Концептуальне визначення та теоретичне вибудовування історії економічних учень засновані на використанні провідних загальнонаукових та конкретно-історичних принципів суспільних наук. Методологічні засади історії економічної науки сформувалися на основі розвитку епістемології, пов´язаної із загальнофілософським пізнанням закономірностей розвитку науки. Сучасний стан вивчення реального процесу руху наукового знання характеризується множинністю моделей, кожна з яких має певні пізнавальні можливості для аналізу процесу еволюції економічної теорії (рис. 1.1).

Кумулятивна модель розвитку науки відомого французького дослідника П. Дюгема розглядає прогрес наукового знання як поступовий і послідовний процес нагромадження наукових досягнень, поглиблення, розширення та виправлення минулих знань на основі продовження, розвитку та доповнення ідей попередників.
Сучасна теорія вкрита рубцями учорашніх проблем, нині розв´язаних, учорашніх промахів, нині виправлених, і не може бути повністю опанована, якщо не розглядати її як спадщину минулого.
М. Блауг
Більша частина змісту наук має характер стійких істин і збереглась незмінною. Те нове, що виникло, не є зміною раніше надбаного, а приростом і примноженням його.
Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що розвиток наукового знання відбувається не лише еволюційним накопичувальним способом, але і шляхом революційних змін, радикального перегляду існуючих уявлень та ідей. Водночас урізноманітнення методологічних прийомів, розвиток альтернативних, несумісних та "неспіврозмірних" один з одним підходів позбавляє змісту проблему прогресу в історії науки, оскільки більш ранні та пізніші економічні теорії часто виявляються незіставними, такими, що стосуються різних "зрізів" економічної реальності.
Фальсифікаційна модель розвитку науки англійського філософа, логіка та соціолога Карла Раймунда Поппера (1902—1994), яка знайшла відображення у праці вченого "Логіка і зростання наукового знання" (1934).
Модель К. Поппера акцентує увагу на гіпотетичному характері наукового знання (рис. 1.2). Розвиток науки у цій моделі визначається як циклічний процес конструювання теорій на основі висунення гіпотез, їх емпіричної перевірки, яка спростовує старі і сприяє появі нових припущень. На думку К. Поппера, "Зростання знань йде від старих проблем до нових проблем шляхом припущень і спростування. Цей процес нагадує природний добір Дарвіна. У цьому випадку йдеться про природний добір гіпотез, які виявили на даному етапі свою здатність вижити у боротьбі за існування: нежиттєздатні гіпотези знищуються в ході цієї конкурентної боротьби"1. Відтак наукове знання трактується як таке, що має гіпотетичний характер і не позбавлене помилок. На думку Поппера, воно не може бути повністю підтверджене, але може бути звільнене від хибних гіпотез. Відтак принципи фальсифікації (спростування) визначаються найважливішим критерієм демаркації між наукою та "метафізикою", а більш глибоке розуміння проблем та формулювання нових гіпотез трактується як прогресивний розвиток наукового знання.
Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що реальний процес розвитку наукового знання не є таким раціональним і не засвідчує неперервну відмову від фальсифікованих теорій. Це визнавав і сам Поппер, зазначаючи, що навіть за умов емпіричного спростування теорії "завжди можна сказати, що результати експерименту не надійні або що розбіжності між результатами експерименту і теорією є уявними, такими що зникнуть у міру більш глибокого розуміння питання". Водночас розвиток науки демонструє не лише спростування помилкових гіпотез, але і доведення правильних припущень, які поглиблюють основний зміст науки.
Ми ніколи не повинні судити про значення якої-небудь теорії, досліджуючи, чи не суперечить вона реальності, тому що жодна теорія не витримувала і не витримає такої перевірки.
Історія науки зводиться до історії помилок компетентних людей.
В. Парето
Модель "наукових революцій" американського історика, філософа науки Томаса Куна (1922—1995) знайшла відображення у відомій праці вченого "Структура наукових революцій" (1962). Згідно з цією моделлю історичні етапи розвитку наукового знання виокремлюються на основі дослідження процесу зміни наукових парадигм (рис. 1.3).

Трактуючи наукові теорії з позицій конвенціоналізму, Т. Кун розглядав як разовий структуроутворюючий елемент науки парадигму (від гр. paradigma — приклад, зразок), трактуючи її, з одного боку, як "всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів і т. д., яка характерна для певного співтовариства", а з другого — як "конкретні вирішення головоломок, коли вони використовуються як моделі або приклади, заміняючи експліцитні правила як основу для вирішення не розгаданих ще головоломок нормальної науки".
На думку вченого, будь-яка наука у своєму розвитку проходить три періоди: допарадигмальний, парадигмальний і постпарадигмальний. Ці періоди або фази можуть бути також інтерпретовані як генезис науки, нормальна наука і криза науки.
Не заперечуючи того, що накопичення знань відіграє певну роль у розвитку тих чи інших теорій в рамках панівної парадигми, вчений стверджував, що найважливіші зміни в науці відбуваються під час наукових революцій, які є ірраціональними "стрибками в невідомість", покликаними замінити одну парадигму іншою. Відтак, за Т. Куном, наука розвивається не кумулятивно (поступово-неперервно), а переривчасто — шляхом катастроф та зміни наукових побудов, які виявилися малопродуктивними.
Захисники конкуруючих парадигм здійснюють свої дослідження в різних світах... Працюючи в різних світах, обидві групи вчених бачать речі по-різному, хоча і спостерігають за ними з однієї і тієї ж позиції і дивляться в одному і тому ж напрямку.
Наголошуючи на тому, що "подібно до вибору між конкуруючими політичними інститутами, вибір між конкуруючими парадигмами виявляється вибором між несумісними моделями життя співтовариства"2, Т. Кун увагу на складність і грандіозність наукових революцій, детермінованих багатьма факторами. На думку вченого, "далеко не все тут зводиться до методологічного стереотипу, згідно з яким теорія спростовується шляхом її прямого зіставлення з фактами".
Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що значні успіхи в науці можливі і без відмови від наявних парадигм. Окрім того розвиток науки не є негайною зміною монополії однієї парадигми іншою, оскільки в реальній дійсності частина парадигм збігається або продовжує конкурентне існування.
• Модель конкуруючих програм дослідження англійського математика, логіка і філософа науки Імре Лакатоша (1922—1974), яка знайшла відображення у ряді статей вченого, опублікованих у 1978 р. окремою книгою під назвою "Методологія науково-дослідних програм".
Наголошуючи на тому, що "історія науки була і повинна бути історією конкуруючих програм дослідження (парадигм), але вона ніколи не була і не стане історією зміни періодів нормальних наук", І. Лакатош аналізував розвиток наукового знання у контексті його плюралізму та альтернативності. "Якщо розглядати найбільш вагомі послідовності теорій, які мали місце в історії науки, — писав дослідник, — видно, що вони характеризуються неперервністю, яка пов´язує їх елементи в єдине ціле. Ця неперервність є не що інше, як розвиток деякої дослідної програми, початок якій може бути покладений найабстрактнішими твердженнями".
Таким чином, історію науки вчений трактував як історію конкуруючих науково-дослідних програм, кожна з яких включає:
"жорстке ядро" — концептуально визначені теоретичні основи та методологічні принципи, які вважаються незаперечними в межах цієї дослідної програми;
"захисний пояс" — теоретичні положення, які беруть на себе основний удар перевірок, постійно розвиваються, змінюються, удосконалюються, корегуються та оновлюються під впливом наукової критики.
Твердження, що входять у "жорстке ядро" програми, ретельно оберігаються від спростувань — це є вимогою негативної евристики науково-дослідної програми. її позитивна евристика спрямована на постійне вдосконалення "захисного пояса".
На думку І. Лакатоша, "Те, які проблеми підлягають раціональному вибору вчених, що працюють в рамках потужних дослідних програм, залежить більшою мірою від позитивної евристики програм ніж від психологічно неприємних, але технічно неминучих аномалій. Аномалії реєструються, але згодом про них намагаються забути, в надії, що прийде час і вони перетворяться у підкріплення програми".
Історичний розвиток економічних теорій — це не односпрямований рух до істини, і нині впливова теорія не обов´язково у всіх відношеннях перевищує попередні, які заперечуються в даний момент. З новою теорією як захисним поясом навіть програма досліджень, яка знаходиться в зимовій сплячці, може тріумфально повернутися. Між тим, застарілі ідеї такої програми не будуть відображені в нині домінуючих теоріях; так що можливість такого повернення старих ідей неможливо зрозуміти, вивчаючи лише нові. Ось чому ми повинні вивчати історію економічної думки.
Т. Негіші
Узагальнюючи еволюційні моделі розвитку науки, запропоновані К. Поп-пером, І. Лакатошем і Т. Куном, австрійський методолог науки Е. Езер дійшов висновку, що в історії науки, як правило, реалізуються чотири основних типи фазових переходів:
від теоретичного стану до первинної теорії;
від теорії до її альтернативи;
від теорій, які розвиваються паралельно, до єдиної універсальної теорії;
від теорії, заснованої на чуттєвому досвіді, до абстрактної теорії з тотальною зміною всіх понять.
Наука перебуває у вічному становленні.
В. Парето
Єдиний, цілісний, об´єктивно-закономірний та генетико-спадкоємний процес розвитку економічної науки характеризується плюралістичним і багатовимірним відображенням складної економічної дійсності. Різноманітність вихідних принципів світосприйняття та наявність конкуруючих методів аналізу формують складну палітру сучасної економічної теорії, в якій не просто виявити єдність, спільний ритм та провідні тенденції. Методологія сучасного історико-економічного аналізу ґрунтується:
на відмові від догматично одномірного розуміння історії розвитку економічної науки, пошуку єдино правильної, універсальної економічної теорії та оцінки економічних учень з погляду їх відповідності загальноприйнятій ортодоксії;
визнанні плюралізму форм теоретичного відображення економічної дійсності, різноспрямованості векторів економічних досліджень, співіснування наукової ортодоксії та гетеродоксії, різноманітності й багатоваріантності способів та прийомів наукового пізнання;
Плюралістичний характер певного підходу полягає не в одночасному застосуванні суттєво різних типів аналізу, а в готовності переходити від одного типу інтерпретації до іншого. Пояснення такого методологічного еклектизму лежить (і це є принциповим моментом наших міркувань) в обмеженості будь-яких пояснень або причинно-наслідкових зв´язків.
релятивістсько-абсолютистському підході, який, на думку відомого дослідника історії економічних учень М. Блауга, передбачає висвітлення еволюції наукових ідей як в широкому загальнонауковому контексті, так і в тісному зв´язку з історичною епохою їх виникнення та розвитку (рис. 1.4);

використанні прогресивних методів історико-економічних досліджень (історико-генетичного, системно-структурного, проблемно-логічного, компаративного, парадигмально-категоріального та ін.).
Метод — це шлях пізнання, спосіб та інструмент дослідження, наукова значимість та пізнавальна цінність якого визначається насамперед його евристичним потенціалом, здатністю збагатити науку новими знаннями.
Своєрідність предмета історії економічних учень накладає відбиток на загальнонаукові та специфічні методи, які застосовуються у цій сфері наукового пізнання.
Історико-генетичний метод дослідження дає змогу виявити історичні умови виникнення та розвитку економічних ідей, їх спадкоємність, загальні закономірності та історичну специфіку у змісті та пізнавальних пріоритетах економічних теорій, взаємозв´язок економічних учень з політикою та господарською практикою (рис. 1.5).

Системно-структурний метод дослідження сприяє усвідомленню еволюції економічної науки як цілісного системного процесу у всій різноманітності його внутрішніх і зовнішніх зв´язків, структурних елементів та рівнів.
Іншими словами, розвиток економічної теорії трактується як складно структурований процес, який:
має певні рівні, підсистеми, елементи та структурні взаємозв´язки;
розвивається у сукупній системі знань певної епохи;
відображає зростаючу взаємодію вчених різних націй та регіонів світу.
Проблемно-логічний метод дослідження розкриває глибинні сутнісні характеристики історії економічних учень на основі виявлення внутрішньої логіки економічних теорій, їх категоріального та понятійного апарату. Така побудова аналізу дає змогу представити історію економічних учень як об´єктивно обумовлену історію постановки та вирішення теоретичних та практичних проблем.
Компаративний ( зіставно-типологічний, порівняльно-історичний)
метод дослідження дає можливість виявити загальне й особливе у різних аспектах
економічних ученнях, простежити роль традицій та революцій в історії ідей, взаємодію загального, особливого та одиничного в той чи інший період розвитку економічної науки, що сприяє впровадженню точніших критеріїв класифікації та типологізації економічних учень, виваженої оцінки їх змісту та структури.
Таким чином плюралізм та антропоцентризм сучасного економічного знання в умовах співіснування та взаємодії домінуючих наукових теорій з численними альтернативними напрямами зумовлюють визнання суперечності та багатоваріантності економічних досліджень, розвитку економічних ідей у різних напрямах, в тому числі й таких, що виключають один одного. Водночас взаємовплив і толерантне змагання ідей та пізнавальних підходів розширюють можливості бачення взаємодоповнюючих істин у суперечливих міркуваннях.