пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

6.2.2. Особливості методології К. Маркса


Характерні риси методології К. Маркса:
абстрактно-теоретичний підхід, що вирізняється глибинним проникненням у сутність економічних явищ та процесів, виокремленням їх найсуттєвіших рис та побудовою системи логічно взаємопов´язаних та взаємообумовлених наукових категорій;
Сукупність цих виробничим відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на) якому підноситься юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість". Відтак К. Маркс досліджував економіку як базисну самодостатню структуру, стверджуючи, що за всієї важливості надбудови матеріальне виробництво є незалежною змінною і не потребує залучення до аналізу позаекономічних явищ та процесів;
лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. "На певному ступені свого розвитку, — писав К. Маркс, — матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з наявними виробничими відносинами... всередині яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх кайдани. Тоді наступає епоха соціальних революцій". Відтак, на думку вченого, "...ні одна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, а нові більш високі виробничі відносини ніколи не появляються раніше, ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства";
Перша спільна робота К. Маркса і Ф. Енгельса "Святе сімейство, або Критика критичної критики (проти Бруно Бауера і компанії)" (1844) була присвячена критиці методології суб´єктивного ідеалізму та поясненню власних методологічних підходів, заснованих на трудовій теорії вартості та визнанні пріоритетності відносин власності у еволюції економічних систем. "Німецька ідеологія" (1845—46) стала по суті продовженням "Святого сімейства", що знайшло відображення у її підзаголовку: "Критика новітньої німецької філософії в особі її представників Фейербаха, Б. Бауера і Штірнера і німецького соціалізму в особі різних пророків". Обґрунтовуючи матеріалістичне розуміння історії, К. Маркс і Ф. Енгельс виклали в цій праці власну концепцію базису та надбудови, акцентувавши увагу на неминучості загибелі капіталізму та приходу епохи комуністичних революцій.
підпорядкованість економічного дослідження ідеї неминучості загибелі капіталізму і заміни його новим, прогресивним суспільним устроєм — комунізмом. Аналізуючи "розвиток економічної суспільної формації як природно-історичний процес..." та виокремивши "...азіатський, античний, феодальний і ...буржуазний способи виробництва" як прогресивні епохи економічної суспільної формації, К. Маркс був твердо переконаний, що "буржуазною суспільною формацією завершується передісторія людського суспільства" і "на місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими суперечностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою розвитку всіх".
Марксова теорія є еволюційною у тому розумінні, в якому це не було притаманно жодній іншій економічній теорії: вона намагається розкрити механізм, який лише через своє власне функціонування і без допомоги зовнішніх факторів перетворює будь-який наявний стан суспільства в інший стан.
Поділ суспільства на два антагоністичні класи (власників і позбавлених власності) і трактування класової боротьби як рушійної сили історії, засадної характеристики економічного розвитку, найвищим проявом якої є соціальна революція. "Історія усіх до цього часу існуючих суспільств, — писали К. Маркс та Ф. Енгельс, — була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротше, гнобитель і пригноблений перебували у вічному антагонізмі один з одним,) вели безперервну, то приховану, то явну боротьбу, яка зажди закінчувалася революційною перебудовою всієї суспільної побудови...". Визначаючи предметолі політичної економії закони розвитку виробничих відносин, К. Марке трактував економічну теорію як ідеологічну, партійну науку, яка відображає інтереси панівного класу. Таким чином, спрямована на обґрунтування всесвітньо-історичної місії пролетаріату, марксистська теорія з самого початку була заснована на ідеології пріоритетності класового підходу.
Є багато висловлювань і велика кількість вчинків Маркса, які доводять, що зовсім не наукові погляди, а моральний порив, бажання допомогти пригнобленим, прагнення звільнити робітників, яких безсовісно експлуатували, схиляли його до соціалізму. Без сумніву, саме в цьому моральному запалі секрет впливу його учення.
Система економічних поглядів К. Маркса знайшла найповніше відображення у його фундаментальній праці "Капітал" (табл. 6.2).

Наріжним каменем економічної теорії К. Маркса є учення про вартість і додаткову вартість. Акцентуючи увагу на тому, що кінцевою метою здійсненого у "Капіталі" дослідження буржуазного способу виробництва і відповідних йому відносин виробництва і обміну є "...відкриття економічного закону руху суспільного виробництва", вчений розпочав аналіз з виявлення природи товару. Він визначив останній як продукт праці, призначений не для власного споживання, а для обміну, і проаналізував дві основні властивості товару:
споживчу вартість, пов´язану із корисністю речей, їх здатністю задовольняти людські потреби;
мінову вартість, яка "має насамперед вигляд кількісного співвідношення, вигляд пропорції, в якій споживчі вартості одного роду обмінюються на споживчі вартості іншого роду".
Аналізуючи мінову вартість як "необхідний спосіб вираження або форму прояву вартості", К. Маркс розглядав останню як "те спільне, що виражається в міновому відношенні", і "визначається лише кількістю праці, або кількістю робочого часу, суспільно необхідного для... виготовлення" певної споживчої вартості. При цьому суспільно необхідний робочий час трактувався вченим як "той робочий час, який потрібен для виготовлення якої-небудь споживчої вартості за наявних суспільно нормальних умов виробництва і при середньому в певному суспільстві рівні вмілості та інтенсивності праці" .
Діалектичний взаємозв´язок вартості та споживчої вартості К. Маркс пояснював двоїстим характером праці, втіленої в товарі: "Будь-яка праця, — писав учений, — є, з одного боку, витрачання людської робочої сили у фізіологічному розуміння слова, — і в цій своїй якості однакової, або абстрактно людської, праця утворює вартість товарів. Будь-яка праця є, з іншого боку, витрачання людської робочої сили в особливій доцільній формі, і в цій своїй якості конкретної корисної праці вона створює споживчі вартості" .
Абсолютизуючи роль праці як єдиного фактора вартості, К. Маркс стверджував, що всі товари як вартості є кристалізованою людською працею. Відтак, на відміну від Д. Рікардо, він трактував працю не лише як мірило, але і як субстанцію вартості. Автор "Капіталу" стверджував, що "складна праця означає лише піднесену до степеня або, скоріше, помножену просту працю, отже, менша кількість складної праці дорівнює більшій кількості простої"6. Зведення складної праці до простої здійснює, на думку вченого, суспільний процес, який встановлює обмінні пропорції на ринку.
Розвиваючи свої економічні міркування, К. Маркс зазначав, що за умов ринкової економіки обмін товарів здійснюється за законом вартості, тобто усі товари обмінюються на основі втіленої в них людської праці (суспільно необхідного робочого часу).
Спираючись на трудову теорію вартості, вчений обґрунтував теорію додаткової вартості, виробництво і розподіл якої є вузловою проблемою "Капіталу". Слід зазначити, що рікардіанська теорія не могла пояснити походження прибутку капіталіста без визнання порушення одного із найважливіших для класичної школи принципів: трудової вартості й еквівалентності обміну. Згідно з цим підходом купівля капіталістом праці за її вартістю унеможливлювала прибуток; водночас наявність прибутку свідчила про порушення закону вартості. Проблема полягала у тому, що власник грошей повинен був "купити товари за їх вартістю, продати їх за їх вартістю і все-таки отримати в кінці цього процесу більше вартості, ніж він вклав у нього".
К. Маркс вирішив цю проблему, ввівши в науковий обіг нове поняття — товар "робоча сила". Він дотримувався думки, що капіталіст купує на ринку не працю (яка товаром бути не може, оскільки процес поєднання робочої сили і засобів виробництва не існує до моменту продажу), а здатність до праці — робочу силу. У специфічних особливостях цього товару вчений вбачав таємницю капіталістичної експлуатації.
"Під робочою силою, або здатністю до праці, — писав дослідник, — ми розуміємо сукупність фізичних і духовних здібностей, які має організм, жива особистість людини, і які пускає вона в хід кожного разу, коли виробляє які-небудь споживчі вартості". Як і будь-який товар робоча сила має дві властивості:
вартість, яка "визначається робочим часом, необхідним для виробництва, а значить і відтворення цього специфічного предмета торгівлі" і є еквівалентною вартості життєвих засобів, необхідних для того, щоб "виробити, розвинути, зберегти і увічнити робочу силу";
споживну вартість, яка "...виявляється лише в процесі дійсного використання, в процесі споживання робочої сили" і "відрізняється від іншої товарної черні тим, що ...створює вартість, і до того ж більшу вартість, ніж коштує вона сама".
Такий підхід уможливив висновок вченого про те, що вартість праці є лише ірраціональним вираженням вартості робочої сили. "Само собою
Над "Капіталом" К. Маркс працював більше сорока років. Задуманий як практичний огляд поширених у ті часи економічних теорій, цей твір знайшов початкове втілення у економічних рукописах 1857—1858, 1861— 1865 pp., на основі яких К. Маркс планував видати працю в 6 томах, розглянувши проблеми капіталу, земельної власності, найманої праці, держави, міжнародної торгівлі, світового ринку.
Однак після видання першої книги ("До критики політичної економії") вчений змінив свої наміри. У 1866 р. він писав про підготовку "Капіталу", який планував видати у 4 книгах: І — "Процес виробництва капіталу", II — "Процес обігу капіталу", III — "Форми всього процесу в цілому", IV — "До історії теорії".
І том "Капіталу" був опублікований у Німеччині в 1867 р. тиражем 1000 екземплярів. Закінчити II і III томи К. Маркс не зміг. їх видав Ф. Енгельс після смерті К. Маркса у 1885 та 1894 pp. У 1905—1910 pp. К. Каутський опублікував під назвою "Теорії додаткової вартості" іде чотири томи економічних досліджень із Марксової спадщини (IV том "Капіталу").
Переклад та видання "Капіталу" в Англії та США були здійснені лише через 20 років після його виходу в Німеччині та Франції, твір видавався окремими випусками протягом 1872—1875 pp. Водночас у Росії (де на той час ще не було робітничого руху) І том "Капіталу" був опублікований уже в 1872 р. тиражем 3000 екземплярів. Роботу над перекладом твору російською мовою розпочав друг К. Маркса, один із членів російської секції Комуністичного Інтернаціоналу Г. Лопатін (1845—1918), але у зв´язку з арештом він не зміг завершити роботу. Переклад закінчив російський економіст М.ф. Даніельсон (1844—1918), який переклав також II і III томи "Капіталу". Дозволивши видання книги в Росії, петербурзький цензор написав у висновку: " Можна стверджувати, що мало хто прочитає її в Росії, а ще менше — зрозуміє".
Доля праць К. Маркса виявилась драматичною. Більша частина його цілісних фундаментальних досліджень, у т.ч. II—IV томи "Капіталу", залишилась після смерті вченого в рукописах і була опублікована лише у кінці XIX ст. — першій половині XX ст. Відтак багато ідей німецького мислителя ввійшли в науковий вжиток лише у XX ст., залишаючись довгий час невідомим широкому загалу. На думку відомого американського економіста Дж.К. Ґелбрейта, "З біблейських часів немає іншої видатної особистості, чия творчість піддавалась би настільки різним інтерпретаціям, як "Капітал" К. Маркса".
зрозуміло, — писав К. Маркс, — що вартість праці завжди має бути меншою, ніж створена працею нова вартість, бо капіталіст завжди примушує робочу силу функціонувати довше, ніж це потрібно для відтворення її власної вартості".
Маркс хотів довести, що експлуатація не виникає з окремих ситуацій вряди-годи і випадково, а випливає із самої логіки капіталістичної системи неминуче і цілком незалежно від будь-якого індивідуального наміру.
Різницю міме вартістю робочої сили і новою вартістю, створеною робітником, вчений назвав додатковою вартістю, визначивши її як специфічну ознаку та основну мету капіталістичного виробництва.
Термін "додаткова вартість" належить соціалісту-рікардіанцю В. Томпсону (1785—1833). Пропагуючи соціалістичні ідеї, соціалісти-рікардіанці опирались на теоретичну спадщину Д. Рікардо: положення про протилежність інтересів робітників та капіталістів та порушення закону вартості при обміні живої праці на капітал. Під додатковою вартістю В. Томпсон розумів продукт, вироблений робітниками і привласнений капіталістом з порушенням закону вартості. У працях "Дослідження про принципи розподілу багатства, найсприятливіші для людського щастя"(1824) та "Винагорода праці" (1827) вчений обґрунтовував необхідність привласнення робітниками всього створеного продукту.
Детально проаналізувавши процес створення додаткової вартості, К. Маркс поділив робочий день найманого робітника на дві частини. "Ту частину робочого дня, протягом якої він виробляє денну вартість робочої сили, — писав він, — я називаю необхідним робочим часом, а працю, затрачувану протягом цього часу, — необхідною працею... Другий період процесу праці — той, протягом якого робітник працює уже за межами необхідної праці ...я називаю додатковим робочим часом, а затрачену протягом нього працю — додатковою працею".
Вбачаючи сутність капіталістичної експлуатації в привласненні капіталістами неоплаченої (додаткової) праці робітників вчений ввів поняття норми додаткової вартості:
Норма додаткової вартості = Додаткова праця (додатковий продукт) Необхідна праця (необхідний продукт)100%.
При цьому він стверджував, що "норма додаткової вартості є точним вираженням експлуатації робочої сили капіталом, або робітника капіталістом".
Найкраще в моїй книзі: 1) підкреслений уже в першій главі подвійний характер праці... 2) дослідження додаткової вартості незалежно від її специфічних форм: прибутку, процента, земельної ренти і т.д.
К. Маркс
Існування тієї частини вартості продукту, яку ми тепер називаємо додатковою вартістю, було встановлене задовго до Маркса; так само з більшою або меншою ясністю було сказано, з чого вона складається, а саме: із продукту тієї праці, за яку той, хто її привласнив, не заплатив ніякого еквіваленту. Але далі цього не йшли. ...Маркс же показав, що вартість взагалі є не що інше, як кристалізована праця цього роду... Поставивши на місце праці робочу силу, властивість створювати вартість, він разом вирішив одну із суперечностей, яка привела до загибелі школу Рікардо...
Способи посилення капіталістичної експлуатації (підвищення норми додаткової вартості) вчений пов´язував:
із абсолютним збільшенням маси живої праці за рахунок подовження тривалості робочого дня;
відносним зростанням використовуваної маси живої праці за рахунок підвищення її продуктивності.
"Додаткову вартість, створену шляхом продовження робочого дня, — писав Маркс, — я називаю абсолютною додатковою вартістю. Навпаки, ту додаткову вартість, яка виникає внаслідок скорочення необхідного робочого часу і відповідної зміни співвідношення величини обох складових частин робочого дня, я називаю відносною додатковою вартістю".
Закономірну зміну співвідношення двох форм додаткової вартості автор "Капіталу" пов´язував із прогресивним розвитком виробництва на основі зростання продуктивності праці.
Важлива складова системи економічних поглядів К. Маркса — теорія грошей і капіталу. На основі дослідження двоїстої природи товару, історичної еволюції товарного виробництва та обміну, розвитку форм вартості (одиничної, розгорнутої, загальної, грошової) К. Маркс дав власне тлумачення природи грошей.
Лейтмотив марксистської економічної науки — теорія додаткової вартості. Але ця теорія необґрунтована. У трьох томах "Капіталу" немає нічого такого, що переконало 6 нас у тому, що кожний робітник з однаковою кваліфікацією створює рівнозначну кількість додаткової вартості незалежно від того, з яким обладнанням він працює і які товари виробляє. У будь-якому разі все зводиться до твердження про поділ робочого дня на оплачену і неоплачену частини. Але ми не можемо спостерігати такого поділу. Ми спостерігаємо лише ставки номінальної заробітної плати і грошові ціни на вироблені товари і надані послуги. Навіть якщо всі робітники однаково оплачуються, вони не створюють товарів і послуг з однаковою грошовою вартістю. Навіть якщо ми визнаємо, що ця різниця у грошовій вартості продуктів приблизно відповідає різниці в прямих і непрямих затратах праці на виробництво цих продуктів і що те саме правило застосовується до грошової вартості товарів робітничого споживання, то все ще немає підстави вірити в те, що робітник у галузі виробництва зубочисток працює таку саму кількість годин на день для того, щоб отримати еквівалент своєї зарплати, як і робітник сталеварної галузі. А якщо ми відмовляємося від припущення про однакову норму додаткової вартості в усіх сферах використання найманої праці, вся Марксова будівля розвалюється дощенту.
Потреба дати для обороту зовнішнє вираження цієї протилежності веде до виникнення самостійної форми товарної вартості і не дає спокою доти, поки завдання це не розв´язується остаточно через роздвоєння товару на товар і гроші".
Таким чином, вчений трактував гроші як специфічний товар, який стихійно виділився із товарної маси у процесі еволюції обміну і став відігравати роль загального еквівалента — виразника вартості усіх інших товарів.
Значну увагу автор "Капіталу" приділив дослідженню функцій грошей. На думку вченого, гроші є:
1) мірою вартості, оскільки "перша функція золота полягає в тому, щоб дати товарному світові матеріал для вираження вартості, тобто для того, щоб виразити вартості товарів як однойменні величини, якісно однакові і кількісно порівняні". Відтак ціну К. Маркс визначав як грошове вираження уречевленої в товарі праці;

2)засобом обігу, оскільки вони виступають "як посередники у процесі обігу товарів". При цьому вчений стверджував, що для процесу обігу за певний відрізок часу:

засобом утворення скарбів, коли "товар продають не для того, щоб купити інші товари, а для того, щоб замінити товарну форму грошовою...".
засобом платежу, оскільки "з розвитком товарного обігу розвиваються відносини, завдяки яким відчуження товарів відокремлюється в часі від реалізації їх ціни. ...Продавець стає кредитором, покупець — боржником".
світовими грошима, які виходять "за межі внутрішньої сфери обігу... і функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі".
Аналізуючи гроші як кінцевий продукт розвитку простого товарного виробництва, К. Маркс водночас визначав їх як першу форму існування капіталу. Він стверджував, що за умов капіталістичного виробництва рух грошей описується формулою Г — Т — Г\ де Г´ = Г + АГ, тобто дорівнює первісно авансованій сумі плюс деякий приріст. "Таким чином первісно авансована вартість не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову вартість або зростає. І саме цей рух перетворює її в капітал".
Відтак К. Маркс визначив капітал як самозростаючу вартість, накопичення неоплаченої праці найманих робітників, підводячи читачів до висновку, що капітал є засобом експлуатації, встановлення влади капіталіста над робочою силою.
У цьому контексті на особливу увагу заслуговує здійснений вченим аналіз еволюції капіталізму від формального до реального підпорядкування праці капіталу. Виділяючи три етапи розвитку капіталістичного виробництва (просту кооперацію, мануфактуру, машинне виробництво), К. Маркс звертав увагу на те, що присилування до додаткової праці сприяє розвитку продуктивних сил суспільства, у чому виявляється одна із цивілізаційних рис капіталу. Водночас розвиток мануфактурного і фабричного виробництва, на думку вченого, призводить до встановлення безумовної влади капіталу над людьми, які стають "простими ланками", "живими додатками" до сукупного механізму, що перебуває у приватній власності.
Таким чином, капіталістичну експлуатацію К. Маркс трактував не лише як формальне привласнення капіталістами додаткової вартості, створеної найманими працівниками, але і як повне підпорядкування капіталу найважливіших ресурсів суспільного розвитку. "Капітал, — писав учений, — це не річ, а певне, суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру".
Аналізуючи структуру капіталу, К. Маркс виокремив у його складі основний та оборотний капітал, постійний та змінний, застосовуваний та спожитий капітал (рис. 6.3). На відміну від класиків за основу виокремлення основного та оборотного капіталу вчений взяв двоїстий характер праці, втіленої в товарі. Відношення постійного капіталу (С) до змінного (V) вчений назвав органічною будовою капіталу, пов´язавши з нею динаміку зайнятості та рух норми прибутку.
Значну увагу К. Маркс приділяв дослідженню руху абстрактного суспільного капіталу як суми індивідуальних капіталів. Виходячи з того, що "капітал є ...вартістю, яка проходить послідовний ряд взаємно зв´язаних, зумовлюваних один одним перетворень, ряд метаморфоз, які складають ряд фаз, або стадій всього процесу", К. Маркс проаналізував кругообіг капіталу як послідовну зміну його форм, дві з яких належать до сфери обігу, а одна — до сфери виробництва. "Ті дві форми, які капітальна вартість набуває на стадіях свого обігу" вчений визначив як форми грошового і товарного капіталу, а "форму, що належить до стадії виробництва" як форму продуктивного капіталу (рис. 6.4).

Досліджуючи капітал як безперервний рух вартості, підпорядкований меті її зростання, К. Маркс увів в аналіз руху капіталу фактор часу, швидкості.
Він відокремив засоби виробництва і гроші від капіталу і грошового капіталу, розмежував капітал — власність і капітал — функцію. Очевидною істиною для вченого був той факт, що "промисловий капітал є єдиним способом існування капіталу, при якому функцією капіталу є не тільки привласнення додаткової вартості але в той самий час і її створення". Водночас "Грошовий капітал і товарний капітал є лише усамостійнені внаслідок суспільного поділу праці й однобічно розвинуті способи існування різних функціональних форм, що їх промисловий капітал то набирає, то позбувається в сфері обігу".
Для характеристики економічних поглядів К. Маркса важливе значення мають теоретичні узагальнення, які вчений зробив у зв´язку з аналізом процесу нагромадження капіталу.
"Застосування додаткової вартості як капіталу, або зворотне перетворення додаткової вартості у капітал"4 вчений аналізував через призму закону тенденції середньої норми прибутку до зниження. При цьому норма прибутку трактувалася К. Марксом як зовнішня форма вияву норми додаткової вартості — відношення додаткової вартості до витрат виробництва (суми постійного і змінного капіталу).

де N — норма прибутку;
т — додаткова вартість;
€ + V — сума постійного і змінного капіталу.

Узалежнюючи динаміку середньої норми прибутку від технічного прогресу, К. Маркс прийшов до висновку, згідно з яким гонитва за додатковим прибутком спонукає капіталістів до підвищення фондоозброєності праці. Відтак зростає органічна будова капіталу, що за умов незмінної норми додаткової вартості (m/V) неминуче викликає зменшення середньої норми прибутку. Вбачаючи у цій залежності закономірну тенденцію середньої норми прибутку до зниження, вчений звертав увагу на ряд протидіючих їй факторів, у тому числі на посилення ступеня експлуатації робітників, здешевлення їх життєвих засобів і падіння вартості робочої сили внаслідок впровадження досягнень технічного прогресу, відтік капіталу в колонії, де органічна будова буде вищою, впровадження капіталоекономного технічного прогресу тощо.
Поставивши норму прибутку в тісний зв´язок із технічним прогресом та зміною органічної будови капіталу, К. Маркс дійшов висновку про неминучість відносного скорочення частки найманої праці у суспільному продукті у процесі еволюції капіталізму. Він був переконаний, що "робітниче населення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим у зростаючих розмірах виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням. Це — властивий капіталістичному способові виробництва закон народонаселення"1. На відміну від класиків автор "Капіталу" трактував тенденцію середньої норми прибутку до зниження як історичний феномен механізму само-руйнації капіталізму. Він стверджував, що за умов капіталістичного способу виробництва "...нагромадження багатства на одному полюсі є в той же час нагромадження злиднів, муки праці, рабства, темноти, здичавіння і моральної деградації на протилежному полюсі...". На думку К. Маркса, це є "абсолютним загальним законом капіталістичного нагромадження". Відтак вчений приходив до висновку, що гонитва за додатковою вартістю, яка є спонукальним мотивом і кінцевою метою капіталістичного виробництва, неминуче призводить до погіршення становища робітничого класу, загострення класової боротьби, закономірним наслідком якої є зміна існуючого соціального устрою.
Теоретико-методологічні особливості економічних досліджень К. Маркса знайшли відображення у здійсненому вченим аналізі суспільного відтворення. Продовживши традицію Ф. Кене у моделюванні кругообігу суспільного продукту К. Маркс розглядав процес відтворення як процес відновлення капіталістичних економічних відносин. Він прагнув довести, що останні є об´єктивною перешкодою досягнення макроекономічної рівноваги та економічного зростання. "Капіталістичний процес виробництва, що розглядається... як процес відтворення, — писав учений, — виробляє не тільки товари, не тільки додаткову вартість, він виробляє і відтворює саме капіталістичне відношення — капіталіста на одному боці, найманого робітника — на другому".
Маркс створив основоположну схему, яка описує взаємозв´язок між галузями, які випускають засоби виробництва і предмети споживання. Схема Маркса все ще становить одне з небагатьох положень, стосовно якого між представниками більшості теорій ділового циклу існує, напевно, мовчазна згода.
Виступивши з критикою "догми Сміта", під якою К. Маркс розумів зведення сукупного продукту суспільства лише до новоствореної вартості й ігнорування виробничого споживання, вчений запропонував власні схеми простого і розширеного відтворення, побудовані на низці передумов:
вартість сукупного суспільного продукту "розпадається на частину вартості, яка представляє постійний капітал С, спожитий у процесі виробництва і за своєю вартістю лише перенесений на продукт, і на частину вартості, додану до продукту всією працею протягом року. Ця остання частина вартості річного продукту, в свою чергу, розпадається на заміщення авансованого змінного J капіталу V і на надлишок над ним, який становить додаткову вартість т";
увесь суспільний продукт, а отже, і все суспільне виробництво "розпадається на два великі підрозділи:
I— засоби виробництва, тобто товари, що мають таку форму, в якій вони повинні увійти або, принаймні, можуть увійти в продуктивне споживання;
II— предмети споживання, тобто товари, що мають таку форму, в якій вони входять в індивідуальне споживання класу капіталістів і робітничого класу";
Двосекторна модель — дуже ненадійне знаряддя для аналізу реалій економіки в процесі розвитку. Багато галузей не підпадають під жодну з двох категорій, бо виробляють як засоби виробництва так, і споживчі товари.
тотожність ринкових цін та вартостей, що відповідає умовам довгострокової економічної рівноваги за незмінної органічної будови капіталу, постійної величини норми прибутку, відсутності технічного прогресу та коливань споживчих переваг тощо;
ототожнення (у переважній більшості випадків) авансованого і спожитого капіталу (запасів та потоків капітальних затрат), абстрагування від зовнішньої торгівлі, кредитних відносин, системи оподаткування тощо;
поділ суспільства на два антагоністичні класи: капіталістів, спонукальним мотивом діяльності яких є привласнення додаткової вартості, і найманих робітників, які повністю витрачають свої доходи на споживання;
розрахунок показників річного продукту на валовій (сума старої та нової вартостей) та чистій (новостворена вартість) основі, виокремлення двох видів споживання: виробничого (у процесі якого створюється нова вартість і зберігається стара вартість, відтак продукт І підрозділу використовується як капітал) і особистого (у процесі якого вартість зникає, відтак продукт II під ІІ розділу використовується як дохід);
подвійна якість елементів, представлених у схемах відтворення: як частини сукупного продукту (пропозиції) і як частини сукупного доходу (попиту)
Аналіз простого відтворення як "звичайного повторення процесу виробництва в незмінному масштабі", за якого "дохід є для капіталіста лише фондом споживання" був для К. Маркса необхідним проміжним логічним етапом на шляху дослідження розширеного відтворення і нагромадження капіталу.
Схема простого відтворення за К. Марксом:
а)засоби виробництва (продукція першого підрозділу) мають вироблятися у таких обсягах, щоб відшкодувати матеріальні затрати у обох підрозділах, тобто:
І (с + v + т) = І с + II с;
б)предмети споживання (продукція другого підрозділу) мають вироблятись у обсягах, еквівалентних чистому суспільному продукту (національному доходу за вартістю), тобто:
II (с + v + т) = І (v + т) + II (v + ш);
в)якщо з першого і другого рівняння вирахувати попит, який задовольняється продукцією відповідного підрозділу, то отримаємо рівність чистого продукту першого підрозділу фонду відшкодування другого підрозділу, тобто:
І (v + т) = II с.
Згідно з аналізом К. Маркса це і є умова пропорційного обміну між двома підрозділами суспільного виробництва при простому відтворенні. Звідси вчений дійшов висновку не лише про принципову можливість реалізації суспільного продукту при капіталізмі (всупереч Т. Мальтусу та С. Сісмонді), але і про надзвичайну складність досягнення відповідного результату. Водночас К. Маркс акцентував увагу на тому, що навіть "незалежно від будь-якого нагромадження, уже просте повторення виробничого процесу, або просте відтворення неминуче перетворює... будь-який капітал у нагромаджений капітал, або капіталізовану додаткову вартість. Рано чи пізно він стає вартістю, привласненою без будь-якого еквіваленту, матеріалізацією чужої неоплаченої праці".
Аналіз механізму розширеного відтворення був проілюстрований Марксом з допомогою умовних числових прикладів на основі того, що частина додаткової вартості зберігається і стає джерелом нагромадження. У загальному вигляді схема розширеного відтворення К. Маркса передбачає, що:
а) вся продукція І підрозділу має перевищувати суму фондів відшкодування у обох підрозділах на величину нагромаджених у цих підрозділах засобів виробництва, тобто:
І (с + v + т) > І с + II с;
б) продукція другого підрозділу має бути меншою, ніж чистий продукт в обох підрозділах на величину нагромадження засобів виробництва, тобто:
II (с + v + т) < І (v + т) + II (v + m);
в) чистий продукт першого підрозділу має перевищували фонд відшкодування другого підрозділу на величину додаткових засобів виробництва, які необхідні для нагромадження в обох підрозділах, тобто:
І (v + т) > II с.
На основі аналізу розширеного відтворення К. Маркс зробив висновок, що характерною ознакою капіталізму є постійне відтворення на новій основі капіталістичних виробничих відносин, права власності капіталістів на додаткову вартість, що зростає завдяки процесу нагромадження.
Слід зазначити, що на відміну від класиків К. Маркс прагнув дослідити не стільки умови збалансованої підтримки макроекономічної рівноваги, стільки внутрішньосистемні чинники постійного порушення останньої. У зв´язку з цим вчений запропонував власну концепцію економічних криз надвиробництва, яка у подальшому стала вихідним пунктом для багатьох дослідників теорії економічної циклічності.
Два основних варіанти пояснення К. Марксом ділових циклів, або, точніше, економічних криз, добре відомі. Один — це теорія недонагромадження, яка заснована на відомому законі спадної норми прибутку, другий — теорія недоспоживання. Обидва варіанти, напевно, містять зерно правди.
у відсутності автоматичного зростання сукупного попиту слідом за розширенням виробництва. Вчений узалежнював інвестиційну активність від норми прибутку і брав до уваги дію загального закону капіталістичного нагромадження. "Через те що метою капіталу є не задоволення потреб, а виробництво прибутку, — писав К. Маркс, — і через те що ця мета досягається лише такими методами, при яких маса продуктів визначається розмірами виробництва, а не навпаки, то раз у раз мусить виникати невідповідність між обмеженими розмірами споживання на капіталістичному базисі й виробництвом, яке весь час прагне вийти за ці іманентні межі";
Несправедливий розподіл доходу за капіталізму внаслідок відставання заробітної плати від збільшення виробітку на одного робітника, як стверджував Маркс, є "кінцевою причиною всіх криз". ...Маркс передусім мав на увазі те, що капіталізм схильний до безперервного розширення виробництва незалежно від ефективного попиту, який тільки і може надати значення виробництву. Розширення виробництва не породжує автоматичного збільшення ефективного попиту навіть тоді, коли інновації, уречевлені в прирості капіталу, стримують підвищення ставки заробітної плати завдяки їхній значній працеощадній спроможності".
у нерівномірності відтворення та циклічності оновлення основного капіталу, масова заміна якого відбувається періодично, з інтервалом у 10—12 років. Виходячи з того, що гонитва за додатковою вартістю і самозростання капіталу сприяють невпинному розширенню виробництва та економічному піднесенню, К. Маркс звертав увагу на те, що цей процес супроводжується підвищенням попиту на робочу силу, скороченням безробіття та підвищенням розмірів заробітної плати. Останнє веде до зниження норми прибутку, підриваючи тим самим стимули до інвестування, що викликає різке зниження сукупного попиту (в першу чергу інвестиційного). Неминучим наслідком цього є економічна криза, зростання безробіття, падіння реальної заробітної плати на знецінення капітальних запасів. Відтак створюються передумови для підвищення норми прибутку і відновлення інвестиційної активності, що веде економіку до піднесення. Тим самим розпочинається новий цикл.
"У цьому охоплюючому цілий ряд років циклі взаємопов´язаних між собою оборотів, в яких капітал прикріплений своєю основною частиною, дана матеріальна основа періодичних криз, — писав К. Маркс, — причому підприємства послідовно переживають періоди послаблення, середньої діяльності, стрімкого розмаху, кризи. Хоча періоди вкладення капіталу досить різні й не збігаються один з одним, однак криза завжди є вихідним пунктом для великих нових вкладень капіталу; таким чином розглядаючи справу з погляду всього суспільства, вона більшою чи меншою мірою створює нову матеріальну основу для наступного циклу оборотів".
Теорія ділового циклу явно в боргу перед Марксовою політекономією... Не порушуючи питання про пріоритет у цій царині, навряд чи було б перебільшенням сказати, що три томи "Капіталу" набагато більшою мірою, чим будь-яка інша праця, сприяли висуненню цієї проблеми на передові рубежі цих дебатів.
Таким чином, проведений К. Марксом аналіз підводив до висновку про неминучість та регулярність економічних криз за умов капіталізму. Головне, до чого вчений намагався привернути увагу, полягало в тому, що кризи надвиробництва є свідченням внутрішніх суперечностей капіталізму та вичерпання його як носія суспільного прогресу.
Маркс не має спеціальної теорії економічних циклів і навіть заперечує
будь-яку спробу дати таку теорію. Він, очевидно, вважав, що кризи — це просто вияв основної суперечності капіталізму", а саме: виробництво здійснюється заради прибутку, а не споживання, і сама жадоба щоразу більшого прибутку зводить нанівець інвестиційні можливості. Марксова теорія економічних циклів зливається з його загальним аналізом нагромадження капіталу.
Важлива складова системи економічних поглядів К. Маркса — учення про доходи та їх розподіл. Трактуючи працю як основне джерело усіх доходів суспільства, К. Маркс доводив історичну обумовленість існуючих форм розподілу капіталістичними виробничими відносинами. Він виходив з того, що "капіталіст, що виробляє додаткову вартість, тобто висмоктує неоплачену працю безпосередньо з робітників... аж ніяк не є її остаточним власником. Він повинен потім поділитись нею з іншими капіталістами, які виконують інші функції в суспільному виробництві... Отже, додаткова вартість розпадається на різні частини. Різні її частини потрапляють в руки осіб різних категорій і набувають різних, самостійних одна щодо одної форм, як-от: прибуток, торговий прибуток, земельна рента і т.д.".
Вихідною у теоретичній побудові вченого була думка про те, що заробітна плата є перетвореною формою вартості й ціни робочої сили, оскільки виступає на поверхні явищ як плата за працю. Водночас, відповідно до обґрунтованої дослідником теорії додаткової вартості капіталіст оплачує робітникові не весь його робочий день, а лише ту його частину, протягом якої відтворюється вартість робочої сили.
Продовжуючи свої економічні міркування у контексті концепції перетворених форм, К. Маркс стверджував, що "додаткова вартість, представлена як породження всього авансованого капіталу, набирає перетвореної форми прибутку...".
Відтак вчений здійснив спробу вирішити суперечність рікардіанської теорії і пояснити з позицій трудової теорії вартості фактичну рівність норм прибутку в галузях з різною органічною будовою капіталу. Вихідною у його теоретичній побудові була теза про те, що в результаті міжгалузевої конкуренції різні норми прибутку, пов´язані з "різною органічною будовою капіталів, вкладених у різні галузі виробництва", вирівнюються "в єдину загальну норму прибутку, яка являє собою середнє з цих різних норм прибутку".
Маркс, проповідник соціалізму, спрямував усю полеміку про відносні переваги капіталізму і соціалізму в неправильне річище, звівши до купи економічні й соціальні висновки теорій відсотка. Суперечка про капіталізм порівняно з соціалізмом обертається навколо питання про те, як найефективніше можуть виконуватись певні функції, пов´язані з правом володіння власністю. Замість того Маркса заворожує суто метафізична проблема — капітал безплідний чи продуктивний, відсоток, або прибуток — це плата за надані послуги чи просто дохід, украдений у робітника. Маркс визнає, що, хоча вартість створюється працею, така її здатність збільшується завдяки використанню капітального обладнання. Але казати, ідо продукт праці більший з участю капіталу, ніж без нього, означає стверджувати, що капітал продуктивний. Це нічого не доводить на користь переваг капіталізму. Можна вважати, що капітал продуктивний, і навіть самі капіталісти продуктивні ...і все одно вірити, що ціна, яку платимо за вільне підприємництво у вигляді періодичних економічних спадів і значної нерівності у розподілі доходів, надто висока, щоб виправдати його увічнення. Іншими словами, не треба бути марксистом, щоб вірити, в соціалізм, а схвалення капіталізму не означає заперечення тих фактів, з яких Маркс вивів невиправданий висновок про те, що прибуток — це своєрідний легалізований грабунок.
Таким чином у процесі міжгалузевої конкуренції відбувається переливання капіталу між галузями, який завершується утворенням середньої норми прибутку, середнього прибутку і ціни виробництва (витрати плюс середній прибуток). У результаті цього додаткова вартість, створена усіма найманими робітниками, перерозподіляється між капіталістами пропорційно розмірам їх капіталів. Стверджуючи, що продаж товарів за ціною виробництва не заперечує, а лише модифікує закон вартості, К. Маркс звертав увагу на ту обставину, що "у масштабі суспільства, — коли розглядати всі галузі виробництва як одне ціле, — сума цін виробництва вироблених товарів дорівнює сумі їх вартостей".
Досліджуючи торговельний капітал як відособлену форму промислового, вчений стверджував, що "...купецький капітал не створює ні вартості, ні додаткової вартості". Водночас функціонування торговельного капіталу сприяє прискоренню обороту промислового капіталу, збільшенню його обсягів у виробничій сфері та скороченню витрат обігу, що "підвищує продуктивність промислового капіталу і сприяє його нагромадженню"1. Відтак промисловий капіталіст поступається частиною свого прибутку на користь торговельного капіталіста. Винагорода останнього відповідає середній нормі прибутку на вкладений капітал.
Аналізуючи позичковий капітал, вчений виходив з того, що "як у випадку з товарно-торговим капіталом, так і тут, певна частина промислового капіталу, що перебуває у процесі обігу у вигляді грошового капіталу, відокремлюється... Як і в торгівлі товарами тут відбувається роздвоєння функцій, тому що в іншому разі частина технічних операцій, пов´язаних з грошовим обігом, повинна була б виконуватись самими товароторговцями і товаровиробниками". Звідси Маркс робить висновок, що "...прибуток торговців грішми є відрахування з додаткової вартості", а джерелом позичкового процента є частина прибутку (додаткової вартості), отриманого у виробництві за рахунок використання грошової позики. Іншу частину прибутку на позичковий капітал вчений трактував як підприємницький дохід капіталіста-позичальника.
Аналіз перетворених форм додаткової вартості вчений завершує дослідженням природи земельної ренти. Так само, як і Д. Рікардо, К. Маркс виокремлював диференціальну ренту, яку "дає тільки така земля, на якій індивідуальна ціна виробництва нижча за ціну виробництва, що регулює ринок, завдяки чому виникає додатковий прибуток". При цьому вчений аналізував диференціальну ренту двох видів:
а)диференціальну ренту І як "результат різної продуктивності однакових затрат капіталу на рівних земельних площах різної родючості", що визначається "різницею між продуктом капіталу, вкладеного в найгіршу землю, що не дає ренти, і продуктом капіталу, вкладеного в кращу землю";
б)диференціальну ренту II, яка виникає "на базисі різної диференціальної продуктивності послідовних затрат капіталу на одній і тій самій землі",
Автор "Капіталу" доповнив учення класиків, ввівши в науковий обіг поняття абсолютної земельної ренти. Суть останньої він пояснював таким чином: "...рівновеликі капітали в різних сферах виробництва, при однаковій нормі додаткової вартості, або однаковій експлуатації праці, виробляють, залежно від різниць середньої будови, різні маси додаткової вартості. В промисловості ці різні маси додаткової вартості вирівнюються в середній прибуток і рівномірно розподіляються між окремими капіталами як відповідними частинами суспільного капіталу. Земельна власність... гальмує це вирівнювання для капіталів, вкладених у землю... В таких випадках рента становить частину вартості, точніше, додаткової вартості товаровиробників, але частина ця дістається не класові капіталістів, що витиснув її з робітників, а земельним власникам, що відбирають її у капіталістів. При цьому передбачається, що землеробський капітал приводить в рух більше праці, ніж рівновелика частина неземлеробського капіталу"1. Виходячи із монополії приватної власності на землю та низької органічної будови капіталу в сільському господарстві (його "технічного відставання"), вчений стверджував, що абсолютну земельну ренту, на відміну від диференціальної, приносять усі без винятку земельні ділянки.
Водночас необхідно враховувати, що "Марксова теорія абсолютної ренти немає ніякої сили поза рамками його теорії додаткової вартості і необхідності перетворення цінності у ціну, що витікає звідси".
Система економічних поглядів Маркса була підпорядкована ідеї обґрунтування неминучості загибелі капіталізму в силу притаманних йому внутрішніх суперечностей. "Науковий аналіз капіталістичного способу виробництва, — писав учений, — доводить, що це спосіб виробництва... який має специфічну історичну визначеність, що він, як і будь-який інший певний спосіб виробництва, передбачає даний ступінь суспільних продуктивних сил і форм їх розвитку, як свою історичну умову...; що відповідні цьому специфічному, історично визначеному способові виробництва виробничі відносини... мають специфічний, історичний і минущий характер...".
Досліджуючи об´єктивні закономірності еволюції капіталістичного суспільства на основі розвитку концентрації та централізації капіталу, поглиблення кооперації праці, вчений дійшов висновку про неминучість загострення суперечностей міме суспільним характером виробництва та приватним характером привласнення його результатів. За цих умов, на думку автора "Капіталу", неминуче наступає момент, коли усуспільнення праці стає несумісним з "капіталістичною оболонкою". Вона вибухає. Соціалістична революція, яка охоплює одночасно усі розвинені країни, та встановлення диктатури пролетаріату уможливлюють прихід нового суспільного устрою — комунізму.
Водночас необхідно зазначити, що у творах К. Маркса зустрічаються окремі положення, які засвідчують, що вчений допускав можливість переходу до нового суспільного ладу еволюційним шляхом. Йдеться про обмеження прав приватної власності демократичною державою, зміну відносин розподілу під тиском профспілкового руху, вдосконалення технологічної бази виробництва та підвищення ролі наукової праці, яка не підпорядковується повністю ринковому механізму регулювання. У "Економічних рукописах 1857— 1859 pp." K. Маркс зазначав, що з розвитком великої промисловості створення дійсного багатства стає менш залежними від робочого часу і кількості витраченої праці, ніж від могутності тих агентів, що приводяться в рух протягом робочого часу і які самі, у свою чергу, (їх потужна ефективність) не перебувають ні в якій відповідності з безпосередньо робочим часом, а скоріше залежать від загального рівня науки та прогресу техніки або від застосування цієї науки до виробництва. Вчений звертав також увагу на те, що "капіталістичні акціонерні підприємства, як корпоративні фабрики, слід розглядати як перехідні форми від капіталістичного виробництва до асоційованого...".
Таким чином, обґрунтовуючи у більшості своїх робіт революційне знищення капіталізму, К. Маркс не виключав повністю можливості еволюційної реформістської альтернативи. Водночас остання не була розвинена вченим у цілісну концепцію, оскільки не відповідала ідейній спрямованості та теоретико-методологічним засадам проведеного дослідження. "Неминучим наслідком існуючих у нас соціальних відносин, за всіх умов і у всіх випадках, — зазначав дослідник, — буде соціальна революція. З тією ж впевненістю, з якою ми із відомих математичних аксіом можемо вивести нове положення, з тією ж самою впевненістю можемо ми із існуючих економічних відносин і із принципів політекономії зробити висновок про прийдешню соціальну революцію".
Необхідно зазначити, що у працях К. Маркса та Ф. Енгельса відсутня наукова модель соціалізму, уявлення класиків про майбутній справедливий устрій не оформлені у чітку систему. Вчені сформулювали лише деякі загальні положення, які відобразили їх бачення комуністичного суспільства. На думку класиків марксизму:
Комуністичне суспільство пройде у своєму розвитку дві стадії (фази): нижчу — соціалізм і вищу — комунізм. Спільними рисами обох фаз будуть:
утвердження суспільної власності, рівність усіх трудящих щодо засобів виробництва;
відсутність товарного виробництва, конкуренції, ринку та грошей;
знищення експлуатації, колективізм, планомірне та безкризове ведення господарства тощо.
"Раз суспільство візьме у володіння засоби виробництва, то буде усунене товарне виробництво, — писав Ф. Енгельс. — Анархія всередині суспільного виробництва замінюється планомірністю. Це є стрибок із царства необхідності у царство свободи".
Для соціалізму характерним буде збереження деяких рис попереднього історичного розвитку ("передісторії"): поділу праці, розподілу за працею, держави (диктатури пролетаріату), яка є виразником інтересів робітничого класу і "сама становить лише перехід до знищення будь-яких класів".
На думку класиків марксизму, на нижчій фазі розвитку комуністичної формації кожен працівник буде отримувати "від суспільства квитанцію про те, що ним надана певна кількість праці (за вирахуванням його праці на користь суспільних фондів), і за цією квитанцією він отримає із суспільних запасів таку кількість предметів споживання, на яку витрачено стільки ж праці".
Комунізм як вища стадія є "дійсною історією", яка пов´язана з докорінним перетворенням людського суспільства. "На вищій фазі комуністичного суспільства, — писав К. Маркс, — після того, як зникне підпорядкування людини поділу праці, яке поневолює її, коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути лише засобом для життя, а стане сама першою необхідністю життя; коли разом із всебічним розвитком індивідів зростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді ...суспільство зможе написати на своєму прапорі: "Від кожного за здібностями, кожному за потребами".
Водночас зазначені положення не конкретизовані, не розроблений механізм їх реалізації. Відтак ідея комунізму у К. Маркса має характер довгострокового футурологічного прогнозу, утопії, відірваної від емпіричної історії. Водночас вона включає в себе значний гуманістичний потенціал, який справив помітний вплив на еволюцію соціалістичної думки.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія