Електронна бібліотекапідручники


Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика

Глава 4. Системні перешкоди реалізації економічної стратегії


Отже, аналіз досвіду економічних реформ в Україні дає підстави стверджувати, що реалізація державної економічної політики, не підпорядкована єдиній стратегії державотворення і не обмежена необхідністю суворого дотримання вимог національної економічної безпеки, загострила успадковані від радянських часів диспропорції та фактично не забезпечила розбудову в країні повноцінної ринкової економіки. Відсутність послідовної антикризової політики веде до підтримання перманентного стану трансформаційної кризи.

Як зазначає Дж. Стігліц, “причина невдач (реформ)… коріниться в нерозумінні реформаторами самих основ ринкової економіки та процесу інституційних реформ. Моделі реформ, які спираються на загальноприйняті положення неокласичної теорії,.. недооцінюють роль інформаційних проблем, у т.ч. проблем корпоративного управління, соціального та організаційного капіталу, а також інституційної та правової інфраструктури, необхідної для ефективного функціонування ринкової економіки”.

Тривалий час економічна політика в Україні будувалася виходячи з того, що забезпечення макроекономічної стабільності - головна передумова створення конкурентоспроможних підприємств. Для періоду подолання гіперінфляції така позиція мала рацію. Проте, коли на часі постав перехід до етапу економічного зростання, слідування цій парадигмі призвело до деформації економічної динаміки. Так, збільшення споживчого попиту наприкінці 1999 р. зіткнулося на перших етапах з недостатньо активною реакцією з боку національного виробництва, що призвело до зростання цін та інфляції. Цей чинник посилив ефект чергового сплеску інфляції витрат, викликаного девальвацією гривні. Відповідно до традиційної парадигми періоду макроекономічної стабілізації це обумовило рестриктивні заходи у вигляді підвищення жорсткості фіскальної політики та обмеження зростання грошової пропозиції, що, в свою чергу, спричинило пригнічення економічної активності, а одночасно - створило сприятливі умови для розвитку енергоємних експортоорієнтованих галузей. Відтак зростання набуло "депресивного" характеру: ефект від екстенсивного використання наявних потужностей виявився меншим за потенційно можливий.

Поки що не вдалося реалізувати головну перевагу ринкової економіки над адміністративною: можливість використання в економічній політиці активної ролі господарюючих суб’єктів, стратегічні інтереси більшості з яких збігаються з інтересами держави. У цьому разі об’єкт стратегії економічного розвитку стає одночасно її суб’єктом, що кардинально посилює ефективність державної стратегії.

Значна недосконалість ринкового середовища веде до того, що суб´єкти господарювання відчувають дефіцит інформації для побудови власних ефективних економічних стратегій. Реалізуючи власні стратегії, вони ігнорують певні інтереси національного рівня, до яких на перехідному етапі потрапляють структурна перебудова й оновлення виробництва, фінансово-бюджетна та монетарна стабільність, соціальне забезпечення тощо. Наслідки такої поведінки суб’єктів господарювання можуть набувати негативного і руйнівного для суспільства характеру. Драматичною особливістю сучасного етапу розвитку України є те, що значні суспільні та економічні сили виявились відторгнутими від процесу творення національної економіки й змушені чинити опір економічній стратегії держави. Внаслідок цього стратегії основних економіко-політичних груп здебільшого нейтралізують одна одну.

Відповідно суттєво підвищуються вимоги до побудови ієрархії завдань стратегії і тактики державної економічної політики, яка повинна поєднувати максимальне стимулювання розвитку незалежних суб’єктів підприємництва зі спрямуванням їхньої діяльності в руслі загальної стратегії економічного розвитку.

Усвідомлення необхідності формування нової парадигми економічного розвитку та відповідної економічної стратегії держави відбилося у стратегічних документах, оприлюднених у 2002 р., і насамперед – у Посланні Президента України “Європейський вибір”. Метою стратегії європейського вибору України визначена „побудова міцного підгрунтя України як високорозвиненої, демократичної правової держави, її інтегрування у світовий економічний процес як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку”. Стратегічними пріоритетами економічного розвитку у Посланні визначено: створення передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС, забезпечення сталого зростання та прискорення подолання розриву в обсягах ВВП на душу населення між Україною і членами ЄС, опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені в процесі структурної перебудови економіки, соціальна переорієнтація економічної політики і утвердження середнього класу, обмеження диференціації доходів та подолання бідності.

Реалізація вказаних напрямів вимагає вжиття комплексу спеціальних заходів, орієнтованих на активізацію діяльності суб’єктів господарювання, нагромадження інвестиційних ресурсів, спрямування їх на розвиток національної економіки, поширення ефекту від позитивної економічної динаміки на широкі верстви населення. Завдання створення передумов для європейської інтеграції України висуває нові вимоги до якості економічного зростання, не застосовуючи важелі та інструменти суто адміністративного регулювання, вимагаючи синхронної лібералізації економічних відносин, демократизації суспільства, запровадження прозорих правових відносин та верховенства права як в політичній, так і в економічній сферах.

Між тим аналіз засвідчує, що реалізація такої політики у рамках нинішньої економічної моделі зустрічає низку перешкод системного характеру, які суттєво знижують ефективність або й нівелюють заходи політики стимулювання економічного розвитку, ставлячи під загрозу реалізацію стратегічних пріоритетів. Досвід останніх років показав, що традиційний інструментарій здійснення непрямого регулювання економіки - операції з процентними ставками, державними цінними паперами, бюджетними витратами, динамікою валютного курсу тощо - в Україні або втрачено, або дискредитовано. Основні інструменти оперативного економічного регулювання – інструменти Нацбанку, податкові ставки та бюджетні витрати, валютний курс тощо - навпаки, самі є об’єктом політики підтримання макроекономічної стабільності. Це спонукає звертатися до засобів більш жорсткого регулювання. Проте фактично межі цього регулювання на сучасному етапі визначаються двома складовими: послідовною політикою Національного банку, головна мета якого - забезпечення стабільності гривні, і послідовною фіскальною політикою, зорієнтованою насамперед на наповнення держбюджету. Потужні державні структури, які реалізують ці пріоритети, хоча й усвідомлюють більш комплексний характер проблем, які стоять сьогодні перед Україною, проте не можуть вийти за межі своєї функціональної заданості. Отже, виникає серйозна суперечність між необхідністю переходу до прийнятих у світовій практиці прозорих інструментів економічного регулювання, та їх низькою ефективністю в українських умовах.

Як зазначено у Посланні Президента України “Європейський вибір”, “наявний інструментарій економічної політики, сформований у попередній період, не націлений на забезпечення якісних перетворень… у межах нинішньої моделі розвитку широкомасштабна модернізація національної економіки просто неможлива”.

Водночас зростання відкритості національної економіки та поетапна реалізація завдань інтеграції до низки міжнародних організацій (СОТ, НАТО, ЄС та ін.) зумовлюють додаткові обмеження для реалізації політики економічного зростання:

  • вступ до СОТ суттєво обмежує можливості захисту внутрішнього ринку та підтримки національного виробництва, змушує формувати принципово нові для України (та протягом тривалого часу неефективні через відсутність досвіду застосування) захисні та регуляторні механізми;
  • поступове запровадження міжнародних норм і стандартів у регуляторній сфері (зокрема – в оподаткуванні, фінансовому секторі, соціальній сфері, стандартизації та сертифікації відповідності тощо) змушує освоювати регуляторні механізми, які властиві розвиненим економікам і не завжди адекватні умовам України;
  • продовження співпраці з МВФ та Світовим банком супроводжуватиметься комплексом умов щодо економічної політики, необхідних для виконання з метою отримання кредитних ресурсів чи хоча б простого “схвалення” дій України, яке часто розглядається як важливий чинник підтримання міжнародного іміджу держави;
  • просування до членства в НАТО накладатиме додаткові зобов’язання у сфері реформування військ та озброєнь (НАТО також виступатиме додатковим важелем політичного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України, зокрема – продажу високотехнологічної продукції країнам, які не є союзниками Альянсу, або продукції, що конкурує з натівською);
  • процеси “детінізації” економіки, яка залишається одним з визначальних завдань внутрішньої політики, прискорюватимуться в контексті євроінтеграції України та під явним чи неявним впливом низки міжнародних організацій (зокрема вимог FATF щодо протидії “відмиванню” коштів кримінального походження).

У зазначеному контексті необхідно враховувати також низку політико-економічних чинників, які обумовлюють особливості здійснення політики підвищення дієздатності української держави.

По-перше, існують впливові сили, які одержують особистий зиск від невизначеності засобів реалізації стратегічних цілей. Значний дефіцит економічних ресурсів зростання капіталу - належної грошово-кредитної сфери, достатнього платоспроможного попиту, інвестиційного, інноваційного потенціалу - створює умови, за яких найбільші конкурентні переваги мають підприємства, власники яких користуються додатковими пільгами внаслідок "неформальних" зв´язків з владними структурами. Позбавлення держави права надавати пільги, зокрема - в оподаткуванні, не вирішує проблеми, оскільки зберігається згаданий дефіцит ринкових ресурсів, який потребує спеціальних заходів із їх розподілу.

По-друге, економічні угруповання, які в минулому скористалися ситуацією стратегічної невизначеності для перерозподілу ліквідного капіталу на свою користь, і зараз з певних причин позбулися можливості одержувати "ренту" від зв´язків з владними структурами, починають здійснювати вкладення надбаних коштів з метою відтворення цього капіталу. Для даного процесу, який відбувається у вигляді внутрішніх та “псевдо-іноземних” інвестицій, критично важливим є утворення в країні належного інвестиційного клімату. Отже, зростає потужність групового інтересу, основним змістом якого є запровадження безпечних умов ведення бізнесу та політики захисту вітчизняного виробництва.

По-третє, оскільки вітчизняні власники капіталів не стали достатньо потужними для ведення бізнесу за міжнародними "стандартами", форсування європейської інтеграції з відповідною перебудовою принципів економічного регулювання може відіграти негативну роль у залученні капіталу згаданих вище угруповань. Відтак з боку останніх можливий спротив європейській інтеграції України та тиск у бік інтеграційних процесів у рамках СНД. З нашої точки зору, така орієнтація на першому етапі встановлення стійкого економічного зростання видається доцільною.

По-четверте, проблема дієздатності державної політики набуває регіонального виміру. Чим більш жорсткою та менш сприятливою для підприємництва є політика центральних органів влади, тим більше виникає підстав для корупції на рівні місцевої влади. Це, в свою чергу, суттєво погіршує перспективи реалізації стратегічних завдань і загострює суперечності між центром і регіонами.

По-п´яте, серйозною залишається проблема соціальної бази реформ. Незважаючи на створення певного прошарку населення з досить високим рівнем життя, який міг би розглядатися як соціальна база державної трансформаційної політики, у дійсності джерелами доходів "середнього класу" сьогодні в Україні є, як правило, посередницький бізнес та “напівтіньова” діяльність. Отже, об´єктивно цей прошарок не зацікавлений у зростанні дієздатності держави щодо реалізації політики ринкових реформ. Потужна державна стратегія необхідна підприємцям, які діють в легальному бізнесі, насамперед - у реальному секторі економіки, а також працівникам, зайнятим на таких підприємствах. Між тим, оскільки сучасна політика є несприятливою для діяльності таких підприємств, вони також не зацікавлені у підвищенні дієздатності держави в рамках існуючої парадигми економічної політики.

Таким чином, нагальним завданням є побудова в Україні “стратегії зростання” як цілісного комплексу заходів щодо підтримки макроекономічної стабільності, економічного зростання, національної конкурентоспроможності, соціальної орієнтації економіки. Причому відкладення формування інноваційно орієнтованої моделі зростання до часу досягнення “остаточної” стабілізації видається недоцільним, оскільки саме досягнення цієї стабілізації за нинішніх умов можливе лише внаслідок надання економічному зростанню нової якості.

Подальша стагнація темпів економічного розвитку містить у собі загрозу втрати надбань економічного зростання останніх років та відновлення кризових явищ в українській економіці. Це свідчить про завершення періоду розвитку національної економіки під дією “автономних”, переважно незалежних від економічної політики держави чинників та необхідність переходу до цілеспрямованого стимулювання економічного зростання та позитивних структурних зрушень. Лише за таких умов видається можливою реалізація поставленого у Посланні Президента України “Європейський вибір” завдання випереджаючого розвитку, яке могло б забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні у півтора-два рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія