Електронна бібліотекапідручники


Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика

Глава 1. Основні системні наслідки економічного спаду 1992-1999 рр.


Народногосподарський комплекс України історично орієнтувався на максимальне включення до загальносоюзного подiлу працi. Згiдно з останнiм Україна як республiка СРСР була виробником палива, енергiї, хімічної сировини, металу, металомiстких виробів, продукції оборонно-промислового комплексу. Питома вага продукцiї, готової до кiнцевого споживання, складала на рубежі 80-х та 90-х років лише 34 %. На частку товарів народного споживання припадало всього 29 % промислової продукцiї. Основу господарства, таким чином, становили галузi, що важко пiддавались реформуванню, якi й у розвинених країнах здебільшого є малорентабельними або дотацiйними.

Наслiдком внутрісоюзної спецiалiзацiї української економiки став також високий ступiнь монополiзацiї виробництва: на початку 90-х років 75-80 % промислової продукцiї вироблялося на пiдприємствах-монополiстах. Монополiзацiї при цьому був притаманний технологiчний характер, отже, вона значно важче пiддавалася впливу. Інвестицiї скеровувались на екстенсивне розширення парку устаткування, нове будiвництво, тимчасом як коефiцiєнт зношеностi основного капiталу на початку 90-х рр. досяг майже 50 %, а в металургiї - 60 %, причому термiнової замiни потребувало близько 40 % машин i устаткування.

Пiдтримувати відносно високий рiвень споживання Українi дозволяв жвавий мiжреспублiканський обмiн, який складав у 1991 р. близько 80 % загального обсягу зовнішньої торгiвлi України. Орiєнтацiя на союзних споживачів зумовила специфiку експортної продукцiї, значна частка якої потребувала для збуту саме внутрішнього ринку СРСР i користувалася слабким попитом на свiтовому. Характерною рисою було нерiвномiрне розмiщення експортного потенцiалу України: за пiдрахунками науковцiв Нацiонального iнституту стратегiчних дослiджень, 7 областей України у 1991-1992 рр. виробляли 70 % експортної продукцiї, а 11 – 6,3 %, що заклало підвалини регіональних диспропорцій.

Економiка України мала високий ступiнь енергозалежностi: на 90-95 % вiд зовнiшнiх поставок нафти, 75 % - природного газу. Специфiка енергоносiїв полягає саме в тому, що вони беруть участь у виробництвi всiх видiв продукцiї, отже, є технологiчно та економiчно детермiнуючою складовою вiдтворювального процесу. Тому для пiдтримання останнього Україна потребувала значних валютних резервiв, а валютний курс i рiвень цiн на енергоносiї виступали важливими чинниками iмпорту iнфляцiї.

Аналiз стану продуктивних сил України початку 90-х рр. дозволяє, виходячи з наведеного вище, характеризувати промисловий потенцiал як значний, але структурно немiчний, тобто такий, що нездатен динамічно змінюватися залежно від ринкових сигналів і потреб українського суспільства та стати основою сучасної стратегії економічного розвитку.

Звідси випливає вельми важливий висновок, що органічність суспiльно-економiчної системи в Українi на початку 90-х років була досить умовною. Україна об´єктивно була складовою системи, яка раніше iснувала в межах Радянського Союзу. Полiтичнi акцiї щодо розмежування держав екс-СРСР призвели до значних розривiв у сферi як продуктивних сил, так і виробничих вiдносин. Таким чином, процес розпаду СРСР можна вважати одним iз потужних чинникiв наявних економічних деформацiй. Одним з визначальних завдань економічної стратегії в перші роки незалежності стала переорієнтація економіки на ендогенні чинники суспільного відтворення.

Отже, об´єкт економічної стратегії в Україні на початку періоду трансформації характеризувався складною і недосконалою структурою, великою кількістю неузгоджених чинників розвитку, що мають різну природу, в тому числі – екзогенного походження. Це висувало потребу в здійсненні зваженої стратегії комплексного впливу на чинники соціально-економічного розвитку, що могло забезпечуватися лише за допомогою розвиненої структури суб´єктів економічної стратегії.

Тимчасом така структура в Україні була на початок 90-х років практично відсутньою. Більшість суб´єктів державної економічної влади, що могла функціонувати за умов командної системи, виявилася генетично нездатною до здійснення економічної політики у перехідній економіці за посилення ролі приватного інтересу. Зі свого боку, суб´єкти приватної економічної влади на початок радикальних реформ фактично не були сформованими, а процес структурування цих суб´єктів триває й дотепер. Тому, незважаючи на те, що підвищення ролі економічних стратегій приватних суб’єктів сприяло їх підпорядкуванню принципам економічної ефективності, неузгодженість цих стратегій викликала в перші роки економічних реформ серйозне порушення системи економічної координації.

Чи не найболючішого удару зазнала наукова складова системи суб´єктів економічної стратегії. Фактично побудова ринкової економiки почалася з повного вiдкидання надбань радянської економiчної науки. При цьому до уваги бралося не лише наробленi програми перебудови економiки, а й навiть суто економетричнi розробки, що описували особливостi економiчної структури i макроекономiчних пропорцiй. На мiсце знехтуваної вiтчизняної науки було поставлено теорiю ринкової економiки в її класичному виглядi, яка сформувалася ще у XIX ст. i вiдбиває лише частину закономiрностей функцiонування сучасних ринкових економiк. Особливостi пострадянського менталiтету, iнерцiя мислення багатьох представникiв економiчної науки призвели до догматизацiї положень цiєї науки, формування унiкального, за виразом Ю. Ольсевича, "симбiозу марксистського догматизму з примiтивним фрiтредерством". Отже, стратегічний орієнтир побудови ринкових відносин у державах колишнього СРСР сформувався не на основi розумiння механiзму їхньої дії і, тим більше, відповідних стратегічних досліджень, а пiд впливом демонстрацiйного ефекту країн з розвиненою ринковою економiкою.

Наслідком такої методологічної кризи стала неповнота структури економічної стратегії держави, яка виявилася в перші роки перетворень в абсолютизації стратегічного напряму руйнування командної системи, нехтуванні напрямом побудови ринкового середовища, змішуванні напрямів та мети економічної стратегії, завдань і напрямів; незабезпеченості стратегічних завдань і пріоритетів відповідними тактичними заходами. Методологічна криза не дозволила також коректно застосовувати критерії ефективності економічних стратегій. На державному рівні методологію економічної безпеки було визнано лише наприкінці 90-х, причому вона досі не знайшла втілення в жодному програмному документі (окрім документа з невизначеним статусом “Концепція національної безпеки України”). Тодішній Президент України Л. Кравчук у травнi 1993 р. визнав, що урядовi економiсти "виявилися нездатними розробити таку програму економiчних реформ, яка була б адекватною конкретно-iсторичним умовам України, її реальним можливостям, нарештi, менталiтету нашого народу". "…Розробляючи економiчну стратегiю, - зазначив він, - ми явно переоцiнили можливостi української економiки, не врахували, що вона структурно була побудована за принципом недовершеностi, позбавлена цiлiсностi, гармонiйностi, комплексностi. Не усвiдомили величезну залежнiсть вiд економiк iнших держав колишнього Союзу".

Таким чином, середовище розробки та здійснення економічної стратегії в Україні на початку 90-х років характеризувалося структурно недосконалим виробничим потенціалом при недостатності як державної, так і приватної економічної влади. За таких умов проведення ефективних економічних стратегії і тактики без докорінних змін як об´єктів, так і суб´єктів економічної влади було неможливим. З іншого боку, політика, що об´єктивно вела до погiршення становища, руйнування економічного потенціалу, зниження конкурентоспроможності національної економіки, була вигiдною багатьом iз новонароджених потужних економiчних структур, представникам "тiньової" економiки, якi мали вагу у визначеннi економiчної полiтики. За словами Президента України Л. Кучми, у першій половині 90-х років економiчний кримiналiтет освоював ринок швидше, нiж офiцiйна економiка. Це, на думку Президента, посилювало антинародний характер економiчної системи, вело до поширення апатiї i зневiри населення, стало реальною загрозою українськiй державностi.

Унаслідок цього 1990-1994 рр. стали періодом прогресуючого прискорення темпів економічного падіння. Скорочення ВВП склало за цей час 46,5 %, промислового виробництва – 40,4 %. Лише у 1994 р. зазначені показники становили 22,9 та 27,3 % відповідно (табл. 1). Головними чинниками спаду, на думку фахівців, стали: радикальні інституційні зміни; руйнування СРСР та РЕВ і обвальний розрив економічних зв’язків; наслідки системної кризи народного господарства СРСР; успадковані структурні деформації; технологічна криза, застаріла технологічна база, витратність економіки; складна екологічна ситуація. Надмірний негативний вплив цих чинників став можливим через значну розбалансованість економічної стратегії, неузгодженість її елементів. Ефективність економічної стратегії на цьому етапі може бути оцінена як вкрай низька.

Ключовим завданням економiчної стратегії переходу до ринку, що здійснювалася в Українi з 1992 р., стала лiбералiзацiя цiн, у якiй вбачався засiб лiквiдацiї цiнових диспропорцiй, надання цiнi функцiй оцiнки суспiльної корисностi, та передачі тактики ціноутворення на приватний рівень. При цьому було знехтувано загальновiдомим положенням про те, що структура цiн визначається структурою економiки, а побудова цiни рiвноваги є функцiєю ринкового середовища, яке опосередковує i забезпечує узгодження iнтересiв попиту i пропозицiї. До уваги також не було взято високу iнфляцiйнiсть економiки i наявнiсть значного iнфляцiйного "навiсу" (спадок прихованої iнфляцiї кiнця 80-х років) - монополізацію ринку ресурсів та споживчих товарів, імпортозалежність.

Таблиця 1

Динаміка основних економiчних показникiв України у 1991-1999 рр., %

Показник

1991

1992

1993

1994

1995

1995/ 1990

1996

1997

1998

1999

1999/1995

Приріст ВВП

-8,7

-9,9

-14,2

-22,9

-12,2

47,8%

-10,0

-3,0

-2,9

-0,2

84,6%

Приріст промислового вир-ва

-4,8

-6,4

-8,0

-27,3

-12,0

52,4%

-5,1

-0,3

-1,0

4,0

97,4%

у т.ч. товари народного споживання

-5,1

-9,4

-15,9

-25,0

-17,8

44,6%

-17,8

-11,9

0,0

7,2

77,6%

Індекс споживчих цін (грудень до грудня) (разів)

3,9

21,0

102,6

5,00

2,80

117641

1,4

1,1

1,2

1,2

2,0

Приріст інвестицій

-7,0

-37,0

-10,0

-12,5

-18,5

37,6%

-12,0

-8,8

6,1

0,4

85,5%

“Приватизація” ціноутворення не супроводжувалася розробкою відповідної стратегії компенсації зазначених особливостей на державному рівні. Це викликало обвальне зростання цiн, яке вiдбулося одразу пiсля їх лiбералiзацiї. Недолiки банкiвської i фiнансової систем обумовили збільшення попиту на готiвку, під час задоволення якого грошова емiсiя у 1992-1993 рр. фактично вийшла з-пiд контролю, розвертаючи вiдому спiраль "цiни-доходи".

Незважаючи на деклароване здійснення неокласичних рецептів, український уряд у 1992-1993 рр. практично не застосовував засобiв контролю над грошовою масою, що за падіння виробництва та платоспроможності пiдприємств призвело до надмiрного зростання обсягів кредитування i стало потужним iнфляцiйним чинником, довівши темпи iнфляцiї до рекордних 100 % на мiсяць у другiй половинi 1993 р. Відбувалось безконтрольне емісійне фінансування видатків бюджету (власне, іншого способу в умовах гіперінфляції й не існувало). Обмеження у 1993 р. до 60 % цiн проти 10 % на початку 1992 р. без обмеження грошової маси результатiв не дало. Гiперiнфляцiя зумовила рiзке падiння рiвня економічної безпеки національної економіки і суб’єктів господарювання, "втечу вiд грошей", ажiотажний попит на “тверду” валюту, порушення фiнансової та виробничої систем, пiдрив схильностi до нагромадження, руйнування системи забезпечення вiдтворення, зростання соцiальної напруженостi.

За даними Мiнiстерства статистики, протягом лише 1992 р. цiни у паливнiй промисловостi зросли у 237 разів, хiмiчнiй промисловостi у 72 разу, тодi як у легкiй промисловостi, сiльському господарствi - у 20, будiвництвi - у 23 рази. Пiсля усунення грошового надлишку інфляція попиту перейшла в переважну iнфляцiю витрат - через уже запущений кумулятивний ефект їхнього зростання за умов фактичної вiдсутностi грошової полiтики. Головним чинником зростання витрат виробництва стали цiни на сировину та енергоносiї, які послiдовно наближалися до рiвня свiтових.

Пізніше до чинників інфляції додалися кредитний процент і податкові платежі. Обсяги кредитування пiдприємств знаходилися на рівні трансакційного попиту, тобто були визначенi технологiчно, i пiдвищення цiни кредиту не знижувало потребу в них, а впливало на зростання витрат. Заробiтна плата як елемент витрат, на думку фахiвцiв, не є суттєвим чинником, оскiльки її питома вага у собiвартостi до 1994 р. скоротилася до 8,8 %.

Протягом 1994 р. внаслідок введення жорсткого грошово-кредитного регулювання відбулася зупинка гіперінфляції. Було здійснено різке стиснення обсягу грошової маси в обігу. Коефіцієнт монетизації зменшився з 50 % у 1992 р. до 11 % у 1996 р. і до 1999 р. зріс лише до 17 %. Це дозволило вже у 1994 р. різко скоротити темпи інфляції та забезпечити сприятливі монетарні умови для впровадження гривні.

Оскільки на той час через зволікання із заходами макроекономічної стабілізації в українськiй iнфляцiї вже переважав компонент витрат, стратегія обмеження попиту дала різке зниження інфляції, проте структурні диспропорції було відкинуто на мікрорівень. Економiка опинилась у "стагфляцiйнiй пастцi", коли скорочення попиту вело до поглиблення спаду, а стимулювання попиту не пiдвищувало пропозицiю.

Позитивний позичковий процент як важіль тактичного регулювання виявився малоефективним, що значно знизило дієвість стратегії скорочення попиту. Вiдкладений через антиінфляційну політику попит на грошi переходив у неплатежi або, за умов суворої дисциплiни, вів до скорочення виробництва. Тому цiною зниження iнфляцiї протягом першого пiврiччя 1994 р. з 80-100 до 5,7 % на місяць стало рiзке падiння виробництва, доходiв i зайнятостi. Недосконале ринкове середовище не надавало приватним економічним суб´єктам як інформації для розробки ефективних економічних стратегій, так і ресурсів для її здійснення, тому спад, як показано нижче, не набув ознак структурного і не супроводжувався позитивними процесами міжгалузевого переливу капіталів.

Високі темпи iнфляцiї, знецiнення основних i оборотних коштiв пiдприємств, платiжна криза i різке зменшення державних витрат призвели до рiзкого скорочення приватних капiталовкладень в Українi з початку 90-х років (див. табл. 1). На 1 сiчня 1994 р. iндекс недооцiнки основних фондiв пiдприємств становив 10,6 разу, що викликало хронiчну недоамортизацiю устаткування і знизило коефiцiєнт замiни основних фондiв до 2 % за рiк. В Україні протягом 1991-1997 рр. Фактично було паралізовано інвестиційну діяльність. За розрахунками Міністерства економіки України ще в середині 90-х років, загальна потреба в інвестиціях для структурної перебудови економіки (приведення структури економіки і рівня споживання населення у відповідність до показників розвинених країн) становить до 200 млрд доларів, а щорічна потреба в інвестиціях - 20 млрд доларів. За 1991-1997 рр. обсяг інвестицій в основний капітал скоротився у п’ять разів, або в середньому на 21 % щорічно.

Характерною рисою стало випереджаюче скорочення інвестицій порівняно з промисловим виробництвом. Погіршилася й структура капіталовкладень. У 1991-1993 рр. понад 4/5 промислових iнвестицiй спрямовувались у важку iндустрiю як найбiльш рентабельну експортну галузь, у той час як виробництво товарів народного споживання та високотехнологічні галузі залишалися поза інвестиційними потоками.

Таблиця 2

Галузева динаміка промислового виробництва України у 90-х роках

Галузі

1991

1992

1993

1994

1995

1990-1995

1996

1997

1998

1999

1999/1995

Промисловість України

-4,8

-6,4

-8,8

-28,1

-11,5

51,7%

-5,1

-1,8

-1,5

4,3

95,7%

Легка промисловість

-2,6

5,4

-13,3

-46,8

-34,8

30,9%

-24,6

-5,2

1,5

5,7

76,7%

Харчова промисловість

-12,8

-14,5

-12,3

-18,4

-13,8

46,0%

-7,2

-14,6

-0,5

7,8

85,0%

Паливна промисловість

-11,2

-14,5

-22,5

-17,2

-10,5

43,6%

-6,7

4,5

-0,7

-1,3

95,6%

Електроенергетика

-4,0

-6,4

-5,9

-12,5

-5,4

70,0%

-6,9

-2,6

-0,3

6,6

96,4%

Чорна металургія

-11,7

-9,7

-23,8

-28,8

-6,6

40,4%

11,9

7,7

-6,8

6,2

119,3%

Кольорова металургія

-9,1

-16,3

-12,2

-26,3

-2,4

48,1%

8,0

0,8

12,4

8,9

133,3%

Машинобудування та металообробка

4,2

-3,6

6,1

-33,3

-24,8

53,5%

-26,1

-3,6

-4,5

-0,8

67,5%

Хімічна та нафтохімічна промисловість

-6,8

-12,7

-25,2

-27,7

-10,2

39,5%

-3,4

-0,6

0,9

-1,1

95,8%

Лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість

2,3

1,3

-2,8

-32,8

-21,1

53,4%

-18,6

-5,1

10,4

23,6

105,4%

Промисловість будматеріалів

1,5

-3,7

-15,0

-37,0

-29,1

37,1%

-34,2

-7,9

4,1

-0,6

62,7%

Джерело: Міністерство економіки України

За стратегiчний напрям реформування економiки України офіційно було покладено створення ефективної структури продуктивних сил як фундаменту економічної безпеки та бази для функцiонування соцiального ринкового господарства. Проте структурним зрушенням першої половини 90-х років в Україні був притаманний переважно негативний характер (табл. 2). Неважко помiтити, що у 1992-1993 рр. найглибший спад уразив галузi, пов´язанi iз споживчим попитом та iмпортом сировини, що свiдчить про переважну iнфляцiю попиту та iмпорт iнфляцiї. У 1993-1994 рр., iз розгортанням iнфляцiї витрат, криза поширилася також на галузi зі складною структурою собiвартостi (рис. 2).

Суттєвим чинником негативних структурних змін виявилася також лібералізація зовнішньої торгівлі. Лiбералiзацiя iмпорту в умовах падiння внутрiшнього виробництва та інфляції витрат призвела до зростання ввезення споживчих товарiв. Iмпортна експансiя, в свою чергу, за недостатностi попиту, виявилась потужним чинником пригнiчення українського виробництва, яке через значні витрати, недосконалі технології та управління виявилося неконкурентоспроможним. У результаті коефіцієнт залежності України від імпорту за 1992-1994 рр. зріс з 14 до 37 %, а в 1995 р. він оцінювався вже у 43 %.

З лiбералiзацiєю зовнiшньої торгiвлi цiни у галузях, задіяних у мiжнародних економiчних вiдносинах, виявилися iстотно завищеними, виникли “ножицi цiн”. Це вело до зростання витрат, скорочення рентабельностi виробництв i платiжної кризи, в яких найбiльше постраждали пiдприємства iз широким галузевим спектром збуту продукцiї, попит на яку мав невисоку еластичнiсть i задовольнявся в рахунок боргу (насамперед – енергетики). У цiлому за 1990-1995 рр. питома вага у промисловому виробництві галузей, якi отримують кiнцевий продукт (машинобудування, легка й харчова промисловiсть) скоротилася з 62,3 до 33,7 %, а паливно-енергетичного комплексу i металургiї - зросла з 19,7 до 46,5 %. Фінансові рестрикції 1994 р. призвели до глибокого спаду в ключових галузях, вiдповiдальних за вiдтворення продуктивних сил: чорнiй металургiї, машинобудуваннi та металообробцi, легкiй i харчовiй промисловостi. Почалася ланцюгова реакцiя скорочення виробництв. За оцiнкою Президента України Л. Кучми, у першій половині 90-х років сталася активна деiндустрiалiзацiя економіки України.

У структурі галузей відбулася переорiєнтацiя на бiльш дешеву i просту продукцiю, скоротилися витрати на розробку нових її видiв. У 1994 р. фiнансування НДДКР промислового комплексу становило 17 % рiвня 1990 р. 62,2 % державних науково-технічних програм, запланованих на 1995 р. як один із засобів структурної перебудови економіки, не було виконано. Через погiршення умов вiдтворення капiталу в 1991-1993 рр. на 25 % зросла енергоємність виробництва, що істотно вплинуло на пiдвищення собiвартостi продукцiї та загострення інфляції витрат. У подальшому зростання енерго- та фондоємності виробництва тривало.

Нагромадження структурних диспропорцій та загострення трансформаційної кризи на тлі низького рівня ефективності економічної стратегії держави вимагало посилення уваги до цієї складової суспільних перетворень. Основою стратегічного курсу, проголошеного у 1994 р., стало прискорення ринкової трансформації. У виголошеному в жовтні 1994 р. Зверненні Президента України до Верховної Ради „Шляхом радикальних економічних реформ” було поставлено низку пріоритетів економічної стратегії:

  • стабілізація фінансово-грошової системи (лібералізація податкової системи, утворення механізмів стимулювання виробництва та підприємництва, забезпечення рівності оподаткування, проведення банківської реформи, подолання платіжної кризи);
  • радикальні інституційні зміни (реформування відносин власності, швидка широкомасштабна приватизація, корпоратизація, розвиток фондового ринку, відхід від галузевого принципу державного управління);
  • структурна політика (визначення пріоритетності наукоємних та високотехнологічних галузей, забезпечення випереджаючого розвитку галузей з швидким оборотом капіталу);
  • аграрна політика (земельна реформа, впровадження ринкових відносин);
  • утвердження відкритості економіки і входження України у світовий економічний простір;
  • соціальна політика (стимулювання платоспроможного попиту, реформа заробітної плати, пенсійна реформа, захист інтелектуального потенціалу суспільства, перебудова житлової політики, роздержавлення соціальної політики).

З жовтня 1994 р. розпочався етап стабілізації та лібералізації економіки. Йому властиві різке уповільнення інфляції та темпів економічного спаду. Фактично вперше було здійснено спробу встановлення цілісної державної економічної стратегії. Дієвість економічної стратегії на цьому етапі істотно зросла, проте сталася значна деформація структури її завдань, що викликало обвальний спад виробництва та загострення структурних диспропорцій. На жаль, у практичній реалізації наведених вище пріоритетів виникли значні труднощі.

Ігнорування структурних чинників інфляції, які перешкоджали її швидкому зниженню до мінімальних значень, призвело до надмірного акцентування уваги економічної політики на антиінфляційних заходах. Обмежувальна грошова політика, як свідчить досвід інших країн, повинна бути згодом замінена на політику стимулювання економічного зростання. В Україні цього не відбулося. Позбавлені тривалий час необхідної для процесу відтворення грошової маси, підприємства почали заміщувати її бартером та зростанням заборгованості. Так, за 1994 - 1999 рр. грошова маса М2 зросла у 45 разів, а кредиторська заборгованість підприємств – більш ніж у 170 разів (табл. 3). Глибока демонетизація економіки сприяла поширенню негрошових розрахунків, розвитку платіжної кризи, дефіциту ліквідних коштів підприємств та труднощів сплати податків, наростанню дорожнечі кредитних ресурсів. За 1991-1999 рр. ліквідна частка в оборотних коштах підприємств (товарно-матеріальні цінності та гроші) скоротилася з 76,6 до 27 %. Між тим частка дебіторів зросла з 4,4 до 67,1 % (рис. 2). Це суттєво погіршило дієздатність приватних суб’єктів економічної стратегії.

Рис. 2. Річні темпи зростання виробництва в окремих галузях народного господарства України (за даними табл. 2)

Суттєвим чинником негативних структурних змін виявилася також лібералізація зовнішньої торгівлі. Лiбералiзацiя iмпорту в умовах падiння внутрiшнього виробництва та інфляції витрат призвела до зростання ввезення споживчих товарiв. Iмпортна експансiя, в свою чергу, за недостатностi попиту, виявилась потужним чинником пригнiчення українського виробництва, яке через значні витрати, недосконалі технології та управління виявилося неконкурентоспроможним. У результаті коефіцієнт залежності України від імпорту за 1992-1994 рр. зріс з 14 до 37 %, а в 1995 р. він оцінювався вже у 43 %.

З лiбералiзацiєю зовнiшньої торгiвлi цiни у галузях, задіяних у мiжнародних економiчних вiдносинах, виявилися iстотно завищеними, виникли “ножицi цiн”. Це вело до зростання витрат, скорочення рентабельностi виробництв i платiжної кризи, в яких найбiльше постраждали пiдприємства iз широким галузевим спектром збуту продукцiї, попит на яку мав невисоку еластичнiсть i задовольнявся в рахунок боргу (насамперед – енергетики). У цiлому за 1990-1995 рр. питома вага у промисловому виробництві галузей, якi отримують кiнцевий продукт (машинобудування, легка й харчова промисловiсть) скоротилася з 62,3 до 33,7 %, а паливно-енергетичного комплексу i металургiї - зросла з 19,7 до 46,5 %. Фінансові рестрикції 1994 р. призвели до глибокого спаду в ключових галузях, вiдповiдальних за вiдтворення продуктивних сил: чорнiй металургiї, машинобудуваннi та металообробцi, легкiй i харчовiй промисловостi. Почалася ланцюгова реакцiя скорочення виробництв. За оцiнкою Президента України Л. Кучми, у першій половині 90-х років сталася активна деiндустрiалiзацiя економіки України.

У структурі галузей відбулася переорiєнтацiя на бiльш дешеву i просту продукцiю, скоротилися витрати на розробку нових її видiв. У 1994 р. фiнансування НДДКР промислового комплексу становило 17 % рiвня 1990 р. 62,2 % державних науково-технічних програм, запланованих на 1995 р. як один із засобів структурної перебудови економіки, не було виконано. Через погiршення умов вiдтворення капiталу в 1991-1993 рр. на 25 % зросла енергоємність виробництва, що істотно вплинуло на пiдвищення собiвартостi продукцiї та загострення інфляції витрат. У подальшому зростання енерго- та фондоємності виробництва тривало.

Нагромадження структурних диспропорцій та загострення трансформаційної кризи на тлі низького рівня ефективності економічної стратегії держави вимагало посилення уваги до цієї складової суспільних перетворень. Основою стратегічного курсу, проголошеного у 1994 р., стало прискорення ринкової трансформації. У виголошеному в жовтні 1994 р. Зверненні Президента України до Верховної Ради „Шляхом радикальних економічних реформ” було поставлено низку пріоритетів економічної стратегії:

  • стабілізація фінансово-грошової системи (лібералізація податкової системи, утворення механізмів стимулювання виробництва та підприємництва, забезпечення рівності оподаткування, проведення банківської реформи, подолання платіжної кризи);
  • радикальні інституційні зміни (реформування відносин власності, швидка широкомасштабна приватизація, корпоратизація, розвиток фондового ринку, відхід від галузевого принципу державного управління);
  • структурна політика (визначення пріоритетності наукоємних та високотехнологічних галузей, забезпечення випереджаючого розвитку галузей з швидким оборотом капіталу);
  • аграрна політика (земельна реформа, впровадження ринкових відносин);
  • утвердження відкритості економіки і входження України у світовий економічний простір;
  • соціальна політика (стимулювання платоспроможного попиту, реформа заробітної плати, пенсійна реформа, захист інтелектуального потенціалу суспільства, перебудова житлової політики, роздержавлення соціальної політики).

З жовтня 1994 р. розпочався етап стабілізації та лібералізації економіки. Йому властиві різке уповільнення інфляції та темпів економічного спаду. Фактично вперше було здійснено спробу встановлення цілісної державної економічної стратегії. Дієвість економічної стратегії на цьому етапі істотно зросла, проте сталася значна деформація структури її завдань, що викликало обвальний спад виробництва та загострення структурних диспропорцій. На жаль, у практичній реалізації наведених вище пріоритетів виникли значні труднощі.

Ігнорування структурних чинників інфляції, які перешкоджали її швидкому зниженню до мінімальних значень, призвело до надмірного акцентування уваги економічної політики на антиінфляційних заходах. Обмежувальна грошова політика, як свідчить досвід інших країн, повинна бути згодом замінена на політику стимулювання економічного зростання. В Україні цього не відбулося. Позбавлені тривалий час необхідної для процесу відтворення грошової маси, підприємства почали заміщувати її бартером та зростанням заборгованості. Так, за 1994 - 1999 рр. грошова маса М2 зросла у 45 разів, а кредиторська заборгованість підприємств – більш ніж у 170 разів (табл. 3). Глибока демонетизація економіки сприяла поширенню негрошових розрахунків, розвитку платіжної кризи, дефіциту ліквідних коштів підприємств та труднощів сплати податків, наростанню дорожнечі кредитних ресурсів. За 1991-1999 рр. ліквідна частка в оборотних коштах підприємств (товарно-матеріальні цінності та гроші) скоротилася з 76,6 до 27 %. Між тим частка дебіторів зросла з 4,4 до 67,1 % (рис. 2). Це суттєво погіршило дієздатність приватних суб’єктів економічної стратегії.

Рис. 2. Структура оборотних коштів підприємств на кінець року у 1990 - 1999 рр., %.

Таблиця 3

Динаміка деяких монетарних та фінансових показників в Україні у 1993-1999 рр., разів

Рік

Індекс споживчих цін

М2

Кредитна заборгованість підприємств

1993

102,56

19,28

67,20

1994

5,01

6,67

5,35

1995

2,82

2,13

4,50

1996

1,39

1,32

3

1997

1,10

1,38

1,40

1998

1,20

1,25

1,38

1999

1,23

1,40

1,48

Нерозвиненiсть монетарної сфери i її додатковi деформацiї під час гiперiнфляцiї (на початок 1995 р. понад 40 % карбованцевої маси оберталось поза банками, а за 1995 - І квартал 1996 р. ця маса зросла у 3,5 разу за зростання споживчих цін у 2,8 разу) також призвели до низької керованостi грошової системи, отже - слабкої її реакцiї на традицiйнi для свiтової практики iнструменти економічної тактики. Готівка в обігу, яка безпосередньо не підпадає під засоби банківського регулювання, на кінець 1998 року становила 45,6 % грошової маси М3. Це знизило ефективність заходів монетарної політики, потребувало значно більших регуляційних зусиль, що призвело до наростання негативних наслідків грошових рестрикцій.

Неможливість звуження дійсних господарських оборотів до меж, які диктуються наявним рівнем монетизації, призвела до розпаду системи господарського обігу на незалежно функціонуючі сектори – монетарний (який охоплював готівковий обіг і безготівкові розрахунки) і немонетарний (бартер, взаємозаліки, векселі, неплатежі, прострочена заборгованість). Співвідношення першого і другого секторів у внутрішньому господарському обороті оцінювалося експертами наприкінці 90-х років як 1 : 4. У кожному з секторів діяли власні закони, ціни, критерії ефективності.

З огляду на те, що грошовий обіг обслуговував не більше третини господарського обороту, дедалі знижувалася ефективність монетарних важелів економічного регулювання, деформувалася інформаційна база монетарної політики. Збільшення обсягів реалізованої продукції за рахунок зростання заборгованості, створювало ілюзію пришвидшення обігу грошової маси. Виникла також низка чинників впливу на грошові та валютні ринки, непідконтрольних Національному банку. Децентралізована емісія грошових сурогатів та поширення бартеру обумовили втрату централізованого контролю над грошовим обігом, містили в собі передумови посилення суперечностей між центром і регіонами.

Діяльність банківських установ через високi темпи i непередбачуванiсть iнфляцiї, значний ризик в умовах непевного господарювання фактично опосередковувала перелив капiталу до посередницької сфери зі значною швидкiстю обороту i високими, за умов дефiциту грошей, прибутками. Питома вага довгострокових кредитів комерційних банків суб’єктам господарювання у національній валюті скоротилася з 11,3 % у 1994 р. до 10,6 % у 1995 р. при тому, що реальні обсяги кредитування скоротились на 29 %, а надалі знизилася до 9,9 % у 1997 р. та 9,1 % у 1998 р.

Надмірно висока облікова ставка НБУ, яка за інфляції 20 % на рік у 1998 р. становила понад 60 %, зробила майже неможливим одержання довгострокових кредитів. Значно привабливішим для банків було придбання облігацій внутрішньої державної позики, річна дохідність яких у 1998 р. склала 54 %. Це призвело до того, що банки було ураженої кризою “піраміди” ОВДП у вересні 1998 року. Проте й зниження облікової ставки до 45 % у 1999 р. не привело до адекватного зниження ставок за кредитами комерційних банків. На кінець року середня ставка становила 55 %. Це створило парадоксальну ситуацію, за якої банки, навіть володіючи надлишковими ліквідними ресурсами, не могли надавати кредити через відсутність платоспроможного попиту на них. Зниженню ставки перешкоджали велика маса "поганих" кредитів, неефективність використання яких значною мірою була обумовлена неефективністю економічних стратегій приватних суб’єктів, а також можливість їх надання під високий відсоток для різного роду спекулятивних операцій, що цілком поглинало "надлишок" коштів, оскільки сумарний капітал банків становив менше 5 % офіційного ВВП.

Незважаючи на досягнуту видиму монетарну стабілізацію, в Українi не вдалося побудувати інституційну структуру, яка б здiйснювала ефективний перерозподiл i нормування фiнансово-кредитних ресурсiв. Натомiсть в економiчнiй системi з´явивлася ще низка досить потужних суб´єктiв економічної стратегії, iнтереси яких не збігалися iз завданнями структурної перебудови i якi, власне, своєю дiяльнiстю створювали додатковий iнфляцiйний потенцiал та були загрозою економічній безпеці.

Стався розрив між фінансовим та виробничим секторами економіки, що виявився у надлишку грошової маси у першому секторі за її дефіциту - в другому. Таким чином, державою було фактично втрачено важелі контролю над процесами відтворення виробничого капіталу, тимчасом як фінансова система підприємств була зруйнована і не могла стати фундаментом для здійснення ними самостійної стратегії структурної перебудови.

Таким чином, стратегія цінової та фінансової лібералізації призвела до різкого погіршення показників економічної безпеки, а отже не може бути визнана за ефективну. Досвід перехідних економік показує, що певний результат така стратегія могла б дати за одночасного здійснення суворого контролю за грошовою масою, проте в Україні такий контроль було введено вже в зруйнованій лібералізаційними заходами грошовій системі, коли важелі реалізації стратегії грошових рестрикцій втратили свою дієвість.

У зв’язку з використанням валютного курсу як інструменту антиінфляційної стратегії, за 1994-1997 рр. в умовах грошових обмежень відбулося фактичне подорожчання української валюти втричі (темпи інфляції утричі перевищували темпи зниження курсу гривні). Така політика виправдовувалася значною імпортною складовою у собівартості продукції та запобіганням імпорту інфляції, а також мала на меті зменшити інфляційні очікування. Проте водночас вона поставила вітчизняні та імпортні товари у різні конкурентні умови. Наприклад, у 1998 р., коли гривня подешевшала на 80 %, курс російського рубля скоротився на 300 %. Така розбіжність стала далеко не останнім чинником значного скорочення експорту з України у 1998 р.

Потреба у валютних резервах для підтримання курсу гривні зробила країну заручницею іноземних кредитів. Зокрема НБУ протягом 1998 р. довелось витратити близько 2 млрд доларів для підтримання курсу гривні, через що валютні резерви НБУ скоротилися до небезпечної межі. Тому з 1999 р. Нацбанк здійснив перехід до переважно адміністративних засобів впливу на валютний курс. Загрозливе погіршення зовнішньоторговельного балансу, нестача валютних резервів на утримання курсу та необхідність захисту вітчизняного виробництва обумовили м´яку політику щодо курсу гривні, яка не лише девальвувала за 1999 рік на 48 %, але й навіть вийшла за межі проголошеного валютного коридору.

Фінансова криза 1998 року знизила валютний курс гривні після декількох років його штучного завищення: за період з вересня 1998 по грудень 1999 року він знизився у 2,48 разу. Це відразу ж позитивно позначилося на зовнішній торгівлі товарами: її негативне сальдо, що складало 2584 млн доларів у 1998 році, у 1999 році різко скоротилося (до 482 млн доларів), а у 2000 році стало позитивним (616,5 млн доларів).

За жорсткої грошової політики загострилася проблема балансування Державного бюджету. Значні потреби фінансування соціальної сфери, видатків на науку, освіту, оборону та державне управління завдавали значного тиску на розмір бюджетних видатків. Економічний спад, низький рівень офіційного прибутку та збитковість підприємств, масове ухилення від податків призвели до зниження надходжень до бюджету. Водночас сумарний обсяг податкових пільг сягнув величини, яка дорівнювала доходам Зведеного бюджету.

Орієнтуючись на стратегію фінансової стабілізації, урядовi економiсти проiгнорували важливу роль бюджетного фiнансування в умовах спаду i скорочення децентралiзованих iнвестицiй, приктично відмовившись від цього потужного важеля економічної стратегії. Одночасно зі спадом виробництва вiдбувалось і скорочення планованих бюджетних витрат на фiнансування народного господарства - вiд 63,7 % у 1991 р. до 13,0 % у 1995 р. Це, разом із зменшенням обсягів соціальних програм, різко звузило державний попит як визначальну за одержавленої економіки складову сукупного попиту і зменшило платіжну дисципліну в державних закупівлях, що викликало частковий або повний розрив відтворювальних циклів значної кількості підприємств. Посилення сукупного податкового навантаження, з другого боку, також сприяло зменшенню фінансових ресурсів підприємств і виступало чинником інфляції витрат.

Скорочення бюджетного дефіциту за умов деформованої структури продуктивних сил, забезпечуючи фінансову стабілізацію на макрорівні, призвело до зміщення диспропорцій на мікрорівень, перенесення дефіцитів з державних фінансів до фінансів приватних економічних суб´єктів, зумовивши зростання заборгованості останніх, спад виробництва, погiршення умов життя, руйнування соцiально-культурної сфери, науки тощо, закладаючи пiдвалини довгострокової економічної стагнацiї.

Тимчасом роль стратегії скорочення бюджетного дефіциту в досягненні поставленого перед нею завдання - скорочення темпів інфляції - видається суперечливою, оскільки, як відзначалося, останні залежать переважно від зростання витрат виробництва. За висновком росiйських учених, в умовах спаду виробництва зв´язок дефiциту держбюджету та iнфляцiї є неявним i слабким.

Прагнення збільшення експорту для задоволення потреб у “твердiй” валютi за падiння виробництва i неконкурентоспроможностi складної продукцiї викликало переорiєнтацiю експортної структури на користь первинних галузей, тим бiльше, що попит на їхню продукцiю всерединi країни скорочувався. За даними Мiнстату України, питома вага чорних металiв, руд i концентратiв в експортi вже у 1992 р. зросла вдвiчi, а продукції легкої промисловостi - скоротилася у 4 рази, машинобудування i металообробки - майже вдвiчi. У 1995 р. продукцiя чорної металургiї становила близько 32 % експорту України. До кінця 90-х років цей показник зріс до 40 %.

Формування та утримання за будь-яку ціну стабільних основних макроекономічних показників мало на меті активізувати діяльність приватних економічних суб’єктів, підштовхнути їх до формування та здійснення самостійних економічних стратегій, орієнтованих на довгострокове економічне зростання. Шлях до структурних змін вбачався в прискореному проведеннi роздержавлення i приватизацiї державного майна. Така стратегія, дiйсно, сприяє побудові ринкового середовища, яке базується на приватній власності. Проте на практицi спробу впровадження механізмів ринкового саморегулювання було здiйснено значно ранiше, нiж iнституцiйнi змiни змогли сформувати „критичну масу” ринкових суб´єктiв. У результатi цi механізми сприяли пригнiченню й деформацiї розвитку приватних пiдприємств. Адже приватизація практично не в змозі вирiшити проблем платiжної кризи, демонополiзацiї, iнвестицiй у реконструкцiю виробництва, позитивного перепрофiлювання пiдприємств. Фахiвцi торговельно-промислової палати Російської Федерації в середині 90-х років дiйшли висновку, що "поки що важко розраховувати на те, щоб змiна форм власностi змогла швидко вплинути на досягнення ефективностi, необхiдної в ринковому господарствi". Навпаки, iз виходом пiдприємств з-пiд формального пiдпорядкування державi руйнування системи економiчної координацiї посилюється, оскiльки середовище ринкової координацiї формується значно повiльнiше за лiквiдацiю адмiнiстративного контролю. Первинна приватизацiя, проведена за принципом якнайскорішого роздержавлення власності із застосуванням приватизаційних майнових сертифікатів чи передачі (продажу) трудовому колективу сама виявилася потужним дестабiлiзуючим чинником.

Проведення сертифікатної приватизацiї, на думку її органiзаторiв, мало сприяти утворенню середнього класу власникiв, який мiг би отримувати певну частину суспiльного продукту як дивiденди i був зацiкавлений у стабiльному розвитку народного господарства. Насправдi основна маса населення так і не змогла отримати зиск з одержаних ваучерiв.

Через те, що масована приватизація, яка істотно прискорилась у 1995-1996 рр., здійснювалася здебільшого без урахування необхідності відновлення системи ефективної мотивації, стратегії приватних економічних суб´єктів часто виявлялися недосконалими і нерозвиненими, зорієнтованими лише на близьку перспективу. Статистичні дані свідчать, що зростання кількості приватних підприємств в Україні відбувалося на тлі подальшого падіння виробництва та зменшення інвестицій.

Грошова приватизацiя має два взаємопов´язані макроекономічні наслiдки. З одного боку, вiдбувається позитивний процес “зв´язування” грошей i забезпечення надходжень до Державного бюджету, проте з iншого - кошти витрачаються на змiну форми власностi існуючого пiдприємства, а не на iнвестицiї в нове чи розширення. Оскiльки, купуючи пiдприємство, власник, природно, очiкує максимального прибутку на вкладенi грошi, держава зрештою залишилася з низкою малорентабельних виробництв, якi не користувалися попитом. Зафіксовано численні випадки приватизації основних фондів підприємств фактично за безцінь з наступним їх нецільовим використанням – аж до повного руйнування.

Значним недоліком інституційної стратегії українського уряду виявилася зосередженість лише на змінах власності, тимчасом як формування інститутів узгодження інтересів, структурування приватних економічних інтересів відбувалося надто повільно. З поля зору державної стратегії випала початкова мета - утворення мережі дієвих суб´єктів приватної економічної стратегії. Приватизація дедалі більш відверто розглядалася не як стратегічний напрям, а як один з інструментів політики наповнення Державного бюджету. Тактичні заходи - форми і методи приватизації - в результаті було спрямовано на збільшення кількісних показників, за якими оцінювалася ефективності приватизації. Через фрагментаризацію управління за нерозвиненого ринкового середовища стратегії новоутворених приватних економічних суб´єктів не лише вийшли з-під державного контролю, але й втратили взаємоскоординованість.

Слід визнати, що можливості українських підприємств до самовдосконалення було переоцінено. З одного боку, економічна політика не сприяла акумуляції, мобілізації і навіть збереженню інвестиційних ресурсів, фактично розмивала економічну міць переважної більшості підприємств. З іншого боку, і їхні керівники виявилися нездатними до активних рішучих дій в умовах ринку, що народжується, а приватизаційні процеси не забезпечили створення широкого прошарку ефективних реальних власників засобів виробництва.

Практично не проводилася стратегія зміни технологічної структури, незважаючи на її номінальне внесення до пріоритетів економічної стратегії. Галузеві деформації національної економіки загострилися. Якщо у 1991 р. базові галузі економіки (металургія, хімічна промисловість, енергетика, паливна промисловість) становили 25,6 % промислового виробництва, у 2000 р. – 58 %. Частка машинобудування скоротилася з 30,7 % до 13,2 %, питома вага легкої промисловості – у 8 разів. У другій половині 90-х років найглибший спад переживали галузі, які належать до секторів із високим рівнем переробки. У 1998 році почалося повільне зростання в легкій промисловості, промисловості будівельних матеріалів, у 1999 р. – харчовій промисловості, проте з огляду на глибину спаду в цих галузях (зокрема в легкій промисловості - на 77 % щодо 1990 року), воно поки що залишалося вкрай незначним. Це не створювало стимулів для здійснення довгострокових капіталовкладень. Зростання інвестицій на рівні близько 3 % річних, яке почалося у 1998-99 рр., було, очевидно, недостатнім для докорінної зміни становища.

Постає питання про загальну оцінку ефективності економічної стратегії у 1992-1999 рр. Як було показано вище, протягом цих років відбулося значне погіршення економічної безпеки України з багатьох параметрів. Диспропорції економічної стратегії спричинили серйозні наслідки у соціально-економічній системі. Відбулося зниження ефективності державної економічної стратегії без посилення дієвості приватних економічних суб’єктів. Вже перші роки економічної трансформації заклали підвалини наростання суперечностей державної економічної стратегії та економічних стратегій суб’єктів господарювання, що стало однією з передумов довгострокового конфлікту інтересів у суспільній системі.

Таке становище має дві основні причини. По-перше, під час визначення напрямів та завдань економічної стратегії не було враховано успадкований стан соціально-економічної системи. Я. Корнаї відзначав, що для успішного проведення "шокової терапії" суспільство повинне мати резерви: "гуманітарний" - для здійснення соціальної політики, товарно-виробничий - для "запуску" товарного ринку, валютний - для забезпечення імпорту в разі потреби та кредитний - для підтримки підприємств при входженні до ринку. Жодного з таких резервів в економіці України на початку 90-х не існувало.

По-друге, чинником кризи стала власне економічна стратегія держави. Було нагромаджено істотні суперечності між окремими групами стратегічних завдань: монетарною і бюджетною, монетарною і структурною, бюджетною і структурною, бюджетною і соціальною сферами тощо. Оскільки реформування розпочалося не з перетворення основних виробничих вiдносин - вiдносин власностi, - а iз стимулювання розвитку допомiжних - грошово-фiнансових, це викликало комплексний конфлiкт між суб´єктами iнтересiв у суспiльствi за збiгу їх об´єктiв. Як буде показано в наступному розділі, це призвело до системних диспропорцій, які заблокували потенціал соціального та економічного розвитку.

Дiєвiсть важелiв економiчної політики iстотно обмежувалася перманентною кризою державної влади, яка мала щорiчнi загострення. Така криза характеризується руйнацiєю механiзмiв реалiзацiї державної влади, перетворенням боротьби за владу на важливий чинник еконо



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія