Першим видатним економістом, який виступив з науковою критикою економічної системи капіталізму та поставив під сумнів пануючу економічну ортодоксію, був французький економіст швейцарського походження Жан Шарль Леонард Сімонд де Сісмонді (1773—1842), який стверджував, що "по* будував політичну економію на нових засадах".
У розвитку економічних поглядів С. Сісмонді можна виділити два періоди;
1-й період, пов´язаний з пропагандою ідей класичної школи щодо вільної гри особистих інтересів, економічної свободи та фритредерства, який знайшов відображення у праці "Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії у їхньому застосуванні до торговельного законодавства" (1803);

Сімонд де Сісмонді
Відомий французький історик, економіст Жан Шарль Леонард Сімонд де Сісмонді (1773—1842) народився у франкомовній частині Швейцарії в родині протестантського пастора в околицях Женеви. Здобувши середню освіту в протестантській колегії, С. Сісмонді працював службовцем Ліонського банкірського дому, але загроза революційного терору змусила його переселитися в Англію. Згодом він зайнявся фермерством у Італії і виклав результати своїх роздумів щодо розвитку сільського господарства у Тосканії в першій науковій праці, опублікованій у 1801 р. Наступний твір вченого "Про комерційне багатство, або Принципи політичної економії в їх застосуванні до торговельного законодавства" побачив світ у 1803 р. і був присвячений популяризації ідей економічного лібералізму А. Сміта.
Повернувшись до Женеви, С. Сісмонді деякий час працював на посаді секретаря торгової палати. Однак незабаром залишив службу, цілковито присвятивши себе науковій діяльності. Його історичні, літературні та політичні твори ("Історія італійських республік" в 2 томах, багатотомна "Історія французів", "Історія падіння Римської імперії", "Історія відродження свободи Італії" та ін.) користувалися популярністю у сучасників. У 1818 р. С Сісмонді отримав замовлення на статтю для Енциклопедії Единбурга, що спонукало його знову звернутись до економічних проблем.
У 1819 р. була опублікована головна економічна праця вченого "Нові начала політичної економії, або Про багатство у його відношенні до народонаселення" (1819), у якій він заявив про свій розрив з економістами-рікардіанцями. Неортодоксальні ідеї вченого знайшли продовження у його останній роботі "Нариси з політичної економії" (1837—1838).
2-й періоду пов´язаний з критикою капіталізму вільної конкуренції та ідей класичної школи, обґрунтуванням необхідності державного регулювання економічного життя, реформування існуючого суспільства та повернення до дрібного товарного виробництва. Ці ідеї знайшли відображення у таких працях вченого, як "Нові начала політичної економії, або Про багатство у його відношенні до народонаселення" (1819) та "Нариси з політичної економії" (1837).
Прискорений розвиток європейського капіталізму після промислового перевороту та буржуазних революцій супроводжувався кризами та розоренням селянства і дрібних ремісників. Ставши на захист інтересів дрібної буржуазії, С Сісмонді симпатизував цеховому устрою середньовічних ремісників, які володіли засобами виробництва і працювали на замовника або близький ринок. Він ідеалізував дрібне селянське виробництво, де праця і капітал поєднані, а виробництво підпорядковане споживанню. Вчений обґрунтовував необхідність побудови такого порядку, "який забезпечив би як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій, такого порядку, за якого ніхто не страждає". Подібні утопічні ідеї вченого та прагнення повернутись до минулого дрібнотоварного устрою отримали в історії економічних учень назву економічного романтизму.
Відхід Сісмонді від канонів класичної школи відбувся не на ґрунті теоретичних принципів політичної економії. У цьому відношенні він, навпаки, проголосив себе учнем Адама Сміта. Відхід відбувся на ґрунті методу, предмета і, на кінець, практичних висновків класичної школи. Сісмонді — перший опонент, якого класична школа зустріла на своєму шляху.
Відображенням неортодоксального підходу С. Сісмонді до аналізу проблем економічної науки є:
Критика поглядів класиків на предмет і метод політичної економії на основі розвитку моральних аспектів економічної науки, започаткованих А. Смітом у праці "Теорія моральних почуттів". С. Сісмонді трактував політичну економію як науку про "бережливе та господарське управління національним надбанням", наголошуючи на тому, що політична економія — не гедоністична, а моральна наука, яка має брати до уваги почуття, потреби та пристрасті людей і, "піклуючись про долю бідняків", аналізувати проблеми розподілу та споживання (табл. 5.1).

Заперечення "закону ринків" Сея та класичної доктрини безперервного нарощування суспільного багатства на основі розвитку виробництва та нагромадження капіталів. На противагу класикам, С. Сісмонді стверджував, що споживання не є "безмежною силою, здатною знищити безмежне виробництво". Звівши реалізацію до особистого споживання, вчений зазначав, що для збуту виробленого товару потрібно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства. Однак, на думку дослідника, з розвитком капіталізму відбувається звуження внутрішнього ринку в зв´язку з тим, що:
— скорочується дохід робітників, які витісняються машинами і не виявляють попиту на споживчі товари; водночас зростання безробіття знижує ціну на робочу силу на ринку праці і попит зайнятих робітників також знижується;.
— зменшується споживчий попит з боку капіталістів, які у погоні за нарощуванням обсягів виробництва спрямовують на нагромадження все більшу частку прибутку.
Водночас вчений звертав увагу на те, що нововведення, які зменшують витрати виробництва, не збільшують автоматично кількість споживачів, оскільки фабриканти "завжди знижували ціну на свою продукцію в арифметичній прогресії, звільняючись від робочої сили в геометричній прогресії". Збут надлишкової продукції на зовнішніх ринках також скорочується, оскільки розвиток капіталізму в раніше відсталих країнах породжує у них аналогічні проблеми.
Таким чином, за умов капіталізму сукупний попит на споживчому ринку виявляється недостатнім для того, щоб придбати всі вироблені товари. Зазначивши, що "народи... можуть розорятися не лише від того, що тратять дуже багато, але і від того, що тратять дуже мало", С. Сісмонді дійшов висновку, що капіталізму внутрішньо притаманні кризи надвиробництва, викликані недоспоживанням.
Вихід із ситуації вчений вбачав у гальмуванні капіталістичного розвитку, поверненні до дрібнотоварного виробництва та відродженні споживчого попиту дрібних товаровиробників.
Історизм, динамічний погляд на капіталізм. Виступаючи прихильником трудової теорії вартості, С. Сісмонді трактував прибуток як вирахування із продукту праці робітників, підкреслюючи його експлуататорську природу. Він був одним з перших економістів, які піддали сумніву панівну ідею про природність та гармонійність капіталізму. "Чи можна стверджувати, що ми досягли тепер істини, що ми не відкриємо основної вади в системі найманої праці... як ми її відкрили в системах рабства, феодалізму, цехових корпорацій... Прийде, безсумнівно, час, коли наші онуки будуть вважати нас варварами за те, що ми залишили трудящі класи без захисту, такими ж варварами, якими вони, так само як і ми, будуть вважати народи, які зробили ці нації рабами", — писав учений.
Переконання в тому, що не можна розглядати багатство безвідносно до споживання окремих людей, потреби яких є метою будь-якого виробництва. На думку вченого, примножуючи матеріальне багатство, нація жертвує метою заради засобів, оскільки час, необхідний для зміцнення тіла та духу, витрачається на виробництво предметів розкоші та поглиблення соціальної нерівності. "Людина сама по собі працює для того, щоб відпочивати, — зазначав вчений, — людина у суспільстві найчастіше працює для того, щоб хтось відпочивав. Позбавлення особи дня відпочинку викличе зростання багатства на одну сьому: багаті стануть ще більше прагнути до розкоші, а бідні стануть ще біднішими". Відтак вчений стверджував, що має існувати межа розширення виробництва, співмірна з соціальними доходами.
Критика закону народонаселення Т. Мальтуса, заснована на переконанні у тому, що "національний добробут залежить від стабільного та постійного попиту на працю". На думку С. Сісмонді, кількість засобів існування не є межею збільшення чисельності населення, інакше заможні верстви повинні були б демонструвати значне кількісне зростання, чого насправді не відбувається.
Вчений стверджував, що лише у суспільстві дрібних власників, де виробництво людей, як і речей, співмірне зі зростанням доходів, немає небезпеки перенаселення. Водночас в епоху промислового перевороту становище робітника змінюється залежно від попиту на робочу силу та конкуренції на ринку праці, які породжують злидні та безробіття.
Твердження, згідно з яким добробут суспільства залежить не стільки від розвитку його продуктивних сил, скільки від справедливого розподілу створеного багатства.
Заперечення ідеї економічного лібералізму та обґрунтування необхідності державного регулювання процесів виробництва та розподілу суспільного багатства. Піддаючи сумніву принцип "laissez faire", вчений звертав увагу на те, що економічна свобода та необмежена конкуренція породжують анархію виробництва, за якої ніхто не в змозі врахувати дійсну величину попиту та реальні потреби споживачів. За цих умов держава покликана не допустити "пожертви людьми заради багатства, яким вони зовсім не будуть користуватися", оскільки "лише вона єдина може піднятися над матеріальним розрахунком збільшення продукції, необхідної для виживання, і порівняти з ним зростання споживання і достатків всіх, що і має бути метою, до якої прагнуть нації".
Держава, на думку С. Сісмонді, повинна спрямовувати свою діяльність:
на регулювання темпів економічного зростання та обмеження конкуренції;
стримування швидкого прогресу нових винаходів, забезпечення повільної і поступової еволюції суспільства;
законодавче заохочення роздробленості, а не концентрації виробництва, шляхом поділу фабричної промисловості на невелику кількість самостійних майстерень, відродження дрібного селянського землеволодіння тощо.
Звернувши увагу на соціальні наслідки економічних переворотів та проблему нерівномірного розподілу власності й доходів, С. Сісмонді одним із перших вказав на необхідність проведення державою активної соціальної політики. Він виступив із програмою соціальних реформ, для проведення яких необхідними були "лише поступові й непрямі заходи з боку законодавства, лише здійснення у відносинах між господарем і робітником повної справедливості, яка б покладала на першого всю відповідальність за зло, яке він завдав другому", в тому числі:
впровадження соціального забезпечення робітників за рахунок підприємців;
забезпечення участі найманих робітників у прибутках підприємств;
створення грошових фондів, які б захищали робітників у період безробіття, інвалідності, старості (праобраз механізмів соціального захисту);
обмеження робочого дня та встановлення мінімальної заробітної плати тощо. Шлях динамічного аналізу, що опирається на час і простір, відкритий Сісмонді, робить автора видатною особистістю в історії економічної думки.
Водночас С. Сісмонді не був соціалістом. Він намагався вирішити соціальні проблеми без знищення капіталізму та індивідуальної ініціативи, наполягаючи на тому, що державне втручання в господарське життя допоможе природним ринковим силам діяти більш гармонійно.
Заслугою дослідника стало започаткування динамічного аналізу ринкової економіки, Ті проблем та суперечностей, диспропорцій між виробництвом та споживанням, які потребують державного регулювання господарського життя. Симпатії С. Сісмонді до робітничого класу, його критика капіталістичного устрою та аргументи щодо державного втручання в економіку справили вплив на соціалістичну думку та знайшли відображення в концепціях регульованого капіталізму та соціального реформізму, в дослідженнях представників історичної школи, які сприйняли його визначення політичної економії як "філософії історії".