пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика

Глава 1. Збалансовані взаємовідносини між державою і бізнесом як передумова ефективності економічної стратегії


У попередніх розділах головна увага приділялася побудові системи заходів, які мають на меті забезпечення максимальної ефективності економічної стратегії держави. Було доведено, що запорукою такої ефективності є органічність поєднання стратегічних цілей, напрямів, завдань та пріоритетів і відповідних їм заходів економічної тактики, їхня адекватність наявним ресурсним обмеженням та відповідність реакції об’єктів стратегії на впливи на суспільно-економічну систему. Між тим не менш важливою складовою проблеми забезпечення ефективності економічної стратегії є побудова дієздатного суб’єкта цієї стратегії, яким є держава та сукупність органів державної влади, а опосередковано – і вся система інститутів, що забезпечують координацію дій суб’єктів господарювання в ринковій економіці.

Як вже зазначалося, ефективна стратегія є виконуваною за визначенням. Адже саме виконуваність є однією з фундаментальних ознак ефективної стратегії. У свою чергу, виконуваність випливає з чіткого врахування меж дієздатності суб’єктів реалізації стратегії. Водночас варто пам’ятати, що сама стратегія та її суб’єкти є, зрештою, складовими єдиної суспільної системи. Відтак вони також певною мірою виступають у ролі об’єктів стратегії. В умовах перехідної економіки, яка характеризується інституційною недостатністю, система суб’єктів стратегії перебуває лише в стані становлення. Тому формування дієздатної системи інститутів координації й управління є невід’ємною складовою економічної стратегії держави у перехідній економіці.

Економіка України характеризується нестачею вбудованих регуляторів, які могли б здійснювати автоматичне антикризове регулювання і справляти стабілізуючий вплив, спираючись на внутрішні закони економічної системи - дію так званої "невидимої руки ринку". Відтак ключовою в процесі ринкової трансформації стає роль суб’єкта, мотивація дій якого виходить за межі цих внутрішніх законів, маючи стратегічне спрямування й орієнтуючись, у кінцевому підсумку, на переслідування національних інтересів. Таким суб´єктом і є держава.

Без забезпечення належної дієздатності держави ефект від заходів щодо стимулювання економічного зростання та структурної перебудови економіки, реалізації конкурентних переваг вітчизняної економіки та забезпечення її соціальної спрямованості, які здійснюватимуться відповідно до стратегічної мети соціально-економічного розвитку, буде вкрай малим. На жаль, питанням дієздатності держави було приділено належну увагу лише тоді, коли після втрати традиційних важелів державного регулювання адміністративного характеру з´ясувалося, що для побудови відповідного середовища дії ринкових регуляторів потрібний надто тривалий час. Відтак внаслідок відходу держави від безпосереднього регулювання економіки утворюється своєрідний організаційний вакуум, який не заповнюється ринковими важелями, проте є сприятливим середовищем для поширення “тіньових”, корупційно-кримінальних псевдоринкових стосунків та інших викривлених форм “приватизації влади” у державі.

Конструктивність державної влади полягає як в її здатності розробити напрями і завдання економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розроблені закони і прийняті рішення. Адекватність регуляторної активності держави забезпечується використанням відповідних методик оцінки і вироблення рішень та своєчасним надходженням інформації про стан соціально-економічної системи, економічні передумови та наслідки регуляторних рішень. Динамічність економічних процесів викликає потребу в здійсненні органами влади оперативних дій з тактичного і короткострокового стратегічного регулювання. У зв´язку з цим існує тенденція концентрації влади в руках компактного авторитетного і компетентного суб´єкта. Компактність зумовлює мінімізацію лагу прийняття рішень, пов´язаного з обробкою інформації і узгодженням висновків. Авторитетність забезпечує виконуваність управлінських рішень. Компетентність дозволяє уникнути хибних рішень за умов "затягування" в поточні проблеми. Спроби запровадження розподілу влади, який сприяє формуванню таких суб’єктів, здійснювалися під час реформування адміністративної системи та удосконалення відносин між центральними та місцевими органами влади.

Поняття дієздатності держави не обмежується спроможністю до вирішення апаратом державної влади конкретних завдань поточного характеру, а політика забезпечення дієздатності держави не зводиться суто до завдань адміністративної реформи. Передумови ефективності та дієвості державної стратегії лежать насамперед в економічній сфері та повинні забезпечувати здатність держави ставити і досягати стратегічні орієнтири розвитку відповідно до національних інтересів, виконувати завдання, пов‘язані із впливом на соціально-економічні процеси, дотримуватися визначених пріоритетів, а також нейтралізувати можливі загрози економічній безпеці із застосуванням важелів, властивих ринковій економіці.

Розробка і реалізація державної економічної стратегії повинні грунтуватися на ефективно функціонуючому організаційному механізмі. Сучасний організаційний механізм забезпечення впровадження державних економічних програм критеріям ефективності не відповідає. Україна має досвід складання низки стратегічних урядових програм, які не були пов’язані між собою і не доведені до кінця через відставку урядів, що їх створювали. Щоб уникнути повторення такого становища, пропонується дещо інший механізм:

за свого обрання Президент України формулює концепцію соціально-економічного розвитку країни на 5 років, де визначаються цілі та напрями економічної стратегії;


цей документ розглядається і затверджується Верховною Радою України;

стратегічні завдання та пріоритети можуть щорічно коригуватися у Посланнях Президента України до Верховної Ради;


саме цим документом повинен керуватися уряд під час складання програми своєї діяльності;

якщо уряд йде у відставку, наступний уряд повинен користуватися цим же документом і має розробляти свою програму з урахуванням тих положень, які були у програмі попереднього уряду; таким чином має забезпечуватися спадкоємність влади.


На підставі Концепції соціально-економічного розвитку мають розроблятися державні програми за окремими важливими напрямами соціально-економічної політики і проблемах соціально-економічного розвитку як довго- та середньострокові документи.

Щороку має розроблятися і затверджуватися індикативний план реалізації зазначених документів з чітким розмежуванням функцій державного і недержавного секторів економіки. Державний сектор економіки повинен жорстко керуватися державою. Політика щодо недержавного сектору має формуватися на базі консультацій з представниками ділових кіл, підприємницьких об’єднань та провідних підприємств. Від практики складання меморандумів світових фінансових організацій та уряду слід відмовитися в принципі. Не повинно бути також жодних документів, не доступних широкій громадськості.

Спроба впровадження саме такої системи стратегічного планування відбулася у Посланні Президента України „Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 рр.”. На жаль, положення Послання не набули належного розвитку в подальших стратегічних документах.

Визначальною відмінністю, що характеризує роль та місце держави у перехідних економіках, є те, що інституційні трансформації примушують державу постійно доводити легітимність свого існування та своєї політики. У світлі цього особливого значення набуває консолідація інтересів найбільш впливових суб´єктів економічної влади у спосіб розподілу вигод, які одержано внаслідок економічного зростання, врахування у загальних трансформаційних процесах особистих господарських намірів кожного громадянина, зміцнення економіки та примноження національного багатства.

Перехід від ідеології протистояння влади, громадянина і бізнесу до партнерських відносин на основі взаємної вигоди знімає, на думку Дж. Стігліца, низку обмежень щодо державної політики. З іншого боку, в разі збереження фрагментарності суспільства, держава може опинятися пiд впливом iнтересiв певних груп, що, за нехтування iнтересами інших груп, може мати деструктивні наслідки. Посилення дієвості держави, яка перебуває під тиском корпоративних інтересів окремих економічних груп, може призвести до загострення конфлікту інтересів та суттєвого викривлення легальних процедур в економічній сфері.

За слабкої держави, а Українська держава, очевидно, є такою, єдиною можливістю виконання визначеної стратегії є орієнтація на узгодження різноспрямованих інтересів суспільних сил на базі мінімізації їх конфліктів. Це виводить на перший план систему інститутів, передусім - відповідних ділових союзів на рівні галузей та економіки в цілому. Вони сприяють оформленню корпоративних інтересів економічних суб’єктів, їх доведенню до органів, що приймають рішення, та забезпеченню зворотного зв’язку між об’єктами та суб’єктами державної економічної політики. Отже, йдеться про своєрідний “рівноважний розподіл” влади у суспільстві відповідно до оптимальної дієздатності суб’єктів цієї влади.

Встановлення капіталотворення як визначального пріоритету економічної стратегії держави та узгодження цього пріоритету із необхідністю забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку країни в цілому вимагає запровадження дієвих механізмів координації діяльності владних структур та представників бізнесу. Хоча офіційно провідні принципи партнерських взаємовідносин з бізнесом у незалежній Україні ніколи не піддавалися сумніву, вони є надто загальними, щоб, спираючись на них, можна було збудувати тривку взаємодію. Конкретні ж механізми такої взаємодії лишаються фактично у зародковому стані.

Консолідація нової економічної еліти набагато випередила динаміку самоорганізації групових інтересів бізнесу в галузях і секторах економіки. Найбільш значуща частина взаємовідносин бізнесу з державою перемістилась у вузький соціальний простір, вільний від інституційних обмежень, центральне місце в якому посіли неформальні зв´язки на вищому рівні. Цей еліті потрібна стабільність у вигляді консервації поточного становища — і як можливість зберегти свої привілейовані позиції в системі влади, і як засіб недопущення нових економічних і політичних потрясінь. Посилення об’єктивних обмежень (наприклад, міжнародні вимоги до України, зростання фіскальних дефіцитів, вичерпання резервів екстенсивного зростання) сприймається цим видом еліт як привід до власної консолідації та посилення тиску на економічну політику з метою запобігання надмірним дисбалансам.

Такий тип узгодження інтересів, який можна назвати “олігархічним”, може підтримувати поточну стабільність, проте він не забезпечує необхідної динаміки руху капіталів і не може стати основою для стратегії економічного зростання. Курс на посилення держави і ослаблення олігархії, швидше за все, буде підтриманий і суспільною думкою, в той час як зрощування бізнесменів і чиновників сприймається як форма корупції, прояв слабкості держави і викликає тривогу за долю демократичних інститутів, а також створює вкрай негативний імідж України в очах іноземних інвесторів і міжнародних організацій. Проте подолання олігархічної моделі узгодження інтересів повинне відбуватися не повним “відокремленням” бізнесу від держави, а за рахунок встановлення сучасних демократичних форм їхнього співробітництва, які дозволять конструктивно мінімізувати взаємні конфлікти.

Альтернативна модель заснована на інституціалізації взаємовідносин держави і бізнесу, за якої центральним посередником стають громадські об’єднання — союзи і асоціації підприємців. Така модель практикується у переважній більшості розвинених країн світу.

Громадські об’єднання підприємців дозволяють надати певні конструктивні рамки конфліктам, які неодмінно виникають у взаємовідносинах суб’єктів підприємницької діяльності з органами державної влади, між собою чи з споживачами, робітниками тощо. Вони також сприяють прозорості процесу прийняття політичних рішень, а отже — передбачуваності економічної політики держави, що вкрай важливе для раціоналізації поведінки економічних суб’єктів, уникнення дестабілізації та політичних шоків на мікрорівні. За умов зниження рівня присутності держави в економіці такі інститути громадської самоорганізації можуть перебирати на себе частину функцій, які раніше належали державі.

Головна перевага інституційної моделі полягає в тому, що вона дозволяє подолати тенденції до “політизації” капіталу і будувати взаємовідносини влади з бізнесом на демократичному підгрунті. У той же час і цій моделі притаманні деякі вади, зокрема – мала гнучкість і висока бюрократизація зазначених об’єднань, яка суттєво знижує їхню дієздатність.

Незважаючи на те, що кількість підприємницьких об´єднань всеукраїнського рівня становить, за різними підрахунками, від 80 до 120, а регіональних – понад 400, їхнє співробітництво з органами державної влади досі має здебільшого спорадичний характер. Як зазначав заступник голови Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва Г. Білоус, поява неефективних, невиважених регуляторних актів обумовлена саме відсутністю партнерського діалогу між державою, підприємцями та громадськими організаціями та реальних механізмів зворотного зв’язку між урядом і суспільством.

Отже, Україна лише розпочала тривалий процес структуризації та інституціалізації корпоративних інтересів підприємницьких структур і встановлення інституційного середовища партнерських стосунків влади і бізнесу. За таких умов відкритість уряду для сприйняття зауважень і пропозицій, що надходять від громадських об’єднань, є необхідною, але не достатньою умовою налагодження належного співробітництва держави і уряду. Проблема представництва та залучення представників бізнесу до мережі об’єднань залишається гострою. Незважаючи на те, що низка узгоджувальних інститутів створена ще наприкінці 90-х років (інститут Уповноважених з питань захисту підприємництва при Держпідприємництві, Рада підприємців, громадські ради при міністерствах тощо), згідно з даними опитування, опублікованими Міжнародним центром перспективних досліджень на початку 2000 р., лише 25 % опитаних підприємців знали, наприклад, що представники об’єднань підприємців мають право входити до складу колегіальних дорадчих органів, утворених при органах виконавчої влади. Характерно, що, відповідаючи на питання “хто найбільше підтримує підприємців в Україні?”, 36,2 % опитаних, які не були членами спілок підприємців, дали відповідь “ніхто”. Серед членів асоціацій підприємців так відповіли лише 18,9 % опитаних. Відтоді ситуація у сфері налагодження співпраці держави і бізнесу якщо й змінилася, то на користь “олігархічної” моделі.

Незважаючи на активний розвиток громадських об’єднань підприємців в Україні у 90-ті роках, вони поки що не утворили мережі, необхідної для узгодження корпоративних інтересів та формування відносин трипартизму й соціального партнерства як підвалин громадянської злагоди у суспільстві. Значна кількість громадських об’єднань підприємців є фактично елітарними угрупованнями, які вирішують вузькокорпоративні цілі, часто — суто політичного характеру, та не створюють належного загального середовища захисту інтересів підприємництва (інституційна за формою модель є олігархічною за суттю). Підприємства, які не увійшли до таких політико-економічних “холдингів”, опиняються перед необхідністю протистояння політиці держави, і саме цьому завданню підпорядковано діяльність їхніх об’єднань.

Перед громадськими об’єднаннями підприємців у сучасному громадянському суспільстві стоять наступні завдання.

1. Допомогти підприємцям усвідомити їхні корпоративні інтереси, у тому числі - стратегічні, визначити й узагальнити перешкоди їхньої адаптації до ринкової економіки, сформулювати вимоги щодо макроекономічного становища, яке б сприяло пожвавленню на мікрорівні, пропозиції щодо необхідних заходів державної економічної політики, забезпечити оперативний обмін політико-економічною інформацією між членами об’єднання та між об’єднаннями, інформувати засоби масової інформації для формування відповідної громадської думки.

2. Виробити та здійснювати власну послідовну та комплексну економічну політику, спрямовану на захист корпоративних інтересів через підтримку підприємництва в Україні, співпрацюючи з іншими об’єднаннями підприємців та державою.

3. Забезпечувати ділову підтримку повсякденного функціонування суб’єктів господарської діяльності, спрямовану на зниження трансакційних витрат останніх: захист їхніх юридичних прав, навчання кадрів, проведення прикладних наукових досліджень, інформаційне забезпечення, юридичне, економічне, науково-технічне консультування, рекламні послуги, підтримку безпеки господарської діяльності тощо.

Забезпечуючи постійний моніторинг державної політики з метою виявлення точок її неузгодженості із завданнями розвитку національного капіталу та національного підприємництва, громадські об’єднання підприємців здійснюють “демонополізацію” процесу прийняття політичних рішень. Тому активізація громадських об’єднань підприємців сприятиме підвищенню ефективності державної політики. Спираючись на них, органи влади матимуть змогу одержувати оперативну інформацію про стан національної економіки й потреби суб’єктів господарювання, делегувати їм певні права на реалізацію заходів державної економічної політики, повноваження щодо економічної експертизи інвестиційних проектів, економіко-правового аналізу проектів законів та постанов уряду, вироблення проектів рішень органів влади з відповідних питань тощо. Залучення громадських об’єднань до реалізації функцій державної влади дозволить не лише скоротити шлях, який проходять управлінські рішення у владній ієрархії, але й зменшити відповідні статті витрат Державного бюджету.

На нашу думку, формуванню цивілізованих механізмів впливу громадянських інститутів на рішення уряду й узгодження інтересів сприятимуть, по-перше, забезпечення кваліфікованості учасників громадянського суспільства, які повинні вміти коректно оцінити перспективи політики, яка пропонується урядом; по-друге, глибоке врахування позицій безпосередніх груп впливу. Для того, щоб бажані заходи економічної політики були реалізовані, вони мають бути об´єктивно прийнятними, враховувати закономірності поточної макроекономічної ситуації і бути вираженими в термінах і категоріях, що відбивають поточний політичний курс держави.

На відміну від інших засобів підтримки розвитку бізнесу й підприємництва, які потребують безпосередніх вкладень бюджетних ресурсів або ведуть до втрати потенційного надходження коштів до бюджету, вдосконалення інституційного середовища, як правило, не вимагає таких витрат. Між тим завдяки вдосконаленню організаційної структури взаємодії підприємств між собою це середовище дозволяє помітно підвищити ефективність їхньої діяльності, стійкість проти різного роду негативних чинників, а відтак – зміцнити національну економіку в цілому та підвищити рівень її стабільності.

Отже, перед інституційною стратегією держави у цій сфері стоять такі важливі завдання.

Сформувати дієвий механізм громадського контролю з боку об’єднань підприємців над розробкою, прийняттям та виконанням рішень органів державної влади усіх рівнів. На систематичній основі залучати органами законодавчої та виконавчої влади об’єднання підприємців до вироблення рішень, що перебувають у межах їхньої компетенції. При цьому перелік залучених об’єднань має бути якомога ширшим, а процес спільної роботи – відбуватися максимально відкрито. Це дозволить підвищити авторитетність прийнятих рішень та сприятиме масовому усвідомленню комплексності та неоднозначності проблем трансформаційного періоду.


Підтримувати організаційними та інформаційними засобами ведення громадськими об’єднаннями відкритого суспільного діалогу з актуальних соціально-економічних проблем, які потребують нагального розв’язання, та з приводу стратегії суспільного розвитку.

Запровадити податкові та інші пільги щодо діяльності з надання громадськими об’єднаннями підприємців ділових послуг, стимулювати розширення асортименту таких послуг та кола їхніх споживачів.


З метою мобілізації організаційного чинника економічного розвитку слід забезпечити всебічний розвиток форм самоорганізації малого, середнього та великого бізнесу: асоціацій підприємств, торговельних палат, товариств тощо. Такі об’єднання можуть надавати (і надають на практиці у багатьох країнах світу) широкий спектр ділових послуг своїм членам, забезпечувати узгоджені дії, спрощувати економічні стосунки між членами, здійснювати захист їхніх інтересів перед третіми компаніями та державою, справляти дієвий вплив на регуляторну політику держави.

З метою стимулювання розвитку ділових об’єднань слід забезпечити надання певної частини державної підтримки, зокрема – малому підприємництву, інноваційному бізнесу тощо через галузеві та регіональні асоціації. Останні, наприклад, можуть відігравати роль поручителів за отримання кредитів, надавати підприємствам рекомендації, виступати суб’єктами сертифікації чи ліцензування. Різко зростає роль таких асоціацій у разі надання підтримки лише під жорстко контрольовані бізнес-плани та різного роду зобов’язання. Авторитет та кваліфікація асоціації виступатимуть додатковим важелем для отримання відповідної допомоги.

Вельми корисним видається використання досвіду об’єднання малих та середніх підприємств у ділові мережі, зокрема утворення регіональних кластерів – зосереджених у географічному регіоні взаємопов’язаних підприємств та інституцій у межах окремої галузі промисловості. Перевагами використання кластерної моделі взаємодії є:

можливість спільного використання об’єднаних капіталів та прискорення інновацій;


можливість спільного використання ресурсів (відповідно – їх більш повне використання та менша питома вартість);

встановлення ефективної спеціалізації підприємств;


узгоджений поділ ринку та уникнення непродуктивної конкуренції;

отримання ефекту масштабу та подолання недоліків, які випливають з малих розмірів підприємств;


зниження та поділ ризиків;

підвищення стійкості окремих підприємств та мережі в цілому;


встановлення довгострокових зв’язків за відтворювальним ланцюгом, включаючи зв’язки між виробником та споживачем.

Інституціалізація взаємовідносин у межах кластеру може досягатися за рахунок укладання довгострокових субконтрактних угод, інших угод про співробітництво, а також входження до організації, яка виконує узгоджувально-регуляторну роль. Таку роль в утворенні кластерів можуть відіграти і неурядові організації. Одним із прикладів реалізації саме такої моделі в Україні є недержавна організація - основа кластеру “Поділля-перший”. Узгоджувальними організаціями можуть також виступати регіональна чи галузева асоціація, регіональне агентство розвитку, державний орган, чи спеціалізована консалтингова компанія – “мережевий брокер”.

Таким чином, державне регулювання форм інституціалізації узгодження корпоративних інтересів та відносин влади і бізнесу є важливою складовою загальної стратегії, яка має на меті забезпечення якомога повнішого врахування інтересів провідних політико-економічних груп за вибору стратегічних пріоритетів у державній економічній політиці. Перехід від олігархічної до інституційної моделі впливу корпоративних інтересів на вибір стратегічних пріоритетів економічної політики держави є необхідною умовою переходу до стратегії економічного зростання.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія