пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

3.1.3. Економічні ідеї західноєвропейських мислителів у добу середньовіччя


Економічна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохоплюючим впливом християнства. Розвиток середньовічного суспільства країн Західної Європи умовно можна поділити на три періоди, які відображають еволюцію економічного, соціального та політичного устрою та визначають своєрідність економічних поглядів та ідей.

У пам´ятках економічної думки раннього середньовіччя відобразились проблеми розкладу общини та родових відносин, становлення феодального устрою, поглиблення майнової та соціальної нерівності, переходу від традиційного звичаєвого права до "писаного" (закріпленого у спеціальних документах) феодального права.
Яскраве уявлення про економічні ідеї раннього середньовіччя дають "Варварські правди" (Бургундська, Салічеська, Баварська та ін.) — записи права германських племен, які осіли в Римській провінції, створивши королівство, а також господарські регламенти ("Капітулярій про вілли", "Саксонський капіту-лярій") — своєрідні інструкції для управителів великих феодальних помість.
Найбільш типовою є "Салічеська Правда" — зведення законів салічних (північних) франків, складене на початку VI ст. за розпорядженням франкського короля Хлодвіга, яке доповнювалось протягом чотирьох наступних століть його послідовниками. Первісний текст "Салічеської правди" до нас не дійшов, але зберігся у численних списках VIII—IX ст. їх основний зміст становлять тарифи вергельдів — судових штрафів за різні злочини, а також відомості про форми судочинства. Із 66 статей, які вважаються найдавнішими, 7 статей присвячені сімейним відносинам, власності та успадкуванню.
"Салічеська Правда":
дає уявлення про соціально-економічний устрій Франкського королівства: панування натурального господарства, достатньо міцних общинних порядків, пріоритетність права общинної власності на сільськогосподарські угіддя. Сільська община, до складу якої входили вільні сім´ї, визнавалася законною формою землеволодіння. Захищався суверенітет общини, зазіхання на її майно, проголошувалась рівність усіх вільних франків перед законом. Водночас общинні принципи організації суспільного життя поєднувалися з визнанням рабства, колонату, великого землеволодіння. Раби кваліфікувалися як панське майно, їх вбивство передбачало відповідну компенсацію власнику;
відображає процеси розкладу родового устрою і початку диференціації суспільства на основі розвитку приватного землеволодіння та відособлення окремих домогосподарств. Поняття приватної власності у "Салі-чеській правді" немає, проте фіксується зародження земельного аллоду у вигляді обмеженого права успадкування земельного наділу та нерухомості в межах великої сім´ї прямими спадкоємцями померлого по чоловічій лінії.
Важливим джерелом історії економічної думки раннього середньовіччя є капітулярії — інструкції з управління феодальним маєтком. Так, виданий на початку IX ст. королем франків Карлом Великим (742—814) "Капітулярій про вілли" (Закон про маєтки) відобразив економічні погляди та економічну політику середньовічного суспільства щодо організації та управління феодальним маєтком:
визнає монопольне право феодалів на земельну власність. У капітулярії навіть не згадується про общинне землеволодіння, виходячи з того, що володар маєтку є єдиним власником землі. Приписується, що кожен селянин повинен мати свого пана (сеньйора). Відтак королівська влада сприяла узаконенню майнової нерівності та феодальної залежності;
проголошує натуральне феодальне господарство ідеальною формою організації економічного життя. У капітулярії зазначається, що у феодальному помісті має вироблятись усе необхідне для життя та господарювання. Управителі маєтків повинні були мати в своєму розпорядженні "хороших майстрів, а саме: ковалів, срібних та золотих справ майстрів, чоботарів, токарів, теслярів, зброярів, риболовів, птахоловів, миловарів, пивоварів... пекарів... людей, що добре вміють плести тенета для полювання і сітки для рибальства ...також інших службовців, перераховувати яких було б занадто довго...";
як виключення допускає продаж надлишків продукції та купівля того, що не виробляється у маєтках власними силами. "Після того, як все буде розподілено, використано на насіння та іншим шляхом витрачено, все, що залишається від цього із усього продукту... зберігати до нашого (королівського) розпорядження, — зазначається у "Капітулярії про вілли", — ...або продавати, або залишати у запасі"2;
чітко окреслює правила поведінки та обов´язки суб´єктів господарювання. У капітулярії зазначається, що завданням феодального помістя є виробництво і постачання всього необхідного для королівського двору, чітка фіксація усіх доходів та витрат, а також надлишків, які утворюються. Селянам приписуються численні феодальні повинності, водночас звертається увага на недопущення їх розорення тощо.
У період класичного середньовіччя економічна думка Західної Європи розвивалась під впливом канонічної доктрини, яка трактувала економічні проблеми з позицій античної традиції (Аристотель) і християнської ідеології (Августин Блаженний). Виправдовуючи панування церкви в умовах феодального устрою, каноністи прагнули підпорядкувати явища суспільного життя церковним правилам (канонам). Становлення канонічної доктрини пов´язане з ім´ям болонського монаха Граціана, який склав у XII ст. "Зведення канонічного права".
Економічні погляди раннього християнства знайшли яскраве відображення у працях відомого релігійного мислителя, єпископа у північноафриканських володіннях Римської імперії Аврелія Августина Блаженного (354— 430 pp.), який створив авторитетне релігійно-християнське учення, засноване на безальтернативних принципах релігійно-етичного підходу до економічних проблем. Його твори (близько 40 томів літературного спадку) справили значний вплив на подальшу еволюцію суспільної думки і до ХНІ ст. слугували фундаментом християнської ідеології.
Августин Блаженний (Святий Августин) був блискучим знавцем античної культури. Однак на відміну від мислителів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, він пропагував необхідність трудового життя для всіх, вважаючи фізичну працю такою ж почесною, як і розумова. На думку мислителя, вид праці не має впливати на становище людини у суспільстві.
У творі "Про працю монахів" Августин Блаженний зазначав, що "Обов´язок годуватися фізичною працею — непорушна апостольська заповідь".

Особливу повагу Августин Блаженний висловлював до землеробської праці як "найчистішої із мистецтв". Чистою та достойною єпископ вважав також працю ремісників. Водночас він різко виступав проти заняття торгівлею та лихварством, наголошуючи на гріховності нетрудового накопичення золота та срібла. У своїх творах Августин Блаженний засуджував егоїстичні прагнення до накопичення багатства та спроби панувати над людьми. Він негативно ставився до рабства, вказував на насильницький характер рабовласницької держави, називаючи її "великою розбійницькою організацією".
Однак критика рабовласницького суспільства обмежувалась теологічними поглядами мислителя, заснованими на визнанні божественного походження влади, котра здійснює призначене провидінням. Він стверджував, що стан рабства визначений Богом грішникам, тому вони повинні з готовністю служити своїм господарям. Спасіння від гріхів і нове життя чекає їх після смерті. При цьому Фома Аквінський виходив із необхідності морально-етичного вдосконалення людини, зазначаючи, що "краще бути рабом у людини, чим у похоті...".
Економічні ідеї пізнього канонізму набули систематизованого викладу у працях італійського монаха домініканського походження Фоми Аквінського (1225 або 1226—1274 pp.). Його твір "Сума теології" (1273) став свого роду енциклопедією католицизму, яку і донині широко використовують у Вати-кані.
У дослідженні економічних явищ та процесів Фома Аквінський (Аквінат) опирався на вчення Аристотеля. Водночас він розвинув багато власних економічних ідей, трактуючи проблеми економічного життя з релігійно-етичних позицій. Розуміючи неспроможність застосування економічних учень античності та раннього канонізму до пояснення господарського життя розвинутого феодалізму, мислитель висунув багато суперечливих суджень. Формулюючи певне положення, він наводив всі відомі з авторитетних джерел (Біблії, творів богословів, античних філософів) докази "за" і "проти", детально їх розглядав і намагався примирити, використовуючи принцип подвійної оцінки (софістика, схоластичний спосіб міркувань).
У своїх творах Фома Аквінський:
Обґрунтовував станову ієрархію феодального устрою, характеризував суспільний поділ праці та майнову нерівність як природні явища, зумовлені божественною волею. На думку Аквіната, "поділ людей за різними професіями обумовлюється, по-перше, божественним провидінням, яке поділило людей на стани... По-друге, природними причинами, які визначили схильність людей до різних професій".
Людське суспільство Фома Аквінський змальовував у вигляді піраміди, у якій різні професії розміщені на неоднаковій відстані від Бога. "Як у бджілодні збирають мед, інші будують із воску чарунки, — писав італійський монах, — а королева зовсім не бере участі у матеріальних трудах, так і у людей: одні повинні обробляти землю, інші — будувати будинки, а частина людей, вільних від мирських турбот, повинна присвятити себе духовній праці в ім´я спасіння інших" . Виходячи з природного походження станового поділу суспільства Фома Аквінський засуджував будь-яке прагнення тинятися вище свого стану як гріховне.
Схвально ставився до праці, вважаючи її відповідно до традицій християнства благородним заняттям, необхідним для підтримки життя, запобігання бездіяльності, зміцнення моралі тощо. Водночас, як і мислителі античності, Аквінат ставив розумову працю вище фізичної, кваліфікуючи останню як заняття рабів.
Розглядав приватну власність як законний інститут людського суспільства, засуджуючи вимоги "єретиків" про передачу майна від багатих до бідних відповідно до вчення раннього християнства. Наголошуючи на законності існування приватної власності як основи встановленого Богом порядку, який дає змогу людям жити відповідно до певної станової ієрархії, Фома Аквінський звертав увагу на те, що "подібно до того, як людина від природи гола, а одяг є результат її власного винаходу, так і право природної власності дано не природою, а людським розумом...".

Фома Аквінський
Фома Аквінський (1225/26—1274) — один із найвидатніших теологів середньовіччя, "отець церкви", "Ангельський доктор", творець цілісної релігійно-філософської системи. Народився у замку Роккасіка біля Неаполя і був сьомим сином графа Аквінського. Здобув освіту в Неаполітанському університеті, де вивчав праці Аристотеля і 7 вільних мистецтв: логіку, риторику, арифметику, геометрію, граматику, музику та астрономію. У віці 19 років став членом домініканського ордену, чим дуже розгнівав свою сім´ю. Щоб уникнути гніву батьків, друзі відправили Фому Аквінського у Париж. Але по дорозі його викрали рідні брати і повернули додому, де він більше року знаходився під домашнім арештом. Однак усі спроби родичів відмовити Аквіната від домініканців виявилися марними, тому йому дозволили повернутися у Париж. У 1257 р. Фома Аквінський захистив докторську дисертацію з богослов´я, став професором Болонського університету, але через деякий час відмовився від викладацької роботи, посилаючись на погіршення стану здоров´я. Мислитель створив своєрідну енциклопедію католицького богослов´я, сформулював його найважливіші принципи, які і сьогодні у своїй більшості є непорушними. Розроблена ним філософсько-теологічма система, яка поєднала християнські догмати з ученням Аристотеля, отримала назву томізму.
Помер Фома Аквінський у Цістерціанському монастирі, не одужавши після серцевого нападу, який трапився з ним під чає подорожі у Ліон. У 1323 р. він був зарахований до лику святих римсько-католицької церкви, яка удостоїла його титулу "Ангельського доктора".
Софістичне трактування приватної власності полягало в тому, що з одного боку Аквінат вважав її необхідною поступкою людським слабкостям, оскільки те, що належить усім, не належить нікому. На думку видатного теолога, приватна власність забезпечує порядок у господарському житті та мирне співіснування людей, які більше працюють і менше сперечаються. Водночас, проголосивши верховним володарем усіх речей Бога, мислитель стверджував, що кожна людина повинна володіти своєю власністю так, як би остання належала усім, виходячи із готовності завжди поділитись із бідними і нужденними. Аквінат вважав, що держава повинна гарантувати недоторканність приватної власності, водночас "кожен повинен охороняти своє".
Як і Аристотель, поділяв багатство на природне та неприродне, штучне. До першого він відносив плоди землі та ремесла (продукти харчування, одяг, житло, тварин, земельні наділи), зазначаючи, що таке багатство залежить від людської праці та відповідає нормам моралі. Золото та срібло кваліфікувались Аквінатом як штучне багатство, результат жадібності, прагнення до наживи, яке не робить людину щасливою і не може бути метою її діяльності. Водночас, засуджуючи накопичення грошового багатства приватними особами, італійський монах визнавав необхідним утворення скарбів у держави та церкви, мотивуючи це необхідністю здійснення благодійної діяльності.
Обґрунтував концепцію "справедливої ціни", стверджуючи, що підставою для обміну є рівність користі обмінюваних речей. Виходячи із взаємовиключних принципів, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості в обміні:
Справедливість, заснована на об´єктивних умовах обміну, яка визначається відносинами сторін і реалізується у ціні, що відображає затрати праці, а також витрати на сировину, інструменти тощо. Так, наприклад, обмін взуття на будинок повинен здійснюватись у пропорції, в якій будівельник "перевершує чоботаря у затратах праці і витратах".
Справедливість, яка базується на необхідності забезпечення більшою кількістю благ тих, хто "більше значить для суспільного життя". Це справедливість відношення "частини до цілого", яка реалізується у ціні, що дає змогу продавцеві жити відповідно до свого соціального становища.
Таким чином, Фома Аквінський ставив процес ціноутворення у залежність від соціального статусу учасників обміну і вважав "справедливою" не однакову, а різну для різних верств ціну на один і той самий товар. Він виправдовував прагнення людей до багатства, яке відповідає їх соціальному статусу, водночас наміри отримати більше трактував як гріховні.
Висловив суперечливі міркування про природу та функції грошей. Слідом за Аристотелем Фома Аквінський вважав, що причиною виникнення грошей є волевиявлення людей. Він писав про те, що влада грошей є відображенням сили світської і духовної влади. Визнаючи необхідність грошей як міри вартості й засобу обігу, Аквінат стверджував, що "монета — найпевніша міра для матеріального життя у торгівлі та обороті", покликана сприяти обміну за "справедливою ціною".
Водночас у питанні про цінність грошей Фома Аквінський займав подвійну позицію. одного боку, він був прихильником номіналістичної концепції грошей, виходячи з того, що держава має право встановлювати номінальну цінність монет, що підлягають карбуванню, на свій розсуд. З іншого боку, знаменитий теолог виступав проти псування монети, стверджуючи, що це може зробити безглуздим вимірювання вартості, так само як недоречною є зміна міри ваги або довжини.
Засуджував лихварство як "ганебне ремесло", вважаючи гріхом і співучастю у незаконній справі навіть стягнення податків з лихварів. Посилаючись на авторитет Аристотеля, богослов писав про те, що гроші винайдені для обміну, тому перший і головний результат користування ними "полягає у їх вживанні або витрачанні". Відтак гроші не можуть "породжувати" гроші і бути засобом наживи. Стягнення процента за позику Фома Аквінський порівнював з бажанням продати вино і на додачу — право пити це вино за окрему плату. На думку мислителя, обґрунтування позичкового процента як плати за час, наданий кредитором позичальнику, є незаконним, оскільки час — загальне благо, Божий дар. Відтак лихварі обманюють не лише своїх ближніх, але і Бога, за дар якого вимагають винагороду.
Однак поширення кредиту та необхідність врахування вимог часу спонукали Аквіната до пошуку компромісного вирішення проблеми на основі подвійної оцінки. Відтак мислитель виправдовував стягнення процента за кредит у разі:
відшкодування збитків за несплату грошей у строк, страховки за ризик несплати;
винагороди кредитору за відстрочку в оплаті боргу;
компенсації втрати можливто доходу;
сумісного поділу прибутку від фінансування дохідних операцій;
"безкорисливого подарунка" на основі відносин взаємної доброзичливості.
Проголосив натуральне господарство основою добробуту населення, припускаючи існування торгівлі як засобу до життя, але не як засобу наживи. Фома Аквінський був прихильником натурально-господарської концепції, виступав за самозабезпечення феодальних маєтків, їх незалежність від купців та посередників. Водночас він був вимушений рахуватись із розвитком товарно-грошових відносин і торговельних операцій. Відтак аналіз торгівлі й торговельного прибутку, як і інших економічних категорій, знаменитий теолог здійснював на основі принципу подвійної оцінки з урахуванням мети певного виду діяльності та розмежування дозволеного і недозволеного у торгівлі.
З одного боку, Аквінат розглядав обмін у безпосередньому зв´язку з поняттям справедливості, "постійного і твердого бажання робити кожному те, на що він має право". Виходячи з того, що різниця в природних багатствах різних країн передбачена провидінням, він стверджував, що торгівля є цілком законним заняттям за умов, коли вона здійснюється заради "чесної мети": отримання необхідних засобів для забезпечення себе і своєї сім´ї, допомоги бідним, оплати праці з покращання товарів, компенсації витрат на зберігання та транспортування товарів, ризику втрат та збитків. За цих обставин отримання торговельного прибутку не суперечить християнській доброчесності. Однак заняття торгівлею заради наживи та збагачення Аквінат засуджував як ганебне явище, спрямоване на задоволення гріховної пристрасті.
Важливим джерелом економічної думки середньовічної Європи є різноманітні єресі (неканонічні трактування Біблії), до яких зверталися пригноблені верстви феодального суспільства та учасники селянських повстань. Єресі засуджували розкіш і багатство церкви та духовенства, накопичене всупереч ранньохристиянським, канонам, проповідували ідеї рівності всіх людей, відміни грошей, боргів, повинностей, непокори світській владі і мали яскраво виражену антифеодальну спрямованість. У подальшому ці погляди знайшли відображення в Реформації — процесі розколу католицької церкви і виникнення протестантизму.
Єресі були покладені в основу численних повстань селян та міських низів і знайшли відображення у програмах бунтівників (єресь богомолів у Болгарії X—XIII ст., селянське повстання під керівництвом Дольчіно у Північній Італії 1304—1307 pp., селянська війна у Франції 1358 р. (Жакерія), повстання англійських селян під керівництво Тайлера у 1381 p., гусистські війни у Чехії 1419—1434 pp., селянська/війна у Німеччині поч. XIV ст. тощо). Вимоги повстанців відобразили ідеалізацію патріархальних відносин, прагнення ліквідувати майнову та соціальну нерівність, повернувшись до общинного ладу. Вони передбачали ліквідацію феодальної залежності та всіх пов´язаних з нею повинностей ("Майл-Ендська програма"), поділ між селянами церковних земель та общинних угідь, захоплених феодалами ("Смітфілдська програма"), зменшення податків та заборону відчуження общинних земель тощо.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія