пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія економічних учень

2.2.2. Економічні погляди старогрецьких філософів


Економічні ідеї мислителів Стародавньої Греції відобразили проблеми періоду генезису, розквіту та кризи епохи рабовласництва. Вони характеризуються оригінальністю та глибиною, спробою створити учення про організацію, управлінь рабовласницьким господарством (ойкономію) та державою (політику).
У розвитку економічної думки Стародавньої Греції з певною часткою умовності можна виділити три етапи (рис. 2.1):
Перший етап пов´язаний з економічними ідеями мислителів періоду раннього рабовласництва (X—VI ст. до н.е.), У яких знайшов відображення перехідний характер суспільних відносин, зародження та розвиток рабовласництва в рамках общинного ладу.
Епічні поеми легендарного давньогрецького поета Гомера "Іліада" та "Одіссея" засвідчують натуральний характер господарства стародавніх греків. Гомер захищав общинний лад, прославляв сільське господарство, землеробство та засуджував підступні дії іноземних купців, які підривали основи натурального господарства.
У поемі давньогрецького поета Гесіода (VIII—VII ст. до н.е.) "Турботи і і дні" ідеалізується общинний устрій, селянське господарство, оспівується сумлінна праця. Водночас припускається існування відносин патріархального І рабства.
На захист натурального господарства та общинного (у подальшому — державного) рабоволодіння були спрямовані економічні закони Лікурга (IX— І VIII ст. до н.е.), які заклали основи державного устрою Стародавньої Спарти 1 як класичного типу ранньої тоталітарної держави. Згідно із законами Лікурга вся земля проголошувалась колективною власністю і поділялась на окремі, приблизно однакові сімейні наділи, які оброблялись безправними землеробами (фактично рабами), вимушеними сплачувати натуральний податок фіксованого розміру; ремесло і торгівля проголошувались ганебними заняттями; заборонялось користування золотими і срібними монетами, виробами із дорогоцінних металів. Гроші у Стародавній Спарті виготовлялись із заліза і досягали ваги у десятки кілограмів. У державі культивувалось негативне ставлення до розкоші, не заохочувалось заняття науками та мистецтвом. Водночас значна увага приділялась розвитку спортивних та військових навичок, існував культ сили, м´язів, витривалості.
Другий етап, пов´язаний з періодом розквіту давньогрецького суспільства та широким розповсюдженням рабовласництва у VII—VI ст. до н.е., завершенням формування полісної системи, відмовою від родових традицій та створенням умов для розвитку товарно-грошових відносин, торгівлі тощо. Важливу роль у розвитку економічних ідей цього періоду відіграла діяльність відомих афінських реформаторів Солона (638—559 pp. до н.е.), Пісістрата (546—527 pp. до н.е.) та Перікла (490—429 pp. до н.е.), твори давньогрецьких мислителів Демокріта, Сократа, Протагора та ін.
Реформи Солона відобразили перехід від родових до полісних відносин і: були спрямовані на подолання суперечностей розвитку давньогрецької держави шляхом відміни боргового рабства, проведення "сейхастейї" (списання рсіх боргів, які були надані під заставу землі). Передбачались заходи з розвитку середнього та дрібного землеволодіння, посилення товарності сільськогосподарського виробництва. З метою заохочення ремісництва у місто запрошувалися іноземні умільці, яким навіть надавалось афінське громадянство. Солон запровадив свободу заповітів і замінив родові привілеї майновими. Відповідно до величини земельної власності і рухомого майна всі громадяни були поділені на чотири категорії, кожна з яких сплачувала податки відповідно до доходу. Дозволявся вивіз оливкового масла, деяких інших сільськогосподарських продуктів, крім зерна; заборонявся вивіз сировини, необхідної для розвитку ремесла.
Реформи Пісістрата, який захопив владу в Афінах і проголосив себе тираном (одновладцем), сприяли реалізації інтересів селянства, ремісників та торговців. Пісістрат зменшив податки з селянських господарств, ввів пільговий державний кредит, організував будівництво доріг, заохочував розвиток торгівлі та ремесла тощо.
Відомий афінський політик Перікл (490—429 pp. до н.е.) керував афінською державою у 444—429 pp. до н.е. Захищаючи рабовласницький устрій, він заохочував розвиток міст, дрібну торгівлю та ремесло, колонізацію нових територій. Щоб полегшити доступ незаможних громадян до управління, він забезпечив ухвалу народних зборів про грошові оплати для членів ради та народних суддів.
На думку визначного давньогрецького мислителя Демокріта (близько 470 або 460 pp. до н.е. — помер у глибокій старості), первісне суспільство не заслуговує на ідеалізацію. На перше місце Демокріт ставив інтереси держави і піклувався про управління нею. Захищаючи приватну власність та виправдовуючи рабство, він звертав увагу на відносність багатства, виступав проти необмеженого зростання землеволодіння та накопичення грошей. На думку мислителя, жадоба до грошей приносить втрату честі, а перенесення бідності з гідністю є ознакою здорового глузду.
У поглядах на економіку відомого філософа Стародавньої Греції Сократа (469—399 pp. до н.е.) переважали морально-етичні підходи. Економічну діяльність з метою наживи він трактував як несумісну з доброчинністю. Сократ стверджував, що всі економічні операції випливають із моральних характеристик людини: енергії, настирливості, стриманості тощо. Вважаючи багатство відносним поняттям, він наголошував на тому, що доброчесність пов´язана не стільки з умінням користуватися багатством, скільки з умінням обходитись без нього.
У багатьох відношеннях греки були більш сучасними людьми, ніж люди середньовічної Європи, а в деяких відношеннях вони випередили наш час.
Але вони не дійшли до концепції визнання достоїнств людини як такої, розглядали рабство як щось зумовлене природою; вони терпляче ставились до сільського господарства, але розглядали всі інші види виробництва як вак, що ведуть до деградації, і вони мало або зовсім нічого не знали про ті економічні проблеми, на яких зосереджена увага в наш час.
Третій етап, пов´язаний з періодом кризи полісної системи та загостренням суперечностей рабовласницького суспільства (V—IV ст. до н.е.), знайшов відображення у працях видатних старогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Аристотеля. У творах цих філософів економічна думка стародавнього світу досягла найвищого розвитку та глибини теоретичного осмислення економічних явищ та процесів.

Одним із найпопулярніших давньогрецьких мислителів був відомий давньогрецький філософ, учень Сократа Ксенофонт (близько 430—355 pp. до н.е.). Він народився в Афінах і належав до середовища багатої рабовласницької аристократії. Перші роки своєї громадської діяльності філософ провів у військових походах і отримав від спартанців помістя за військові заслуги.
Ксенофонт засуджував політичний та економічний устрій Афін, захоплюючись порядками аграрної Спарти та законами Лікурга. Він стверджував, що вихід із економічних труднощів, які переживали Афіни, полягає у поліпшенні ведення рабовласницького господарства, залученні в країну іноземців та стягненні з них податків, розширенні виробництва срібла та органів Ксенофонтнізації торгівлі рабами.
Економічні погляди Ксенофонта знайшли яскраве Александры відображення у трактаті "Ойкономія" ("Про домашнє господарство"), у якому у формі діалогу Сократа і Крітобула мислитель виклав власне уявлення про правила ведення рабовласницького господарства. Цей твір користувався величезним успіхом у Стародавній Греції, був перекладений Ціцероном на латинську мову та здобув популярність у Стародавньому Римі.
За визначенням Ксенофонта, ойкономія (від давньогр. "ойкос" — дім, господарство, "номос" — правило, закон) — це наука про організацію та збагачення рабовласницького господарства. Філософ здійснював аналіз з позицій натурального господарства, ототожнюючи останнє з володінням майном, речами, корисними для людини: "Ойкономія є назва науки... за допомогою якої люди можуть збагачувати господарство, а господарство, згідно з нашим визначенням, є все без винятку майно...".
У своїх творах Ксенофонт:
Наголошував на природності поділу праці на фізичну та розумову.
Він кваліфікував фізичну працю як огидне заняття, придатне лише для рабів, утверджуючи, що вільні еліни повинні займатись філософією, законотворчістю та господарським управлінням. Вбачаючи у рабстві природне та правомірне явище, мислитель закликав поводитись з рабами як із тваринами, знаряддями праці. Водночас Ксенофонт вважав, що підвищити продуктивність рабської праці можна не лише шляхом покарання, але і шляхом застосування матеріального та морального заохочення рабів для того, щоб вони "завжди з охотою продовжували залишатися рабами".
Захищав натуральне господарство, кваліфікуючи сільське господарство як найважливішу галузь економіки та джерело добробуту народу. Землеробство мислитель трактував як "матір та годувальницю всіх мистецтв", найдостойніший вид занять, який тренує громадян фізично, штовхає їх на шлях взаємодопомоги, вчить справедливості, оскільки дає більше тому, хто сумлінно трудиться. "Коли землеробство процвітає, — писав Ксенофонт, — процвітають і інші мистецтва. Якщо землеробство занепадає, то разом з ним гинуть і всі інші галузі промислової діяльності на морі та на суші".
Був прихильником раціонального ведення господарства, стверджуючи, що єдиний шлях до збагачення — "жити так, щоб залишався надлишок", який забезпечує прибутковість натурального господарства. На думку давньогрецького філософа, хороший господар повинен тримати запаси на цілий рік, молоти зерно на ручних млинах, випікати вдома хліб, виготовляти одяг тощо.
Зневажливо ставився до ремесла, заняття яким вважав недостойним вільних людей. Водночас Ксенофонт не засуджував організації ремісничих майстерень на основі рабської праці, вбачаючи в них джерело збагачення рабовласників.
Визнавав гроші як необхідний засіб обігу та концентровану форму багатства. Однак він засуджував їх обіг як торговельного і лихварського капіталу. Торгівлю мислитель вважав заняттям, недостойним вільного грека. Водночас він схвально ставився до торгівлі хлібом, яку здійснювали земельні аристократи, та до дрібної торгівлі з обслуговування сільського господарства.
Першим із давньогрецьких мислителів звернув увагу на значення поділу праці для поліпшення якості продукції та збільшення виробництва споживних благ. Стверджуючи, що спеціалізація призводить до поліпшення навичок ремісників, він зазначав, що той, "хто проводить час за такою обмеженою роботою, в змозі виконувати її якнайкраще".
Виявив взаємозумовленість розвитку поділу праці та ринку, здійснив першу спробу дослідження процесів ціноутворення. Коливання цін мислитель узалежнював від зміни пропозиції товарів.
Першим в економічній науці звернув увагу на дві характеристики товару — споживну вартість та мінову вартість. Пов´язуючи цінність з корисністю матеріальних та нематеріальних благ ("Цінність є те, від чого » можна отримувати користь"), Ксенофонт водночас трактував цінність блага З для власника як здатність обмінюватись на інше благо ("Для того, хто не вміє користуватись флейтою, якщо він її продасть — вона цінність; якщо не продасть, а лише володітиме нею — не цінність").
Одним із найвидатніших мислителів античної епохи був давньогрецький філософ Платон (близько 427—347 pp. до н.е.). Економічні ідеї Платона знайшли яскраве відображення у його творах "Держава" та "Закони", присвячених проблемам виходу із кризи, в якій опинилось античне суспільство в V— IV ст. до н.е., та довготривалої стабілізації рабовласницької системи на основі моделі "ідеальної держави".
Соціально-економічна концепція "ідеальної держави" Платона набула концентрованого вираження у праці "Держава". Вихідною у цій концепції є ідея справедливості — ідеальної доброчинності, котра об´єднує та врівноважує мудрість, мужність та стриманість.

На думку філософа:
мудрість — це здатність дати правильну пораду не тільки у приватній, але і у державній справі. Людей, котрі мають такий природний дар, дуже мало. Вони покликані управляти державою;
мужність — це спроможність залишатись хоробрим, усвідомлюючи смертельну небезпеку. Люди, котрі мають такий дар, повинні бути воїнами. Вони покликані захищати державу;
стриманість полягає у здатності підкорятися законам. На це спроможні не тільки мудрі та мужні, але і багато інших людей, гідних бути вільними громадянами: селянами, ремісниками, торговцями.
Платон вважав справедливим такий устрій, за якого кожен займається лише однією справою, виходячи зі своїх природних здібностей. Таким чином, основу ідеальної держави мислителя становить поділ праці.
На думку Платона, у суспільстві є величезна кількість різноманітних потреб, задоволення яких навіть щодо окремої людини потребує застосування багатьох видів праці. Мислитель був переконаний, що суперечності між обмеженими індивідуальними можливостями людей та їх безмежними потребами вирішуються в результаті утворення держави. "Держава виникає із потреб людини, — писав Платон, — ніхто не в змозі сам задовольнити всі свої потреби... різноманітність потреб збирає людей у суспільство з метою взаємодопомоги, і ми називаємо це суспільство державою".

Платон (427—347 pp. до н.е.) — видатний філософ Стародавньої Греції, засновник першої в світі Академії, яка проіснувала майже тисячу років, мислитель, образ якого став символом та легендою.
Платон народився на о. Егіна поблизу Афін у сім´ї аристократів. Його справжнє ім´я — Арістокл. Сім´я була небагатою, хоча і знатною. Платон отримав звичну для знатних афінян освіту: гімнастика, граматика, музика, математика.
У молодості він багато займався художньою літературою, живописом, писав вірші. Після знайомства з Сократом знищив усі свої твори і до трагічної загибелі відомого філософа був його найближчим учнем. За переказами, саме Сократ назвав його Платоном (від гр. platus — "широкоплечий"), чи то за фізичну силу, чи то за широту духовних інтересів. Після смерті свого учителя Платон надовго залишив Афіни і багато подорожував по Єгипту, Італії, Сицилії. У 389 р. до н.е. він опинився у м. Сіракузи (о. Сицилія), де в цей час правив тиран Діонісій Старший. Конфлікт між ними закінчився тим, що Платона продали у рабство, з якого він був викуплений піфагорійцем Архітом. Архіт відмовився від грошей, які намагалися повернути йому друзі Платона. Платон купив на ці кошти сад, який носив ім´я афінського героя Академа і відкрив у ньому свою філософську школу, яка проіснувала з 386 р. до н.е. до 529 р. н.е.
Платон мав велику кількість учнів, найвидатніший з них — відомий давньогрецький філософ Аристотель. Деякі ідеї моделі "ідеальної держави" Платона були реалізовані його учнями, шестеро з яких стали правителями — тиранами міст Стародавньої Греції. На думку багатьох мислителів, через середні віки ці ідеї дійшли до Гегеля, а згодом — до ідеологів комунізму і нацизму.
Саме тому Платона інколи називають одним із перших ідеологів тоталітаризму.
Останні роки життя Платон провів у Афінах. До нас дійшли численні його філософські твори, написані у формі діалогів та листів. У Сіракузах Платон намагався реалізувати на практиці свій проект ідеальної держави, однак ці спроби завершились невдачею.
Помер мислитель у вісімдесятирічному віці, залишивши потомкам не минущу за значенням настанову: "Людський рід не позбудеться зла до тих пір, поки істинні й правильно мислячі філософи не посядуть державні посади або володарі в державах за якоюсь божественною волею не стануть істинними філософами".
В "ідеальній державі" Платона:
відповідно до природних здібностей всі вільні громадяни поділені на З стани:
Афінська школа. Фреска Рафаеля, 1509—1510
філософів, покликаних керувати суспільством на основі принципів наукового пізнання;
воїнів, покликаних боронити суспільство;
землеробів, ремісників, торговців, покликаних вести господарську діяльність, виробляти та обмінювати матеріальні блага;
кожен стан має права та обов´язки, суворо регламентовані державою. Навіть усередині станів заняття закріплюються відповідно до природних здібностей, враховуючи, що кожен може займатись лише одним видом діяльності. Таким чином, держава покладає на кожного члена суспільства певний обов´язок і стежить за його виконанням;
раби не вважаються громадянами і залишаються поза станами. Виходячи з наявності природної нерівності людей, мислитель розглядав рабство як вічне та незмінне явище, кваліфікуючи рабів як живі знаряддя праці, основну продуктивну силу суспільства;
вищі стани, покликані управляти державою, не обтяжуються власністю та фізичною працею. Правителі та воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, сім´ї, щоб не заздрити, не конкурувати і не відволікатись від щоденних турбот про суспільне благо. Споживання для них має мати усуспільнений характер, матеріально забезпечений працею представників нижчих станів та рабів. Ремісники, землероби та торговці у зв´язку з цим мають право на приватну власність як стимул високопродуктивної праці. На думку Платона, саме такий суспільний устрій сприятиме ліквідації суперечок і чвар у суспільстві та утвердженню загального добробуту. У цьому суть так званого "платонівського комунізму", який інколи називають "аристократичним комунізмом", першою соціальною утопією в історії людства;
основою господарського устрою виступає натуральне господарство, в першу чергу землеробство як провідна галузь економіки країни. Ремесло Платон визначав як талан іноземців, не вартий зусиль корінних жителів держави. Водночас мислитель зазначав, що праця ремісників, як і всі інші види господарської діяльності, має регламентуватись державою і підпорядковуватись встановленим правилам, оскільки бурхливий розвиток ремесла на шкоду землеробству може спричинити загибель держави;
поряд з ремеслом розвивається торгівля, виникнення якої мислитель пов´язував з розвитком поділу праці та необхідністю обміну. Наголошуючи на корисності дрібної торгівлі, Платон називав благодійником того, хто приводить до співрозмірності, порівнянності, подібності різноманітні незіставні споживні блага. Допускаючи існування дрібної торгівлі, давньогрецький філософ навіть спроектував її "ідеальну" організацію, яка нагадувала організацію середньовічних купецьких гільдій з їх численними обмеженнями та жорстким регламентом. Водночас Платон не вважав торгівлю (як і ремесло) заняттям, вартим зусиль вільних громадян ідеальної держави, залишаючи це заняття чужоземцям.
Вказуючи на геніальність ідеї Платона про зрівнювання різних споживних вартостей у процесі обміну, слід зазначити, що причину цього він вбачав v існуванні грошового обігу, грошей. Філософ визнавав використання грошей у функції міри вартості та засобу обігу, однак він вкрай негативно ставився до грошей як засобу нагромадження, виступаючи проти лихварства та продажу товарів у кредит.
Слід зауважити, що Платон першим з античних мислителів поставив питання про можливість державного регулювання цін. Він зазначав, що у певних умовах місця та часу товари мають продаватися за однією визначеною j ціною. При цьому нормування цін Платон розглядав як важливий інструмент обмеження прибутків купців.
Ще один проект ідеальної держави, який більш реалістично відобразив економічні проблеми Стародавньої Греції періоду кризи рабовласництва, був розроблений Платоном у глибокій старості у праці "Закони". Проголошуючи і як і в попередньому проекті основою держави натуральне господарство та аграрну економіку, державну власність та рабовласництво, давньогрецький мислитель стверджував, що організація нових міст має передбачати:

  • віддаленість від морського узбережжя та від спокус торгівлі, заборону лихварства і продажу товарів у кредит;
  • верховну власність держави на землю;
  • незмінність кількості та розміру земельних наділів, які надаються державою у користування окремим громадянам і успадковуються одним із дітей. При цьому вартість одного наділу становить "межу бідності". Майно будь-якого громадянина не мало перевищувати вартості чотирьох наділів;
  • поділ населення на чотири категорії залежно від їхнього матеріального становища;
  • призначення на посади та стягнення податків відповідно до майнового цензу;
  • державне регулювання виробництва і розподілу, ремісництва та торгівлі, жорстку регламентацію асортименту товарів та встановлення меж коливання цін з метою уникнення надмірних розкошів та злиденності.

Найвидатнішим представником економічної думки античного світу є давньогрецький філософ Аристотель (384 — 322 pp. до н.е.), який здійснив глибоке дослідження політичних, економічних та етичних проблем тогочасного суспільства у творах "Політика" (8 книг), "Економіка" (3 книги) та "Нікомахова етика" (10 книг).
Якщо не згадувати Аристотеля, то майже до новітніх часів не буде додано нічого суттєвого до того, що зроблено цим ідеалістом (Платоном) в економічній царині. І це тим більш дивно, оскільки вся його філософія проникнута негативним ставленням не тільки до економічних явищ та процесів, але і до тих інстинктів людини, які викликають та дають імпульс існуванню цих явищ.
Слід зазначити, що Аристотель не створив завершеного економічного учення, але геніальною була сама його спроба проникнути у суть економічних явищ та розкрити їх закономірності на основі цінностей традиційного суспільства. Мислитель будував свої висновки спираючись на скрупульозний аналіз практики господарського та політичного життя Стародавньої Греції. Відомо, наприклад, що створюючи "Політику", він з групою учнів зібрав і опрацював матеріали про політичний устрій і закони 158 еллінських та варварських держав, полісів.
У своїх працях вчений:
Виступив з критикою проекту "ідеальної держави" Платона і запропонував свою (оригінальну на ті часи) теорію рабовласницької держави. Вихідною у його теоретичній побудові була концепція "золотої середини", згідно з якою будь-яка доброчинність є середнім між протилежними вадами (наприклад, бережливість як доброчесність є середнім між марнотратством і скупістю). Відтак виявляючи суть держави у прагненні до загального добробуту, Аристотель виступив проти надмірного багатства та крайніх злиднів, поклавши в основу середній стан: "У кожній державі ми зустрічаємо три класи: дуже заможні, вкрай незаможні і треті, що стоять посередині між тими та іншими. Так як загальновизнано, що помірність і середина —найкраще між двома крайнощами, то, вочевидь, і середній достаток із усіх благ краще всього".
Ідеал мислителя — натуральне рабовласницьке господарство з дрібною торгівлею, без купців та лихварів. Усе населення держави Аристотель поділив на 5 верств:

  • землеробів та скотарів, зайнятих у провідній галузі економіки;
  • ремісників, які перебувають у стані "дещо обмеженого рабства";
  • торговців, зайнятих купівлею та продажем товарів;
  • найманих робітників;
  • воїнів.

Раби, на думку мислителя, не включаються у громадську спільноту, оскільки є предметом володіння, який дає дохід власнику і є основою багатства.
Виходячи з дії загального природного закону панування та підпорядкування як необхідної передумови "взаємного самозбереження", пояснював поділ суспільства на вільних та рабів виключно "законами природи". Він стверджував, що "...вже від самого народження деякі істоти мають відмінності: одні призначені для панування, інші — для покори", "...у фізичному відношенні вільні люди відрізняються від рабів; в останніх бо тіло велике за розміром, придатне для виконання необхідних робіт, пов´язаних з фізичною силою, вільні люди тримаються пряміше і не здатні до таких робіт", отже "одним за природою належить панувати, іншим — коритися".
Аристотель (384—322 р. до н.е.) — великий давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, твори якого охоплюють всі існуючі в стародавні часи сфери знання (логіку, фізику, психологію, етику, політику, економіку, риторику тощо). Він написав 28 книг обсягом 445 270 рядків.
Давньоримська копія з давньогрецького оригіналу IV ст. до н.е.
Народився Аристотель у Стагірі — грецькій колонії у Фракії, яка на той час була провінцією порівняно з Афінами — визнаним центром культурного життя. У зв´язку з цим мислителя інколи іменують Стагірітом. Батько Аристотеля Нікомах був лікарем при дворі македонського царя Амінти III. Дитинство Аристотеля пройшло при царському дворі, у цей час він потоваришував із сином Амінти III — Філіппом, майбутнім македонським царем. У 367 р. до н.е. Аристотель поїхав у Афіни для продовження освіти і вступив у платонівську Академію, у якій студіював з 17 до 37 років. У 343 р. до н.е. філософ був запрошений македонським царем Філіппом у якості вихователя його сина — майбутнього великого полководця Александра Македонського. У Македонії Аристотель пробув близько 8 років. З часом Александр Македонський у знак подяки та пошани поставив пам´ятник своєму учителю з надписом: "Александр поставив цей пам´ятник сину Нікомаха, мудрому, божественному Аристотелю".
У 336 р. до н.е. Аристотель повернувся у Афіни і заснував власну філософську школу — Лікей (в іншій транскрипції — Ліцей), розташовану поблизу храму Аполлона Лікейського. Згідно з переказами мислитель зазвичай любив вести бесіди з друзями та учнями, прогулюючись по саду. Саме тому його філософська школа увійшла в історію під назвою перипатетиків (від гр. peripateo — прогулююсь). У Лікеї Аристотель прожив більше 12 років, він мав багатьох учнів та послідовників, сина Нікомаха, який загинув молодим на війні, та дочку Піфіаду.
Закінчилось життя Аристотеля трагічно. Після смерті А. Македонського в Афінах відбулось антимакедонське повстання. Аристотеля, який завжди виступав за зв´язки з Македонією, було звинувачено у "паплюженні богів", але він не став чекати суду і виїхав у Халкіду на острів Евбею, де і помер.
"Шукати істину — і легко, і важко, бо вочевидь ніхто не в змозі ні цілком її осягнути, ні зовсім її не помітити, але кожен додає потроху до нашого пізнання природи, і із сукупності всіх фактів складається велична картина", — ці слова Аристотеля вигравірувані на будівлі Національної академії наук у Вашингтоні.
Таким чином Аристотель розглядав рабство як природне явище, виходячи того, що долею рабів є фізична праця, спрямована на задоволення потреб раб« власників. Таланом вільних громадян мислитель уважав розумову працю, заняття філософією та державними справами. На його думку, філософи і політики мають бути найбільш шанованими та привілейованими станами у державі.
Ідеалізуючи рабовласницьку державу та виходячи з незмінності "законів природи", виступав за збереження існуючого розшарування суспільства. На відміну від Платона, він був безумовним прихильником приватної власності. Мислитель вважав, що буде несправедливо, "якщо бідні, спираючись на те, що вони представляють більшість, почнуть ділити між собою майно багатих".
Відстоював натурально-господарський характер організації суспільного життя, що яскраво виявилося у висунутій ним оригінальній концепції економіки та хрематистики. Вихідним у цій теоретичній побудові є поділ усіх видів господарської діяльності залежно від способів життєзабезпечення та збагачення на дві сфери (рис. 2.6):

10
економіку, яка є природною, справедливою і пов´язана з нагромадженням засобів "необхідних для життя і корисних для держави чи домашнього об´єднання". На думку Аристотеля, "істинне багатство складається із цих засобів". До цієї сфери філософ відносив заняття землеробством, ремеслом, дрібною торгівлею, яке "не безкінечне, а має свої межі"; хрематистику, яка є протиприродною і безчесною, представляє собою "...мистецтво наживати статок, з чим і пов´язане уявлення, нібито багатство і нажива не мають ніяких меж". До цієї сфери старогрецький мислитель зараховував велику торгівлю та лихварство, які "ніколи не бувають обмеженими у досягненні мети, бо кінцевою метою тут є безмежне багатство та володіння грішми".
Відтак, на думку Аристотеля, " ...з цілковитою підставою до лихварства ставляться з ненавистю, бо воно робить гроші предметом власності, усуваючи таким чином їхнє призначення, задля чого їх було впроваджено. Адже мета грошових знаків — проводити обмін. Отримання ж процентів призводить до збільшення грошей... І тому таке наживання статку є в основному протиприродним".
Водночас Аристотель розумів, що економіка неминуче переростає у хрематистику і не може бути відділена від останньої неподоланним бар´єром. "Первісний розвиток мінової торгівлі був обумовлений природними причинами, — зазначав дослідник, — оскільки одні люди володіють необхідними предметами в більшій кількості, другі — в меншій. ...така мінова торгівля не суперечить природі, однак не належить до мистецтва наживати статки, оскільки мета — задовольнити нестачу у звичайних потребах. Але з цієї мінової торгівлі цілком логічно виникає і мистецтво наживати статки".
Виявив подвійний характер споживання блага на основі визнання двох властивостей товару: споживчої вартості та мінової вартості. На думку старогрецького філософа, "...користування усяким предметом буває двояким, ...в одному випадку предмет використовують з притаманною, в другому — з непритаманною йому метою призначення, скажімо, взуття використовують для того, щоб надягати на ноги, і для продажу та обміну".
Висловив геніальну думку про прирівнювання й порівнянність "всіх ремесел і мистецтв", виходячи з неминучості обміну, який випливає із природи речей і полегшує задоволення потреб. Зазначаючи, що необхідною умовою обміну є "встановлена пропорційна рівність", мислитель наголошу
вав на тому, що пропорції не буде, якщо "не відбудеться прирівнювання на якійсь основі".
Таким чином, Аристотель першим в історії економічної науки сформулював проблему, яка стала предметом дослідження для багатьох наступних поколінь економістів: чим визначаються пропорції обміну товарів, що робить їх порівнянними?
Однак Аристотель не визначив, що саме робить речі порівнянними. Прирівнювання в обміні у принципі непорівнянних благ він пов´язував з:
людськими потребами: "Таким чином, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним... Цим одним є, насправді, потреба, яка для всього є з´єднуючою основою...";
виникненням грошей як засобу, який уможливлює зіставлення різних потреб: "У якості ж замінника потреби, за угодою (між людьми), виникла монета".
Обґрунтував концепцію "справедливого обміну" ("справедливоїціни"), який трактував як "обмін за достоїнством". На думку Аристотеля, "...мати більше за свою частку, значить "наживатися". Але мати менше, ніж було на початку, означає "терпіти збитки" ...А коли немає ні "більше", ні "менше"...кажуть, що у кожного його частка і ніхто не терпить збитків і не наживається". На думку давньогрецького мислителя, встановити "справедливу ціну" допомагає знання істинного достоїнства осіб, які обмінюються. Якщо 100 пар взуття дорівнюють 1 будинку, а достоїнство будівельника у два рази перевищує достоїнство чоботаря, то справедливим буде співвідношення: 200 пар взуття = 1 будинку.
Започаткував конвенціональну (договірну) концепцію походження грошей, трактуючи останні як умовні знаки, які слугують необхідним елементом будь-якого обміну і виникають за спільною домовленістю. Відтак функції міри вартості і засобу обігу мислитель вважав природними функціями грошей. Водночас він різко засуджував використання грошей не за природним призначенням, зазначаючи, що "монета не може породжувати монету". Зізнаючись, що лихварство викликає у нього ненависть, філософ звертав увагу на те, що "...воно робить грошові знаки предметом власності, такими, які втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж процента веде саме до зростання грошей".
• Проаналізував генезис торгівлі, історичний процес зміни її форм. Досліджуючи етапи розвитку торгівлі як закономірний процес, мислитель в узагальненому вигляді показав перехід від мінової торгівлі, безпосереднього обміну товару на товар (Г— Т), до товарного обігу з функціонуванням грошей як засобу обігу (Т—Г—Т), а від нього — до великої торгівлі, "мистецтва наживати багатство", пов´язаного з функціонуванням грошей як капіталу (Г—Т— Г´). Останню форму торгівлі, як і лихварство, Аристотель різко засуджував.
Економічні погляди мислителів Стародавньої Греції історично стали відправним пунктом для формування економічної науки і здійснили величезний вплив на подальший розвиток наукового знання. Економічні ідеї видатного давньогрецького філософа Аристотеля, проблеми, на які він першим звернув увагу, стали центральними для багатьох наступних поколінь дослідників в економічній царині.
Хто випереджає в науках, але відстає у моральності, той рухається назад, а не вперед.
Багатство — не те благо, до якого ми прагнемо, адже воно всього-на-всього корисне для досягнення чогось іншого.

 



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія