Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Філософія як знання у персоналізмі олександра кульчицького


Р.М. Вербова

Львівський національний університет імені Івана Франка

У статті здійснений аналіз філософських засад персоналістської доктрини Олександра Кульчицького. Визначено роль і значення людини у структурі філософського знання. Окреслено персоналістське осмислення особливостей людського буття. Виокремлено проблему самоідентифікації українського персоналізму як модерного напряму європейської філософії.

Олександр Кульчицький - український мислитель-філософ, учений, педагог, який залишив багату філософсько-наукову спадщину. Його ім’я було незаслужено викреслено з пам’яті українського народу і сьогодні мало кому відоме, хоча сам вчений був справжнім українським інтелігентом. Саме в його філософському доробку проблема людини, особистості, її духовний світ посідають центральне місце. Творчість О. Кульчицького, а особливо його візії стосовно особи і особистості, ще донедавна були невідомими для широкого українського загалу і тому потребують наукового дослідження. Цим і обґрунтовується актуальність теми даної статті.

У статті зосереджена увага як на виокремленні персоналістських ідей у філософії О. Кульчицького, так і на розгляді його постаті в українській філософській культурі як дослідника української філософії, антропології, характерології, етнопсихології. “Повернення” вченого в Україну відбулося кілька років тому завдяки сучасним філософам - І. Бичку, А. Карасю, Конверському, А. Лою. Перші наукові розвідки творчості О. Кульчицького - це, зокрема, збірник наукових праць “Українська душа” (1992 р., передмова Храмової), наукові повідомлення у збірнику “Філософсько-антропологічні читання” з нагоди 100-річчя від дня народження О. Кульчицького (1995 р.). Особливий інтерес становить праця вченого “Основи філософії і філософічних наук” (1949 рік), яка вперше видана за межами рідної землі і лише у 1995 р. прийшла до українського читача. Львівський вчений Анатолій Карась упорядкував матеріали рукопису цієї праці, здійснив наукову редакцію і у передмові фактично вперше ознайомив сучасного читача з філософською творчістю професора О. Кульчицького.

За межами України велику роботу щодо зібрання і вивчення наукової спадщини вченого здійснила доктор Бянка Єржабкова. Дослідником творчості О. Кульчицького є його учень Кирило Митрович, завдяки якому вийшла в світ 1985 року філософська й етнопсихологічна синтеза праць вченого під назвою “Український персоналізм”.

Метою статті є розгляд та осмислення філософії як знання у персоналізмі О. Кульчицького, виявлення того нового, що вніс вчений в українську і європейську науку. Поставлена мета передбачає й зумовлює розв’язання таких дослідницьких завдань: з’ясувати дефініції персоналізму в філософії О. Кульчицького, виокремити оригінальні аспекти досліджень українського персоналіста, встановити роль, значення філософії особи О. Кульчицького для української філософії.

О.Кульчицький належить до тих осіб, персональність яких залишається духовним доробком для нащадків і кличе до діалогу й бесіди. Тим більше, що його філософська творчість розкривалася поза ідеологічним тоталітаризмом радянської України і водночас є органічно пов’язана з питаннями українського культурного виживання.

Філософські засади творчості О. Кульчицького складалися під впливом двох основних факторів: глибокого вивчення західноєвропейської культурної спадщини і перейнятості призначенням людини. У центрі його зацікавлень - проблеми філософської антропології в аспекті власне української духовно-культурної дійсності. Він прагнув тлумачити суть людської особи з огляду на її походження, прагнення й самоствердження, що дає підстави кваліфікувати його погляди як український персоналізм [2, 17-18].

Основною засадою в концепції та й громадянської позиції вченого було переконання, що філософська думка є заглибленням і сукупністю тих суттєвих знань і вартостей, які необхідні для повного самоусвідомлення людини й цілої спільноти. До цих загальнолюдських цінностей долучається в його концепції низка специфічних українських чинників, які творять духовну структуру української людини з її спільними історичними рисами та її персональними спрямуваннями. В такій настанові знаходимо його стале наголошування вирішального значення персональної долі кожної людини та необхідності повного вияву сучасної української людини, що й має бути запорукою збереження й повного розквіту українського народу в колі європейських народів.

До теоретичних, філософських аспектів персоналістичної концепції належать основні праці й студії О. Кульчицького про психічну структуру людини. В основному він звертався щодо цього до німецьких психологів Штерна та Лерша. У філософській площині він використовує погляди М. Шелера й француза Е. Муньє. В них черпає він духовні підвалини й засади персонального вивершення самосвідомості людини. На перше місце тут висуваються стремління до розуміння основних вартостей - правди, добра, свободи, абсолютного буття, - які визначають відношення людини до світу, буття, історії та спілкування з іншими особами.

Світоглядні, теоретичні, методологічні засади О. Кульчицького формувалися під впливом структурної психології, праць А. Бергсона, М. Гартмана, Е. Муньє, М. Шеллера. Та головним джерелом його філософствування стали погляди І. Канта й Г. Сковороди, глибоке осмислення історії і культури України [3, 159].

В І. Канта він находить два основні принципи філософського думання: критичний раціоналізм та антропологічний підхід до всіх питань філософії. Критичний раціоналізм є історичним вивершенням грецької філософської традиції та модерного уточнення можливостей і меж розуму. Така концепція розуму є рівночасним збереженням чисто раціональних, категоричних вимог разом з критичним осмисленням практичних вимог відчуття основних вартостей: добра, краси, свободи. Ці вартості виокремлені І. Кантом у своїх “постулатах практичного розуму” та теорії оцінки, але вони сягають ретроспективних вимог інтелектуальної інтуїції - споглядання абсолютних ідей в концепції Сократа. В новітньому трактуванні цей комплекс критичного розуму можна сформулювати як поєднання розуму й серця - за Б. Паскалем, М. Шелером і українцем Г. Сковородою - на що часто покликається О. Кульчицький. Найважливіше, що в І. Канта, така концепція вивершується в пізнавальній та моральній автономії людини, а така концепція є основою персонального та суспільного життя нашої доби, в противагу до тоталітарних, колективістських, ідеологічних спрощень суті людини, проти яких загалом та в донедавному українському контексті, боровся професор О. Кульчицький.

Антропологічний підхід І. Канта, тобто вимога виходити в розгляді філософських проблем з структурних даних людини та структурних пов’язань людини з історичним та космічним довкіллям, дала йому підставу до структурного аналізу нашарувань та ієрархічної побудови можливостей і прагнень людини. Такий підхід суголосний з німецькою структурною психологією та з структурною метафізикою Гартмана. Вершиною такої структурної схеми людини й буття взагалі є духовна сфера буття й вартостей, в площині якої вирішується доля людини й спільноти людей.

До основної філософської концепції людини О. Кульчицький долучив аналіз українських етнопсихологічних та історично-культурних складників, що й вело його до розуміння специфіки української культурної традиції та до плекання традиційних українських вартостей в боротьбі за збереження української людини та української духової спільноти. Ці складники знаходив він у дуже оригінальному аналізі етнопсихологічних умовин створення української духовності, починаючи від географічних умов, через соматичні стимули, історичні політичні й культурні умови, в яких формувалась українська душа. Ці досліди з’ясовує він у студіях поглядів Г. Сковороди, І. Франка, Т. Шевченка, як віддзеркалення свідомости й сумління українського народу в самоідентифікації у сучасну добу [3, 8].

Наводячи різні визначення філософії (Платона, Арістотеля, Канта, Г егеля, Вундта, Віндельбанда, Шеллера), О. Кульчицький розглядав її як світоглядне універсальне знання, спрямоване на осягнення загальності і сутності буття. Мету філософського мислення він убачав в охопленні позаявищної суті світу, що постає із прагнення виявити під зовнішньою маскою природи приховану внутрішню єдність світу й душі. Філософія має багато спільного з науковим характером розумової творчості, але вирізняється предметом і способом здобуття своїх знань, є не наукою, а знанням, філософія є найглибшим і найширшим знанням, покликаним пізнати узагальнення всього, тоді як основною властивістю окремих наук постає спеціалізація, чітке розмежування ділянок дійсності та груп явищ, які та чи інша наука досліджує. Як знання, спрямоване “на щось”, а не знання “про щось”, філософія є іншою формою знання, яка рівнозначна окремим наукам, певною мірою відповідає їм усім загалом, але водночас й протистоїть їм. Не може бути філософія строгою наукою ще й тому, що цінується не за висновки та твердження, а за прагнення до загального пізнання, інтелектуального змісту, що поєднується з дійсністю як істинним покликанням людини, де не існує “єдино правильної теорії”, котра б прагнула встановити істину в останній інстанції [5, 160]. Головним тут постає не просто досягнення істини, а утвердження правди як ідеалу внутрішнього універсалізму людства на противагу холодному космосові. З точки зору О. Кульчицького, філософія є світоглядним універсальним знанням, спрямованим на тотальність і сутність буття, “вартістним шляхом і способом життя”. В контексті такого розуміння філософії філософські знання поділяються на онтологію, гносеологію, аксіологію та філософську антропологію, яким передує логіка й психологія.

Вчений класичного типу, О. Кульчицький вважає логіку й психологію підґрунтям для становлення й перетворення світогляду, підвалиною для формування людської особистості. Вбачаючи за сухими логічними формами живий пульс духовності, особливу увагу він приділяв дисципліні думки, наголошував складність І неоднозначність гносеологічної проблематики суб’єкт-об’єктних відношень у зіставленні логічних процесів, активну природу мислення. В самому мисленні вирізняв зміст та акт мислення, де перший вивчає логіка, а другий - психологія, котра досліджує те, “як людина думає”. У психології спирався на ідеї та понятійно-категорійний апарат, вироблені німецькими психологами середини XX ст. Водночас О. Кульчицький окреслив своє розуміння характеру психічного життя, психічних явищ і психічних цілей як єдності свідомого й підсвідомого, природи свідомості та її відмінності від психічних діянь. На його думку, свідомість відрізняється від психічного тим, що вона проходить через самоусвідомлення, нагромадження психічних явищ навколо “Я” [3, 161].

О. Кульчицький пропонує, розглянути українську людину в її соматичних даностях, наскільки вони мають зв’язок із психічними особливостями (маємо на думці в першій мірі расові чинники) - в її конкретному географічному просторі, у виповненому історичними подіями часі її історичного бування, в притаманних для неї формах суспільного життя, в її культурному бутті, - беручи одночасно до уваги не тільки впливи всіх цих оформлюючих чинників на свідоме психічне життя й свідому психіку українця, але, згідно з розвитком сучасної доглибинної психології, втягаючи в коло міркувань ще й несвідому, так звану “глибинну” психіку української людини.

Геопсихічний чинник формування психіки українського народу є, отже, як бачимо, одним тільки із багатьох в генезі української душі. Його вплив можна оцінювати, як вважав вчений, тільки синтезувавши і всі найможливіші чинники. Іншими словами, у своїй роботі “Геопсихічний аспект в характерології української людини” Кульчицький розглядає не фактичні, витворені геопсихічними впливами прикметності української душі, а напрямок і спосіб дії геопсихічних впливів на українську душу. Варто зазначити також і те, що хронологічні рамці студій обмежені 1917 р.

Тому і досвід періоду національного піднесення і падіння України став для О. Кульчицького світом його внутрішнього переживання й осмислення шляхів самоздійснення людини. Потреби самоздійснення оголилися передусім у тому що традицією української рефлексії називалося спонукою самопізнання. Від сковородинського “пізнай себе”, шевченківського “якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя” - до осуду Миколою Хвильовим та Євгеном Маланюком облуди “малоросійства” - все це був пунктир духовно-практичного освоєння людського призначення в умовах української дійсності. Нервом цієї ж дійсності стало усвідомлення того, що її розгортання відбувається у саме замкненому колі провінційності, колі з якого вилучена можливість як тика, як онтологічний фактор буття взагалі й життя людини зокрема. Склалася ситуація, в якій бути українською людиною означало втрату можливості повної й вичерпної самореалізації [2, 18].

О. Кульчицький добре розумів безперспективність втрати людиною можливостей свого природного самоздійснення і серцем сприйняв дух гідності й національної гордості. Крізь усю відому його творчість проходить занепокоєння причинами української політичної поразки і вболівання за майбутнє звичайної людини, народженої у світі такою, якою вона є. Для нього почуття національної гордості - „корінь і основа всього”, що визначає можливості особи здійснитися, будучи собою.

Осягаючи людину та її долю, професор О. Кульчицький нагадує нам пересторогу Г. Сковороди: “Хочеш ти царем бути? Май серце царське”, і запитує у праці “Мойсей як проблема взаємин народу й просвітництва”: “Чи мати серце царське лежить у спроможностях української вдачі - української душі? - ось чергове питання Вашим сумлінням ...” [3, 54].

Таким чином, О. Кульчицький викристалізовує інтелектуальну потребу окреслення не просто природи національної гордості чи української вдачі, а іманентну для людського поступу проблеми самобутності й тотожності особи, здатної до творення позитивної новизни. Іманентність полягає в тому, що поступ людства відбувається інтелектуальними засобами самопізнання, в основі якого з’являється проблема тотожності. Остання виникає через принаявність часово-просторового контексту життя і пов’язана з несенням особою відповідальності за дію.

На думку О. Кульчицького, “здатність відповідати за дію залежить передусім від двох причин: наявності самосвідомого народу як умови розумової рефлексії для особи і від рівня самопізнання особою свого “Я”, виявлення власного самобуття” [3, 52].

Характерно, що проблеми, які досліджує О. Кульчицький та методологія дослідження, були спільними для всієї європейської філософії XX століття. Особливого звучання вони набули в екзистенціалізмі та персоналізмі. Наприклад, Е. Муньє говорить, що “особа реалізується, пізнається у дії” [4, 145]. Акцентування на потребі української тотожності і самовиявлення української душі було лише окресленим фрагментом європейського інтелектуального дискурсу проблеми кризи тотожності особи і неприйняття уніфікуючої однаковості людей у теорії і практиці XX століття. Засторогу перед такою тоталітарною практикою знаходимо у творчості Д. Джойса та Ф. Кафки, а в Україні - у М. Куліша, М. Хвильового.

Природа особи цікавила О. Кульчицького як з погляду універсальності, так і з погляду унікальності. Засади універсальності він завбачив у природі існування вартостей, а унікальність тлумачив крізь призму сковородинівського самопізнання і покликання особи, яка існує в реальності лише для неї притаманних можливостей.

Він, як і Ю. Шевельов, міг би сказати, що “ми можемо бути сильні тільки вмінням включити себе у світ... І повести його за собою. Це робить тільки Ідея. Ідея виростає із схрещення традиції і самобутності з добою і простором” [5, 21].

У поєднанні персональної потреби самотворення з політичним змістом виникає трагічна суперечність епохи в цілому і, зокрема, української дійсності. Йшлося, власне, про умови збереження природного українського самобуття з принаявними в ньому мовою, естетикою, культурою, моделлю бачення тощо. О. Кульчицький у своїй творчості послідовно навернений до осмислення буття саме “української людини”. Це осмислення він здійснює у контексті сучасної європейської історіософії особи і найбільше наближається до персоналістського напрямку. Він, зокрема, пише, що остаточне визначення сучасного “персоналізму”, як напрямку філософії, неможливе, бо, як правильно твердить Е. Муньє, „немає одного одноцільного напрямку персоналізму - існують тільки доволі різні “персоналізми” різних мисленників... . Їхньою спільною рисою є зосередженість уваги на дослідженні “людської особи” [4, 38].

Це дозволяє трактувати філософську спадщину Олександра Кульчицького як український персоналізм. Молодший колега і дослідник творчості

О. Кульчицького професор К. Митрович ідентифікує доробок вченого, його концепцію - як персоналізм.

Як зазначає у вступній статті до збірника “Олександер Кульчицький. Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна синтеза” К. Митрович, “свої персоналістські світоглядні засади О. Кульчицький активно зреалізовував у громадсько-суспільній праці і всюди, й завжди робив передусім основну, муравлину працю, причиняючись як до концептування дії так і до виконання” [3, 43]. Тут він теж ставив до послуг свою надзвичайну здатність до нав’язування контактів, до приєднування співробітників та прихильних сил. Це запам’ятали напевно студентські круги з Університету, це знають молодечі організації, з цього користали Університет, українські церковні установи й політичні інституції. В українських, німецьких, французьких колах, Олександр Кульчицький був відомий як українська людина, що мобілізувала сили для українських справ в діаспорі та на Україні. Одним із таких світлих прикладів мобілізації нам прихильних сил може бути акція за визволення Блаженнішого Патріарха Йосифа, акція, якої амбасадором він був в першій мірі: сотні підписів академіків, професорів, послів, сенаторів та визначних діячів Франції і Німеччини зібрано завдяки його зв´язкам і особистим відвідинам в 1961-62 роках. Подібно можна б навести акції в користь Університету, Української Національної Ради та інших студійних чи релігійних імпрез і починів, де він з посвятою талану й часу виказався успішним та цінним партнером чужинецьких чинників з українського боку. А про ініціативи й творчий вклад в українське життя вже й годі було б вдаватись до вичислювання. А при цій левиній долі в подібних акціях, він завжди бажав залишитись одним із тих, які були причетні до справ, бо залежало йому на тому, щоб громада була цілістю свідомих особистостей і носила ознаку зрілої громади: „особи осіб, - як він любив казати, - а не виїмкових і епізодичних подвигів” [3, 7].

В цьому він продовжував традицію історичних постатей новітнього становлення української національної спільноти й недаром так радо в цих постатях шукав скупчення, кристалізацію української культури, української спеціфіки, яку він досліджував в своїх етно-психічних фахових дослідах не поминаючи теж недоліків, які виявлялись у цьому відношенні.

Культуроморфні чинники формування психічного життя української людини О. Кульчицький виводив із “європейського культурного кола”, сфери західної духовності як “межового” й перехідного розташування між європейським Заходом та азійським Сходом. У виявленні глибинно-психічних чинників формування психіки української людини О. Кульчицький спирався на ідеї комплексів і персонального підсвідомого Фройда та Адлера й психологію “колективного підсвідомого” Юнга з її теорією архетипів. Він доходив висновку, що для психіки кожного поневоленого народу, яким був і український народ, властивий “комплекс меншовартості”[5, 35]. Стосовно української спільноти він проявляється як компроміс кривди, пробуджуючи тенденцію до “надолуження”, “надкомпенсації” або до етично-ідилічного мрійництва з його вірою у прихід “романтичного царства правди”, братерства та ін. Вказуючи на негативний вплив шарів підсвідомого з боку персонального комплексу “меншовартості”, який порушує рівновагу індивідуального й збірного життя, О. Кульчицький звертає увагу на позитивні прояви колективного підсвідомого, успадкованих тривалих слідів надперсональних складових, повторюваних слідів (переживань) людських спільнот і реальних груп. Стосовно психіки українського народу - це надзвичайні насичення “духом землі”, злеліяних в переживаннях і досвіді хліборобських архетипів (добра Земля, Деметра, Мати Природа). В цілому, доходить висновку

О.Кульчицький, український тип характеру з його розвинутою сферою почуття, серця, зверненням на себе функцій переживання й бачення (волі) належить до кордоцентричного персоналізму, націленого на життя особи не у світ, а у власне єство. Цей тип має бути збереженим, але доповненим вольовою поведінкою особи. Роль українців у подоланні кризи сучасної культури полягає в тому, що, пізно ступивши на арену світової історії, вони мають можливість поєднати найкращі духовні засади й тенденції західної духовності з азіатського споглядальністю й настановою на внутрішню самість людини.

Отже, Олександр Кульчицький своєю персоналістською концепцією людини, своєю прив’язаністю до специфіки української культури, своїм культом свідомої особистої та спільної дії, залишається прикладом ролі українського інтелігента, ширше - української інтелігентної людини, в нашому сучасному суспільному житті.

Література

Бойко В. Творча спадщина Олександра Кульчицького в українській філософській думці. Автореферат на здобуття ступеня кандидата філософських наук - Київ: Київський університет імені Тараса Шевченка, 1998. - 17 с.

Карась А. Олександер Кульчицький: до питання про український персоналізм//Філософія. Історія культури. Освіта: Доповнення і повідомлення III Міжнародного конгресу україністів. - Х.: Око, 1996. - 408 с.

Кульчицький О. Український персоналізм. Філософська і етнопсихологічна синтеза. - Мюнхен - Париж, 1985. - 192с.

Муньє Э. Манифест персонализма: Пер. с французкого. - М.: Республика, 1999. - 559 с.

Огородник І.В. Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник/ За ред. М.Ф. Тарасенка. - К.: Либідь, 1997. - 328 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць