Електронна бібліотекапідручники


Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика

4. Інвестиційні процеси і стратегія держави в інвестиційній сфері


Вирішальну роль у подоланні трансформаційної кризи та забезпеченні стабільного економічного зростання відіграє науково обгрунтована інвестиційно-інноваційна стратегія держави. Вона має визначати реальні джерела, напрями, структуру інвестицій, раціональні й ефективні заходи щодо виконання загальнодержавних, регіональних і місцевих соціально-економічних та інноваційних програм, відтворювальних процесів на макро- і мікрорівнях. Стан інвестиційної діяльності є своєрідною інтегральною оцінкою стратегічної ефективності національної економічної стратегії.

Рис. 8. Зміна капіталовкладень та ВВП у 1991-2002 рр. 1990 = 100 %

Інвестиційний процес є невід’ємною складовою процесу відтворення національного капіталу, а отже - суспільного відтворення, а його здійснення – одним з визначальних напрямів стратегій суб’єктів господарювання. Сталість позитивних тенденцій в економіці залежить від того, наскільки економічне пожвавлення забезпечує первинне генерування інвестиційних ресурсів внаслідок відбудови відтворювального процесу на підприємствах та в народному господарстві загалом, відновлення економічно обґрунтованого механізму визначення ефективності виробництв та забезпечення їхньої конкурентоспроможності. Тому деформація інвестиційних механізмів містить у собі суттєву загрозу суспільному відтворенню та економічній безпеці країни у стратегічному контексті. Значне скорочення інвестиційних процесів, яке спостерігалося у 90-х роках в Україні, свідчить про наявність серйозної деформації економічних відносин, з яких складається феномен національного капіталу.

2001 рік став роком значного зростання обсягів інвестицій, які за рік збільшилися на 20,6 %. Незважаючи на це, інвестиції складали лише 13 % ВВП. Обсяг інвестицій в основний капітал у 2002 році складав лише 30 % від рівня 1990 р. (табл. 11, рис. 8). Оскільки реальний ВВП України з урахуванням “тіньової” складової становить принаймні 150 % офіційного, а “тіньовий” сектор за своєю природою не здійснює інвестицій в основний капітал (як правило, використовує виробничі потужності офіційного сектору), фактична норма інвестицій в економіці України є значно нижчою за офіційний показник. Такий рівень інвестування не сприяє забезпеченню сталого економічного зростання і є загрозою економічній безпеці України.

Таблиця 11

Обсяги інвестицій в економіку України за 1994-2002 рр.

 

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

Інвестиції в основний капітал, у фактичних цінах, млн грн

230

9380

12557

12401

13958

17552

19481

32573

35432

Середньорічний обмінний курс, грн/дол. США

0,31

1,47

1,82

1,86

2,44

4,13

5,36

5,37

5,33

Інвестиції в основний капітал, у фактичних цінах, млн дол. США

7260

6370

6860

6670

5700

4250

3630

6065

6648

Галузева структура інвестицій в основний капітал також зазнала значних деформацій. У 2002 р. порівняно з 1990 р. суттєво скоротилася частка сільського господарства (більш ніж у шість разів). У структурі капіталовкладень у промисловість зросла частка низькотехнологічних галузей: електроенергетики (удвічі), нафтогазової промисловості (у 2,5 разу), чорної металургії – більш ніж удвічі. Натомість частка машинобудування скоротилася майже у п’ять разів. Привертає увагу той факт, що на тлі зростання загального обсягу інвестицій в основний капітал у 2000-2002 рр. спостерігалося подальше погіршення їхньої структури.

За економічним змістом інвестиції є вкладеннями результатів суспільного виробництва у його відтворення. Отже, критично важливими є як наявність належних результатів виробничої діяльності, так і зацікавленість у відтворенні цього виробництва, або у вкладенні в інше виробництво. В умовах порушення відтворювальних процесів та наявності суттєвих перешкод руху капіталу між грошовою, виробничою та торговельною формами, обумовлених вузькістю ринків, дефіцитом оборотних коштів та надмірним фіскальним тиском, виникає проблема ліквідності інвестицій, що веде до втрати зацікавленості в інвестуванні. Обмежені можливості прибуткового інвестування можна охарактеризувати як слабкий "платоспроможний попит" на інвестиції з боку національної економіки. У зв’язку з тим, що в дійсності потреба в інвестиціях є значною, а їхня важливість - навіть критичною, виникає суперечність, яка, по суті, висвітлює більш загальну суперечність трансформаційної кризи в Україні - між тактикою макроекономічної стабілізації та потребами стратегічного розвитку національної економіки. У цій ситуації будь-які заходи із заохочення інвестування наданням спеціальних пільг чи гарантій мають лише тимчасовий та локальний ефект.

Принагідно зауважимо: якщо в країні не створено умов, за яких формуються довіра підприємців до державної політики та коректні очікування, що дають змогу здійснювати стратегічне планування, необхідне для інвестиційної діяльності, має місце недовіра підприємницьких структур між собою, зумовлена поширенням практики неплатежів, невиконанням контрактів, недотриманням ділової етики тощо, утворюються потужні стимули до переважання "рентної" активності підприємств та "політизації" капіталів. Підприємцями здійснюються "інвестиції" у політичну діяльність, намагання одержати конкурентні переваги за рахунок наближення до тих чи інших владних та політичних сил. Тому встановлення верховенства права, розбудова конкурентних ринків та підвищення доступності ресурсів є критично важливими для запровадження ефективних стимулів інвестиційної діяльності в національній економіці.

Позитивні економічні тенденції, що розвивалися у 2001-2002 рр., водночас максимально загострили фундаментальну системну суперечність, яка перешкоджає належному реагуванню виробництва на зміну вимог споживачів – дефіцит інвестиційних ресурсів.

Безпосереднім інвестиційним ресурсом суб’єктів господарювання є їхній чистий прибуток. Між тим економіка України характеризується надзвичайно низькою рентабельністю. Так, за даними Державного комітету статистики, рівень рентабельності економіки України за 9 місяців 2002 р. склав лише 5,2 %, причому чистий фінансовий результат становив близько 13 млрд грн. Найбільш рентабельними видами економічної діяльності є фінансова діяльність (21,4 %) та оптова і роздрібна торгівля (20,9 %), а також освіта (15,8 %). Відтак більшість потенційних інвестиційних ресурсів концентрується саме в цих сферах. Рівень рентабельності реального сектору економіки менший за середньоукраїнський. Рентабельність промисловості склала за вказаний період 3,4 %. Значна (понад 40 %) частка збиткових підприємств у промисловості свідчить про те, що ціна багатьох видів продукції за визначенням не містить інвестиційної складової, а її виробники не можуть здійснювати капіталовкладень, в той час як практична відсутність дієвих інститутів інвестиційного фінансування перешкоджає міжгалузевому перетоку фінансових ресурсів.

За січень-квітень 2003 року підприємства та організації України одержали прибутків 13203,6 млн грн, збитків – 6715,1 млн грн. Чистий фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування склав 6488,5 млн. Збитково працювало 44% підприємств. Порівняно з аналогічним періодом минулого року обсяг збитків зменшився на 20 %, прибутки зросли на 46 %, завдяки чому чистий фінансовий результат в економіці збільшився у 6,5 разу. Причому збільшення величини прибутків відбулося не завдяки зростанню кількості прибуткових підприємств, а внаслідок збільшення їхніх прибутків (частка збиткових підприємств зменшилася лише на 1 процентний пункт).

У промисловості збитково працювало 56 % підприємств. Причому, якщо в цілому по обробній промисловості чистий фінансовий результат склав 2052,5 млн грн, 85,5 % з нього було одержано в металургії та металообробці, ще 22,7 % - у хімічній, нафтохімічній промисловості та нафтопереробці. Натомість чистий збиток у машинобудуванні склав 256,1 млн грн. Отже, спостерігається зосередження фінансових ресурсів в експортоорієнтованих галузях економіки, зростання інвестиційної привабливості цих галузей та погіршення фінансового становища підриємств, орієнтованих на внутрішній ринок.

Враховуючи мізерні обсяги прибутків, розглядати їх як вагоме джерело капітальних вкладень поки що практично неможливо. Лише незначна частка прибутку може використовуватися на нагромадження основного капіталу. Зрозуміло, реальний рівень прибутковості української економіки дещо вищий, з огляду на поширене явище штучного заниження прибутків з метою приховування податків. Проте приховані прибутки, виводячись з офіційного обігу, вилучаються тим самим з інвестиційного процесу.

Можливості залучення державних фінансів для фінансування інноваційних процесів в економіці України украй обмежені. В умовах зростання виробництва у 2000-2002 рр. доходи бюджету залишалися нестабільними. Здійснюючи політику бюджетного збалансування, уряд обмежує інвестиційну функцію бюджету, що гальмує оновлення економіки і запровадження інновацій.

Якщо на початкових етапах розробки бюджету-2003 були спроби проголосити його “бюджетом розвитку”, які декларувалися, в тому числі й Прем’єр-міністром України В. Януковичем, подальшого розвитку ця ідея не набула. Зокрема у бюджеті-2003 фінансування централізованих капіталовкладень передбачене у розмірі 400 млн грн, що на 13 % менше навіть планового показника 2002 р. З них 60 млн грн спрямовується на будівництво адміністративного будинку Верховної Ради України, 10 млн грн – на реконструкцію та капітальний ремонт приміщення клубу Кабінету Міністрів України, ще 225 млн грн було заплановано спрямувати у вигляді цільової субвенції на фінансування інвестиційних проектів місцевим бюджетам, 25 млн - на інвестиції в реалізацію Чорнобильської програми. Причому фінансування державних інвестицій передбачається за рахунок частини прибутку держпідприємств, у результаті чого останні централізовано позбавляються ресурсів для здійснення власних інвестицій в основний капітал і опиняються в нерівному конкурентному становищі зі своїми партнерами з приватного сектору.

Значним і ще практично не реалізованим ресурсом є заощадження домашніх господарств. У країнах з розвиненою ринковою економікою за їхній рахунок формується близько чверті національних заощаджень. Між тим участь фізичних осіб в інвестиційних процесах в Україні характеризується гранично низьким рівнем. Незважаючи на значне зростання як доходів, так і заощаджень громадян протягом 2001-2003 рр., населення поки що не володіє достатніми коштами для того, щоб його заощадження стали вагомим джерелом фінансування інновацій. Заощадження громадян в комерційних банках виросли протягом 2001-2002 рр. у 2,9 разу та склали 18,9 млрд грн. Проте в абсолютному вимірі доходи і заощадження населення залишаються надто невисокими, а середній рівень сукупних доходів на душу населення коливається навколо офіційного рівня прожиткового мінімуму. Відтак схильність населення до заощадження залишається вельми низькою, а зростання доходів через тривалий відкладений попит є скоріше каталізатором споживчих витрат, аніж стимулом для заощаджень.

У той час як поглиблення економічних реформ обумовлює значну диверсифікацію форм доходів, які є потенційним джерелом формування інвестиційного потенціалу країни, існують суттєві перешкоди на шляху адекватного вдосконалення механізмів мобілізації цього потенціалу. Хронічна відсутність достатніх обсягів вільних коштів - потенційних інвестиційних ресурсів, незацікавленість значної частини власників цих коштів обумовили вкрай слабкий розвиток інститутів їхньої акумуляції, які інколи набувають спотвореного характеру.

Існує також значна недовіра населення до інститутів заощадження (банків, інвестиційних компаній, пенсійних фондів, страхових компаній тощо), яка має успадковану природу та може бути подоланою лише з часом. Це є додатковим чинником зменшення схильності до заощадження, а також веде до "доларизації" економіки – використання громадянами іноземної валюти як засобу заощадження. Дефіцит власних фінансових ресурсів суб’єктів економіки доповнюється нерозвиненістю інституційних інвесторів – банків, страхових фірм, інвестиційних компаній тощо, а також ринку цінних паперів. Значним позитивним зрушенням у цій сфері слід вважати розпочате у 2003 р. реформування пенсійної системи, яке здійснюватиметься формуванням державних і недержавних пенсійних фондів, що потенційно можуть стати вагомими інституційними інвесторами. Проте практичне впровадження реформ є справою тривалого часу та вимагатиме значних змін у регуляторній та нормативно-правовій сферах.

Таблиця 12

Довгострокове кредитування комерційними банками суб’єктів господарювання України

Показники

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

Кредити комбанків всього, млн грн

0,97

27

406

1558

4078

5452

7295

8873

11787

19121

27792

41199

Кредити комбанків всього, % ВВП

32,3

53,6

27,4

12,9%

7,5

6,7

7,8

8,6

9,0

11,2%

13,6%

18,7%

У тому числі довгострокові кредити, млн грн

0,12

1

11

176

434

607

773

1633

2645

3421

6025

11661

Довгострокові кредити, % до загального обсягу кредитів

12,4

3,7

2,7

11,3

10,6

11,1

10,6

18,4

22,4

17,9

21,7

28,3

Довгострокові кредити, % ВВП

4

2

0,7

1,5

0,8

0,7

0,8

1,6

2,0

2,0

3,0

5,3

Позитивною тенденцією в діяльності комерційних банків останнього часу є зростання випереджаючими темпами кредитного портфеля порівняно з активами і довгострокового кредитування порівняно з кредитним портфелем. Кредитний портфель за підсумками 2002 р. збільшився на 48,2 %, а довгострокові кредити – на 93,5 % (табл. 12).

На думку фахівців НБУ, банки досягли рівня капіталізації, який дозволяє їм позитивно впливати на динаміку економічного зростання в Україні. Між тим рівень капіталізації банків становив на кінець 2002 року лише 5,8 % ВВП. Отже, банки акумулюють незначну частину фінансових ресурсів у країні. Незважаючи на позитивні тенденції в банківській сфері, що спостерігаються останніми роками, слід констатувати об’єктивну фінансову неспроможність банків забезпечити належні обсяги кредитування інвестиційних процесів в економіці.

Таке становище призводить до збереження надто високої ставки за кредитами комерційних банків, які залишаються неспівставними з рівнем рентабельності реального сектору економіки. Незважаючи на її зниження в номінальному вимірі, з урахуванням темпів інфляції (дефляції) у 2001-2002 рр. тривало подорожчання кредитних ресурсів (рис. 7). У першому півріччі 2003 р. на тлі підвищення темпів інфляції відбулося значне зниження величини реальних процентних ставок, хоча вони, як і раніше, перевищують середню рентабельність в українській економіці. Висока реальна процентна ставка формує завищені вимоги щодо віддачі від інвестиції і робить невигідними переважну більшість інвестицій в реальний сектор економіки. Це обумовлює повільне збільшення питомої ваги довгострокових кредитів у загальному обсязі кредитування економіки. Приріст заощаджень населення в комерційних банках значно випереджає приріст інвестицій. До того ж частка кредитів на інвестиційну діяльність у довгострокових кредитах постійно знижується, незважаючи на активне зростання останніх.

Показовою є спроба рефінансування комерційних банків Національним банком на пільгових умовах для кредитування ними довгострокових (до трьох років) інвестиційних проектів. На практиці комерційні банки, які мали достатній обсяг власної ліквідності, не виявили зацікавленості до цих коштів. Принаймні, на кінець 2002 року НБУ практично не одержав від комерційних банків замовлень щодо отримання кредитів рефінансування за новою схемою.

Практично не відбулося зрушення у розвитку спеціалізованих інституційних інвесторів, які могли б здійснювати інвестиційне інвестування. Зокрема в Україні не створено жодного інвестиційного банку довгострокового кредитування. Тривалий час саботувалося передбачене низкою указів та розпоряджень Президента України створення Державного банку реконструкції і розвитку. У травні-червні 2003 р. справу було нібито зрушено з „мертвої точки”. Проте протистояння моделей УБРР, запропонованих Урядом та НБУ, поступово призвело до нівелювання позитивного потенціалу прийнятих рішень.

Отже, інвестиційні процеси в Україні як раціональна реакція суб’єктів господарювання на довгострокові тенденції внутрішнього ринку вельми сповільнені комплексом системних проблем. Це слід розуміти як фактичне блокування процесів реалізації економічних стратегій значної кількості суб’єктів господарювання. Відповідно ефективність важелів державної політики, які застосовуються в розрахунку на довгостроковий вплив у сфері міжгалузевого перерозподілу капіталів, симулювання технологічної модернізації підприємств, збільшення обсягів зайнятості, імпортозаміщення, вирівнювання регіонального розвитку тощо, виявляється дуже обмеженою. У результаті структурні зрушення в економіці відбуваються стихійно завдяки вимушеним змінам у цінових співвідношеннях та під впливом неузгоджених і суперечливих макроекономічних регуляторів.

Становище могло б бути виправлене за рахунок залучення до країни прямих іноземних інвестицій (ПІІ). Як показав досвід низки постсоціалістичних країн, іноземні інвестиції можуть стати дієвим важелем структурної перебудови. Проте в дійсності обсяги інвестицій, що надходять до України, залишаються низькими, а їхня структура неефективною.

Серед 25 держав Центральної і Східної Європи та Середньої Азії за обсягом залучених іноземних інвестицій Україна посідала у 2002 р. 8 місце, а за рівнем іноземних інвестицій на душу населення - 22 місце. Середній обсяг ПІІ, що припадають на одне підприємство, становив на 1 жовтня 2002 року 587,9 тис. дол. Отже, в Україні переважає активність невеликих за міжнародними мірками іноземних фірм, які не здатні у своїй більшості суттєво вплинути на структуру, технологічний та інноваційний рівень національної економіки. Звертає на себе увагу той факт, що темпи зростання обсягу прямих іноземних інвестицій в Україні з 1994 року невпинно скорочуються (рис. 9). При цьому протягом 1994-2000 рр. спостерігалося збільшення частки іноземних інвестицій у валових інвестиціях в основний капітал, що свідчить про занепад національної інвестиційної сфери. У 2001-2002 рр. завдяки поліпшенню інвестиційної динаміки ця частка помітно знизилася (табл. 13).

Таблиця 13

Обсяги інвестицій в економіку України за 1994-2002 рр.

показники

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

Інвестиції в основний капітал, у фактичних цінах, млн дол. США

7260

6370

6860

6670

5700

4250

3630

6065

6648

Прямі іноземні інвестиції, млн дол. США (на кінець періоду)

483,5

896,9

1438,2

2063,6

2810,7

3281,8

3875,5

4555,3

5339

Чистий приріст ПІІ, у % до попереднього року

-

185,5

160,4

143,5

136,2

116,8

118,1

117,5

117,2

Чистий приріст ПІІ, млн дол. США до попереднього року

-

413,4

541,3

625,4

747,1

471,1

593,7

679,8

783,7

Частка прямих іноземних інвестицій у валових інвестиціях, %

2,2

6,5

7,9

9,4

13,1

11,1

16,4

11,2

11,8

Рис. 9. Динаміка прямих іноземних інвестицій та темпів їх приросту у 1994-2002 рр.

Галузева структура іноземних інвестицій відзначається значною диференціацією. Понад 60 % іноземних інвестицій зосереджено в п‘яти галузях - харчовій промисловості, внутрішній торгівлі, машинобудуванні, фінансах та паливній промисловості. Іноземні інвестиції орієнтуються головним чином на внутрішній ринок України, який мав би обслуговуватися вітчизняним капіталом. Останній поступово витісняється з найбільш рентабельних галузей продукції споживчого призначення - алкогольної, тютюнової тощо. Втім, за прогнозами фахівців, зацікавленість інвесторів до таких галузей помітно зменшиться після зниження тарифного захисту споживчих ринків у контексті вступу України до СОТ.

Характерно, що структура нагромаджених іноземних інвестицій за 1994-2002 р., яка зазвичай наводиться українською статистикою, суттєво відрізняється від структури щорічного припливу ПІІ в Україну. Так, найбільшим обсяг нагромаджених іноземних інвестицій залишається в харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських продуктів – 16,0 % від загального обсягу інвестування, оптовій торгівлі та посередництві у торгівлі – 16,0 %, машинобудуванні - 8,8 %, фінансовій діяльності – 8,1 %, Між тим показники щодо структури іноземних інвестицій, які надійшли за рік, свідчать про певні структурні зміни. Так, за 2002 р. 22,3 % чистого припливу іноземних інвестицій надійшли у сферу оптової і роздрібної торгівлі, 13,3 % - в машинобудування, 11,6 % - в металургію і металообробку. Натомість частка чистого приросту інвестицій у харчову промисловість становила 6,0 %. Наведені дані повністю суперечать поширеній, у тому числі – в офіційних звітах Держкомстату, тезі про те, що найбільш інвестиційно привабливою галуззю в Україні залишається харчова промисловість та переробка сільгосппродукції.

За окремого розгляду надходжень ПІІ в період економічного зростання виявляється, що перше місце упевнено посідають вкладення у внутрішню торгівлю та фінансову діяльність. Натомість зменшується частка капіталовкладень в харчову промисловість і машинобудування. (табл. 14).

Таблиця 14

Структура чистого припливу прямих іноземних інвестицій по видах економічної діяльності у 2001-2002 рр.

Види економічної діяльності

Приріст за 2001 рік, млн дол.

% від загального приросту

Приріст за 2002 рік, млн дол.

% від загального приросту

Всього

580,80

100,00

932,80

100,00

Харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів

1,64

0,28

56,32

6,04

Оптова торгівля і посередництво у торгівлі

132,40

22,80

206,73

22,16

Фінансова діяльність

50,69

8,73

72,03

7,72

Машинобудування (виробництво машин, електричного, електронного та транспортного устаткування)

43,77

7,54

124,07

13,30

Транспорт

64,37

11,08

72,84

7,81

Хімічна та нафтохімічна промисловість (хімічне виробництво гумових та пластмасових виробів)

32,63

5,62

-15,13

-

Виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива

31,39

5,40

14,80

1,59

Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам

22,91

3,94

75,21

8,06

Металургія та обробка металу

16,15

2,78

107,86

11,56

Готелі

6,93

1,19

7,85

0,84

Охорона здоров´я та соціальна допомога

3,81

0,66

1,87

0,20

Добувна промисловість

64,33

11,08

-37,46

-

Будівництво

17,74

3,05

41,29

4,43

Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів

20,07

3,46

29,67

3,18

Сільське господарство, мисливство та пов´язані з ними послуги

14,36

2,47

23,32

2,50

Торгівля транспортими засобами та їх ремонт

7,36

1,27

-0,19

-

Роздрібна торгівля побутовими товарами та їх ремонт

-2,68

-

1,25

0,13

Колективні, громадські та особисті послуги

4,04

0,70

23,56

2,53

Легка промисловість (текстильна промисловість, пошиття одягу, виробництво шкіри та шкіряного взуття)

6,52

1,12

24,12

2,59

Целюлозно-паперова промисловість; видавнича справа

9,12

1,57

37,95

4,07

Виробництво деревини та виробів з деревини

10,37

1,78

21,13

2,26

Виробництво електроенергії, газу та води

7,46

1,28

54,56

5,85

Освіта

0,88

0,15

-0,05

-

Інші

14,49

2,50

-10,77

-

Таким чином, незважаючи на значні зусилля у сфері економічної політики щодо забезпечення сприятливих умов для підприємств з іноземними інвестиціями, потенціал останніх практично не вдалося використати для усунення успадкованих Україною галузевих та регіональних диспропорцій. ПІІ, незважаючи на надання іноземним інвесторам достатнього рівня правових гарантій та економічних пільг, не стали вагомим чинником оздоровлення економіки і не відіграють належної ролі в трансформації економічної системи держави. Природно, що вони спрямовуються до галузей з високим рівнем рентабельності, безвідносно до визначених державою стратегічних пріоритетів. У другій половині 90-х років широкого розмаху набуло зловживання наданими пільгами, використання статусу підприємств з ПІІ для ввезення та реалізації на території України товарів без сплати акцизних та митних платежів, проходження процедур сертифікації якості та відповідності. Недостатність обсягу ПІІ в українську економіку повинна була б покриватися максимально ефективним використанням інвестицій, які надходять, для досягнення стратегічних завдань економічного розвитку та структурної перебудови економіки, насправді спостерігається втрата державою важелів регулювання припливу та спрямування іноземних інвестицій в Україну.

Світовий досвід свідчить, що вагомим чинником залучення іноземного капіталу може стати надання йому певних преференційних умов на території окремих регіонів у вигляді спеціальних економічних, митних зон та запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності. На території України створено 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) та запроваджено режим територій пріоритетного розвитку (ТПР) на територіях дев’яти регіонів. Результати діяльності СЕЗ та ТПР далеко не однозначні. Проте й успішні СЕЗ та ТПР в Україні спрямовані переважно на розвиток підприємств старого технологічного укладу, посилення експлуатації природних та людських ресурсів країни чи її геостратегічного положення. Розрахунки на активізацію за допомогою цих інструментів іноземних інвестицій до "точок зростання", які містяться у сфері високотехнологічного та інтелектуального виробництва, не виправдовуються. Низка СЕЗ та ТПР так і не розпочали свою роботу.

Річ в тім, що іноземні інвестори вважають привабливими рисами перехідних економік:

  • дешеву, але кваліфіковану робочу силу;
  • довгостроковий потенціал ринку;
  • наявність багатих природних ресурсів;
  • наближеність до ринку Європейського Союзу.

Враховуючи погіршення стану науки і освіти в Україні, постійний відплив найбільш кваліфікованих кадрів за кордон та значний рівень витрат на користування природними ресурсами, в найближчій перспективі іноземних інвесторів можуть приваблювати лише потенціал українського внутрішнього ринку та вигідне географічне розташування України. За результатами опитування, проведеного фахівцями консорціуму Flemings/SARS серед інституційних, підприємницьких інвесторів та ТНК, які здійснили чи планують здійснювати інвестиції в Україну, пошук нових ринків є домінуючим стимулом для ПІІ в Україні та набагато випереджає інші можливі мотиви, зокрема - досягнення більш високої ефективності та пошук додаткових ресурсів. Переважання в Україні інвестиційної діяльності, спрямованої на пошук ринків збуту, підтверджується й результатами досліджень Німецької консультативної групи. Є підстави стверджувати, що Україна вже потрапила у “проміжок” геостратегічного розподілу ринків компаній, які розташували свої виробництва в Росії чи країнах Центральної та Східної Європи, і розглядається ними переважно як ринок збуту, а не об’єкт інвестування. Цьому сприяє і просування України до членства в СОТ.

Географічна і культурна спорідненість є факторною перевагою України в залученні інвестицій з Російської Федерації – як у виробництво експортної продукції, так і продукції для її внутрішнього споживання. Збереження незначного обсягу інвестицій з Росії (6,6 % усіх ПІІ станом на 2002 р.) свідчить про недостатнє використання Україною і цих стратегічних переваг. Коопераційні стосунки між Україною та Росією залишаються переважно на рівні взаємної торгівлі напівфабрикатами.

При формуванні економічної політики в Україні постійно наголошувалося на необхідності створення сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів. Серед таких умов, як правило, називаються стабільність національної грошової одиниці, балансування бюджету, мінімізація інфляції. Між тим, досить часто засоби, за допомогою яких досягалися зазначені цілі, об’єктивно вели до погіршення підприємницького та інвестиційного середовища в країні. Йдеться, зокрема, про антиінфляційну політику високих процентних ставок, які гальмували інвестиційні процеси, демонетизацію економіки та зменшення платоспроможного попиту підприємств та населення на внутрішньому ринку, посилення фіскального тиску з метою бюджетної консолідації, політику “дорогої гривні” тощо.

За посередництва державної політики відбувалася своєрідна “конкуренція” між зарубіжними та українськими інвесторами з цілком передбачуваним результатом. Власне, постійне зменшення темпів приросту ПІІ свідчить про те, що і для іноземних інвесторів заходи, які вживалися, виглядали не досить привабливо. У зв’язку з тим, що іноземні інвестиції розглядалися переважно як засіб поповнення платіжного балансу та наповнення бюджету в процесі “великої” приватизації (не кажучи вже про можливість отримання певної “мзди” чиновниками, що відіграють ключові ролі у реєстрації підприємства), в центрі уваги державної політики перебував власне процес інвестування - приплив фінансових ресурсів. Завданнями забезпечення умов для ефективної реалізації інвестицій при цьому нехтувалося.

Таким чином, викладене вище дає підстави для невтішного висновку , що розвиток такої невід’ємної та системоутворюючої складової ринкової економічної системи, як національний капітал, в Україні відбувається надто повільно та в деформованому вигляді. Між тим саме він є базою для діяльності суб’єктів приватних економічних стратегій, перетворення національної економіки на активний суб’єкт, який здійснюватиме власну стратегію розвитку.

Методологічна помилка, допущена під час формування політики ринкових перетворень в Україні, полягає в тому, що під терміном “капітал” спрощено розумілися певна сума грошей або сукупність машин та устаткування. Проте, насправді це - складна система економічних відносин. За класичним визначенням, капітал - це частина національного багатства, яка приводить в дію засоби виробництва й існує в обороті та за рахунок обороту. Отже, саме оборот за посередництвом містких ринків і розвиненої грошово-фінансової системи є найпершою необхідністю для ефективного функціонування капіталу. Як було показано вище, політика, спрямована на утримання пріоритетів монетарної сфери - зниження рівня інфляції, утримання курсу національної валюти тощо, пригнічує внутрішній ринок, сприяє демонетизації економіки та перешкоджає становленню фінансової системи. Результатом обмежувальної грошової політики став відрив рівня позичкового відсотка як ціни грошей від рівня норми прибутку як ціни виробничого капіталу. Як наслідок - неможливість взаємодії позичкового, торговельного та виробничого капіталів на еквівалентній основі.

Головним політико-економічним змістом початкового етапу трансформаційних процесів були перерозподіл та ідентифікація суб’єктів і об’єктів прав власності, які визначали особливості нової політико-економічної структури українського суспільства. Незалежно від того, наскільки динамічним, ефективним та завершеним був і є в Україні зазначений процес, з нашої точки зору, є вагомі підстави констатувати зменшення гостроти проблеми перерозподілу власності. Натомість тепер на порядку денному стоїть проблема реалізації цього права. Вона полягає у наявності можливостей для ведення на базі приватної власності ефективного конкурентоспроможного бізнесу у прогнозованому, стабільному, сприятливому конкурентному середовищі. Отже, на сучасному етапі виникає та набуває поширення досить потужний політико-економічний інтерес до забезпечення безпечних та сприятливих умов для здійснення бізнесу на території України.

Необхідною умовою існування капіталу є капіталотворення за рахунок виробництва додаткової вартості. Коли ж капітал зростає за рахунок порушення законодавства чи платіжної дисципліни, виборювання певних пільг, як це часто трапляється в Україні, здійснюється лише перерозподіл національного багатства, коли нагромадження капіталу на одному “полюсі” веде до зниження платоспроможного попиту та економічної активності на другому. Це перешкоджає налагодженню стабільного процесу обороту капіталу. Капітал, що діє таким чином, сам підриває умови власного існування.

 



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія