´єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності та економічну поведінку, представники австрійської школи побудували систему економічних категорій, засновану на суб´єктивній оцінці корисності благ як визначального чинника ціни товарів споживчого і виробничого призначення.
Дослідження представників австрійської школи — це різкий відхід від панівної в минулому ортодоксії з її вірою в "об´єктивне" за своєю сутністю економічне знання, таке саме точне і кількісно визначене, як в природничих науках, з її наголосом на точний прогноз як на основну мету і з її прагненням формалізувати і математизувати економічні явища. На противагу цьому австрійська школа аналізує людську діяльність у світі невизначеності. Вона досліджує людину, суб´єктивний і непередбачуваний вибір якої чинить опір будь-яким спробам загнати себе в рамки механістичної науки.
Н.П. Беррі
Строгий методологічний індивідуалізм. Пояснюючи економічні явища як рівнодію індивідуальних переваг і рішень, представники австрійської школи виступали проти будь-якого агрегування. Вони були переконані, що складні суспільні явища можуть бути адекватно пояснені як логічні наслідки дій, суб´єктивного сприйняття і психологічних настанов окремих індивідів. Зосередившись на мікроекономічному рівні аналізу, "австрійці", за образ ним виразом К. Маркса, "населили економічну теорію своїми робінзонами".
Дедуктивний підхід, причинно-наслідковий аналіз та відмова від математичних міркувань і побудов. Наголошуючи на тому, що в економічних дослідженнях необхідно "об´єкти нашого наукового спостереження досліджувати через... їх причинний зв´язок і закони, якими вони управляються", засновник австрійської школи маржиналізму К. Менгер стверджував, що узагальнення, які стосуються "сутності економічних дій", можуть бути виведені дедуктивно, без звернення до історичних даних та емпіричних перевірок.
Ні Менгер, ні Візер, ні Бем-Баверк у жодній своїй праці ніколи не користувались справжніми алгебраїчними рівняннями або геометричною побудовою. Ба більше, вони опирались використанню математики як знаряддю економічного аналізу з методологічних міркувань. У листі Вальрасу від 1884 р. Менгер наполягав на тому, що математика неспроможна допомогти економістові добратися до якісної суті таких явищ, як вартість, рента і прибуток.
М. Блауг
Примат споживання, ідея каталлактики (економіки, заснованої на обміні). Поширивши принцип суб´єктивізму на всі види економічної діяльності, "австрійці" поставили в центр досліджень економіку, засновану на] обміні. Відносини обміну та споживання вони трактували як такі, що визначають пропорції виробництва і надають йому відповідного характеру.
Реалістичність економічного аналізу, врахування фактора часу, невизначеності, очікувань та сподівань суб´єктів господарювання. Аналізуючи економіку як процес, що здійснюється у реальному світі, та пов´я зуючи ціннісні судження індивідів з "періодом передбачливості", представники австрійської школи вказували на невизначеність, яка уможливлює паї учасників обміну, перешкоджаючи встановленню економічної рівної ваги і формалізації економічного аналізу.
Засновником австрійської школи був видатний економіст Карл Менгер, профеcop Віденського університету, автор праць "Основи учення про народне господарство" (1871), "Дослідження про метод соціальних наук і політичної економії зокрема (1883), "Гроші" (1909) та ін.
Основні теоретичні здобутки вченого:
Учення про блага (рис. 8.2), згідно з яким блага є предметами.

Водночас Менгер наголошував на тому, що скромності стають благами за умов пізнання людиною необхідних властивостей предметів та наявності можливості розпоряджатися ними. У зв´язку з цим вчений звертав увагу на те, що предмети втрачають характер благ.

Відомий економіст, засновник австрійської школи маржиналізму Карл Менгер (1840—1921) народився в Галичині, яка на той час входила до складу Австрійської імперії. Був вихідцем із дворянської сім´ї. Навчався в університетах Відня (1859—1860) та Праги (1860—1863) на факультеті юридичних і політичних наук. У 27 років захистив докторську дисертацію у Краківському університеті. Згодом працював у Відні журналістом і економічним оглядачем при уряді Австро-Угорщини.
Карл Менгер
У 1871 p. K. Менгер видав фундаментальну працю "Основи учення про народне господарство". Це була перша частина запланованого тритомного видання, яку він присвятив відомому німецькому досліднику, представникові "старої" історичної школи В. Рошеру. Однак дві інші її частини так і не були опубліковані. Ця робота була представлена у Віденський університет як обґрунтування для прийняття на посаду приват-доцента (з 1872 р.)
У 1876 p. K. Менгер став одним із наставників кронпринца Рудольфа і деякий час супроводжував його під час подорожей Європою. У 1897 р. він повернувся до викладацької роботи у Віденському університеті, де працював професором політичної економії, а з 1897 р. — завідувачем кафедри політичної економії.
У 1883 р. вчений опублікував "Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема", яке відобразило основні моменти знаменитої методологічної дискусії (Methodenstreit), яка розгорнулась між К. Менгером та Г. Шмоллером у 1875—1887 pp.
Передавши у 1903 р. кафедру своєму учневі Ф. Візеру, К. Менгер зосередився на науковій роботі. Помер учений у 1921 р. так і не завершивши запланованого видання системи політичної економії. Складене із рукописів К. Менгера друге видання "Основ учення про народне господарство" було відредаговане і видане його сином у 1923 р. змінюються уподобання людини, що "призводить до зникнення потреби, для задоволення якої був призначений предмет";
трансформуються властивості предмета і "втрачається його готовність бути поставленим у причинний зв´язок із задоволенням людських потреб";
"зникає пізнання причинного зв´язку між ним (предметом) і задоволенням людських потреб";
унеможливлюється розпорядження предметом у зв´язку з тим, що люди "не володіють засобами підкорення його своїй владі".
У структурі блага вчений виокремлював:
блага нижчого (першого) порядку, призначені для безпосереднього задоволення людських потреб;
блага вищих (другого, третього і т.д.) порядків, призначені для опосередкованого задоволення людських потреб шляхом виробництва благ першого порядку.

Відкинувши започатковану класичною політичною економією теорію трьох факторів виробництва, К. Менгер стверджував, що найважливішим у економічній науці є виявлення "причинного співвідношення благ", дослідження їх не як розрізнених понять, а як взаємопов´язаних категорій, які перебувають у системній єдності, оскільки за безпосередньою потребою людини у споживчих благах приховується розгалужена система опосередкованих потреб у засобах їх виробництва.

К. Менгер стверджував, що не цінність і ціна залежать від витрат виробництва, а навпаки, завдяки існуванню цінності споживчих благ виникає оцінка факторів виробництва, яка і формує витрати виробництва. На думку вченого, цінність благ вищого порядку, уже витрачених при виробництві блага нижчого порядку, не може бути визначальним фактором цінності останнього. Навпаки, цінність благ вищого порядку у всіх випадках регулюється очікуваною цінністю благ нижчого порядку, для виробництва яких їх призначили чи призначать учасники економічного процесу.

Слід зауважити, що К. Менгер виходив з того, що цінність благ вищого порядку відображає не поточну, а очікувану цінність благ нижчого порядку. Він стверджував, що існування часового інтервалу, необхідного для перетворення благ виробничого призначення у споживчі блага, породжує невизначеність та невпевненість суб´єктів господарювання щодо кінцевих результатів їх діяльності. У подальшому ця ідея знайшла відображення в економічних теоріях ризику, невизначеності та очікувань. Заслугою вченого стало запровадження понять взаємодоповнюваності (компліментарності) та взаємозамінюваності (субституційності) благ вищого порядку, що в подальшому знайшло відображення у концепціях виробничих функцій. "Певну кількість блага нижчого порядку можна виробити із благ вищого порядку, які можуть перебувати у різноманітних кількісних співвідношеннях один з одним, — зазначав австрійський дослідник. — Насправді, одне або кілька благ вищого порядку, які є доповнюючими (компліментарними) для групи інших благ вищого порядку, часто можна виключити, не порушуючи здатності компліментарних благ, які залишились, виробляти благо нижчого порядку".
Менгер описував ринкову економіку в категоріях строгих законів. Прикладами подібних законів він вважав закон спадної граничної корисності (з якого виводився закон попиту), рікардівський закон ренти та ін. Однак для К. Менгера ці закони не володіли передбачувальною силою у кількісному розумінні. Відсутність досконалої інформації в економічних агентів, а також ймовірність того, що не всі дії людей підпорядковані меркантильним мотивам, унеможливлюють для зовнішнього спостерігача точне передбачення поведінки. Ці закони складають сутність саме економічної дії як протилежної іншим видам людської активності і надають конкретної форми "потребам, яким підпорядковані людські вчинки" (Л. Роббінс). Це позаісторичне бачення Менгера, його впевненість у існуванні інваріантних законів економічного життя, нехай навіть дещо відмінних від законів фізики, — важлива складова спадщини австрійської школи.
Виходячи з того, що "критерій економічного характеру благ" необхідно шукати "виключно у співвідношенні між потребою в благах і їх кількістю, доступною для розпорядження", К. Менгер визначав економічні блага як такі, потреба в яких перевищує їх доступну в певний період кількість.
Відтак неекономічними вчений вважав блага, кількість яких перевищує потребу в них. Він писав, що "у місцевостях, розташованих біля річок, які дають більше води, ніж потребують для задоволення своїх потреб довколишні жителі, кожен індивід іде до річки, щоб зачерпнути будь-яку кількість води; у первісних лісах кожен без перешкод добуває собі необхідну кількість деревини; так само кожен впускає у своє житло таку кількість повітря і світла, яка йому потрібна. Комунізм цей має таку саму природну основу у вказаному кількісному відношенні, як власність у протилежному.
В останній третині XIX ст. між К. Менгером (представником австрійської школи маржиналізму) та Г. Шмоллером (представником нової історичної школи) розгорнулась багаторічна полеміка у галузі методології та теорії пізнання, відома в історії економічної думки як Methodenstreit — "суперечка про методи´*.
Виступаючи проти методологічного індивідуалізму класиків, представники історичної школи наголошували на соціальній природі людини, стверджуючи, що економічна наука має бути історичною, заснованою на емпіричних, індуктивних дослідженнях, етично та практично орієнтованою, спрямованою на міждисциплінарний підхід та вивчення інституційної динаміки.
На противагу "історикам" представники австрійської школи вважали економічну теорію етично нейтральною наукою, незалежною від історичних обставин, національної специфіки та індуктивних узагальнень. Наголошуючи на безплідності спроб "осягнути емпіричні основи економічної науки", К. Менгер стверджував, що завдання дослідника полягає у тому, щоб "звести складні явища людського господарства до їх найпростіших елементів, ще доступних точному спостереженню, прикласти до останніх відповідну їх природі міру і з встановленням останньої знову показати, як складні господарські явища закономірно розвиваються зі своїх елементів".
"Суперечка про методи" сприяла формуванню нової моделі економічної науки, активізувавши процес диференціації і фрагментації економічного знання та поділу його на "основну течію" та альтернативні напрями.
Водночас необхідно зазначити, що запал полеміки сприяв перебільшенню суперечностей двох шкіл. Вбачаючи головне завдання економічної науки у виявленні загальних економічних законів, які лежать в основі господарської поведінки індивідів, К. Менгер не заперечував важливості всього комплексу суспільних наук та розуміння історичного контексту. Важливим досягненням вченого стало дослідження соціальних феноменів, які не були продуктом попереднього розрахунку і виникли як засіб здійснення намірів і цілей людей. "Мова, релігія, навіть сама держава, а також, якщо говорити про деякі економічні і соціальні явища, різні прояви ринкової системи, конкуренція, гроші та багато інших соціальних утворень, — зазначав К. Менгер, — уже існували в ті історичні епохи, коли безглуздо було б говорити про навмисні дії суспільства, спрямовані на їх встановлення". Здійснене вченим дослідження "органічного розвитку" грошей, ринків, держави отримало подальший розвиток у теорії "спонтанного порядку" Ф. фон Хайєка та в сучасній еволюційній економіці.
Таким чином, звертаючи увагу на відсутність чіткої межі між економічними та неекономічними благами, Менгер вказував на зв´язок рідкісності та приватної власності. Він стверджував, що "вільні" блага можуть стати економічними благами за умов, коли "той, хто має владу, виключає інших суб´єктів господарювання від вільного розпорядження ними"1.
Слід зазначити, що К. Менгер розрізняв товар і благо. Визначаючи товар як економічне благо, призначене для продажу, вчений наголошував на тому, що ознака товарності не є природною характеристикою блага і виступає як "тимчасові відносини між благами та індивідами — учасниками економічного процесу".
• Теорія цінності, заснована на переконанні, що цінність має суб´єктивний характер і не існує поза свідомістю людини. На думку К. Менгера, праця, затрачена на виробництво блага, не може бути ні джерелом, ні мірилом його цінності. Вчений зазначав, що абсолютно немає значення для цінності діаманта, знайдемо ми його випадково чи здобудемо з надр землі шляхом витрати тисячі робочих днів. Цей факт, на думку дослідника, підтверджує також те, що часто блага, на які затрачено багато праці, не мають цінності, інші, на які не затрачено праці, мають велику цінність, а різноманітні блага, на одні з яких затрачено багато, а на інші — мало або зовсім не затрачено праці, мають однакову цінність для людей, що господарюють.
Стверджуючи, що цінність не є об´єктивно притаманною благам властивістю, К. Менгер трактував останню як судження, яке мають індивідуальні учасники економічного процесу щодо значимості благ, які знаходяться у їх розпорядженні для підтримки їх життя і добробуту. Звідси учений робив висновок, що цінність не існує поза свідомістю людей.
Виходячи з того, що "цінність суб´єктивна не лише за своєю сутністю, але і за своєю мірою", К. Менгер визначав останню через "кінцеву інтенсивність" — ту найменшу корисність, яку має остання одиниця запасу певного блага. Водночас граничну корисність вчений узалежнював від двох факторів:
інтенсивності індивідуальної потреби, її нагальності;
рідкісності блага, яка визначається існуючим його запасом.
Розвиваючи свої економічні міркування, вчений доводив, що при визначенні цінності благ необхідно брати за основу конкретні потреби конкретної людини. Згідно з цим положенням К. Менгер побудував шкалу корисностей на основі ранжування благ за їх цінністю для споживача. При цьому він не намагався кількісно виміряти граничну корисність і суб´єктивну цінність, вважаючи можливим визначення лише порядку розташування потреб за принципом "від більшого до меншого" (ординалістський підхід).
Побудована австрійським дослідником шкала корисностей, яка відобразила систему потреб конкретного споживача та міру їх задоволення, отримала назву "таблиці Менгера" (табл. 8.2).

У вертикальних рядках, позначених римськими цифрами, К. Менгер відобразив потреби в різних благах (від найважливіших, життєво необхідних (І) до найменш важливих (X)). Горизонтальні рядки, позначені арабськими цифрами, відобразили суб´єктивну оцінку індивідом кожної наступної одиниці блага, призначеного для задоволення конкретної потреби.
Важливо зазначити, що у таблиці Менгера знайшли відображення обидва закони Госсена:
закон спадної граничної корисності та зменшення нагальності кожного виду потреб в міру її насичення (поступове зменшення значення чисел у кожному стовпчику);
закон вирівнювання граничних корисностей на основі рівномірного насичення кожної з потреб (рівність чисел у рядках).
Зазначивши, що величина цінності матеріального блага визначається важливістю тієї конкретної потреби (або часткової потреби), яка займає останнє місце в ряду потреб, які задовольняються усім наявним запасом матеріальних благ цього виду, вчений дійшов висновку, що "цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі".
Головною перешкодою для застосування поняття корисності при визначенні цінності довгий час вважався парадокс А. Сміта, згідно з яким корисні для людей блага (наприклад, вода), які задовольняють життєво важливі потреби, оцінюються низько, водночас блага менш корисні (наприклад, діаманти), які задовольняють другорядні потреби, оцінюються набагато вище.
Граничний підхід, врахування фактора рідкісності та розмежування загальної та конкретної корисностей, запропоновані К. Менгером, дали змогу розв´язати цей парадокс. Визначивши цінність як граничну корисність (найменш важливою із усіх можливих для задоволення з допомогою наявного запасу благ), австрійський дослідник вказав на те, що за умов, коли вода є в надлишку, вона не має ніякої цінності для суб´єкта господарювання, оскільки при високій загальній корисності її гранична корисність наближається до нуля. Водночас діаманти, кількість яких обмежена, мають велику граничну корисність і цінуються дуже високо.
"Необхідного зв´язку між корисністю та рідкісністю не помічали до того часу, доки дотримувалися думки про корисність взагалі, — зазначали у зв´язку з цим французькі дослідники історії економічних учень Ш. Жід та Ш. Ріст. — Бачили, що всяке пояснення цінності, яке опиралося лише на одне із цих двох понять (корисності й рідкісності), кульгало на обидві ноги. Нині взаємозв´язок кидається в очі: корисність є функцією кількості. А міра корисності і є те, що називається цінністю".
Учення про обмін, засноване на запереченні еквівалентності обміну, та обґрунтування його взаємовигідності. "Дослідники ціни докладали зусилля для вирішення проблеми зведенням передбачуваної рівності між двома кількостями благ до її причин, — писав К. Менгер, — і одні шукали ці причини в затратах однакової кількості праці на ці блага, інші — в рівних витратах виробництва, виникла навіть суперечка щодо того, обмінюються блага тому, що вони еквівалентні, чи блага тому еквівалентні, що в акті ціни віддаються одне за одне, тоді як у дійсності ніде не буває рівності в цінності двох кількостей благ (рівності в об´єктивному розумінні)".
Стверджуючи, що причиною обміну є відмінність суб´єктивної цінності одних і тих самих благ для різних індивідів, К. Менгер зазначав, що обмін триватиме до тих пір, поки не зрівняються відносні цінності обмінюваних благ для обох контрагентів. Відтак пропорції обміну австрійський дослідник визначав співвідношенням граничних корисностей благ, які обмінюються. При цьому сам обмін вчений трактував як певну пожертву, втрату частини економічної корисності, яку можна здобути з існуючого мінового відношення, що нерідко унеможливлює реалізацію там, де вона могла бути ще здійсненою.
Обґрунтовуючи продуктивність економічних мінових операцій, вчений наголошував на тому, що обмін змінює граничну цінність благ шляхом збільшення або зменшення їх запасу. У зв´язку з цим він зазначав, що "обмін І благами означає для суб´єктів, які обмінюються, приєднання до їх майна  нового майнового об´єкта, а тому обмін можна порівняти з... промисловою та сільськогосподарською діяльністю".
ізольований обмін (один покупець і один продавець), який передбачає врахування найменшої кількості суб´єктивних оцінок і встановлення цінив приблизно посередині між ними;
односторонню конкуренцію (один продавець і кілька покупців) і двосторонню конкуренцію (кілька продавців і кілька покупців), які передбачають більш складний аналіз. Опосередковано роблячи припущення, що всі продавці оцінюють благо однаково, К. Менгер вважав, що за умов неподільності блага ціна встановиться в інтервалі між оцінками продавця і найсильнішого покупця (той, який вище оцінює це благо). У разі подільності блага ціна буде знаходитись в інтервалі між оцінками найслабшого покупця, який вступив в угоду, та найсильнішого покупця, який залишився ні з чим.
Теорія розподілу. Категорично заперечуючи експлуатацію та "можливість відбирати у робітників частину продукту праці", К. Менгер стверджував, що праця є економічним благом не більше, німе інші елементи виробництва. Відтак учений був переконаний, що власники землі та капіталу живуть не за рахунок робітників, а "за рахунок використання землі й капі! талу, які для індивіда і суспільства мають цінність так само, як і праця".
Критикуючи теорію заробітної плати класиків, згідно з якою ціна простої праці тяжіє до мінімуму засобів існування робітника та його сім´ї, К. Менгер трактував останню як рентний дохід, який визначається перевагами високої кваліфікації або таланту. Він стверджував, що лише процес послідовного приписування (на основі принципу спадної граничної корисності) встановлює про! порції розподілу винагороди між факторами, які беруть участь у виробництві У зв´язку з цим учений зазначав, що цінність певної кількості блага вищого порядку не зводиться до значення потреб, що задовольняються з допомоги всього продукту, який це благо допомагає виробити. На думку К. Менгера, остання дорівнює лише значенню потреби, яка задовольняється тією частиною продукту, яка залишається невиробленою, якщо у нашому розпорядженні не буде певної кількості блага вищого порядку.
Визначені вченим принципи оплати факторів виробництва пізніше отримали назву теорії розподілу Менгера, згідно з якою пропорційність доходів розмірам виробленої продукції та оплата кожного фактора відповідно до його граничного продукту визначають рівність сукупної винагороди факторів сукупному продукту.
Організаційному оформленню австрійської школи маржиналізму значною мірою сприяв учень К. Менгера барон Фрідріх фон Візер (1851—1926), професор Празького (1884—1902) та Віденського (1903—1922) університетів, автор праць "Походження і основні закони господарської цінності" (1884), "Природна цінність" (1889), "Теорія суспільного господарства" (1914) та ін.
Відомий австрійський економіст Фрідріх Фрайхер фон Візер народився у Відні 1851 р. у сім´ї крупного державного чиновника. Закінчивши елітну школу, де він потоваришував з Е. Бем-Баверком, Ф. фон Візер продовжив навчання на юридичному факультеті Віденського університету. Згодом він вступив на державну службу і деякий час працював у міністерстві фінансів.
Практична діяльність та знайомство з "Основами учення про народне господарство" К. Менгера сприяли зростанню його інтересу до економічних проблем. З метою поглиблення своїх знань Ф. Візер продовжив вивчення економіки в університетах Гейдельберга та Лейпціга. У 1883 р. вчений отримав місце приват-доцента у Віденському університеті та захистив докторську дисертацію. Згодом він викладав економічну теорію у Празькому (1884— 1902) та Віденському університетах, де успадкував у 1903 р. кафедру від К. Менгера.
Тривала викладацька діяльність Ф. Візера, присвячена популяризації ідей австрійської школи переривалась лише один раз (у 1917—1918 pp., до самого падіння Австро-Угорської монархії, він займав посаду міністра торгівлі).
Основні праці вченого присвячені викладу та обґрунтуванню найважливіших ідей австрійської школи. Залишивши кафедру 1922 p., вчений зацікавився проблемами економічного розвитку, ролі та місця видатних особистостей (вождів, новаторів) у соціальному прогресі. Ці питання знайшли відображення у праці "Соціологія і закони влади", опублікованій в рік смерті автора — 1926 р. Ці ідеї Візера були розвинуті його учнем Й. Шумпетером в оригінальній теорії економічного розвитку.
Абсолютизуючи психологічні засади економіки, Ф. фон Візер трактував політичну економію як розділ прикладної психології, покликаний пояснювати економічні явища за допомогою аналізу мотивів економічної діяльності. Він чітко сформулював ідеї австрійської школи, впровадивши в науковий вжиток терміни "гранична корисність", "приписування", "закони Госсена", "граничний продукт" тощо. Теоретичні здобутки вченого, пов´язані з розвитком фундаментальних ідей маржиналізму, знайшли відображення в таких теоріях:
Теорії приписування, згідно з якою цінність споживчих благ замалі оцінку виробничих ресурсів, формуючи витрати виробництва. Іншими словами, споживчі блага наділяють цінністю ті фактори виробництва, які берг1 участь у їх виготовленні.
Термін приписування (від лат. emplicit — приписування, замовлення) має юридичне походження. Згідно з юридичним трактуванням злочин (уби~ ство) може бути повністю приписаний убивці, хоча причиною злочину можи було б вважати також необережне поводження жертви, погане виховання сім´ї злочинця тощо. Аналогічно економісти приписують дохід лише голо( ним економічним агентам, незважаючи на те, що процес виробництва має велику кількість необхідних передумов.
При цьому вчений:
виходив з того, що індивіди не в змозі безпосередньо оцінити від них фактори виробництва, які не пов´язані з кінцевим споживанням.
пов´язував із приписуванням проблему розподілу доходів. На австрійського дослідника, "виробник повинен уміти в кожному окрем ому випадку скласти думку про те, у якому обсязі бере участь у створенні дох: кожний із багатьох взаємодіючих виробничих засобів, він має бути здати визначити, яка частина цілого продукту завдячує відповідним засобам в виробництва", тобто "якщо яке-небудь сільськогосподарське підприємство використало певну кількість центнерів пшениці, то приписування має встановити, частка припадає на землю, яка — на працю і яка на засоби виробництва"
Намагаючись вирішити ці завдання з урахуванням компліментарн факторів виробництва, Ф. фон Візер виділив:
1) Загальне приписування, пов´язане із умовами, за яких різні споживачі блага виробляються з допомогою різних комбінацій одних і тих самих в виробничих факторів. Вирішення проблеми приписування у цьому випадку ний зводив до побудови системи рівнянь, кожне з яких виражає зв´язок виробничної корисності певного продукту із затратами факторів на його виробництво (для того щоб система рівнянь мала розв´язок, чисельність продуктів має відповідати чисельності факторів). Наприклад, якщо виробничі блага х, у, z використовують у різних пропорціях для виробництва трьох різних товарів, то система рівнянь може мати вигляд:

Розв´язок цієї система рівнянь дає змогу визначити внесок кожного фактора у цінність продукту: х = 15, у = 40, z = 54.
2) Специфічне приписування, пов´язане з умовами, за яких на виробництво певного продукту крім загальних благ використовується особливий, нетрадиційний ресурс. Його внесок у цінність виробленого продукту, на думку вченого, можна визначити як різницю між цінністю продукту та цінністю загальних витрат виробництва.
Увівши в науковий вжиток поняття граничного продукту (споживчого блага, виробленого продуктивним благом, яке має найменшу граничну корисність), Ф. фон Візер сформулював "закон витрат виробництва" (закон Візера) згідно з яким гранична корисність граничного продукту зумовлює ціну продуктивного блага, витраченого на його виготовлення і відповідну частину витрат виробництва.
Теорії альтернативних витрат, згідно з якими:
обмеженість ресурсів визначає конкурентність та альтернативність способів їх використання;
витрати виробництва мають суб´єктивний характер і залежать від альтернативних можливостей, якими доводиться жертвувати, продукуючи певне благо;
витрати виробництва виступають формою компенсації за відмову від альтернативного способу використання благ, платою за відволікання ресурсів від інших способів їх використання;
цінність певного блага є не що інше як недоотримана корисність інших благ, які могли бути вироблені (куплені) з допомогою ресурсів, витрачених на виробництво (купівлю) цього блага;
приписування відбувається на основі альтернативних витрат — витрат втрачених можливостей.
Таким чином, у теорії Ф. Візера не лише попит, але й пропозиція узалежнювалися від корисності. Обсяг благ для продажу визначався мірою їх корисності для продавця, а пропозиція трактувалась як відмова від інших способів їх використання, в тому числі для власного споживання самим продавцем.
У зв´язку з цим слід зазначити, що Ф. фон Візер (на відміну від К. Мен-гера) змістив акцент з окремого індивіда на суспільство в цілому, досліджуючи закономірності, які складаються з багатьох оцінок і переваг. З ім´ям Ф. Візера пов´язаний також перехід від кардиналістського (кількісного) до ординалістського (порядкового) виміру корисності (рис. 8.3), який став панівним серед маржиналістів.

Учений відмовився від кількісного виміру корисностей окремих благ і перейшов до ранжування наборів благ на основі споживчих переваг. Водночас сумарну корисність запасу блага Ф. фон Візер визначав як добуток граничної корисності на загальне число одиниць цього блага (мультиплікативний спосіб обчислення сумарної корисності), за-| значаючи, що "кожний подільний запас економічно оцінюється шляхом множення граничної корисності на кількість одиниць запасу (частин, штук)".
Концепції приватного господарського порядку. Виходячи з того, що "приватний господарський порядок — єдина форма великого громадського! економічного союзу, яка себе виправдала і досвідом століть підтвердила більші успішну суспільну взаємодію, ніж за загального підкорення за наказом", Ф. Візер заперечував соціалістичний ідеал суспільної власності, за якої дуже швидко держава стала б єдиним власником усіх засобів виробництва. Учений був переконаний, що остання не в змозі так само ефективно управляти цими засобами виробництва, як це робить приватна особа.
Розвиваючи цю тезу, австрійський дослідник заперечував зрівняльний розподіл доходів, акцентуючи увагу на тому, що завдання економіки не зводиться до "прямого... розподілу запасів благ серед найбільш нужденних". Згідно з сучасними підходами до оптимального розподілу доходів важливою є думка Ф. Візера про те, що "суспільство не наважиться відмовити у вищій зарплаті компетентному працівнику", ризикуючи втратити "найцінніші послуги". Водночас за умов, коли строге правило застосовується і проти того, хто не за своєю власною провиною втратив те, що мав і, можливо, навіть саму здатність працювати, співчуття бере верх і ми не в змозі цілком виправдати строгу дисципліну. Таким чином, надмірний дохід і багатство, що значно перевищують середній добробут, теж не можуть бути схвалені суспільною думкою. Відтак Ф. Візер не був апологетом необмеженого ринкового лібералізму, сповідуючи філософію поміркованого державного втручання в економіку.
Видатним представником австрійської школи був відомий учений-економіст, державний діяч, професор Віденського університету Е. Бем-Баверк (1851 —1919). Популяризуючи ідеї маржиналізму, він виступив з критикою марксистського учення і розвинув найважливіші концепції австрійської школи. Основні ідеї вченого знайшли відображення у працях "Критична історія теорій доходу з капіталу" (1884), "Основи теорії цінності господарських благ" (1886), "Позитивна теорія капіталу" (1891), "Теорія Карла Маркса та її критики" (1896) та ін. Основні теоретичні здобутки вченого:
Розгорнутий виклад теорії цінності, заснованої на ідеї граничної корисності. Виходячи з того, що трудова теорія вартості є "порожньою вигадкою, в яку повірили неграмотні маси", вчений стверджував, що цінність не може бути об´єктивною внутрішньою властивістю матеріального блага. Він трактував цінність як судження про значимість господарських благ, що знаходяться у розпорядженні людей, результат "своєрідного відношення міме об´єктом і суб´єктом".
Відстоюючи суб´єктивно-психологічний підхід в економічних дослідженнях, Е. Бем-Баверк трактував закони економіки як результат узгодження дій та мотивів поведінки окремих індивідів. "Величина цінності матеріального блага, — зазначав дослідник, — визначається нагальністю тієї конкретної потреби (або часткової потреби), яка знаходиться на останньому місці у ряду потреб, що задовольняються усім наявним запасом матеріальних благ цього виду. ...Цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі. Це положення є центральним пунктом нашої теорії цінності. Все подальше пов´язується з ним і виводиться з нього".
Учений ілюстрував цю ідею за допомогою прикладу, який став хрестоматійним. Йдеться про аналіз поведінки самітника, який живе у первісному лісі й вирішує, яким чином використати запас із п´яти мішків зерна. Перший мішок зерна необхідний йому, щоб не вмерти з голоду до наступного врожаю; другий щоб покращити своє харчування з метою збереження здоров´я і сил; третій щоб відгодовувати птахів і мати в раціоні м´ясо; четвертий — для приготування горілки; п´ятий — на корм папуг, які його розважають. Стверджуючи, що "проста людина застосовувала учення про граничну корисність на практиці задовго до формулювання цього учення політичною економією"1, вчений звертав увагу на те, що при обміні товарів самітник буде схильний відмовитись від останнього, п´ятого мішка зерна, який задовольняє найменш нагальну потребу. Таким чином, на думку Е. Бем-Баверка, ми приймаємо за вимірник цінності найменшу корисність, заради отримання якої видається ще вигідним, з господарської точки зору, використовувати цю річ.
Відомий австрійський економіст Ейген фон Бем-Баверк (1851—1919) народився у м. Брюнні. Після закінчення школи він вивчав право у Віденському університеті, згодом разом з Ф. Візером поглиблював економічні знання в університетах Гейдельберга, Лейпціга та Єни.
У 1881 р. вчений захистив дисертацію на тему: "Права і відносини з погляду учення про господарські блага". У 1889 р. вступив на службу в міністерство фінансів Австрії, брав активну участь в реалізації проекту податкових реформ, тричі (1895, 1897, 1900 pp.) призначався міністром фінансів Австрії.
Подавши у відставку, Е. Бем-Баверк присвятив себе викладацькій та науково-дослідницькій діяльності. З 1905 р. він працював у Віденському університеті, керував науковими семінарами, в роботі яких брали участь майбутні відомі економісти Й. Шумпетер, Л. Мізес, Р. Гільфердінг. У 1911 p. E. Бем-Баверк став президентом Академії наук Австрії.
Велику популярність вченому принесли його полемічні твори, які вирізнялись блискучим стилем. Серед них: перша та друга частини книги "Капітал і прибуток" (1884 та 1889), у якій знайшла відображення критика теорій капіталу та процента попередників; "Основи теорій цінності господарських благ" (1886) з чітким та доступним викладом теорії цінності і ціни австрійської школи; "До завершення марксистської системи" (1890), "Теорія Маркса та її критики" (1896), в яких учений виступив з критикою марксистської теорії вартості, одним з першим вказавши на суперечність 1 -го і 3-го томів "Капіталу"; "Позитивна теорія капіталу" (1891), яка стала важливим внеском дослідника у розвиток маржиналістської теорії.
Водночас учений звертав увагу на те, що зменшення кількості мішків зерна буде збільшувати цінність останньої одиниці цього блага. Якщо у самітника буде лише один мішок зерна, від якого залежатиме життя, цінність останнього буде нескінченно високою.
Обґрунтовуючи суб´єктивно-психологічний підхід до визначення цінності, Е. Бем-Баверк виокремив три види корисності:
просту (абстрактну) корисність, яка не є цікавою для політичної економії, оскільки визначається фізико-хімічним складом речі й характеризує "здатність речі давати якийсь об´єктивний результат (наприклад, здатність хліба наситити людину)";
кваліфіковану (конкретну) корисність — "те значення, яке має матеріальне благо або комплекс матеріальних благ з погляду добробуту суб´єкта". На думку вченого, саме конкретна корисність як основа цінності повинна бути предметом дослідження економічної науки. Розвиваючи цю тезу, Е. Бем-Баверк звертав увагу на те, що "для утворення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналась рідкісність, — не абсолютна, а лише відносна, тобто у порівнянні з розмірами наявної потреби у речах цього роду";
субституційну корисність — гранична корисність того блага, від якого людина вимушена відмовитись, щоб придбати певну річ. Наводячи приклад із загубленим пальто, вчений стверджував, що гранична корисність останнього визначається граничною корисністю тих товарів, якими людина вимушена пожертвувати, щоб придбати нове пальто.
Важливо зазначити, що відстоюючи кардиналістський підхід до виміру корисності, вчений заперечував обґрунтований Ф. Візером мультипліка-тивний спосіб розрахунку загальної корисності. Стверджуючи, що задоволення тримати папугу + вживання пшеничної горілки + споживання м´яса + -f збереження здоров´я + продовження життя = сумі, яка не в п´ять, а у нескінченно більше перевищує задоволення тримати папуг, вчений відстоював адитивний метод обчислення загальної корисності на основі додавання граничних корисностей кожної одиниці запасу блага (рис. 8.4).

Теорія ціноутворення. Розкриваючи взаємозв´язок граничної корисності та механізму ринкового ціноутворення, Е. Бем-Баверк виокремив:
суб´єктивну (індивідуальну) цінність, засновану на особистих оцінках товарів окремими суб´єктами господарювання (покупцями і продавцями);
об´єктивну (ринкову) цінність — мінові пропорції, які формуються на ринку під впливом конкуренції.
Вихідною у теоретичній побудові вченого була думка про те, що "ціна від початку до кінця є продуктом суб´єктивних визначень цінностей".
Відтак Е. Бем-Баверк трактував ринкову ціну як рівнодіючу суб´єктивних оцінок товару з боку покупців (максимальна межа ціни товару) і продавців (мінімальна межа ціни товару). Використовуючи поняття граничної корисності грошей (суми граничних корисностей товарів, які індивід може купити за одиницю свого грошового доходу), він надав цим суб´єктивним оцінкам грошової форми.
Стверджуючи, що "висота ринкової ціни обмежується і визначається висотою суб´єктивних оцінок товару двома граничними парами", вчений виокремив:
"граничну пару зверху" — найслабшого із покупців, який вступив в угоду, і найсильнішого із продавців, відсторонених конкуренцією;
"граничну пару знизу" — найсильнішого із покупців, який був вимушений піти з ринку, і найслабшого із продавців, який вступив в угоду.
На думку Е. Бем-Баверка, ринкові ціни знаходяться між оцінками цих двох граничних пар, оскільки "обмін виявляється економічно можливим тільки між такими двома особами, які визначають цінність речі, що пропонується для обміну і отримується в обміні, неоднаковим, навіть протилежним чином. Покупець повинен оцінювати річ, яку він купує вище, а продавець — нижче тієї речі, в якій виражається ціна першої; і ...вигода, яку вони отримують від мінової угоди тим вища, чим значніша різниця між оцінками одних і тих самих матеріальних благ,.".
Таким чином, на думку австрійського дослідника, ціна, прийнятна для обох сторін, виражає максимальну корисність для покупця і мінімальні витрати для продавця. Саме за цих умов ринковий механізм через врівноваження попиту і пропозиції сприяє досягненню найбільшої вигоди, яка може бути отримана за існуючих умов.
Позитивна теорія капіталу і суб´єктивна концепція процента. Виходячи з того, що "все, що ми отримуємо у виробництві, є результатом дії двох елементарних продуктивних сил: природи і праці", Е. Бем-Баверк аналізував капітал як похідний фактор виробництва, результат взаємодії первинних факторів, який пов´язує та узгоджує їх між собою. Усі споживчі блага, які виробляє людина, дослідник трактував як результат взаємодії сил людини і природних сил, одні з яких є економічними, інші — незалежними силами природи. На думку вченого, використання цих вихідних виробничих сил дозволяє людині виробляти необхідні споживчі блага безпосередньо або опосередковано, завдяки застосуванню проміжних продуктів, які Бем-Баверк називав "благами капіталів".
При цьому вчений розрізняв:
безпосереднє виробництво, яке здійснюється без участі капіталу;
опосередковане (капіталістичне) виробництво, яке здійснюється за участі капіталу.
Таким чином, капіталістичне виробництво Е. Бем-Баверк трактував не в контексті специфічних соціально-економічних відносин, а з погляду здійснення певного виробничого циклу, заснованого на використанні проміжних продуктів. Порушуючи питання про походження капіталу, вчений дійшов висновку, що останній є одночасним результатом заощадження і виробництва. Він стверджував, що для формування капіталу необхідно "із повсякденного споживання зекономити необхідні продуктивні сили," які "є об´єктом безпосереднього нагромадження". Трактуючи капітал як "проміжний продукт природи і праці", вчений розмежував:
приватний (дохідний) капітал — сукупність засобів, призначених для придбання благ;
суспільний (виробничий) капітал — сукупність проміжних продуктів, призначених для виробничого використання.
Суспільний капітал Е. Бем-Баверк визначав як похідний від приватного капіталу і включав до його складу виробничі споруди, знаряддя та інструменти виробництва, транспортні засоби, сировину, обігові грошові кошти тощо.
На думку австрійського дослідника, суспільний капітал виконує три основні функції:
функцію спрямування виробництва на найвигідніший (із можливих)
функцію інструмента виробництва;
функцію посередньої, непрямої причини започаткування нових виробничих циклів.
Учений звертав увагу на те, що за умов використання капіталу досягається більший результат, ніж за умов безпосереднього виробництва. "Припустимо, що якомусь сільському жителю необхідна вода і він хоче добути її, -—, писав Е. Бем-Баверк, — На деякій відстані від його будинку тече струмок. Щоб забезпечити себе необхідною водою, він може використати різні способи. Можливо, він буде щоразу йти до струмка і пити з пригорщі. Це найпростіший і прямий спосіб (задоволення отримується відразу ж після затрат праці). ...Або ж — це другий спосіб — він видовбе із колоди відро, у якому можна принести в дім воду, необхідну на день. Перевага є очевидною, але, щоб добитись успіху, він повинен використати певні знаряддя, ...піти в ліс і зрубати там дерево, ...виготовити сокиру і т.д. Але у нашого селянина є ще один спосіб: замість того, щоб зрубати одне дерево, він рубає певну їх кількість, видовбує в них відвідний жолоб, по якому спрямовує в дім воду із струмка. Очевидно, що шлях від затрат праці до споживання води ще довший, але він приводить до кращого результату: нашому робітнику вже більше не потрібно проходити утомливий шлях від дому до джерела і у нього є в будь-який момент необхідна кількість свіжої води"1.
Звідси вчений зробив висновок, що капітал має власну продуктивність, оскільки він уможливлює виробництво споживчих благ шляхом започаткування та звершення відповідних виробничих циклів. Стверджуючи, що капіталістичне виробництво (виробництво з участю капіталу) дає змогу досяг-\ нути вищої продуктивності, Е. Бем-Баверк звернув увагу на пов´язане з цим зростання витрат часу. Він стверджував, що капітал як результат обхідних (непрямих) методів у виробництві спричиняє перенесення споживання на майбутнє. Виходячи з того, що "товари, які можуть бути використані за асортиментом і кількістю негайно, як правило цінніші, ніж ті, які будуть використані у майбутньому", вчений обґрунтував оригінальну теорію процента.
Вбачаючи суть проблеми у відмінностях оцінки теперішніх і майбутніх благ, Е. Бем-Баверк стверджував, що людям неоднаково, "отримають вони тисячу шилінгів зараз або через три роки". Відтак він трактував процент як частину цінності майбутнього граничного продукту, який виробляється із застосуванням теперішніх засобів виробництва (капіталу), тобто як дисконт з цінності майбутнього граничного продукту. За цих обставин процент перетворювався у загальноекономічну категорію, пов´язану з існуванням обміну товарів теперішнього та майбутнього споживання.
Обґрунтовуючи суб´єктивну теорію процента, вчений виділив три незалежні причини, які породжують процент на капітал, спонукаючи людей віддавати перевагу теперішнім благам порівняно з майбутніми:
"оптимізм" суб´єктів господарювання, які розраховують на зростання запасів благ у перспективі та прогнозують зменшення їх цінності на основі падіння граничної корисності. Позитивна норма процента за цих обставин є необхідною компенсацією погіршення становища та зниження добробуту тих, хто відкладає поточне споживання на майбутнє;
"короткозорість" суб´єктів господарювання, які мають нестачу уяви, слабку волю, а також невизначеність майбутнього та швидкоплинність людського життя. Позитивна норма процента за цих обставин є необхідною передумовою надання переваги теперішнім благам порівняно з майбутніми, навіть якщо з часом запас благ не буде зростати;
технічна перевага теперішніх благ над майбутніми, яка відповідає фізично більшому і дорожчому обсягу виробництва. Позитивна норма процента за цих обставин покликана компенсувати різницю між теперішнім непрямим, обхідним виробництвом і безпосереднім майбутнім виробництвом з урахуванням зниження віддачі у перспективі.
Учений трактував процент як "усякий дохід, який складає винагороду капіталу" і реалізується в обміні сьогоднішніх благ на майбутні. Він
стверджував, що саме в "затратах часу, які в цілому невіддільні від капіталістичного шляху виробництва, прихована причина і зміст залежності... робітника від капіталіста". Якби капіталістичне виробництво не потребувало часу та попередніх заощаджень, то, на думку вченого, "ніщо б не перешкоджало робітникам іти на свій страх і ризик шляхом виробництва від початку і до кінця: вони б стали незалежними від капіталіста.
Заперечуючи марксистську теорію експлуатації, Е. Бем-Баверк звертав увагу на те, що робітники як власники вироблених ними майбутніх благ отримують від підприємців заробітну плату, яка є благом теперішнім. Різниця між цими благами з часом зростає, утворюючи прибуток капіталіста. Відтак роботодавці привласнюють результат чистої продуктивності капіталу, а робітники отримують повністю поточну цінність майбутніх результатів своєї праці. Саме тому, на думку вченого, відносини робітників та капіталістів є справедливими та рівноправними.
Беручи до уваги незаперечні заслуги представників австрійської школи у розвитку змісту та методології економічних досліджень, необхідно зазначити, що К. Менгер та його послідовники не змогли подолати суперечність моністичного трактування ціни, виходячи із суб´єктивних оцінок корисності без урахування витрат виробництва. Критики концепції цінності австрійської школи звертали увагу на те, що за умов розвиненої ринкової економіки типовим стає не збут надлишку виробленої продукції, а масове виробництво на ринок, яке характеризується відсутністю заснованих на корисності оцінок благ з боку виробників. Крім того, самі суб´єктивні оцінки зумовлюються рівнем цін та доходів, відтак поза системою цін немає кількісного визначення корисності.
Водночас важливо зазначити, що наблизивши економічну науку до потреб господарської практики, представники австрійської школи розширили межі економічних досліджень, започаткувавши:
поглиблене дослідження економічних проблем на мікрорівні;
граничний аналіз як універсальний метод дослідження динамічних і нестійких взаємозв´язків;
системний підхід до вивчення споживчих вартостей на основі розмежування благ вищого та нижчого порядків;
концепцію альтернативних витрат та теорію приписування;
теорії невизначеності, очікувань, лагові концепції, засновані на врахуванні фактора часу в економічних дослідженнях;
дисконтування як процедуру зведення оцінки майбутніх благ до теперішніх цінностей;
дослідження взаємозв´язку корисності та ціни, закономірностей формування споживчого попиту, взаємозв´язку попиту та пропозиції у ціноутворенні, оптимізаційних моделей господарської діяльності тощо.

Основні здобутки австрійських учених сприяли утвердженню плюралізі економічної думки. Вони лягли в основу мікроекономічних досліджень ступних поколінь економістів, а методологія граничного аналізу та максимізації граничної корисності ввійшла в сучасну економічну науку як класі на логіка прийняття рішень.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія