Електронна бібліотекапідручники


Історія економічних учень

5.2. Економічне вчення К. Маркса


Марксизм виник у 40-х роках XIX ст., у часи, коли були зроблені важливі наукові відкриття, створена важлива основа капіталізму, світ пережив три економічні кризи (1825,1836,1847 pp.), мали місце виступи робітників, які висували політичні вимоги (ліонські і сілезькі ткачі), створені чартистські організації в Англії. Джерелами марксизму були німецька класична філософія (Гегель, Фейербах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур´є, Сен-Сімон), англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).

Перші твори марксизму

 Першим політекономічним твором марксизму вважається праця Фрідріха Енгельса (1820—1895 рр.)"Нариси до критики політичної економії"

(1844). В ній розглядаються проблеми приватної власності як вихідної бази капіталізму; нагромадження, концентрація і централізація капіталу; економічні кризи.

У "Нарисах" ще відчувається вплив на молодого Енгельса Фур´є і соціалістів-рікардіанців. Це стосується як самих термінів, так і морально-етичних принципів у трактуванні категорій, успадкованих від соціалістів-утопістів. Значення цієї праці полягає в тому, що вона відвернула увагу молодого Маркса від філософії і права і спрямувала її в сферу економічних питань.

У наступній праці Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" (1845) дана характеристика становища робітничого класу Англії після завершення промислового перевороту. У цій роботі він підкреслив, що становлення капіталістичної промисловості є результатом промислового перевороту, дав характеристику криз, але ще не дав повного уявлення про їх цикли і фази. При підготовці "Капіталу" Маркс широко використовував цю працю Енгельса.

Карл Маркс залишив помітний слід в історії економічної думки. Сила впливу його вчення велика. Ідеї К.Маркса дуже часто виходять за межі безпосередньо економічних проблем, переплітаючись з філософськими, соціологічними і політичними проблемами. Він створив щось на зразок релігії, в основі якої лежать прості ідеї: соціальна рівність, воля, демократія.

Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з досягненнями видатних представників класичної школи економічної думки, особливо А. Сміта і Д. Рікардо. Проте, їх теоретико-ідеологічні позиції, як думав автор "Капіталу", стали лише вершиною основ "буржуазної" економічної теорії, і після їх праць класична політична економія начебто себе вичерпала.

Уже в першому розділі першого тому "Капіталу" К. Маркс заявляє, що "вульгарний економіст" відійшов від принципів Сміта — Рікардо, ігнорує "реальні" і "визначальні фактори", ковзає по поверхні економічних явищ і має справу з суб´єктивним ставленням до грошових витрат економічних агентів. При цьому "вульгарний економіст", за Марксом, є виразником буржуазної (класової) ідеології, і з цієї причини (навіть не маючи намірів бути неправдивим) позбавлений можливості тлумачити реальність об´єктивно.

Методологія

За визнанням самого К. Маркса, методологічно він дослідження виходив одночасно з трьох наукових джерел: англійської класичної політичної економії Сміта — Рікардо, німецької класичної філософії Гегеля — Фейербаха і францу-зького утопічного соціалізму. У перших він запозичив та розвинув серед багатьох інших трудову теорію вартості, положення закону тенденції норми прибутку до зниження, продуктивної праці тощо, у других — ідеї діалектики і матеріалізму, у третіх — поняття класової боротьби, елементи соціального устрою суспільства. Тому автор "Капіталу" є не єдиним серед дослідників початку і середини XIX століття, які розглядали політику і державу як другорядні явища відносно соціально-економічних, і віддавали перевагу, відповідно до каузального підходу, класифікації економічних категорій на первинні і вторинні; вважали економічні закони, капіталізм і відповідно ринковий механізм господарювання історично минущими і т. п.

Проте центральне місце в методології досліджень К. Маркса займає його концепція про базис і надбудову, про що він заявив ще в 1859 р. у "Критиці політичної економії". Основна ідея праці була сформульована так: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі не залежні відносини — виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість".

Між іншим, у концепції про базис і надбудову зроблена спроба дати економічну інтерпретацію історії, враховуючи діалектику продуктивних сил і виробничих відносин, яка підказує, на думку К. Маркса, необхідність переходу від капіталізму до соціалізму, тому що "буржуазною суспільною формацією, — пише він, — завершується передісторія людського суспільства". За Марксом, недіалектичний підхід і необґрунтоване визнання законів капіталістичної економіки універсальними не дозволили зрозуміти представникам класичної політичної економії, які, власне, їх відкрили, що ці закони мають специфічний і перехідний характер.

Звертаючись до суті концепції К. Маркса, треба зауважити, що ідея аналізу суспільного розвитку як чергування типів базису і надбудови складна у вживанні. Наприклад, продуктивні сили залежать одночасно від технічного оснащення і від організації спільної праці, яка в свою чергу залежить від законів власності. Останні належать до юридичної сфери. Але право — це частина держави, а вона належить до надбудови. Ми знову зустрічаємось з труднощами відділення базису від надбудови. Але незважаючи на те, відтоді і нині для марксиста економічний підхід означає, що організація виробництва відіграє вирішальну роль, визначаючи соціальну і політичну структуру і роблячи наголос на матеріальних благах, цілях і процесах, на конфлікті між робітниками і капіталістами і загальному підкоренні одного класу іншому.

Капіталізм і теорія класів 

На переконання К. Маркса, капіталізм, ера якого "бере свій початок у XVI ст.", виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку. У цій системі, де працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець, і робітник) стає чужою сама собі, тому що не може самореалізуватися у праці, яка перетворилася лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. Що стосується істинної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, "мірою багатства" стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Однак у автора "Капіталу" дійсно "немає ніяких переконливих даних ні про момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він має припинити функціонувати..." Маркс навів певну кількість доказів, які дозволяють вважати, що капіталістичний лад буде функціонувати все гірше і гірше, проте він не довів економічно, що внутрішні протиріччя капіталізму будуть його руйнувати.

Слід підкреслити, що в доказах К. Маркса про неминучу поразку капіталізму основним є не порушення ринкових принципів розподілу доходів між класами суспільства, а те, що ця система не забезпечує цілковитої зайнятості, тяжіє до колоніальної експлуатації і війн. Суспільним ідеалом він вважає соціалізм і комунізм, називаючи їх фазами неантагоністичного комуністичного суспільства, при якому засоби виробництва не будуть більше об´єктом приватного присвоєння і кожна людина отримає свободу.

Але тут доречно згадати Ф. Хайєка, який писав: "Обіцянка свободи стала, безумовно, одним із найбільш сильних знарядь соціалістичної пропаганди, яка дала людям впевненість, що соціалізм принесе звільнення. Тим більш жорстокою буде трагедія, якщо виявиться, що обіцяний нам Шлях до Свободи є в дійсності Дорогою в Рабство. Саме обіцянка свободи не дає побачити непримиримі протиріччя між фундаментальними принципами соціалізму і лібералізму... В результаті більша частина інтелігенції прийняла соціалізм, тому що побачила в ньому продовження ліберальної традиції. Сама думка про те, що соціалізм веде до несвободи, здається їм тому абсурдною".

Між іншим, впевненість К. Маркса у перемозі ідеалів безкласового суспільства ґрунтується передусім на теорії класів, яка стала здобутком класичної політичної економії ще з часів фізіократів і А. Сміта. Вважаючи себе послідовником класиків, він дійсно займався "в основному проблемою економічного росту, а саме росту добробуту і доходу, а також проблемою розподілу цього зростаючого доходу між працею, капіталом і землевласниками", тобто між класами. Але в його теорії класів центральною ідеєю є класова боротьба з тенденцією до спрощення і поляризацією суспільних груп навколо основних класів суспільства.

Ще в "Маніфесті комуністичної партії" К. Маркс писав: "Історія всіх до цих пір існуючих суспільств була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, тобто пригноблюючий і пригноблюваний знаходились у вічному антагонізмі, вели неперервну то приховану, то відкриту боротьбу, яка завжди завершувалась революційною перебудовою всієї суспільної будови або загальною загибеллю класів". Не є винятком, за К. Марксом, і капіталістичне суспільство з його зростаючими протиріччями: буржуазія як панівний клас створює більш продуктивні засоби виробництва, а більшість пролетаріату залишається у бідності. Звідси, на його думку, неминуча революційна криза, тому що спричинене розвитком продуктивних сил зубожіння врешті-решт стане настільки всеохоплюючим, що зростаюча за рахунок інших верств суспільна чисельність пролетаріату (пролетаризація) дозволить йому конституюватися у клас більшості населення та здійснити пролетарську революцію і взяти владу не заради меншості, що було характерно для революцій минулого, а на користь усіх. У результаті пролетарської революції і диктатури пролетаріату, таким чином, не стане ні капіталізму, ні класів, тому що, висловлюючись словами К. Маркса, "на місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протиріччями прийде асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою розвитку всіх".

Чому в теорії класів К. Маркса мова йде про два класи, які взаємодіють в історичній драмі капіталізму? Згідно з Марксом, судячи з останнього розділу третього тому "Капіталу", який називається "Класи", хоч "наймані робітники, капіталісти, землевласники утворюють три великі класи сучасного суспільства, яке ґрунтується на капіталістичному способі виробництва", і їхні доходи — заробітна плата, прибуток, рента — є "триєдиною формулою, яка охоплює всі таємниці суспільного процесу виробництва", та все ж таки ознакам основних класів відповідають два, а не три класи. Справа в тому, що з розвитком капіталізму, вважає автор "Капіталу", значення ренти як джерела доходу через зростаючу індустріалізацію всієї економіки буде зменшуватись, тому залишається два великі джерела доходів — прибуток і заробітна плата і два великі класи — пролетарій, що являє собою робочу силу, і капіталіст, який привласнює додаткову вартість. До того ж останній у К. Маркса, як і у А. Сміта та Д. Рікардо, є одночасно організатором праці, керівником технічного прогресу і власником засобів виробництва, тобто поєднує у собі і функції капіталіста, і функції підприємця. Нарешті, з позицій К. Маркса, не кожна суспільна група може характеризуватися як клас. Якщо у представників якої-небудь групи людей, як, наприклад, у "парцельних селян", про яких писав він ще у 1852 р. у роботі "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта", " існує лише місцевий зв´язок, оскільки тотожність їх інтересів не створює між ними ніякої спільності, ніякого національного зв´язку, ніякої політичної організації, — вони не утворюють класу".

В 1852 р. у листі до І. Вейдемеєра від 5 березня К. Маркс писав: "Те, що я зробив нового, складається із доведення таких положень:

1)      що існування класів пов´язане лише з певними історичними фазами розвитку виробництва;

2)      що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату;

3)      що ця диктатура сама становить лише перехід до знищення класів і до суспільства без класів".

Як бачимо, із всього того, що К. Маркс "зробив нового" в теорії класів, за його ж визнанням, основне "складалося із доведення" сходження пролетаріату, на зразок підняття у свій час буржуазії. З цього приводу Р. Арон заявляє: "...сходження пролетаріату не можна уподібнювати (не в міфологічному значенні) сходженню буржуазії, і тут основна помилка всього марксистського бачення історії, наслідки якої не можна виміряти".

Характеристика капіталу 

На протиріччях капіталізму, а також і ринкових економічних відносин К. Маркс акцентує

увагу і в теорії капіталу. Вже у визначенні категорії "капітал", її сутність характеризує як "засіб експлуатації" робітника і встановлення влади над робочою силою. Не погоджуючись з цим, Й. Шумпетер водночас відмічав, що у К. Маркса "основна ідея про те, що капітал є по суті засобом панування над виробництвом, зовсім не збігається з нашими висновками".

У К. Маркса, однак, є ще два трактування "капіталу". Одне із них очевидне, коли він пише, що " приєднуючи до їх (товарів) мертвої предметності живу робочу силу, капіталіст перетворює вартість — минулу, здійснену, мертву працю в капітал, в самозростаючу вартість, в живе чудовисько, яке починає "працювати" неначе під впливом захопившої його любовної пристрасті". Інше трактування очевидне у вказівках автора "Капіталу" про взаємозв´язок походження додаткової вартості і самозростання капіталу, зокрема тоді, коли він твердить: "Тільки той робітник продуктивний, який виробляє для капіталіста додаткову вартість або слугує самозростанню капіталу".

Елементом нового в теорії капіталу К. Маркса можна назвати введене у вступі до розділу 23 першого тому "Капіталу" поняття "органічна будова капіталу", яке являє собою вартісне співвідношення між постійним і змінним капіталом. Саме через це поняття він переходить потім до ще більш важливої, на його думку, характеристики — норми експлуатації, яка визначається як відношення між додатковою вартістю і змінним капіталом. Поділяючи капітал на постійний і змінний (а не як Сміт — Рікардо — на основний і оборотний), К. Маркс має на увазі як специфіку руху виділених ним частин капіталу, так і специфіку впливу кожної з цих частин на масу додаткової вартості у вартості продукту. Зокрема, про рух капіталу докладно говориться у розділі 8 другого тому "Капіталу", де мова йде про оборот капіталу, відповідно до якого постійний капітал переносить свою цінність на створюваний продукт частинами, а змінний — цілком, тобто підлягає відшкодуванню після кожного виробничого циклу. Різниця тут у тім, що постійний капітал, на відміну від змінного, може перетворюватись або в машини і обладнання, або в необхідну для виробництва сировину і додаткової вартості не створює.

Безпосередньо з грошовим капіталом пов´язане марксистське розуміння поняття цієї категорії, виражене схемою руху капіталу: Г — Т — Г + г, де гроші використовуються для наживи, придбання додаткового капіталу, отримання прибутку. К. Маркс визначає капітал, як самозростаючу вартість, створену додатковою працею робітників. Він звертає увагу на те, що капітал — це не річ, а характеристика певних виробничих відносин у рамках буржуазного суспільства. Незважаючи на те, що К. Маркс у ряді місць "Капіталу" говорить про постійний, грошовий, товарний капітал, але всі ці форми служать лише зовнішнім проявом і виразом капіталістичних виробничих відносин. Цим зовнішнім виразом, за яким нерідко приховується істинна суть економічних відносин, автор "Капіталу" намагається розкрити справжню причину самозростання капіталу, яка полягає у створенні додаткової вартості найманим пролетарем.

Судження К. Маркса про вплив структури капіталу на створення додаткової вартості далеко неоднозначні. Так, у першому томі "Капіталу" зазначається, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузі економіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, але тим менша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного капіталу, тобто вищий рівень механізації і наповненості підприємства або галузі машинами й обладнанням. У третьому томі "Капіталу" підкреслюється, що це протиріччя можна розв´язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості і норма прибутку. Перше зводиться до показника, який розраховується як відношення додаткової вартості до змінного капіталу. Друге (оскільки мова йде про "зовнішню форму" додаткової вартості) розглядається як відношення додаткової вартості до сукупного капіталу, тобто до суми постійного і змінного капіталу, виражене у відсотках.

При цьому, як вважав К. Маркс, суть історичного феномену розв´язки полягає в тому, що норма прибутку має тенденцію до зниження не у відповідності до положення Рікардо — Мілля про підвищення цін на продукти першої необхідності, яке виникає через демографічні фактори і спадну (в силу "закону") родючість землі, а через рух органічної будови капіталу у бік зменшення в загальному капіталі частини змінного капіталу, зумовленого нагромадженням капіталу. У свою чергу нагромадження капіталу — це, за Марксом, процес збільшення в конкурентній боротьбі розмірів фірм і компаній, тобто "концентрації і централізації" капіталу, який одночасно супроводжується зростанням "промислової резервної армії" або, іншими словами, ростом абсолютної величини безробіття і "офіційного пауперизму". Таку суть нагромадження капіталу К. Маркс назвав "абсолютним загальним законом капіталістичного нагромадження". У третьому томі "Капіталу" К. Маркс аналізує процес виробництва капіталу в цілому, перетворення додаткової вартості у прибуток, утворення норми прибутку. Сукупний суспільний продукт (W), за Марксом, дорівнює сумі витрат виробництва і прибутку:

W=C + V+m = = k+ р, де С — постійний капітал; V— змінний капітал; р — прибуток; т — додаткова вартість; k — витрати виробництва.

Трудова теорія вартості    

Однією з основних у "Капіталі" К. Маркса є трудова теорія вартості, спираючись на яку він потім висуває теорію додаткової вартості і висновки, які з неї випливають, про антагоністичну та експлуататорську сутність капіталізму.

Про трудову теорію вартості мова йде вже у першому розділі першого тому "Капіталу", де формулюється теза про принцип обміну товарів відповідно до вартості і пропорційно кількості праці, яка потрібна для їх виробництва.

Для розуміння суті та особливостей трудової теорії К. Маркса принципове значення має концепція двоїстого характеру праці, втіленої в товарі, К. Маркс надав їй виключного значення, вважаючи, що в цьому, фактично, і полягає вся таємниця критичного розуміння питання. З одного боку, К. Маркс вважає, що зведення товару до "праці" недостатнє і неповне — необхідно звести його до праці в двоякій формі, а саме у формі конкретної і абстрактної праці. В листі до Ф. Енгельса від 24 серпня 1867 p., відразу ж після завершення підготовки до публікації першого тому "Капіталу", К. Маркс писав: "Найкраще в моїй книзі: 1) підкреслений уже в першому розділі двоїстий характер праці залежно від того, чи виражається вона в споживній, чи в міновій вартості (на цьому ґрунтується все розуміння фактів); 2) дослідження додаткової вартості незалежно від її окремих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т. д.".

Конкретна праця — це корисна, доцільна форма праці, незалежна від будь-яких суспільних форм умова існування людей, вічна природна необхідність. За Марксом, така праця характеризується своєю метою, характером операцій, предметом, засобами і результатами.

Абстрактна праця — це "праця взагалі", безвідносно до корисної, доцільної форми, затрата праці в фізіологічному розумінні слова, як витрата людської робочої сили. Вона виступає одночасно реальним та історичним явищем товарного виробництва.

З урахуванням якісних відмінностей праці, тобто неоднакової інтенсивності і кваліфікації праці, далі вводиться положення про середню суспільну працю, а точніше — "суспільно необхідний робочий час" або про витрати часу "при середньому в даний час рівні вправності та інтенсивності праці". Таким чином, трактування вартості, засноване на вимірі трудових витрат, є, за Марксом, єдино правильним, незважаючи на те, що залежно від попиту і пропозиції ціна товару може зростати або падати відносно вартості.

Але в розділах 1—3 третього тому "Капіталу" демонструється застосування іншого підходу, що визначає перехід К. Маркса до обґрунтування концепції "ціни виробництва" як категорії вторинної по відношенню до первинної категорії "вартість". Ціна виробництва оголошується тут завжди такою, що співвідноситься з "купівельною ціною". Основний аргумент, судячи з викладу розділів 9 і 10 третього тому "Капіталу", зводиться при цьому до того, що тільки при "простому товарному виробництві", тобто у доринковій економіці, а також при капіталізмі з рівнем "капіталу середньої органічної будови" було б правильно вважати, що "ціни фактично регулюються виключно законом вартості". У розвиненій капіталістичній економіці, твердить К. Маркс, під перетворюванням цінності (вартості) в ціну виробництва приховується від безпосереднього спостереження сама основа для визначення вартості (розділ 9, том III).

К. Маркс не відмовляється від трудової теорії вартості. Просто, заявляє він, у розвиненій економіці у перетворенні вартості в ціну виробництва приховується від безпосереднього спостереження основа — праця, і тому "ціна виробництва" — це те, що Адам Сміт називає природною ціною, Рікардо — ціною виробництва, або вартістю виробництва, а фізіократи — необхідною ціною, оскільки в подальшій перспективі ціна виробництва є обов´язковою умовою пропозиції (розділ 10, том III).

Апелюючи до науки і законів ринкової економіки, К. Маркс переконаний, що обмін без дотримання закону вартості не існує в будь-якому суспільстві. І критикуючи так званих буржуазних економістів ЗО—40-х років XIX ст. за їх різні пострікардіанські доктрини, вчений зазначав насамперед їх відступництво від "наукової" буржуазної політичної економії, яка існувала до 1830 р. "Політична економія може залишатися наукою лише до тих пір, — говориться у передмові до другого німецького видання першого тому "Капіталу", — доки класова боротьба знаходиться у прихованому стані або виявляється тільки ізольовано і спорадично".

У продовження розмови про теорію вартості К. Маркса слід зазначити, що стосовно суті і вартості грошей (розділи 2 і 3 першого тому) він майже повністю поділяє положення Рікардо — Мілля, за винятком одного — кількісної теорії грошей. Основний аргумент Маркса при цьому — посилання на те, що за встановлений період часу число торгових оборотів і обігів грошової маси мало непостійний характер.

І, нарешті, два висновки — марксистський (за Кондратьєвим) і не-марксистський (за Блаугом). Перший: "Якщо виключити окремі проміжні вчення про вартість, то... теорія Маркса... — вища форма трудової теорії". Другий: "...Все, про що твердять марксисти, зводиться до уявлення, що, якщо ми не почнемо з трудової теорії вартості, ми не зможемо довести, що капіталісти привласнюють частину сукупного продукту, не беручи участі у трудовому процесі".

Щоб прийти до теорії додаткової вартості К. Маркса, резонно зразу запитати: як вона виникає, якщо все продається і купується за своєю вартістю за принципом "обміну еквівалентів", тобто якщо товари обмінюються пропорційно уречевленій у процесі виробництва праці? Відповідь на це запитання буде повнішою і зрозумілішою, якщо спочатку ми звернемося до теорії заробітної плати Карла Маркса.

Вартість робочої сили       

Автор "Капіталу" тлумачить одержання найманим робітником заробітної плати як результат обміну з капіталістом за "робочу силу", яку він продає, а не саму працю, як вважали основоположники класичної політичної економії. Згідно з його теорією, заробітна плата еквівалентна кількості товарів, які необхідні для підтримання життя робітника і його сім´ї. її рівень залежить від продуктивності праці, яка в свою чергу зумовлена ступенем механізації і технологічного оснащення виробництва, що в остаточному підсумку є перешкодою для росту заробітної плати, тому що техніко-економічний прогрес породжує постійний надлишок робочої сили. Останній визначає результат обміну між капіталістами і робітниками не на користь робітників.

Ось деякі висловлювання К. Маркса на обґрунтування його теорії: "Характерною особливістю капіталістичної епохи є той факт, що робоча сила для самого робітника набирає форми товару, що йому належить". "Як і всі інші товари, він має вартість. Чим визначається остання? Вартість робочої сили... визначається робочим часом, який необхідний для виробництва, а отже, і відтворення цього специфічного предмета торгівлі". Ще

в одному вислові К. Маркса "власник робочої сили" характеризується як "людина, яка продала свою власну шкуру і тому не бачить у майбутньому ніякої перспективи, крім однієї: що цю шкуру будуть вичиняти".

Таким чином, за Марксом, оскільки робітник продає робочу силу, а не працю, то не залишається сумнівів у тому, що "неоплачена праця", яку можна виявити і виміряти, до заробітної плати відношення не має, а "неоплачена робоча сила" не може бути зафіксована, бо "угода" здійснюється в обмін на вартість цілісної робочої сили робітника. Але, як зазначає з цього приводу М. Блауг, "трудова теорія вартості як така не дає гарантії того, що робоча сила продається за своєю (трудовою) вартістю".

Згідно з переконанням К. Маркса, реальна заробітна плата "ніколи не зростає пропорційно до збільшення продуктивної сили праці" і навіть профспілки, на які б могли розраховувати робітники, в умовах економіки вільної конкуренції не можуть як-небудь серйозно змінити таку ситуацію. Більше того, як дає зрозуміти автор "Капіталу", зниження вартості товарів і послуг у грошовому виразі завдяки росту продуктивності праці буде кожного разу спричинювати адекватне зниження цін на товари, які купує робітник, і реальна заробітна плата в результаті істотно не збільшується, а звідси недалеко і до обіцяної їм "пауперизації" і "розумової деградації" робочого класу.

З висоти реалій сьогодення М. Блауг зазначає з цього приводу: "Помилка Маркса — у невизнанні того, що праця може виявитися відносно дефіцитним фактором. І саме з цієї причини, а не через які-небудь серйозні помилки йому не вдалося вірно змалювати історичну еволюцію капіталізму...", "...Маркс недооцінював економічні наслідки виникнення профспілок і виборчих прав робітників".

Теорія додаткової вартості

Виробництво додаткової вартості — ключова проблема першого тому "Капіталу", фундаментальне положення теоретичного аналізу взаємовідносин двох основних класів: найманих робітників і капіталістів — власників засобів виробництва.

1. За Марксом, товар, по-перше, спроможний задовольняти потреби людей, тобто має споживну вартість; по-друге, виробляється для обміну, може обмінюватись на інші товари, тобто має вартість. В основі цієї двоєдиної якості лежить висунуте Марксом положення про двоїстий характер праці. В умовах товарного виробництва праця виробників є, з одного боку, конкретною працею, яка створює споживну вартість, а з іншого — абстрактною, яка створює вартість. Праця — творець вартості — є праця не для себе, а для інших, для обміну, для продажу на ринку.

2. В основі вартості товару лежить тільки одне джерело, один виробничий фактор — праця найманого робітника. Всі товари є продуктами людської праці. Вимірником вартості товарів служать витрати робочого часу, причому не індивідуальні, а суспільно необхідні, усереднені витрати.

3.      Найманий робітник отримує за свою роботу заробітну плату. Заробітна плата оплачує не працю, а специфічний товар — "робочу силу". Особливість робочої сили полягає в тому, що вона має властивість створювати продукт (товар), вартість якого вище вартості самої робочої сили, тобто того, що необхідно для підтримки життя робітника і його сім´ї.

4.      Отже, капіталіст, наймаючи робочу силу, оплачує її здатність до праці і набуває права примусити робітника працювати понад той час, який необхідний робітникові для забезпечення деякого мінімуму життєвих засобів. У результаті створюється різниця між вартістю, створеною працею виробника товару, і вартістю робочої сили — заробітною платою, яку оплачує капіталіст як "ціну" товару "робоча сила". Ця різниця і являє собою додаткову вартість — частину матеріалізованої у товарі праці робітника, яка безплатно присвоєються власником підприємства.

5.      Додаткова вартість лежить в основі доходів власників капіталів — підприємницького прибутку, торговельного прибутку, відсотка.

"Таємниця" експлуатації, за Марксом, криється в тому, що робоча сила, як будь-який товар, має дві якості: вартість і споживну вартість. Додаткова вартість є не "відрахування із праці робітника" (як вважав Рікардо. —Авт.), а результат еквівалентного обміну. Робоча сила продається і купується за вартістю, але її вартість, або "ціна", нижча, ніж вартість створеного нею продукту.

Тому висновок автора "Капіталу" такий — джерелом додаткової вартості є тільки "неоплачена праця" продуктивних робітників, які продають свою робочу силу. Причому механізм добування додаткової вартості у розумінні К. Маркса — це данність, яка також проста і очевидна: протягом "необхідного часу", який завжди менший від фактично відпрацьованого часу, робітник відпрацьовує свою "необхідну працю", вартість своєї робочої сили, щоб одержати її у формі заробітної плати, а протягом "додаткового часу" має місце вже "додаткова праця", яка і створює бажану капіталістам "додаткову вартість". І оскільки експлуатація очевидна, то серед інших пропонується і "формула", за допомогою якої слід виміряти рівень (а за Марксом — "норму") цієї експлуатації, а саме: "норма експлуатації" — це співвідношення між розміром додаткової вартості і розміром оплати робочої сили — змінного капіталу, виражене у відсотках. (Постійний капітал, який виражається в машинах і сировині, може лише переносити свою цінність на продукт, але не створює додаткової вартості.)

Уже зазначалось, що К. Маркс розрізняв поняття "норма додаткової вартості" (або, по-іншому, "норма експлуатації") і "норма прибутку", причому остання — це перетворена (зовнішня) форма першої. Використовуючи їх, він демонструє прекрасне розуміння "секретів" господарського механізму ринкової економіки в умовах вільної конкуренції. Так, наприклад, за "логікою" теорії додаткової вартості, чим більше робочий день, тим більшою може бути маса додаткової вартості за допомогою збільшення "додаткового часу". Воно, забезпечуючи "абсолютну додаткову вартість", за інших однакових умов може викликати додаткові накладні витрати, знизити віддачу кожної години робочого часу, не говорячи вже про неминучі протести самих робітників (хоч, здавалося б, можна розраховувати на прибуток, якщо визнати, що його створює витрачена праця, а не капітал). Більше того, автор "Капіталу" критикує "теорію останньої години" Н. Сеніора саме у зв´язку з ідеєю і навіть спробою підтвердити її числовими розрахунками про те, що лише протягом "останньої години" робочого дня нібито створюється чистий прибуток капіталіста. І на його переконання, незважаючи на те, що скорочення тривалості необхідного часу (необхідної праці) за рахунок підвищення продуктивності праці буде, забезпечуючи "відносну додаткову вартість", одночасно посилювати тенденцію норми додаткової вартості до зниження, кожний капіталіст неначе інтуїтивно прагне до максимізації саме норми прибутку, оскільки завдяки їй, а не додатковій вартості самій по собі можна розраховувати на успіх у жорсткій конкурентній боротьбі (згадаємо, що за Марксом норма прибутку вираховується як відношення додаткової вартості до сукупного капіталу, тобто до суми постійного і змінного капіталу, виражене у відсотках).

Теорія додаткової вартості є у К. Маркса вихідною позицією для визначення введеного ще фізіократами поняття "продуктивна праця". Тут, по суті солідаризуючись з трактуванням Дж. С. Мілля (в розділі 22 першого тому Маркс визнав неможливим віднести його до "вульгарних економістів — апологетів"), автор "Капіталу" все ж уточнює (судячи з викладу розділу 14 першого тому і кількох прикладів у другому томі), що праця є продуктивною, по-перше, якщо виробляє додаткову вартість, яка зростає у формі не "абсолютної", а "відносної додаткової вартості", що дозволяє здешевлювати вартість життєвих засобів; а по-друге, якщо визнати, що продуктивна праця може створювати додаткову вартість тільки у сфері виробництва, а не обігу.

Судження К. Маркса про норму прибутку багато у чому збігаються з положеннями Д. Рікардо. А саме, за Марксом також природним є зумовлений конкуренцією механізм переливання капіталу із одного заняття в інше, що сприяє тенденції норми прибутку до зниження, утворенню середньої норми прибутку. Різниця в судженнях цих учених полягає не лише в тій, на перший погляд формальності, що К. Маркс розглядає розподіл між галузями економіки загальної маси додаткової вартості, а Д. Рікардо — прибутку, але передусім у тлумаченні закону тенденції норми прибутку до зниження.

Суть цієї розбіжності така: Д. Рікардо тлумачить зазначену тенденцію як наслідок конкурентної боротьби, що змушує капіталістів направляти свій капітал у більш прибуткові сектори економіки, що зумовлює неначе мультиплікаційний ефект поступового зниження норми прибутку, який посилюється потребою витрат "все більшої і більшої праці", але кожний раз переривається "завдяки удосконаленням у машинах..., а також відкриттям в агрономічній науці". За Марксом (див. розділи 13— 15, том III), справа полягає у принципово іншому, бо в його тлумаченні тенденція норми прибутку до зниження — це історичний феномен механізму саморуйнування капіталізму через неминучу в погоні за стійкою "нормою прибутку" зміну органічної будови капіталу на користь збільшення в його загальному обсязі частини постійного і відповідно зменшення частини змінного капіталу, який є джерелом додаткової вартості, а остання — "спонукальним мотивом, межею і кінцевою метою капіталістичного виробництва" (розділ 11, том І).

Теорія ренти в "Капіталі" майже аналогічна теорії ренти Д. Рікардо. Різниця полягає в доповненні, зробленому К. Марксом про існування разом з "диференційованою" рентою ренти "абсолютної". Виникнення останньої автор "Капіталу" пов´язує зі специфічно низькою в сільському господарстві органічною будовою капіталу і з приватною власністю на землю. Внаслідок дії першого фактора, вважає він, вартість сільськогосподарської продукції завжди вища від її "ціни виробництва", а через другий фактор у сільському господарстві не може працювати механізм "переливання капіталу", який довів би норму прибутку тут до середнього показника. У результаті власник землі отримує можливість вимагати з фермера-орендаря орендну плату, яка перевищує природний рівень ренти, тобто отримувати надприбуток, аналогічно тому, що приносить за інших однакових умов краща якість (родючість) землі або менша віддаленість земельних ділянок від ринків збуту. Залишається тільки додати, що "марксова теорія абсолютної ренти не має ніякої сили за межами його теорії додаткової вартості і необхідності перетворення вартості в ціну", яка випливає з цієї теорії.

Доктрини економічної кризи

На основі різноманітних проявів закону тенденції норми прибутку до зниження К. Маркс висуває теорію циклічності економічного розвитку при капіталізмі, тобто явищ, які характеризуються ним як "економічні кризи". Центральна ідея цієї теорії, яка спрямована на виявлення особливостей відтворювального процесу в умовах економіки вільної конкуренції, полягає в тому, що досягненню макроекономічної рівноваги і послідовному економічному росту перешкоджають внутрішні, властиві антагоністичному капіталістичному суспільству протиріччя. Як пише В. Леонтьев*,"виступаючи проти роздумів Жана-Батіста Сея (а також А. Сміта) про зведення в кінцевому підсумку валового продукту суспільства до доходів, К. Маркс ... створив основоположну схему, що показує взаємозв´язок між галузями, які випускають засоби виробництва і предмети споживання".

На схемі простого і розширеного відтворення (рис. 3) по горизонталі наведені пропозиція засобів виробництва (І підрозділ, дорівнює 6000) і пропозиція предметів споживання (II підрозділ, дорівнює 3000). Вертикальні колонки відбивають попит на засоби виробництва і попит на предмети споживання.

 

Рис. 3. Марксові схеми відтворення

Як і окремий товар, суспільний продукт, за Марксом, складається із постійного капіталу (с), змінного капіталу (и — еквівалент вартості робочої сили) і додаткової вартості (т).

Показники, вміщені у прямокутники, мають бути реалізовані шляхом обміну між І і II підрозділами. Пропорції обміну:

Не = І (v + т) — при простому відтворенні;

II (с + Dc) = І (и + Dv + т) — при розширеному відтворенні.

Обмін продукцією, який на схемі не вміщений у прямокутники, відбувається всередині кожного з двох підрозділів.

Ускладнення складу суспільного продукту в умовах розширеного відтворення зумовлюється тим, що частина додаткової вартості відповідно до структури, яка склалася (відношення постійного капіталу с до змінного і>1, витрачається на придбання додаткових засобів виробництва і наймання додаткової робочої сили. Така обов´язкова умова нагромадження, інакше кажучи, відтворення капіталу у постійно зростаючих розмірах.

Однак значення його схеми, за якого економіка поділяється на два підрозділи, зводиться не стільки до відображення відмінностей між простим і розширеним типами відтворення, скільки до спроби остаточно переконати читача у фатальному характері "основного протиріччя капіталізму" — виробляти не заради споживання, а заради прибутку.

Концепція простого і розширеного відтворення викладена в "Капіталі" відповідно в розділах 20 і 21 другого тому. Із позитивного тут важливо відзначити переконливо аргументовану критику вульгарної доктрини економічних криз, тобто криз, зумовлених начебто недоспоживанням, яке викликане недостатністю сукупного попиту для придбання товарної маси за цінами, які не вище витрат на виробництво цих товарів.

Суть одного з варіантів доктрини економічної кризи недоспоживання зводиться до твердження, що через свою низьку заробітну плату робітники, які становлять більшу частину споживачів, не в змозі купувати за вартістю, що складається, вироблену ними товарну продукцію. Отже, кризам можна запобігти, а відтворення буде забезпечуватися тільки тоді, коли будуть здійснені додаткові, але по суті непродуктивні витрати тими, у кого в процесі реалізації суспільного продукту зосереджуються інші частини сукупного доходу, тобто прибуток і рента відповідно капіталістів і землевласників. Останні для цього можуть (і повинні) здійснювати витрати як на предмети розкоші, так і на різноманітні непродуктивні послуги. Звідси схвальне, як у Т. Мальтуса, ставлення до витрат, пов´язаних з діяльністю так званих третіх осіб — непродуктивних, як вважали, верств суспільства.

Інший варіант доктрини економічної кризи недоспоживання, який також піддає критиці автор "Капіталу", ґрунтується на припущенні, що сукупні доходи дорівнюють сумі витрат на працю, капітал і землю, і на версії, що розрив, який може виникнути між рівнем доходів і споживання, може постійно усуватися інвестиціями. Далі висувається основна теза Т. Мальтуса і його однодумців про кризи, а саме: темпи росту споживання відстають від темпів росту потужностей, які створюються тією частиною доходів, яка направляється на інвестиції, і тому виникають "надлишкові потужності", що перевищують реально існуючий попит, що в свою чергу вимагає зниження інвестицій, спричинюючи скорочення доходів і спад економіки. Отже, поява кризи пов´язана з недоспоживанням на основі надлишкового заощаджування, тобто перезаощаджування. При цьому К. Маркс критикує всіх економістів, котрі, як Сей — Рікардо, визнавали лише "періодичний надлишок капіталу", а не "загальне перевиробництво товарів".

Однак недосконалість теорії економічних циклів, або теорії криз самого К. Маркса також не підлягає сумнівам. Він не уникнув недоліків, незважаючи на те, що на відміну від прибічників ідеї криз недоспоживання завдяки своїй схемі відтворення довів можливість розширеного відтворення. Справа в тому, що, власне кажучи, в "Капіталі" викладена не стільки теорія криз, скільки каузальна (причинно-наслідкова) оцінка нагромадження капіталу і розподілу доходів при капіталізмі, які неминуче призводять до періодів "загального перевиробництва". Циклічний процес, за К. Марксом, починається з підйому, спричиненого ростом сукупного попиту для нагромадження заради максимізації прибутку, до якої прагнуть капіталісти,— це причина; закінчується цикл спадом, оскільки зростаючий у період підйому попит на працю перевищує його реальну пропозицію і приводить до підвищення заробітної плати та усунення безробіття, що обертається потім зниженням норми прибутку і уповільненим нагромадженням — це наслідок. І знову починається новий економічний цикл, протягом якого відбувається нова переструктуризація економіки, яка супроводжується інвестиціями і створенням нових робочих місць, доки у процесі нагромадження не почнуть переважати тенденції норми прибутку до зниження і старіння капітальних цінностей, ріст резервної армії праці і падіння заробітної платні і настане кризова ситуація.

Тому насправді марксова картина циклічного процесу, або кризи "є одночасно і кара і очищення", "бо все, що Маркс мав на увазі, зводиться до поняття, начебто капіталізму властива тенденція до безперервного розширення виробництва безвідносно до наявності ефективного попиту, який один надає сенс цьому виробництву". На його думку, пише М. Блауг, "попит на інвестиції буде підтримуватися, а капітал використовуватися на повну потужність до тих пір, доки вкладені кошти будуть приносити хоча б мінімальний прибуток. Це майже повністю узгоджується з періодичним скороченням інвестицій як наслідком шокового ефекту від падіння норми прибутку". Доказом цього можуть бути слова самого автора "Капіталу" про те, що " остаточною причиною усіх дійсних криз завжди залишаються бідність і обмеженість споживання мас, що протидіють прагненню капіталістичного виробництва розвивати продуктивні сили таким чином, ніби межею їх розвитку могла бути лише абсолютна споживча здатність суспільства" (розділ 30, том III).

У теорію марксизму значний внесок зробив Ф. Енгельс своєю роботою "Анти-Дюрінг", яка була видана у 1878 р. В ній Енгельс ставить питання про політекономію у широкому і вузькому значенні. У вузькому значенні він розумів політекономію, яка вивчає лише капіталізм. Політекономія у широкому розумінні — це наука, яка вивчає всі суспільні формації і економічні закони," які керують виробництвом і обміном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві".

Енгельс розглядав процеси виникнення приватної власності, класів, держави, товарного виробництва, вартості, нагромадження капіталу, економічних криз. Енгельс виділив протиріччя, які виникають у ринковій економіці: між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним привласненням, між робітничим класом і буржуазією (працею і капіталом), між організацією виробництва на окремому підприємстві і анархією суспільного виробництва в цілому, між виробництвом і споживанням.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія