Електронна бібліотекапідручники


Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика

Глава 1. Завдання стратегії зростання та побудова передумов ефективності економічної стратегії


Наведений у попередньому розділі досвід застосування інструментів економічної політики на теренах України дозволяє характеризувати українську економіку періоду ринкових трансформацій як економіку парадоксів. Наявні суспільно-економічні деформації призводять до неадекватної оцінки індикаторів, традиційно використовуваних для визначення стану економіки, непередбачуваної реакції економічних суб’єктів на заходи економічної політики і, відповідно, до несподіваного ефекту цих заходів.

Серед парадоксів, які у різний час виявлялися більшою чи меншою мірою, слід виділити такі:

У той час як основна мета переходу до ринкової економіки - підвищення конкурентоспроможності національної економіки, в Україні розвиток трансформаційних процесів знижував технологічний рівень і ефективність виробництв, підвищував їхню екологічну небезпечність.


Ефектне зниження темпів інфляції за рахунок звуження монетарної пропозиції та становлення “міцної гривні” супроводжувалося зменшенням здатності грошової системи виконувати властиві їй у ринковій економіці функції засобу обігу і платежу.

Платіжна криза є значною перешкодою як для розвитку підприємств, так і для нормалізації бюджетних відносин, проте примусове посилення фінансової дисципліни в умовах нестачі оборотних коштів веде до прискорення руйнування фінансів підприємств.


Банки, які нагромадили надлишкову ліквідність на фінансуванні непродуктивних операцій посередницького і спекулятивного типу, не можуть повернутися до фінансування реального сектору економіки через його неплатоспроможність.

Недостатні податкові надходження до Державного бюджету обумовлюють надмірний податковий тягар, він веде до вилучення у підприємств оборотних коштів, що сприяє подальшому скороченню виробництва, витисненню його в “тінь” і гальмуванню сплати податків.


Залучаючи до фінансування державних витрат неемісійні ресурси у вигляді ОВДП, держава відволікає потенційних інвесторів від вкладення коштів у реальний сектор, що підтримує дефіцит бюджетних ресурсів, обумовлюючи нові запозичення.

Проголошення державою курсу на ринкові відносини поєднуються зі зневагою головного ринкового принципу - еквівалентного обміну, що виявляється в заборгованості із зобов´язань держбюджету перед підприємствами і приватними особами.


Прискорена приватизація привела до формування чималої кількості приватних підприємств, проте не сприяла появі ефективного власника, який був би здатний здійснювати ефективну економічну стратегію і вести конструктивну конкурентну боротьбу.

Економічна політика держави, спрямована на стабілізацію макропоказників, дезорієнтує суб´єктів господарської діяльності та викликає їхній опір цій політиці, що різко знижує ефективність останньої.


Позитивні тенденції економічної динаміки, які спостерігаються в Україні з кінця 1999 року, свідчать про поступовий перехід національної економіки до нової фази розвитку, в якій повинні виявлятися результати здійснених протягом десяти років ринкових економічних перетворень. Між тим практика поки що не дає підстав для висновку про незворотність та стійкість змін на краще. Зміщення акценту економічного зростання на внутрішні чинники розвитку, яке відбувалося у другій половині 2001 р. та 2002 р., супроводжувалося уповільненням темпів економічного зростання, погіршенням стану бюджетних надходжень. Відсутність дієвих структурних зрушень в економіці свідчить про те, що в ній до цього часу не запрацювали механізми саморегульованих процесів та не склався “господарський порядок”, який забезпечує збалансованість соціально-економічного розвитку та внутрішні стимули до економічного зростання. Між тим, “якщо в період проходження економіки через фази руйнування і формування нової економічної моделі – і макроекономічної стабілізації та зростання не створюються якісні умови для переходу до сталого зростання, настає депресія”.

Отже, "економічний романтизм" як фетишизація самого процесу ринкових реформ, що панував в Україні практично протягом 90-х років, має поступитися місцем "економічному прагматизму" - підпорядкуванню заходів економічної політики потребам економічного зростання, використанню конкурентоспроможності національної економіки як головного критерію ефективності цієї політики.

Фактично йдеться про формування в Україні “економіки зростання” – економічної системи, інтенсивний розвиток якої відбувається переважно під впливом внутрішніх та іманентних їй чинників і має відносну автономію щодо внутрішніх та зовнішніх політичних впливів.

У світлі цього потрібно усвідомлювати, що внаслідок тривалої кризи в Україні сформувалися жорсткі фінансові обмеження зовнішнього та внутрішнього характеру, які різко звужують стратегічний вибір, ведуть до загострення конфлікту з приводу фінансових ресурсів між економічними й політичними силами. У зв’язку з цим сприяння ресурсотворчій діяльності національного капіталу на внутрішніх ринках має набути безумовного пріоритету порівняно з іншими напрямами економічної стратегії держави. Слід зазначити, що національний капітал несе в собі потужну державницьку функцію, оскільки він зацікавлений у сильній державі, яка здатна гарантувати дотримання суб’єктами господарювання ринкових правил гри.

Таке сприяння повинне відбуватися із залученням інструментів грошово-кредитної, бюджетно-податкової, структурної, інституційної, зовнішньоекономічної, соціальної політики. Подолання антагонізму інтересів економіко-політичних груп та тенденцій до рентної поведінки суб’єктів господарювання має відбутися через здійснення політики стимулювання економічного зростання за допомогою бюджетно-податкових та грошово-кредитних важелів і забезпечення вдосконалення механізмів міжгалузевого переливу капіталів та розбудови ринкової й інформаційної інфраструктури. Базовою метою такої “стратегії зростання” є забезпечення стійкого економічного зростання та структурної перебудови національної економіки з метою зміцнення національної конкурентоспроможності та забезпечення реалізації національних інтересів України.

Головними напрямами “стратегії зростання” є такі.

Швидке відновлення місткості внутрішнього ринку як найкращого способу поширення позитивного ефекту від економічного зростання. Розвиток виробництва товарів народного споживання і сфери послуг має стимулювати прискорене капіталотворення для послідовної реалізації динамічних структурних пріоритетів.


Збереження стану відносної валютно-грошової та фінансової стабільності, з утриманням темпів інфляції, курсової динаміки, показників внутрішнього та зовнішнього боргу, балансу бюджету, платіжного балансу в межах, які не перешкоджають розвитку бізнесу в Україні.

Реалізація факторних переваг України, серед яких основними є геоекономічні чинники, наявність родючих сільськогосподарських угідь, висококваліфікована робоча сила, розвинена виробнича інфраструктура. Збільшення використання значного потенціалу на цих напрямах дає підстави очікувати суттєвого зростання ВВП.


Суттєва активізація інвестиційних процесів, надання їм переважно інноваційної спрямованості, забезпечення зміни структури національної економіки, виходячи з вимог соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності.

Забезпечення випереджаючого розвитку людського капіталу як основного конкурентного чинника в сучасній економіці, якнайповніші розвиток та використання інтелектуального та підприємницького потенціалу нації.


Забезпечення поширення соціального ефекту від економічного зростання у вигляді підвищення рівня реальних доходів та купівельної спроможності населення, посилення соціального захисту, поліпшення умов життя.

Вказані напрями є підставою для визначення низки першочергових завдань “стратегії зростання” для України, якими мають стати:

розробка та реалізація стимулів економічного зростання в грошово-кредитній та бюджетно-податковій сферах як таких, що безпосередньо впливають на повсякденну діяльність суб’єктів господарювання, забезпечення достатнього для здійснення регуляторних функцій діапазону змін основних економічних показників у цих сферах, зокрема:


формування дієвих механізмів ремонетизації економіки та збільшення обсягів довгострокового кредитування за їх мінімального дестабілізуючого ефекту;

формування податкових стимулів зростання й структурної перебудови та дієздатного “бюджету розвитку”;


розробка та реалізація державної інвестиційної стратегії, орієнтованої на формування національного інвестиційного потенціалу та його спрямування на капіталовкладення в національну економіку, а також стратегії інноваційного розвитку, узгодженої з інвестиційною стратегією, що забезпечує інноваційну спрямованість інвестицій, регулювання припливу іноземних інвестицій з метою їх концентрації на завданнях структурного оновлення національної економіки;

встановлення пріоритетності завдання формування дієздатних фінансово стійких суб’єктів господарювання як основного об’єкта реалізації “стратегії зростання” та суб’єкта “економіки зростання”;


сприяння створенню організаційно-інституційної системи національної економіки, орієнтованої на концентрацію ресурсів на цілях зростання (збалансованого співвідношення великого, середнього та малого бізнесу, фінансово-промислових груп, національних та транснаціональних корпорацій, регіональних консорціумів, кластерів тощо);

“детінізація” економіки та залучення “тіньового” сектору до сфери легального обігу фінансових ресурсів, інвестування і розширення на цій основі власних ресурсів розвитку підприємств;


реалізація заходів щодо захисту внутрішнього ринку, спрямованих на адаптацію національної економіки до діяльності в умовах міжнародної конкуренції, проведення “агресивної” експортної політики;

розробка та реалізація державної політики доходів, спрямованої на поширення ефекту економічної динаміки на соціальну сферу, запобігання надмірному розшаруванню доходів, сприяння становленню середнього класу та стимулювання економічної активності та розвитку людського капіталу;


пошук “консенсусу навколо зростання” – встановлення балансу інтересів основних політико-економічних угруповань навколо реалізації завдань зростання, запобігання загостренню конфлікту інтересів, у тому числі забезпечення регіональної збалансованості соціально-економічного розвитку та розширення ініціативних прав регіонів у стимулюванні економічного зростання.

Принципово важливим засобом забезпечення ефективності стратегії зростання є максимальне уникнення конфлікту стратегічних та тактичних завдань, що, на жаль, досить часто зустрічалося в попередньому досвіді реалізації економічної політики.

На нашу думку, неминучою альтернативою економічній політиці макроекономічної стабілізації, яка вже пережила свій час і веде до консервування структурних диспропорцій та стагнації національної економіки, могла б стати стратегія “економічного протекціонізму”. У 2001-2002 рр. українським урядом вже здійснено низку кроків у напрямку такої політики. Проте в концептуальному сенсі як комплекс взаємоузгоджених дій оформлення вона поки що не здобула.

Стратегія “економічного протекціонізму” є комплексом заходів щодо забезпечення засобами держави рівноправної конкуренції на внутрішньому ринку України перехідного періоду. Слід зазначити, що навколо терміна “протекціонізм” певні кола в Україні, насамперед пов’язані з іноземним виробничим і торговельним капіталом, спромоглися створити атмосферу непорозуміння і несприйняття. Зокрема стверджується, що суть політики протекціонізму полягає виключно в ізоляції України від зовнішніх ринків, штучній підтримці неефективних виробництв та поширенні так званої “віртуальної економіки”, яка споживає додану вартість.

Між тим додання до даного терміна означення “економічний” свідчить про його більш широкий зміст. Сенсом даної політики є саме захист та підтримка державою елементів національної економічної системи (або системи “господарського порядку”) – на відміну від нейтрально-відстороненого ставлення до них, характерного для консервативно-ліберальних концепцій. Важливо наголосити, що економічний протекціонізм лише тоді не призведе до автаркії і штучного гальмування структурних і технологічних перетворень, коли він виходитиме не з позиції обмеження конкуренції, а з позиції забезпечення на внутрішньому ринку України добросовісної та продуктивної конкуренції. Це - основний принцип стратегії економічного протекціонізму, і саме цим останній відрізняється від штучно поширеного в суспільній свідомості традиційного розуміння.

Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює пошук нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному стану розвитку світової економіки. Запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернатива якій – занепад національної економіки, втрата економічного, а можливо – й національного суверенітету. Як наголошується в Посланні Президента України “Європейський вибір”, “Україна зможе посісти належне місце в Європі і в світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені в процесі структурної перебудови економіки”. На заміну лозунгу “стабільність – понад усе!” на сучасному етапі висувається “сприяння зміцненню конкурентоспроможності національної економіки - головна умова забезпечення економічної стабільності”. Лише в цьому разі зростання матиме кумулятивний характер, за якого ефект від екстенсивного використання наявних потужностей перевищить потенційно можливий за рахунок інвестиційного та інноваційного зростання.

Специфіка інноваційної моделі розвитку полягає в тому, що вона:

прискорює зростання продуктивності факторів виробництва, що важливо за умов дефіцитності принаймні одного з них;


забезпечує прискорення зростання обсягів виробництва;

прискорює структурні зрушення, сприяє перерозподілу ресурсів на перспективні напрямки суспільно-економічного розвитку;


поліпшує статус країни в глобальній економіці та національну конкурентоспроможність.

Відновлення економічного зростання без активізації його інноваційної складової веде в економіці, яка характеризується значною ресурсодефіцитністю, до поступового вичерпання резервів екстенсивного зростання і економічної депресії. Максимально повна реалізація синергетичного ефекту інноваційного розвитку видається єдино можливим способом реалізації завдання скорочення технологічного та економічного відставання від розвинених країн світу, яке стоїть як перед Україною, так і перед рештою постсоціалістичних країн.

Отже, інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно за рахунок практичного використання нових знань для збільшення обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу.

Важливо наголосити на особливій значущості реалізації на території країни всього циклу впровадження інновації. Адже лише в цьому разі суспільство зможе споживати екстерналії, які супроводжують інновацію і які було оплачено державою або іншою фінансовою установою. Експорт інтелектуального продукту на ранніх стадіях інноваційного циклу веде до фактичної втрати зазначених коштів. Принагідно зауважимо, що імпорт інноваційного продукту забезпечує певну економію фінансових ресурсів на започаткування інноваційного циклу, проте, як правило, спричинює значну обмеженість синергетичного ефекту від інновації. Зокрема щодо пожвавлення у сферах поліпшення продукту, розробки і реалізації супутніх інноваційних продуктів, стимулювання споживання цього продукту тощо.

Особливості процесу економічних трансформацій накладають свій відбиток на реалізацію інноваційної політики. Насамперед у перехідній економіці, яка характеризується нестабільністю економічних відносин та інституційною й інфраструктурною недовершеністю, реалізація повного інвестиційного циклу є вельми утрудненою та потребує значних витрат. Додаткові бар’єри встановлює активне входження перехідних країн до глобалізованої економіки. Більша відкритість економіки запроваджує суттєві обмеження ефективності економічної політики держави, у тому числі – і в інноваційній сфері. Перед урядами, які здійснюють економічні трансформації, стоїть триєдине завдання щодо здійснення структурної перебудови всього комплексу економічних відносин відповідно до потреб ринкової економіки, відкритої економіки, запровадження інноваційного типу розвитку та побудови основ постіндустріального суспільства.

Значне відставання України у соціально-економічному та науково-технічному розвитку не лише від розвинених країн світу, але й від колишніх держав соціалістичного табору робить перехід до інноваційного типу розвитку неодмінною умовою збереження економічного та політичного суверенітету. “Основою нового стратегічного курсу… має стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на створення необхідних економічних, інституційних, науково-технічних та соціальних передумов утвердження України як високотехнологічної держави, її входження до кола високотехнологічних країн світу… Ця мета може стати фундаментом не лише економічної стратегії, а й політичної консолідації нації”.

Державна стратегія, орієнтована на забезпечення інноваційного розвитку України, повинна бути спрямована на виконання таких завдань:

безпосереднього здійснення заходів національного та регіонального рівня, які сприятимуть поліпшенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвитку людського капіталу;


заохочення здійснення суб’єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування з метою збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань;

заохочення попиту суб’єктів національної економіки на інноваційні продукти, технології, знання, створення сприятливих умов для впровадження інновацій у виробничу діяльність та побут населення.


Визначальним орієнтиром інноваційної стратегії має стати забезпечення готовності національної економічної системи та суб’єктів господарювання до широкомасштабного здійснення інноваційної діяльності та функціонування в умовах інноваційного розвитку. Характерними ознаками інноваційної стратегії України мають стати:

здійснення цілеспрямованої державної промислової та інвестиційної політики, спрямованої на активізацію нововведень як пріоритетної складової загальної стратегії соціально-економічного розвитку держави, забезпечення єдності структурної та інноваційної політики;


створення сприятливих інституційних умов для інноваційної діяльності в країні: правового забезпечення, дієвого пільгового режиму, удосконалення механізмів фінансування інноваційної діяльності;

підвищення питомої ваги складних, наукоємних продуктів в особистому та виробничому споживанні, вдосконалення інфраструктури ринків;


створення умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії на зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка заохочуватиме підприємства до інноваційної діяльності;

підтримка провідних великих підприємств та об’єднань, які мають змогу реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети, розвитку науково-виробничої кооперації, венчурного бізнесу, промислово-фінансової інтеграції, в тому числі - на міжнародному рівні;


забезпечення тісної інтеграції виробництва, фінансів, науки, освіти з метою сприяння випереджаючому розвитку науково-технологічної сфери.

Необхідно чітко визначити причинно-наслідковий зв´язок у реалізації завдань економічної стратегії, враховувати, що саме слід вважати передумовами, а що - наслідками економічного зростання. Зокрема посилення соціальної орієнтації економіки, поглиблення грошової і фінансової стабілізації, “детінізація” економіки, вирівнювання регіональних диспропорцій мають розглядатися як наслідки економічного зростання та позитивних структурних зрушень, а не як самодостатні завдання, політизоване “надпланове”, але фрагментарне досягнення яких веде лише до руйнування цілісності стратегії зростання.

Економічний ефект від відновлення економічного зростання в галузях, орієнтованих переважно на споживчий ринок та експортної орієнтації, має бути використаний для первинного генерування фінансових ресурсів та поступового відновлення відтворювального процесу на підприємствах та в народному господарстві загалом, відбудови економічно обгрунтованого механізму визначення ефективності виробництв та забезпечення їхньої конкурентоспроможності. Критеріями успішності економічної стратегії на даному етапі є: зближення рівнів прибутковості виробничого та торговельно-фінансового капіталів, достатнє ресурсне забезпечення відтворювальних процесів, зниження фіскального тиску на реальний сектор економіки, нормалізація платіжної дисципліни та процесів ціноутворення. Відновлення зростання за рахунок підвищення рівня використання наявних потужностей, яке вимагає мінімальних капіталовкладень, має привести до перенакопичення капіталу в зростаючих галузях і утворення тимчасово вільних фінансових ресурсів як інвестиційного потенціалу для технологічного оновлення більш складних перспективних виробництв.

Нагромаджений інвестиційний потенціал повинен бути використаний для розвитку галузей, в яких Україна має перспективні порівняльні конкурентні переваги (переважно – галузі з високим рівнем доданої вартості, зокрема — ОПК) та які можуть розвиватися в умовах вже структурованого та місткого ринку, готового до споживання складних товарів тривалого користування, а також попиту на технологічне устаткування з боку вітчизняних виробників, які дійшли до стадії оновлення виробничих фондів. Кваліфікований підхід до інвестування в цих сферах дає підстави прогнозувати пошук інвесторами насамперед своєрідних “точок зростання”, визначальною ознакою яких є зростання віддачі на капітал та зниження питомих витрат виробництва і які є підгрунтям нового технологічного устрою в економіці. На базі розвитку таких “точок” має розгорнутися інвестиційні процеси насамперед з приватних джерел за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих протягом перших етапів.

Для реалізації такої моделі послідовної структурної модернізації національної економіки через важелі податкової, грошово-кредитної, валютної та зовнішньоторговельної політики належить виробити механізми забезпечення дієвості економічної політики держави. У зв´язку з тим, що економічне зростання є, зрештою, процесом розширеного відтворення національного капіталу, ним має передбачатися розбудова усіх ланок ланцюга відтворення, а саме - виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Суть такої стратегії повинна полягати в переході від розпорошення національних ресурсів на реалізацію різного роду “пожежних” заходів до їхньої концентрації на завданнях економічного зростання та інноваційного розвитку, мобілізації значних обсягів матеріальних, фінансових, людських та організаційних ресурсів, які досі марнуються.

Стратегічне планування було й залишається, на жаль, в Україні вельми нерозвиненою сферою. Відмова від принципів та методик довгострокового планування, які були розраховані на застосування в умовах централізовано регульованої планової економіки, не була належним чином компенсована освоєнням сучасних та адекватних стану національної економіки засобів прогнозування, побудови стратегічних цілей та інструментів їх реалізації. Запозичені з досвіду розвинених країн світу методики часто виявляються недієздатними в Україні, в той час як динамічна зміна стану та структури соціально-економічної системи в Україні досі перешкоджала виробленню адекватної системи стратегічного планування на національному ґрунті.

Реалізація “стратегії зростання” повинна спиратися на комплекс відповідних стратегій на рівні суб’єктів господарювання. Довгострокове планування власного розвитку здійснюють насамперед великі компанії, які будують свою інвестиційну стратегію, виходячи із очікувань щодо перспектив динаміки економічного середовища. Малі та середні підприємства здебільшого прямо чи опосередковано входять у сферу економічного впливу великих компаній, отже, здійснюють власне стратегічне планування з урахуванням стратегій великих підприємств. Тому для якнайскорішого відновлення стратегічної орієнтованості національного економічного розвитку потрібне збереження та розвиток великих підприємств, які є або мають перспективи стати основою галузевих або регіональних кластерів та поширити таким чином ефект від свого економічного зростання. Становлення національних промислово-фінансових груп здатне не тільки додатково посилити інвестиційний та відтворювальний процес в економіці, але й зміцнити економічні передумови для оптимізації відносин між центром та регіонами.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія