Електронна бібліотекапідручники


Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика

Глава 2. Проблема побудови консенсусу навколо стратегії зростання


Пошук та цілеспрямована побудова консенсусу головних політико-економічних сил суспільства навколо завдань довготривалого стійкого соціально-економічного розвитку є одним з визначальних завдань економічної стратегії держави. Як зазначалося вище, уповільненість та непослідовність економічних реформ в Україні значною мірою обумовлюється саме відсутністю такого консенсусу та неузгодженим впливом різних політико-економічних груп щодо обстоювання власних корпоративних інтересів.

По-перше, існують впливові сили, які донині одержують особистий зиск від збереження ситуації невизначеності засобів реалізації стратегічних цілей держави. Значний дефіцит економічних ресурсів зростання капіталу створює умови, за яких найбільші конкурентні переваги мають підприємства, власники яких користуються додатковими пільгами внаслідок "неформальних" зв´язків з владними структурами: преференції в одержанні кредитів, податкових пільг, державних замовлень, різного роду дозволів, ліцензій тощо. Позбавлення держави офіційного права надати пільги, зокрема - в оподаткуванні, не вирішує проблеми, оскільки згаданий дефіцит ринкових ресурсів зберігається, а отже - існують стимули використання гасла підвищення дієздатності держави для лобіювання групових інтересів. Розширення доступності ресурсів для відтворення капіталу (кредитів, попиту, прибутку та ін.) позбавляє привілейовані підприємства конкурентних переваг. Отже, з їхнього боку можливо очікувати спротив реалізації політики зростання та підтримку політики монетарних та фіскальних обмежень.

По-друге, безпосереднє розпорядження дефіцитними відтворювальними ресурсами дає представникам структур державної виконавчої влади можливість суттєво впливати на процеси приватизації, зокрема - реформування в аграрному секторі. Це сприяє інституціалізації бюрократичного контролю у відносини власності. Політика зростання, створюючи децентралізовані джерела надходження відтворювальних ресурсів, порушує розподільницьку монополію владних органів, зменшуючи можливості контролю за приватизаційними процесами з боку їхньої корумпованої частини.

По-третє, оскільки вітчизняні власники капіталів не мають достатньої потужності для ведення бізнесу за міжнародними "стандартами", це дає підстави очікувати на активну протидію посиленню репресивних заходів держави, яке здійснюватиметься (і вже здійснюється) в контексті зміцнення її дієвості. Приведення вітчизняної економіки у відповідність із принципами "цивілізованого ринку", попри його безальтернативність у стратегічній перспективі, може відіграти негативну роль у залученні капіталу вищезгаданих угруповань, а отже - потребує етапності та поступовості в запровадженні.

Вчетверте, незважаючи на появу певного прошарку населення з досить високим рівнем життя, який міг би розглядатися як соціальна база державної трансформаційної політики, в дійсності джерелами доходів "середнього класу" сьогодні в Україні є, як правило, посередницький бізнес та напівтіньова діяльність. Отже, об´єктивно цей прошарок не зацікавлений у зростанні дієвості держави щодо реалізації політики ринкових реформ. Підтримувати економічну політику держави мають групи населення, задіяні в легальному секторі економіки. Між тим, якщо сучасна політика держави є несприятливою для діяльності законослухняних підприємств, вони також не зацікавлені у підвищенні дієздатності держави у рамках існуючої парадигми економічної політики.

Зрушення, які відбулися в економічній системі України у 2001-2002 рр., внесли певні зміни у співвідношення корпоративних інтересів різних політико-економічних груп. Утворилося певне поле інтересів, в якому формується та реалізується економічна стратегія держави.

Після погіршення кон’юнктури на світовому ринку металів та металопродукції, яка дозволила у 1999-2000 рр. відновити на певний час експортно-сировинну модель розвитку України, галузі гірничо-металургійного комплексу почали поступово втрачати свої стратегічно важливі позиції в макроекономічній системі. Якщо у попередні роки експорт продукції ГМК дозволяв поповнювати валютні резерви НБУ, а через них – неінфляційно збільшувати грошову пропозицію, забезпечувати наповнення бюджету та соціальні виплати, вже у 2001 р. подальший розвиток цього комплексу почав набувати обтяжливих рис. Йдеться, зокрема, про посилення з 2001 р. жорсткості оподаткування галузі, яка працювала в режимі податкового експерименту, зменшення темпів приросту надходжень до бюджету від галузей ГМК та, натомість, наростання заборгованості з повернення експортерам ПДВ тощо. Остаточним ударом по особливому статусу ГМК стали відмова від продовження податкового експерименту на 2002 рік у його попередньому вигляді та спроба (щоправда, дещо запізніла) запровадження жорсткого державного контролю над розподілом частини прибутку, одержуваного галуззю, через інструменти Державного казначейства.

Між тим таке охолодження ставлення до ГМК з боку держави видається не цілком виправданим. Металургія, як і раніше, відіграє одну з визначальних ролей у формуванні бюджетних доходів і валютних надходжень, забезпеченні доходів значної частини зайнятих у народному господарстві, а у певних регіонів має чіткі містоутворюючі функції. Не маючи належної державної підтримки, власники галузевого капіталу починають відокремлюватися і формувати відносно “самодостатні” регіональні структури, що охоплюють весь виробничий цикл - від видобутку вугілля і руди до випуску готової продукції. Природно, найбільш вираженої форми це набуло в Донбасі, де сформувалася чи не єдина в Україні оформлена політико-економічна група, яка вибудувала практично замкнений виробничий цикл у вугільній і гірничо-металургійній галузях. З боку представників групи ГМК можна очікувати:

  • по-перше, тиску у напрямі поліпшення економічних відносин з Російською Федерацією, яка залишається одним з найбільших споживачів продукції галузі;
  • по-друге, підтримки програм стимулювання інвестиційних процесів, розвитку будівництва тощо у галузях, які виявлятимуть попит на металоконструкції, машини і обладнання, для виробництва яких потрібен український метал;
  • по-третє, підтримки помірної девальвації гривні та пом’якшення податкового пресу, насамперед – введенням спеціальних стимулів інвестиційного спрямування прибутків підприємств.


Можлива загроза, яка випливає з такої позиції, полягає у консервуванні структури національної економіки на рівні економіки індустріального типу. Не виключений опір заходам щодо поступового зменшення обсягів виробництва металу, виведення з експлуатації найбільш застарілих та екологонебезпечних виробництв, індиферентне або й негативне ставлення до програм розвитку високотехнологічних та інформаційних галузей економіки.

Спостерігається також посилення впливу регіональних економічних угруповань, орієнтованих насамперед на виробництво товарів народного споживання. Збільшення доходів населення сприяло підвищенню його платоспроможного попиту і підйому виробництв, орієнтованих на споживчий ринок, передусім - харчової та легкої промисловості. Специфіка цих галузей полягає в їх досить чіткій прив´язці до інфраструктури окремих регіонів. Тому на регіональному рівні сформувалися власні моделі виживання і розвитку, які базуються на використанні місцевого ресурсного потенціалу й економіко-географічних особливостей регіонів. Регіональні економічні уклади, що склалися під адміністративно-управлінською “парасолькою”, підтримуються значною мірою завдяки зусиллям місцевої виконавчої влади. Неготовність самостійно розробляти і просувати проекти розвитку, обмежений доступ до джерел їхнього фінансування, проблеми кадрового забезпечення не дозволяють багатьом регіонам України вийти за провінційні рамки і стандарти.

Зростання внутрішнього попиту і застосування схем пільгового кредитування АПК привели до зниження потреби в “політизації” капіталів з метою вибивання тих чи інших привілеїв у боротьбі за дуже дефіцитні фінансові ресурси чи державні замовлення. Сьогодні підприємства галузі товарів народного споживання (ТНС) схильні вирішувати проблеми переважно економічними методами, що сприяло “розмиванню” аграрного лобі та різкому зниженню патерналістських настроїв.

Таким чином, у сфері економічної політики представники зазначеної групи, на нашу думку, мають виступати.

По-перше, за цілеспрямовану (але контрольовану) девальвацію національної валюти, з огляду на те, що частка експорту в продукції легкої, харчової промисловості та машинобудування зростає, а девальвація має підвищувати їхню конкурентоспроможність. Причому цей інтерес є значно потужнішим, ніж в галузях ГМК, оскільки зазначені галузі набагато меншою мірою залежать від імпорту сировини і комплектуючих, отже, убезпечені від “імпорту інфляції”.

По-друге, за розбудову соціальних програм, реформу пенсійної системи, заробітної плати, зростання доходів населення, що, зрештою, має збільшити місткість споживчого ринку. Виходячи з наведеного вище, можна припустити, що це збільшення цілком може відбуватися навіть ціною деяких інфляційних тенденцій. Адже ці галузі здебільшого мають швидкий оборот капіталу, тому менше втрачають від “інфляційного податку”.

По-третє, за подальшу регіоналізацію бюджетних відносин та збільшення частки бюджетних надходжень, які залишаються в розпорядженні регіонів. Такий підхід дозволяє здійснювати активні соціальні виплати, незважаючи на зниження бюджетних надходжень внаслідок зменшення податкового пресу під час податкової реформи.

Потенційною загрозою від політичних дій групи може стати посилення підстав для регіоналізації економіки у результаті децентралізації джерел платіжних засобів. Центр досі не спромігся представити достатньо дієздатної системи грошового обігу, оподаткування та бюджетного перерозподілу загальнонаціонального рівня. З огляду на це можна очікувати суттєвого розходження у баченні парадигми подальшого економічного розвитку. ГМК, як зазначалося вище, орієнтована на переважно інвестиційну модель з випереджаючим зростанням доходів підприємств, що має розвиватися навіть за рахунок певного обмеження рівнів споживання, на базі доцентрової орієнтації економіки. Регіональні угруповання рагнуть використовувати відцентрову соціально-орієнтовану модель з випереджаючим зростанням доходів населення.

Внаслідок тривалої геополітичної невизначеності останніми роками відбулося зниження політичного статусу підприємств оборонно-промислового комплексу, що в переважній більшості включені до виробничих схем російських чи західних компаній (зокрема ракетно-космічна галузь). А у цих схемах вони позбавлені можливості отримання прибутку від кінцевої реалізації продукції. Тому навряд чи можна сьогодні говорити про можливість скільки-небудь узгоджених дій з боку підприємств цієї групи.

Витиснутий із зовнішніх ринків унаслідок диверсифікованості діяльності самих експортерів (в ГМК) чи не витримавши конкуренції з транснаціональними корпораціями (у машинобудуванні чи легкій промисловості), торговий капітал успішно переорієнтувався на внутрішній ринок України, створивши механізми “відкачки” частини ресурсів, що формуються в реальному секторі економіки завдяки економічному зростанню. Зниження кредитного відсотка комерційних банків було недостатньо для активного припливу кредитних ресурсів у реальний сектор економіки, проте на тлі економічного пожвавлення воно сприяло забезпеченню оперативного кредитування торговельних операцій. Таким чином, дефіцит фінансових ресурсів, що не дозволяє підприємствам реального сектору розвивати власну збутову мережу, а також надмірний фіскальний тиск, що спонукає до виведення доходів з-під оподаткування, привели на тлі загального пожвавлення внутрішнього ринку до формування специфічного прошарку, який займається “приватизацією” прибутку, отриманого вітчизняними підприємствами на національному ринку.

Втім під час своєї експансії на внутрішньому ринку торговий капітал дедалі частіше відчуває досить активну конкуренцію з боку іноземних інвесторів, серед галузевих вподобань яких вкладення в оптову і роздрібну торгівлю посідають провідне місце. В підсумку відбувається поступова абсорбція дрібних торговелльних підприємств більшими, що, хоча і виявляється найчастіше вигідним для споживачів, викликає законну тривогу в представників малого бізнесу, представленого здебільшого саме рундуковою і “кіосковою” торгівлею.

Переорієнтація торгового капіталу на продукцію вітчизняних виробників створює потенційні можливості для зміни політичних вподобань його представників, що відтепер повинні бути зацікавлені в зміцненні конкурентоспроможності українських товарів. Проте значна мобільність і гнучкість торгового капіталу робить його, у принципі, індиферентним до національного походження товару. Оптово-роздрібна мережа, що розвивається, у разі слабкої реакції пропозиції на попит, що збільшується, успішно може перетворитися й на провідника імпортних товарів.

З конкурентних міркувань торговий капітал може бути не зацікавлений у здешевленні кредитних ресурсів, що могло б привести до формування промисловими підприємствами автономних альтернативних збутових мереж. Водночас, представники торгового капіталу одностайні з виробниками товарів народного споживання в підтримці збільшення доходів населення, а відповідно – й споживчого попиту. Зберігаючи переважну частину оборотних коштів у товарній формі, торговельні підприємства, в принципі, так само убезпечені від інфляційних втрат. Тому можна очікувати їх спокійне ставлення до загрози помірної інфляції. Між тим девальвація гривні може завдати їм досить болючого удару.

2001-2002 рр. характеризувалися суттєвим розширенням присутності в українській економіці транснаціонального капіталу російського походження. В міру поглиблення в Україні процесу роздержавлення власності стали знижуватися ступінь і ефективність впливу міжнародних фінансових організацій на економічну політику. Західна стратегія зовнішнього керування Україною за допомогою боргових інструментів почала програвати російським стратегіям корпоративної експансії.

З приходом російського капіталу на українські нафтопереробні заводи, в кольорову металургію відбулося завантаження індустріальних гігантів, які раніше працювали не на повну потужність. Інакше кажучи, присутність російського капіталу в багатьох сегментах ринку виконала функцію компенсатора на тлі неспроможності вітчизняного менеджменту чи української економічної політики налагодити стійке виробництво та збут продукції.

Проте говорити про позитивні економічні результати у середньостроковій і довгостроковій перспективі досить проблематично. Найчастіше російські компанії не виконують навіть узятих під час приватизації інвестиційних зобов´язань, не кажучи вже про проекти системної модернізації підприємств, розташованих на території України. Як зазначалося вище, досить часто кооперація українських та російських підприємств побудована таким чином, що українські партнери позбавлені прибутку від кінцевої реалізації виготовленої за їхньої участі продукції. У світлі домовленостей про створення ЄЕП слід очікувати подальшого посилення впливовості політико-економічних груп, зацікавлених у подальшій лібералізації економічних відносин з РФ, знятті бар’єрів у взаємній торгівлі, поліпшенні політичних відносин тощо.

Зміни реальної ваги галузевих лобі в політичній сфері, посилення розбіжностей економічних інтересів обумовлюють фактичну відсутність послідовного і цілеспрямованого тиску корпоративних груп на економічну політику. У результаті галузі втрачають політичний ефект здобутих економічних перемог, а роль номенклатурно-бюрократичних прошарків у формуванні економічної політики посилюється. На перший план закономірно виходить фіскальний інтерес, ідеологічно аргументований необхідністю виконання державою своїх соціальних зобов´язань. Він полягає у забезпеченні бюджетної консолідації, стабільності гривні та її валютного курсу, а також платоспроможності держави як боржника, насамперед - на зовнішньому позичковому ринку. Останнім часом до нього додалося посилення тиску щодо просування до членства України у СОТ, НАТО, інших міжнародних політичних та економічних організацій. Безпосереднім виразником такого інтересу є досить тонкий прошарок державних чиновників, активно заохочуваних міжнародними фінансовими організаціями.

Зазначена група, очевидно, найбільш чітко пов’язує власний добробут з економічною стабільністю держави. Проте економічне зростання як таке цікаве даній групі насамперед у контексті його фіскального (як наслідок - соціального) ефекту і впливу на платоспроможність країни. Необхідність оперативного вирішення цих питань, як показує досвід, дозволяє відкласти необхідні стратегічні структурні перетворення (досить згадати долю Податкового кодексу, прийняття якого зволікалося протягом декількох років, досвід скасування низки законодавчих актів з метою консолідації бюджету тощо). Перманентні проблеми з наповненням бюджету, а також небезпідставні побоювання девальвації гривні й прискорення темпів інфляції спонукатимуть цю групу до спроб підвищити рівень реальних доходів населення не стільки за рахунок активізації економічної активності, скільки за рахунок мінімізації темпів інфляції. За таких умов ідеї “рівноважного розподілу влади”, зрозуміло, не зустрічають підтримки.

Значно впливають та дедалі більше впливатимуть на динаміку політичних інтересів в Україні внутрішні вияви тенденцій економічної глобалізації та посилення відкритості національної економіки.

Лібералізація зовнішньої торгівлі вестиме до загострення конкурентної боротьби на внутрішньому ринку, що неминуче викличе втрату ринків низкою національних виробників та призведе до зниження доходів багатьох вітчизняних підприємств.
Зменшення перешкод на шляху руху капіталів через кордони України посилюватиме конкуренцію на національному ринку капіталів. Відтак можлива втрата позицій фінансових інститутів, насамперед – банків.
Формування збалансованої економічної структури, орієнтованої на довгострокове інвестиційно орієнтоване зростання, потребуватиме здійснення реструктуризації у низці галузей (зокрема – вугільній та металургійній промисловості), що не відповідає інтересам певних політико-економічних угруповань та регіональних еліт.
Реструктуризація галузей та фінансове оздоровлення підприємств вестиме до збільшення на певний час обсягів безробіття, що може призвести до посилення соціальної напруженості в країні та буде, напевне, використане певними політичними силами.
Рух до підвищення “цивілізованості” економічних відносин в торговельній сфері, сфері послуг справить значний вплив на структуру малого бізнесу та „сірої” економіки в Україні, вестиме до втрати ним частини доходів та витіснення багатьох працівників цієї сфери.
Зміни макроекономічного та економіко-правового середовища, необхідність співробітництва із зарубіжними партнерами вестиме до необхідності зміни технології прийняття рішень у бізнесі, що висуває нові вимоги до якості менеджменту та потребує нової моделі поведінки бізнесу. Досить значна частина українських підприємців до цього поки що не готова. Хоча на зміну прошарку “червоних директорів” дедалі більше приходять ринково налаштовані підприємці, досить часто орієнтовані здебільшого на дії у напівлегальному та “тіньовому” секторах.
Активна “детінізація” економіки матиме комплексний вплив на досить широкий спектр груп інтересів в українському суспільстві: від великого бізнесу – до найманих працівників.


Перераховане вище дає підстави очікувати досить потужний політичний вплив як на політичний та економічний зміст і наповнення, так і на реалізацію заходів економічної політики з боку провідних політико-економічних угруповань, політичних партій та груп політичного тиску, в тому числі – із залученням іноземної підтримки як з Заходу, так і зі Сходу.

Проте важливий політичний наслідок попереднього розвитку полягає і в тому, що, з огляду на досягнення незворотності економічних перетворень, в успішному продовженні чи навіть радикалізації реформ зацікавлені дедалі ширші кола. Критично важливою складовою стратегії зростання в Україні має стати пошук цільових політико-економічних груп, на які мають бути орієнтовані стимули економічного зростання та структурної перебудови економіки. На жаль, фрагментація суспільства за рівнем та джерелами доходів, регіоналізація економіки, “атомізація” малого бізнесу, загальне насторожене ставлення представників бізнесу до держави на даний момент призвели до автономізації індивідуальних чи корпоративних стратегій. Досить часто економічне виживання на цих рівнях полягає у невиконанні зобов’язань перед партнерами по бізнесу чи перед бюджетом, або й у здійсненні цілком “тіньової” діяльності. За таких умов реалізація цілісної стратегії зростання є неможливою.

Нова стратегія для України повинна бути зорієнтована на максимально широкий розподіл ефекту від економічного зростання на усі верстви суспільства та економічні групи, що дозволить об’єднати їхні інтереси навколо загальнонаціональних цілей. Вона має реалізувати логічний ланцюг: “конкурентоспроможна економіка - справедлива держава - заможні громадяни”.

З метою побудови політико-економічного консенсусу навколо стратегії зростання необхідно здійснювати широку аналітико-консультативну та роз’яснювальну роботу як у безпосередньому контакті із суб’єктами господарювання та їхніми громадськими об’єднаннями, так і через засоби масової інформації:

  • надавати правдивий та неупереджений прогноз розвитку економічної ситуації в Україні в разі зволікання із реалізацією стратегії зростання;
  • роз’яснювати суть інструментів стратегії зростання, її завдань та орієнтирів;
  • розкривати потенційні загрози збереження status quo для галузей та підприємств, які не в змозі з тих чи інших причин відповідати вимогам, що змінюватимуться;
  • розкривати потенційні переваги функціонування за нових умов для підприємств, які є потенційно чи реально конкурентоспроможними;
  • орієнтувати та заохочувати суб’єктів господарювання на діяльність у галузях та сферах діяльності, які народжуватимуться внаслідок реалізації стратегії зростання.

З огляду на теперішній баланс групових інтересів перехід до нової моделі соціальної політики цілком може стати однією з точок досягнення соціального консенсусу між різноспрямованими політичними силами, групами політико-економічних інтересів, працівниками і роботодавцями, різними верствами населення України. Адже забезпечення соціальної стабільності та факторної продуктивності людського капіталу як головні результати ефективної соціальної політики є необхідними умовами як отримання належного рівня доходів економічно активним населенням, так і надання необхідного соціального забезпечення.

Украй важливим є залучення до стратегії зростання значного “тіньового” сегменту української економіки. За ситуації, коли прибуткове функціонування більшості підприємств в легальній економіці вельми утруднене, існують сприятливі умови для залучення до "конкурентної боротьби" органів виконавчої влади - від податкової адміністрації до пожежного нагляду чи санітарних служб, які, виконуючи свої прямі службові обов´язки або й маючи певні матеріальні "стимули", можуть сприяти усуненню небажаних підприємств з ринку у спосіб форсування виконання ними вимог чинного законодавства. Відтак силові державні структури місцевого рівня стають фактично знаряддями реалізації кланових інтересів. Така своєрідна "легальна дискримінація" негативно впливає на авторитет держави, формує антагоністичні суперечності між органами влади, особливо - місцевими, та суб´єктами господарювання, також знижуючи ефективність державної політики. Виходячи з зазначеного вище, дієва боротьба з “тіньовою” економікою та корупцією, забезпечення належної ефективності економічної політики держави можливі лише за створення умов, за яких дія суб´єктів господарювання у вільному ринковому середовищі, що забезпечується державою, веде до їх зміцнення, а відтак - до зміцнення держави. Тобто завдання держави полягає у сприянні максимально швидкому становленню дієздатних суб´єктів господарювання та заохоченні їх легальної прозорої ринкової самоорганізації.

Виведення на “світло” оборотів “тіньових” капіталів сприятиме суттєвому збільшенню національного інвестиційного потенціалу, матиме значний позитивний ефект для бюджетної сфери, слугуватиме зміцненню довгострокової стабільності та зорієнтованості національної економіки на розвиток і зростання. Для цього процес “детінізації” економіки має здійснюватися на засадах конверсії, тобто неруйнівного залучення “тіньових” капіталів та грошових коштів до легальної сфери економіки на засадах відповідної зацікавленості суб’єктів, що діють у “тіньовій” сфері. Вже відзначалося, що формування в Україні протягом останніх років великомасштабного “тіньового сектору” значною мірою спровоковано втратою державою важелів ефективного управління економічними процесами, суттєвими недоліками економічної і законодавчої політики, незадовільним загальним станом господарського законодавства. Тому створення сприятливих умов для “детінізації” економіки та конверсії “тіньових” коштів пов’язане насамперед з формуванням сприятливого інвестиційного клімату в офіційній економіці (тобто забезпеченням ефективного та безпечного вкладення капіталів) та заходами щодо розширення платоспроможного попиту на внутрішніх ринках України (для успішної реалізації створеного продукту). Без такого супроводу є значні підстави очікувати, що відповідної компенсації декапіталізації “тіньового” сектору зростанням офіційного капіталу не відбудеться, а легалізовані кошти, поповнивши ліквідні ресурси комерційних банків, сприятимуть зростанню спекулятивних операцій останніх, які вестимуть до дестабілізації валютно-фінансової ситуації.

Принципово важливо усвідомлювати, що різке припинення фінансування некримінальних видів “тіньової” діяльності може мати суттєві негативні наслідки у соціальній сфері. Спроби подолання окремих чинників розвитку “тіньової” економіки та примусової легалізації в стратегічному плані означатимуть руйнування капіталів, що працюють у “тіні”, а відтак - зменшення національного багатства і знищення інвестиційного потенціалу для майбутнього економічного зростання. Вилучення коштів з “тіньового” обігу фактично означатиме декапіталізацію “тіньової” економіки з відповідним зменшенням “тіньової” зайнятості, “тіньових” доходів та обсягів випуску “тіньового” продукту.

Слід законодавчо врегулювати легалізацію “тіньових” капіталів некримінального походження, передбачивши правові гарантії їхнім власникам. Доцільним видається запровадити на певний перехідний період політику амністії “тіньового” капіталу через відкриття йому шляхів для легального інвестування за одночасної протидії його поверненню в “тінь”, утворенню нових “тіньових” капіталів та відпливу за межі України. Необхідно визнати право усіх суб’єктів господарювання - резидентів України щодо їх незаперечної власності на всі капітали некримінального походження, які були отримані ними до дати завершення амністії. Важливою складовою такої політики є чітке розмежування капіталів кримінальних елементів і “тіньовиків”-господарників, а також врахування цього поділу у відповідних законодавчих і нормативних актах. Йдеться про те, що, за наявності у правоохоронних органів конкретної інформації про злочинне походження коштів, спроби їх легалізувати повинні переслідуватися кримінальним законодавством. У разі, якщо кошти, отримані незаконним шляхом, не відносяться до зазначеної категорії злочинів, слід відмовитися від будь-яких спроб встановити джерела походження за умови їхнього інвестування у виробничу сферу економіки держави. Потрібне надання гарантій власникам “тіньових” капіталів щодо непереслідування їх державою у будь-якому порядку.

Виходячи з розуміння того, що виведення з "тіні" капіталу означає, по суті, стратегічне рішення економічного суб’єкта відмовитися від одержання прибутку в “тіньовій” сфері та його реінвестувати в офіційному секторі економіки, амністія “тіньових” доходів повинна тривати термін, достатній для прийняття власником потенційних інвестиційних ресурсів такого кваліфікованого стратегічного рішення та оцінки ним послідовності та прогнозованості поведінки уряду. Зокрема можливе виведення ним з "тіні" коштів поетапно, в міру підвищення прибутковості їхнього використання в офіційній економіці та для перевірки справедливості офіційно декларованих намірів. Протягом терміну дії амністії завданням уряду є усунення основних чинників, які обумовили “тонізацію” економічної діяльності: вузькість ринків, недоступність фінансових ресурсів, надмірний податковий тягар, зарегульованість економіки, криміналізація тощо. Підвищити прогнозованість дій уряду могло б прийняття прозорої Програми “детінізації” економіки України.

Національний капітал, який працює в реальному секторі української економіки, зайнятий виробництвом як споживчої, так і інвестиційної продукції; банківський та фінансовий капітал, орієнтований на довгострокову діяльність на теренах України, має предметну зацікавленість у розвитку платоспроможності населення, здійсненні соціальних витрат з Державного бюджету, підтриманні стабільних та безпечних умов підприємництва та інвестиційного клімату.

Безперечно, наведене вище не означає відмови від політики підвищення рівня заробітної плати в бюджетній сфері, пенсій та інших виплат. Стимулюючи збільшення доходів населення, необхідно одночасно, застосовуючи засоби податкового регулювання, сприяти зміцненню прошарку громадян, яких може бути віднесено до середнього класу, захисту та усталенню цінностей, які властиві цій групі населення. Адже без набуття цією категорією громадян переважаючої питомої ваги у чисельності населення реалізація завдань європейської інтеграції України навряд чи буде можлива.

Представники великих політико-економічних груп, особливо тих, які мають торговельне або виключно експортне спрямування, значно менш зацікавлені у розвитку соціальних напрямів державної політики, або зосереджуються на здійсненні соціальної політики у рамках “своєї” галузі (приклад - соціальне забезпечення працівників гірничо-металургійного комплексу чи залізничного транспорту). Проте й ці групи інтересів не можуть нехтувати потребами збереження соціальної стабільності в масштабах усього суспільства.

Найбільш тісно із завданнями соціальної політики пов’язані інтереси регіональних бізнес-еліт. По-перше, їхнє становище безпосередньо залежить від соціальної ситуації в регіоні (щонайменше, рівня споживчого попиту, але зазвичай і від електоральних настроїв через зрощування ділової та політичної еліти на місцях). По-друге, регіональні та місцеві еліти, як правило, розвиваються на базі місцевого виробництва, орієнтованого передусім на споживчий ринок, який, знову-таки, визначається рівнем доходів та соціальним становищем населення. Соціальні функції місцевого рівня мають досить конкретний та визначений характер.

З огляду на інноваційну спрямованість очікуваного зростання безпосередньо зацікавленими в стратегії зростання могли б стати галузі високих технологій, зокрема – авіаційно-космічного та оборонно-промислового комплексу. Стратегія пропонуватиме їм поліпшення умов оподатковування і кредитування, а до того ж – підтримку в інфраструктурному забезпеченні, виході на зовнішні ринки тощо.

Привернути увагу представників галузей традиційного укладу, які підлягатимуть реструктуризації, могло б заохочення диверсифікації чи й поступового виведення капіталу з галузі. Зокрема у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2002 року рекомендовано заохочувати участь металургійних компаній в акціонерному капіталі великих підприємств – споживачів металу, створення інтегрованих структур з метою вкладення зароблених на експорті металу коштів в інвестиційні проекти, які створюють попит на метал на внутрішньому ринку.

Встановлення пріоритетності розвитку внутрішнього ринку - вже недостатня умова, щоб її підтримали представники галузей, орієнтованих на кінцевого споживача. Досвід 2002 року засвідчив, що активізація внутрішнього попиту може призводити до додаткового відпливу коштів з реального сектору економіки в сферу торгівлі. Як було показано вище, подальше збільшення обсягів споживчого попиту може, навпаки, посилити тенденції витіснення вітчизняних виробників з частини внутрішніх ринків. Виробничникам з цього сектору, щоб визначитися у своєму ставленні до стратегії зростання, слід отримати додаткові гарантії здійснення інвестиційної діяльності: збільшення доступності кредитів, зменшення податкового тягаря, застосування засобів захисту ринку тощо.

Важливою політико-економічною групою, зацікавленою в реалізації стратегії зростання, могли б стати українські банки. Адже продовження “патової” ситуації з ціною кредитних ресурсів загрожує витісненням українських банків з кредитних ринків зарубіжними фінансовими установами. Щоправда, для узгодження власних інтересів з потребами стратегії зростання банкам, очевидно, доведеться піти на значну перебудову засад своєї діяльності.

Якщо інтереси груп, які діють в реальному секторі економіки, можуть бути узгоджені в рамках загальної стратегії суттєвих змін економічної політики, представники торгово-фінансового капіталу значно менше зацікавлені у будь-яких змінах. Зважаючи на нестійкість умов, які сприяли утворенню цього капіталу в сучасному вигляді, вони не бачать свого корпоративного інтересу в стратегічній перспективі. Тому їхня безпосередня тактика полягає у максимально тривалому утриманні сучасного становища, яке приносить їм відчутні дивіденди. Оскільки логічним завершенням такої тактики виступатиме руйнування торгово-фінансового капіталу в Україні як такого та перехід даної сфери під контроль іноземних капіталів, представникам згаданої групи, які розглядають свою діяльність у довгостроковій перспективі, необхідно визначатися, до якої з груп реального сектору економіки приєднуватися.

Зменшення конкуренції капіталів за ресурси суттєво пом’якшує конфлікт між політико-економічними групами і створює підґрунтя для їх узгоджених дій. Зокрема ці дії можуть бути підпорядковані стратегічній програмі перебудови промислової структури, що визначала б етапи відновлення економічного зростання, зміцнення національної конкурентоспроможності та побудови інноваційної моделі розвитку, на кожному таких етапів можна було б створювати комплекс макроекономічних умов, найбільш сприятливих для розвитку певних груп капіталів. Едність інтересів політико-економічних груп може забезпечити реалізація стратегії, яка мала б передбачити механізм використання економічного успіху, досягнутого одними групами капіталу, в розвитку інших. Прозора економічна стратегія, упевненість у дотриманні якої повинна бути забезпечена досконалою системою взаємозв’язку влади і бізнесу, повинна створити умови для побудови успішних приватних стратегій згідно з даною схемою.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія