Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Києво-могилянська академія на перетині культурних традицій


І.І.Мозгова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

У статті аналізується проблема співвідношення західної («світської») і східної («релігійної») традицій у культурно-освітній діяльності Києво- Могилянської академії.

Велике значення для розвитку освіти в Україні у XVII-XVIII ст. мала діяльність Києво-Могилянської академії. Незважаючи на дослідження в цій царині, виконані такими авторами, як С. Голубєв, М. Максимович, М. Петров,

Хижняк, Л. Алексієвець та інші, проблема змісту й спрямованості освітнього процесу Академії все ще залишається малодослідженою.

Уже засновник Академії (тоді Колегіуму) Петро Могила прагнув перетворити її на заклад європейського типу і закріпити досягнуті результати шляхом отримання офіційного права вищого навчального закладу. Проте через протидію короля Владислава IV (1632-1648) він не зумів реалізувати цієї мети. Польський король ще у 1635 р. видав розпорядження, що передбачало фактичну заборону українцям і білорусам навчатися у вищих класах: «В Київских і Віденських школах дозволяємо також учитись неуніатам по-грецьки і по-латинськи, проте, щоб учили гуманістичні науки, але тільки не вище діалектики і логіки» [5, 200]. Визнати Колегію вищим закладом означало дозволити їй викладати богослов´я, готувати освічених борців проти католицького наступу, а влада не могла на це піти.

Тоді на захист своєї вищої школи стало козацтво, яке покладало на неї великі надії в боротьбі за духовне відродження у своєму краї. Під час Визвольної війни 1648-1657 рр. у міждержавних договорах поряд з іншими важливими питаннями незмінно були присутні статті про Колегію. Так, у текстах Зборівського (1649) і Білоцерківського (1651) договорів стверджувалося: «Колегія Київська повинна залишатися при колишніх правах, відповідно до стародавніх привілеїв».

У 1658 р. гетьман Іван Виговський (1657-1659), сам вихованець Могилянського колегіуму, розірвав договір з Московією і підписав з посланцями короля Яна II Казимира (1648-1668) Гадяцький трактат (10.09.1658), за яким заклад отримав статус вищої школи, тобто Академії. У 3-й статті трактату відзначалося: «Старожитні церкви, монастирі з усіма своїми господарствами мають бути повернені козакам. А щоб вони не були під світським завідуванням (тобто, щоб тут не було професорів і студентів з аріанських, кальвіністських та лютеранських сект - І. М.), то хай мають для себе свої Академії й науки, архіви та друки». Крім КМА мала бути ще й друга Академія на тих самих правах і застереженнях, яку козаки учинятъ, де захочуть. Тобто іншу «Академію в Києві дозволяє його королівська величність мати, яка такими прерогативами і свободами може захищатися, як Академія Київська» [8, 233]. Дозволялося відкривати гімназії, колегії, школи і друкарні, скільки їх треба буде, друкувати всілякі книги, крім супротивних релігії і тих, в яких ображається особа короля та його маєстат. Але після відставки гетьмана Івана Виговського спроби домогтися для права в Україні вищого навчального закладу тривалий час були марними.

І тільки у 1670 р. ці права були підтверджені в угоді, підписаній гетьманом Михайлом Ханенком (1669-1674) з королем Михайлом Вишневецьким (1669-1673). За сприяння гетьмана Івана Мазепи (1687-1709) і митрополита Варлаама Ясинського посли Академії отримали нову царську грамоту від 26.09.1701, що нею підтверджувалася попередня царська грамота від 1694 р. про надання Академії статусу вищого навчального закладу.

Правда, більшість дослідників одностайна в тому, що вже за життя Петра Могили, прихильника західних форм навчання, Колегіум був «першим українським вищим навчальним закладом» з високим рівнем освіти і що «вище такої освіти навряд чи могло що-небудь бути і в Європейських тодішніх училищах» [7, 115]. Сучасники завжди сприймали Академію саме як вищий навчальний заклад. Не випадково, перебуваючи у 1630-х рр. у Києві, французький інженер і картограф Гійом Ле Вассер Сієр де Боплан (бл. 1600-1673) відзначав у своїй книзі «Опис України» про Київ, що в ньому «русини грецького обряду мають приблизно десять храмів, вони їх називають церквами. Одна з них знаходиться біля ратуші. При ній є Університет, або Академія. Цю церкву називають Братською» [6, 20]. Подібно оцінювали Академію як Університет польський дипломат Войцех Мясковський (пом. 1650) і західний історик Жан-Бенуа Шерер (1741-1824) [14, 23]. Такої ж позиції дотримувалися вітчизняні діячі, серед них - Лазар Баранович, який у 1671 зазначав щодо Братського монастиря, що «в нем же Божественных письмен училище, из него же премудрыя Церкви нашей веры выходят люди на оборону» [12, 24].

Професори Києво-Могилянської академії покінчили з однобічною орієнтацією вітчизняної освіти на візантійське «благочестя» і почали переосмислювати, засвоювати і використовувати кращі досягнення всієї тогочасної духовної культури, передусім західної. Відповідно до вимог вищого навчального закладу та потреб суспільного розвитку, КМА прагнула широко використовувати досягнення зарубіжної науки, підтримуючи зв’язок з культурними центрами багатьох країн.

Завдяки навчанню професорів і студентів за кордоном, вивченню природничих наук (фізики, механіки, математики, астрономії, медицини, географії), а також історії, риторики, філософії, іноземних мов, роботі із західними виданнями в бібліотеці значного поширення р Академії набули світські впливи. Те, що її діячі носили рясу, ще не означало їх повної церковності. Та й окрім духовних учителів були світські вчителі. Тож і випускники здатні були працювати не тільки священиками, але й на будь-якому світському поприщі. Академія успішно реалізовувала свої освітні принципи, її діячі прагнули надати студентам західний тип освіти, культурно поєднати Україну з Європою. Це свідчило про те, що вся система теоретичної підготовки в Академії була спрямована на гармонійне формування особистості. Людина в Академії цінувалася не за походженням чи багатством, а за освіченістю й патріотичною позицією. Плеяду вчених КМА єднала, на думку І. Сумцова, « ще незгасима іскра національної малоруської самосвідомості, відмінної від великоросійських того часу людей. У духовному відношенні вони нічого не запозичували від них, навпаки, з причини крайньої культурної їх (росіян - І. М.) бідності, самі приділяли їм частину своїх знань і були для них учителями» [1, 202-203].

Завдяки подвижництву ентузіастів Академія чи не завжди перебувала на рівні вищого навчального закладу, який відповідав вимогам часу і завданням, що стояли перед Україною. Відгукуючись на потреби суспільного розвитку, наставники й професори КМА прагнули широко використовувати досягнення зарубіжної науки, підтримуючи зв’язок з культурними центрами багатьох країн. Тут навчалися вихідці з усіх соціальних прошарків суспільства. Вивчалися ті самі предмети і була та сама структура, що й у вищих європейських школах (Кембріджському університеті, Краківській, Заморській, Познанській, Віленській академіях). Мала Академія і власні традиції - не поділялася на факультети, не присвоювала учням і студентам учених ступенів, тут не завжди читалося богослов’я. Організаційна структура навчального закладу включала ступені згори вниз: ректор - префект - суперінтендант - учителі (професори, магістри чи просто вчителі, дидаскали) - учні (студенти, спудеї). Кількість студентів часом досягала 2 тис. чол.

В Академії було 8 так званих ординарних класів - 4 граматичних, 2 середніх (поетики і риторики) і 2 старших (філософії і богослов’я). Повний курс навчання продовжувався 12 років. В основу навчання у КМА було покладено вивчення мов і septem artes liberales («семи вільних мистецтв» чи наук), які утворювали два цикли: «trivium» («три шляхи») - граматика, риторика, діалектика; «quadrivium» («чотири шляхи») - арифметика, геометрія, астрономія, музика. Запозичені з античних часів, вони вивчалися в середньовічних школах, поступово набуваючи світського характеру. Предмети й обсяг курсів, що викладалися, постійно поповнювалися.

У КМА складалася струнка система освіти. Перший клас - фара (чи аналогія) - був, по суті, підготовчим, де навчалися читати й писати слов’янською, грецькою, латинською. У трьох наступних - інфіма, граматика і синтаксема - учні вивчали інші мови (слов’янську, українську книжкову, польську, грецьку і латинську), а також арифметику, геометрію, катехізис. Це були 4 граматичні класи початкового навчання.

Саме мова забезпечувала «єдність, функціонування і розвиток національного організму в просторовому та часовому вимірах» [9, 17] Серед

дев’яти - десяти мов, які вивчалися в Академії, особливу роль відігравали класичні мови, знання яких вирізняло людину освічену, відкривало великі можливості для засвоєння наук і філософії. Так, в Академії увага приділялася насамперед грецькій мові. її вивчення давало змогу прилучатися до скарбів світової культури і філософії, розвивати наукові зв’язки з представниками грецької вченості, перекладати і виправляти богословську і богослужбову літературу, яка здавна надходила з Греції. КМА дала світові таких елліністів XVII і XVIII ст., як Єпіфаній Славинецький (пом. 1675), Арсеній Сатановський, Варлаам Лащевський та ін.

Ще більше значення в Академії надавалося латинській мові, що, як і грецька, допомагала опановувати культурні надбання людства, починаючи з давньоримської доби. Крім того, у ті часи в Європі латинь була мовою католицького богослужіння, а також мовою законодавства, управління і судочинства, міжнародною мовою, мовою дипломатів і вчених. Митрополит П. Могила (1632-1647) наголошував, що «грецька - для свята, латина - для життя|». «Без латини - плати вини» - писав і митрополит С. Косов (1647-1657) у своєму «Exegesise». Знання латини давало змогу навчатися у закордонних університетах. У всіх вищих навчальних закладах Європи курси поетики, риторики, філософії, богослов’я читалися латинською мовою аж до 40-х рр. XIX ст. Таке саме правило встановлюється і в Києво-Могилянській академії протягом чи не всього періоду її діяльності. Студенти КМА відмінно знали латинь. Вони вільно читали, перекладали й говорили цією мовою, складали орації, писали листи, власні праці тощо. Латиною складалися також каталоги бібліотек та ін. Учням граматичних класів видавали свідоцтва про закінчення «латинських» класів. Латинь широко використовувалася і в офіційному листуванні. Вивчати латинську мову прагнули багато як духовних, так і світських осіб з інших країн (Австро-Угорщини, Балкан, навіть Криту), з Правобережної України та Польщі.

У Київській академії вивчалася також польська мову як мова держави, до складу якої тривалий час входила Україна. ЇЇ викладання було продовжене і після приєднання України до Росії. Так, у 1755 р. курс польської мови був відновлений в Академії і читався аж до кінця XVIII ст. Його вів Максим Симигиновський. На цій посаді він залишався досить довго - у відомості зарплати за 1789 р. числиться «учитель історії, географії і польської мови Максим Симигиновський». Він склав для студентів Академії одну з кращих граматик польської мови, видану у Варшаві. Викладання польської мови було обумовлене польською літературною традицією в побудові академічних курсів, а також давніми культурними зв’язками України з Польщею, провідну роль в яких відіграла саме Києво-Могилянська академія.

Взаємовплив українських і польського літературних процесів простежувався творчості таких діячів Академії, як С. Косова, П. Могили,

І. Оксеновича-Старушича, Л. Барановича, С. Полоцького, І. Галятовського, Д. Туптала, І. Гізеля, С. Яворського, Ф. Прокоповича та ін. Вони часто писали свої публіцистичні й філософські твори, проголошували проповіді, вели листування польською мовою. Остання часто використовувалася на лекціях, коли наводилися приклади з польської поезії і прози. Бібліотека Академії мала багато польських книг (наукових, релігійно-полемічних, художніх).

Польський учений, професор Краківського університету Рішард Лужний, дав високу оцінку польськомовній творчості українських письменників - вихованців Києво-Могилянської академії. Так, Л. Баранович, на думку Р. Лужного, «писав сильно й уміло протягом усієї своєї поетичної творчості», а його талановитий учень С. Полоцький творив «легко й залюбки». Особливо відзначив Р. Лужний майстерність Ф. Прокоповича: «Мова його настільки плавна, місцями багата й смілива, вільна від схильності до макаронизування, що можна причислити його творчість до кращих зразків літератури польської».

У зв’язку з посиленням інтересу до європейської суспільно-політичної і наукової думки зростає інтерес до сучасних європейських мов, саме завдяки яким і можна було безперешкодно ознайомитися з філософськими, риторичними, морально-етичними та іншими творами культурно-освітньої спадщини Європи. Так, з 1738 р. за митрополита Рафаїла Заборовського (1731-1747) в Академії вводиться вивчення німецької мови, яку в різний час викладали Давид Нащинський, Іван Самойлович, Хома Халчинський, Іриней (в миру - Іван Якимович) Фальковський (1762-1823), Костянтин Крижанівський (водночас у 1766 р. - настоятель академічної конгрегаційної церкви) та ін. Часто Академія запрошувала на викладацьку роботу іноземців (свого часу німецьку мову «читали» Карл Фіген, Карл Ремер та ін.).

З 1753 р. в Академії починають викладати французьку мову. Так, у 70-х роках XVIII ст. її викладали Маргасту де Зеємілір, П’єр де Кловетт, Іосиф Форінельо та ін. У 1794 р., побоюючись поширення ідей французької революції, Синод негласно наказав закрити французький клас. Новгородський митрополит Петров писав протекторові Київської академії Київському митрополиту (1783-1796) Самуїлу Миславському: «Досвід довів, що нерозсудливі з них (студентів - І. М.) знанням цієї мови зловживають» [15, 105]. Пізніше, у 1798 р., французький клас було відкрито знову. Німецький і французький класи завжди були переповнені. Багато студентів Академії, завдяки підготовці викладачів та самостійній роботі, знали англійську мову, але даних про викладання цієї мови в самій Академії немає.

З 1751-1752 навчального року за умов посилення російського ідеологічного наступу в Україні, водночас, виходячи з потреб глибшого вивчення офіційної мови імперії, в Академії ввели викладання російської мови, російської поезії і риторики. Першим викладачем цих дисциплін став професор Д. Нащинський. Підручники були російськими: «Российская грамматика» і «Риторика» М. Ломоносова, «Поэзия и пиитические правила» Аполлона Байбакова. Щоб мати кваліфікованих викладачів російської мови, Академія направляла своїх студентів на навчання в Московський університет (заснований у 1755 р.). 3апрошувалися в Академію і викладачі з Росії.

Водночас діячі Академії усвідомлювали й значення національних мов як засобу формування національної свідомості. Так, єрусалимський патріарх Паїсій, який побував у Києві у 1649 р., відзначав, що бачив тут школу і вчителів у ній «високого мистецтва», які навчають шляхетних юнаків «слов’янської мови як властивої і латинської як необхідної для тих, хто мешкає поміж латинян» [15, 82]. Такими мовами були старослов’янська й українська літературна. У Східній Європі слов’янська мова відігравала ту саму роль, що й латинь у Західній Європі. На Русі, писав М.І. Костомаров, здавна «усе, що мало в ній ознаки розумової праці і думки, виражалося не звичайною, повсякденною мовою, а богослужбово-церковною, слов’янською. Вона була для неї (Русі) мовою вченості і розумової праці» [11, 202].

Українські вчені розгорнули активну діяльність за збереження та вивчення слов’янської мови, укладаючи підручники з цього предмета. Серед них щонайперше виділяються такі: львівська «Азбука» (1574), віленська «Кграматыка славянского язика» (1586), «Адельфотес» (1591) - перша українська граматика, укладена А. Еласонським разом з учнями Львівської братської школи, «Грамматика словенська» (1596) Лаврентія Зизанія- Тустановського (II пол. XVI ст. - бл. 1633) і «Книга ку читанию и розумению письма славянского» (1596) Стефана Зизанія-Тустановського (бл. 1570 - до 1621), «Грамматіка Словенския» (1618) Мелетія (в миру - Максима Герасимовича) Смотрицького (бл. 1578-1633), «Лексикон Єловено-росский и имен толкование» (1627) П. Беринди та ін. В Академії слов’янської мови навчалися в основному за граматикою М. Смотрицького, яка, починаючи з 1619 р., кілька разів перевидавалася. Отже, КМА стала провідним ідеологічним центром, що успішно протистояв польсько-католицькому й московсько- візантійському ідеологічному наступу на українську культуру.

Найбільш ефективним засобом у боротьбі проти полонізації й російщення була рідна мова. Києво-Могилянська академія зробила вагомий внесок у формування національної літературної мови. Незважаючи на різні перешкоди, у тому числі відомий указ (1720) Петра І (1682-1725), що забороняв видання книг українською мовою, учені Києво-Могилянської академії продовжували удосконалювати її. Про це свідчить як навчальний процес в Академії, так і літературна спадщина письменників XVIII ст., що належали до кола Академії, - М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського, Г. Сковороди та ін.

Складовою частиною навчального процесу вважалося заняття в бібліотеці. «Те, чого бракувало в колі наук Києво-Братської колегії, компенсувалося бібліотекою» [10, 107]. Тут знаходилися рукописи, видання класичних авторів, а також зарубіжних філософів Середньовіччя і Нового часу, з якими студенти легко могли ознайомитися завдяки опануванню іноземних мов.

Після закінчення перших чотирьох граматичних класів учні, відтепер уже студенти Академії, вивчали піїтику чи поетику (V клас). Поетика розглядалася як мистецтво складання віршів і вважалася захоплюючим і корисним заняттям. У класі поетики студентів ознайомлювали із загальними правилами віршування українською та латинською мовами. Викладачі поетики писали й читали свої курси латинською мовою. Найбільш ранній з них - «Liber artis poeticae anno Domini 1637» невідомого автора. Традиційно в цьому класі вивчалися близько 30 видів і жанрів поетичних добутків класичного і середньовічного стилів.

Завдяки знанню мов студенти опановували праці давньогрецьких і римських авторів (Гомера, Езопа, Арістотеля, Плавта, Ціцерона, Вергілія, Овідія), європейських учених епохи Відродження та Нового часу, зокрема польських і російських. Багато викладачів у своїх курсах поєднували біблійні й античні образи, християнські й дохристиянські уявлення, що характерно, наприклад, для К. Саковича і С. Косова. Дійшли також твори «Fons castalius» невідомого автора і «De arte poeticae libri anno Domini 1705» Ф. Прокоповича. Курс поетики сприяв збагаченню національної культури духовною спадщиною минулого і досягненнями зарубіжної філософії науки.

Особливо популярними в Академії були курси риторики (VI клас), які також читалися латинською мовою. Найбільш ранній з них - «Orator Mohileanus» (1635) Й. Кононовича-Горбацького. У класі завжди було найбільше студентів. Так, у 1738-1739 навчальному році тільки 52 студенти прийшли до класу філософії, значно менше, ніж до класу риторики. У 1764/1765 навчальному році у класі риторики було 278 студентів, тоді як у класі аналогії - 162, інфіми - 92, граматики - 127, синтаксими - 166, поетики - 157, філософії - 122, богослов’я - 55. У 1768/1769 навчальному році у класі риторики навчалося 306 студентів (для порівняння у класі аналогії - 161, інфіми - 130, граматики - 94, поетики - 128, філософії - 151) [15, 85].

Перші шість класів утворювали нижчу (I - IV класи) і середню конгрегації (V - VI класи), два наступні (VII - VIII класи) - вищу. VII клас був філософським класом (2-3 роки, він виділився в самостійний наприкінці ХVІІ ст.), де основні розділи філософії (логіка, фізика, богослов’я) вивчалися за системою Арістотеля. Кожен професор готував свій курс латинською мовою, що давало змогу апелювати до виданих цією мовою творів Платона, Епіктета, Ціцерона. Під час вивчення філософії викладачі та студенти зверталися також до ідей Анаксагора, Демокріта, Епікура, до праць учених-гуманістів, натурфілософів, поглядів мислителів Нового часу. Найбільш відомими авторами філософських курсів були Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, В. Ясинський (пом. 1707), І. Кроковський (пом. 1718), С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський, Ф. Прокопович та інші, багато з яких закінчили університети в Англії, Німеччині, Італії, Польщі, Чехії.

В останньому, VIII класі (2-4 роки), вивчалося богослов’я. Не випадково, з 1753 р. в Академії вводиться викладання староєврейської мови, її вивчення пояснювалося необхідністю дослідження християнських першоджерел, пов’язаних передусім з текстами Старого Завіту, потребами вдосконалення читання богословського курсу.

Богословські курси читали латиною викладачі, які раніше викладали курси поетики, риторики, філософії. Спочатку курси читалися 4 роки, потім 3. Під час їх викладання ознайомлювалися з теологічною системою Фоми Аквінського, а також вправлялися в духовному проповідництві (гомілетиці). Викладачі спиралися як на західні (Августина, Пелагія, Дуне Скота), так і на східні (Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Василія Великого, Іоанна Дамаскіна, Михаїла Пселла) філософсько-богословські системи. Цей процес характеризувався критичним підходом до теологічних джерел, що було обумовлене наявністю в Україні різних впливів - католицизму, лютеранства, уніатства, кальвінізму, соцініанства, іудаїзму та ін. Тому думка В. Аскоченського про те, що «Академія була опорою в боротьбі з католицизмом, кувала ідейну зброю для боротьби з нею» [2, 109], є недостатньою, оскільки не враховує ту обставину, що Академія сприяла засвоєнню багатств інших культур.

Знайомство діячів КМА з філософією античного світу формувало у слухачів філософську культуру, створювало передумови для самостійних висновків. Тому до кінця XVIII ст. вітчизняна філософія розвивалася «в руслі західноєвропейських закономірностей генезису філософського мислення, хочА і не була позбавлена певної специфіки» [10, 398].

Після закінчення повного курсу навчання студенти Академії отримували атестати за підписом ректора чи префекта або завірені академічною печаткою. Цей документ мав загальне визнання в Європі.

Отже, Академія успішно реалізовувала свої принципи, її діячі прагнули надати студентам освіту західного типу, культурно поєднати Україну з Європою. Уся система підготовки в Академії була спрямована «на гармонійне формування особистості на основі принципів патріотизму і гуманізму. Людина в Академії цінувалася не за походженням чи багатством, а за освіченістю і здатністю до активної громадської діяльності».

Оскільки московські школи за рівнем освіти тоді значно поступалися київським, Синод вимагав, щоб, згідно з царським указом, з України до Росії щорічно направляли двох кращих професорів КМА і десять найздібніших у навчанні «персон». Серед останніх були такі обдаровані діячі Української церкви й культури, як Данило Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Стефан Калиновський та ін. Збіднюючи в духовному відношенні Україну, ці «перелітні птахи» зросійщувалися й працювали на користь сусідньої держави. Навіть такий українофоб, як В. Белінський зазначав: «Узагалі історія цього закладу... (КМА - І.М.) тісно пов’язана з історією нашого російського просвітництва протягом майже півтора віку. Однією своєю стороною російське просвітництво і тепер ще пояснюється впливом Київської академії, бо всі наші великоруські духовні училища або засновані її учнями, або утверджені на дусі її вченості» [3, 152].

Але з II пол. XVIII ст. посилилася реакційна політика царату стосовно неросійських народів імперії. В Україні це проявлялося, зокрема, у забороні видавати книги і вести офіційне діловодство українською мовою.

Політика зросійщення йшла як від царського уряду, так і від вищої церковної ієрархії. Так, єпископ Чернігова (1657-1693) Лазар Баранович першим з українських ієрархів прагнув підпорядкувати українську церкву Москві, що реально здійснив митрополит Гедеон (Святополк) Четвертинський (1685-1690) у 1686 р. Особливо послуговувався Москві за часів І. Мазепи митрополит Варлаам Ясинський, що «було сумним свідоцтвом ступеня національної свідомості Ясинського» [4, 371]. Архієпископ (1731-1743), а потім митрополит Рафаїл Заборовський «ввів московські літургічні книги в Україні, виключивши всі інші» [4, 372]. Зросійщення КМА набуло нових обертів за митрополитів Тимофія Щербицького, Арсенія Могилянського, Гавриїла Кременецького, коли вводиться викладання богослов’я російською мовою. Видаються заборони на викладання в Академії оригінальних філософських курсів, видання книг. Обмежувалося ведення діловодства і фактичне вживання української мови, яка відігравала виключно роль «сільського діалекту». Сприяв зросійщенню КМА митрополит Самуїл Мисливський, ректор Академії (1759-1768). Приїхавши до Києва, «він почав русифікацію Київських шкіл... Він вів кілька нових предметів з викладанням на російській мові, таких як, російська література, історія та мова. Він також наказав, щоб священики бігло говорили та писали по-російськи і щоб продовжували коректувати російську вимову у всіх літургійних відправах» [4, 373].

З 1784 р. викладачі повинні були читати лекції «с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии», а також дотримуватися «российского правописания» під страхом, що, «если кто-нибудь из учителей в упущении сей должности примечен будет, об отрешении такого от учительской должности немедленно доносить его преосвященству [10, 106-107]. Через подібну кадрову політику церкви Академія втрачає роль провідної інституції. Спадкоємцем Єрофея Малицького, останнього Київського митрополита (1796-1799) українського походження, став русифікований румун Гавриїл Бодоні-Банулєско (1799-1803), який започаткував цілу низку іноземців на митрополитській кафедрі, що й зумовило закриття Академії (14.08.1817).

Це поклало край збалансованій освіті в Академії. Через брак коштів і тиск самодержавства КМА 14.08.1817 р. була закрита. На її базі, у приміщенні бурси, було відкрито суто церковні заклади - духовну семінарію і духовне училище. У 1819 р. у приміщеннях колишньої Могилянської академії засновано Імператорську духовну академію. Так замість старої загальноосвітньої гуманітарної вищої школи України постав вищий духовний заклад, який діяв до 1920 р.

Література

Антонович Д. Українська культура. - К.: Либідь, 1993. - 672 с.

Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академией: В 2 ч. - К.: Унив. тип., 1856. - Ч. 1. - 370 с.

Белинский В.Г. Поли. собр. соч.: В 13 т. - М.: Изд. АН СССР, 1955. - Т. 8: Статьи и рецензии. 1843-1845. - 728с.

Блажейовський Д. Ієрархія Київської церкви (861-1996). - Львів: Каменяр, 1996. - 567 с.

Болховітінов Є., митр. Вибрані праці з історії Києва. - К.: Либідь-ІСА, 1995. - 488 с.

Боплан Г.Л де. Опис України / Пер. з фр., приміт. та передм. В. Костика. - Львів: НВП «Мета», 1998. - 180 с.

Булгаков М. История Киевской Академии. - СПб.: Тип. Жернакова, 1843. - 226 с.

Величко С. Літопис. Т. І / Пер. з книжн. укр. мови, вст. ст. і комент.

В. Шевчука. - К.: Дніпро, 1991. - 371 с.

Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. - Вид. 4-е, доп. - Дрогобич: Відродження, 1994. - 218 с.

Історія філософії на Україні: В 3 т. Т. 1 / В.М. Нічик, В.С. Горський, М.В. Попович та ін. - К.: Наук, думка, 1987. - 400 с.

Києво-Могилянська академія, кін. XVII - поч. XVIII ст.: Повсякденна історія: Зб. док. / Упоряд. О.Ф. Задорожна та ін. - К.: «КМ Акад.», 2005. - 530 с.

Сумцов Н.Ф. К истории южнорусской литературы XVII столетия. - Вып. 3: Иннокентий Гизель. - К.: Изд. ред. «Киевской старины», 1885. - 44 с.

Хижняк З.І. З історії Киево-Могилянскої академії XVII - XVIII столетия. - К.: Вид. дім «КМ Акад.», 2005. - 63 с.

Хижняк З. Киево-Могилянска академия. - К.: Вища шк., 1988. - 264 с.

Jablonovski A. Akademia Kijowsko-Mohilanska: Zarys historyczny па tle rozwoju ogolnego cywilizacij zachodniej na Rusi. - Krakow: Druk. W.Z. Anczyca I Spolni, 1899-1900. - 318 s.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць