Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Форми оприявленності національної суб’єктивності


Т.О. Козинцева

Сумський державний університет

Стаття присвячена проблемі оприявленності і презентації національної суб’єктивності, де основними формами розглядаються поетичне. Феномен мовомислення та філософії як філософствування.

Ключові слова: національна суб’єктивність, національна самоідентифікація, філософування.

Національна ідея, національний дух, національна ідіоматичність - досить поширене понятійне розмаїття, яке віддзеркалює наукову зацікавленість проблемою визначеності національної специфіки, або так званої національної суб’єктивності.

Поняття суб’єктивності віддзеркалює повноту, безпосередність, унікальність, самовизначеність одиничності, частковості. Для Г. Гегеля суб’єктивність є можливістю, потенцією абсолютного духу, котра накладається на поодинокість і у такий спосіб отримує свою безпосередню визначеність. «Держава ... має своїм змістом і абсолютною метою суб’єктивність, що володіє знанням.» [1, 350]. Таким чином, якщо під такою одинокістю розуміти такий цілісний організм як націю, то в якості суб’єктивності виступає «національний дух», котрий знаходить свій адекватний вираз в державі.

Суб’єктивність не розглядається, в даному випадку, як еманація трансцендентного у реальне, конкретне тіло нації. Поняття національної суб’єктивності віддзеркалює двоїстість процесу утворення власне національного. Нація не є тільки суб’єктом національної творчості, але вона й об’єкт цієї творчості. Коли вона творить національне культурне поле, у такий спосіб вона творить й саму себе. Відчуття національної суб’єктивності є відчуванням нацією себе як тотальності, цілісності, це рівень «для-себе-буття» етносу.

Процес становлення ідентичності має амбівалентну природу, котра спрямована і на окрему людину, і на конкретну спільноту. Питання полягає в тому, як окремій людині розмежувати дії цих сфер, що визначити як пріоритетне. Це питання, що знаходиться в площині вирішення проблеми співвідношення загального та одиничного. Стверджуючи себе як істоту перш за все національну, людина знаходиться лише на першому з можливих етапів само ідентифікації, визнаючи свої духовні, моральні, релігійні, практичні зв’язки із спільнотою. Процес самоідентифікації, самототожності нації не може також здійснюватися на рівні цілої спільноти. На рівні форми самоідентифікація нації реалізується в державності. Але у відношенні сутнісної самоідентифікації - ця проблема вирішується тільки на рівні особистості, на рівні «атомарної» виявленності національної суб’єктивності. Ми тільки тоді в змозі найбільш повно реалізувати себе як особистість, коли можемо реалізувати себе як особистість, котра віддзеркалює специфічно національне. «Істинним носієм (суб’єктом) національності треба визнати не народ, не плем’я, не етнічну групу, а людську особистість, що диференціюється в процесі культурного розвитку» [4, 20].

Нація як цілісність тільки тоді може забезпечити власну ідентифікацію, коли вона здійснить ідею самої себе. Такого роду аналогія є доцільною і щодо конкретної людини. Виявляючи в собі потенції, які віддзеркалюють істинність і покликання людини, можна здійснити ідентифікацію не на рівні належного, що протистоїть мені і не на рівні існування, а на рівні моєї істинної буттєвості, де належне та існуюче співпадають в акті діяльності, в царині, де здійснюється життя. Для того, щоб мав місце процес самоідентифікації, самототожності нації, необхідно виявити «ідею» цієї нації, те, що може бути її «покликанням». В іншому випадку нація привласнює собі ті смисли, які для неї є чужорідними і як наслідок, ведуть до виродження або накидаються їй з боку іншої нації, що також є згубним.

Визначаючи специфіку національної суб’єктивності як такої, автор доходить висновку, що як процес власне організації національної суб’єктивності, так і форми її презентації мають співпадати. Це стосується як внутрішньої організації (у співвідношенні чуттєво-емоційного, інтуїтивного і раціонального, понятійного), так і зовнішньої оприявленності національної суб’єктивності. До таких форм, на думку автора, відносяться : поетичне як таке, процес мово мислення та філософія як філософствування.

Е.В. Волкова зазначає, що, аналізуючи поезію, Г.В.Ф. Гегель однією із її визначальних характеристик вважає стан духу, що характеризується залученням до субстанціональних начал життя [5, 356]. Однак, ці субстанціональні начала й принципи не є в дійсності чимось абстрактним, вони репрезентуються конкретними явищами і подіями, полишаючись при цьому не до кінця визначеними, вираженими. Є якісь «ледь-ледь», які не фіксуються в понятті, але присутні в національній суб’єктивності і роблять її унікальною, особливою. Звертання до такого роду знання, яке утримується в поетичних образах, не є виразом архаїчного мислення. Це світосприйняття, яке стоїть поряд з понятійною формою осмислення сущого. Така форма надає можливість безпосереднього відображення дійсності через систему образів, метафор, алюзій, що віддзеркалюють суще в його життєвій безпосередності. Поетичне і як рід мистецтва, і як форма оприявленності сущого утворює «нову реальність», в полі якої виникає можливість ідеального переживання буття. В процесі такого ідеального переживання людина ідеальним образом відтворює свої етичні, естетичні, аксіологічні настанови. Це один із засобів збирання і утримання суб’єкта в єдності всіх його можливостей здійснення. Тобто потенційна нескінченність здібностей людини, нації стає ідеальною актуальністю. Якщо поезія - це вітальна функція культури, то поетичне - це засіб засвоєння дійсного, це саме життя, принцип його організації. Через поетичне утворюється ноуменальний світ свободи суб’єкта. Поетичне несе на собі всі ознаки ініціації, залучаючи людину до досвіду, який закладений у минулому. Саме завдяки такого процесу ініціації суб’єкт може виявити певні художні коди, які пов’язані з міфологічною структурою національної свідомості. Через певні форми виявлення поетичного, можна вийти на деякі інваріанти художньої оприявленності дійсності.

Окрім поетичного інваріанти, певні міфологеми і філософеми фіксуються в феномені мови як формі прояву духовного життя нації. Національна мова, позбавлена природного розвитку, веде до деградації поетичної діяльності, а загалом і наукової. «Автоматичний» апарат, що лежить в основі національної творчості і зберігає необхідну для неї енергію - це рідна мова, що сягає певної висоти розвитку і робиться органом вищої думки, при неодмінній умові, що б в той же час вона не переставала бути органом думки щоденної, знаряддям дрібного, повсякденного обміну» [4, 344].

Однак, це стосується не тільки і не стільки мови в її лінгвістичному вимірі, скільки мови, яка віддзеркалює суттєві характеристики культури. Тобто (за Дерріда та Фіхте) «можна не говорячи звичайною німецькою мовою, говорити сутнісною німецькою. Той, хто говорить простою німецькою, може говорити мовою тіні» [2, 60]. В цьому випадку мова набуває характеру метафізичного. Це не просто мова побуту, а мова духу, мова, яка має трансцендентну природу. Саме через еволюцію національної мови можна говорити про перспективи розвитку національної культури. Мова будує нову реальність, яка дає змогу окремому суб’єкту (людині, нації тощо) відтворити і утримати ті вічні смисли, які виявляють повноту буття (М. Мамардашвілі), цілісність, тотальність. В сучасних вітчизняних дослідженнях така характеристика мови фіксується в поняттях «мовної ментальності», «мовомислення». Мовомислення визначається як «пошукова, спрагла проникнення в сутність речей мисль, що протинає, «опромінює» собою цілісність національної культури, вносячи в неї таким чином самосвідоме начало (і тим тільки і роблячи цю культуру «мовною, артикульовано-врозумливою «для інших»)» [3, 121].

Але на певному етапі розвитку будь-яка нація має не тільки зберігати, утримувати, пам’ятати певні інваріанти власної національної суб’єктивності, але і здійснювати на найвищому рівні їх теоретичний аналіз. Саме в такому випадку потрібно звертатися до філософії як філософствування, яка інтегрована в реальний процес буття конкретної нації і надає можливість вищого рівня теоретичного осмислення. Це надає можливість «збирання» власного існування в точку наповненого буття, буття, зібраного повністю, як моменту, миттєвості, передбачених і загаданих власним існуванням. І в цьому випадку - це не просто переслідування певної, самостійно поставленої мети (що найчастіше є зовнішньо-абстрактним, формальним, не сутнісним), а є метою, що узгоджена суб’єктом як універсамом і оточуючим, як універсамом, тобто це - діалог, спілкування, «співробітництво» щодо реалізації вже не зовнішньо-покладених цілей, а того, що є суб’єкт як цілісність, тотальність.

Існування нації в помежевому стані, деякою мірою у стані маргінальності (наприклад, українська нація, що співіснує з декількома культурами) веде до експансії часто несумісних потоків реальності. Певна «невкоріненність» цих потоків призводить до інфляції сутності. В зв’язку з цим українське як специфічно національне не може виявити себе «позитивно», утриматись як мовомислення. Звідси і звертання до витоків національної культури в її самоочевидностях, до традиції філософствування, яка відбиває національне в його суттєвих характеристиках. Власно національне, унікальне, своєрідне можливе яке таке лише при утриманні в національному всезагальних моментів, тобто для того, щоб стати дійсно «історичною» (за Гегелем) нація повинна входити в загальний історико-культурний процес універсальними моментами своєї буттєвості.

Пошуки національної самоідентифікації, встановлення самототожності завжди пов’язані з критичною рефлексією щодо засад свого буття, утримання національного на рівні всезагального. «Самовизначення, самоототожнення нації завжди має форму філософії, яка від того, що вона краще репрезентована тією чи іншою нацією, все ж має те чи інше відношення до універсальності філософської сфери» [2, 45-46].

Філософія завжди обтяжена, визнає це вона чи ні конкретними, емпіричними формами світосприйняття, світовідношення, які сформовані під впливом реального процесу життя конкретного етносу. Саме в філософії національне здійснюється як власне національне, як національне за сутністю. Однак в процесі розгортання своєї сутності, націонал-філософізм виявляє амбівалентну, суперечливу природу. З одного боку, має місце унікальність, неповторність, одиничність, з другого - ця унікальність намагається перейти в універсальність, стати всезагальною для всіх, обов’язковою. «Суттєво-філософський націоналізм (а таким є кожний націоналізм) не хоче бути ні етноцентризмом, ні політикою, але хоче бути космополітизмом» [2, 60]. При всіх позитивних моментах, які презентуються націонал-філософізмом, необхідно завжди мати на увазі його іншу сторону - можливість перетворення на нацизм.

Таким чином, на будь-якому етапі створення, утримання та теоретичного осмислення національної суб’єктивності, що презентується через поетичне, мовомислення та філософствування завжди є небезпека фетишизації або чуттєвого, або раціонально-понятійного.

Література

Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук в 3-х тт. / Г.В.Ф. Гегель. - Т.3. - М., 1977. - 471с.

Деррида Ж. Национальность и философский национализм / Ж. Деррида // Московские лекции - 90. - Свердловск: Изд-во УРО АН СССР, 1991. - С. 43-62

Забужко О. Філософія і культурна притомність нації / О. Забужко // Сучасність. - 1994. - № 3. - С.117-128

Овсянико-Куликовский В. Что такое национальность? // Украинский Вестник - К., 1906. - №1-14

Волкова Е. В. Поэтическое и прозаическое в эстетике Гегеля / Е. В. Волкова // Философия Гегеля и современность. - М.: Наука, 1973. - 431 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць