Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Лібералізм та демократія: співвідношення понять


О.В. Стогова

Сумський державний педагогічний університет

У статті розглядається зміст термінів “демократія” та “лібералізм”, виділяються спільні характеристики та основні відмінності. Простежується процес становлення та аналізується сучасний зміст поняття “ліберальна демократія ”.

У сучасному світі терміни “демократія” і “лібералізм” є найбільш поширеними політологічними дефініціями, що вживаються на науковому і побутовому рівнях. Від частого використання ці терміни втрачають свій первісний зміст. Так, більшість сучасних держав за конституціями є демократичними, в світі існує велика кількість політичних партій які позиці онують себе як ліберальні, при чому не рідко доктринальна основа і практична політична діяльність цих партій не мають нічого спільного. Тому у другій половині ХХ ст. з’являється ціла низка досліджень, які аналізують сутність демократії та її співвідношення з іншими формами організації суспільно-політичного життя. Р.Арон [1], Р.Даль [3], К.Поппер [6] С.Хантингтон [10] переконливо доводять, що після другої світової війни розпочалося термінологічне викривлення змісту. Дж.Сарторі посилається на Дж.Оруелла, що подав цю проблему наступним висловленням: “у випадку такого слова як “демократія” не лише не існує узгодженого визначення, але й самі спроби створити таке визначення зустрічають спротив з усіх сторін. Захисники режиму будь-якого типу заявляють, що це і є демократія, і вони бояться, що прийдеться відмовитися від використання цього слова, якщо воно отримає єдине значення”[12].

“Лібералізм” також є достатньо проблемним терміном. Лібералізм (від лат. liberalis - свободний) має широке і вузьке значення. Перше - більш звичне, дає М.П.Нейл, представляє його як “вселенський”, той, що характеризує “принаймні половину людської раси” і відображає ставлення звичайного уродженця Заходу до життя. Цей лібералізм асоціюється з “широтою поглядів”(М.П.Нейл), образом мислення або “політичної науки” (Р.Дворкін), його достатньо часто ідентифікують у цілому з західною політичною культурою. Наукова характеристика широкого значення лібералізму така: “це інтелектуальна і моральна настанова на таку організацію суспільного життя, яка побудована на визнанні політичних і економічних прав індивіду в межах норм закону”[5, 154].

Вузьке значення лібералізму асоціюється зі свободою людини. Автори Оксфордської ілюстрованої енциклопедії визначають його як “політичні погляди, що надають особливого значення забеспеченню свободи особистості в суспільстві”[4, 142]. Лібералізм у вузькому значенні часто використовують як прикметник для характеристики політики, економіки, духовної сфери, а також окремих суб’єктів. У такому вузькому значенні лібералізм не рідко не відокремлюють від демократії. Поняття лібералізму використовують у двох трактовках: для позначення тільки лібералізму і демократичного лібералізму, а також демократизму. Як зазначає М. Сазонов, у другій половині ХІХ ст. ліберальні і демократичні ідеали зливаються в єдине ціле у суспільній свідомості. Але це злиття виявилося помилковим, оскільки ці два явища базуються на різних ідеях: лібералізм - на ідеї свободи, а демократизм - на ідеї рівності. У подальшому відбувається розходження лібералізму і демократії, а потім - нове їхнє злиття у вигляді ліберальної демократії[8, 85].

Лібералізм слід розуміти і як поняття і як явище, тобто соціальну практику. Термін лібералізм виникає в Іспанії (1810-1811), потім широко використовується в Європі. Спочатку ним характеризували головним чином життя Англії і використовували у негативному значенні стосовно іспанських бунтівників. Але явище лібералізму вже з ХѴІІ ст. стало помітною тенденцією західної цивілізації. Ця тенденція асоціюється з виникненням світської демократичної держави, добою Просвітництва і ринковою економікою. Основними дослідниками лібералізму стали: Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, А.Сміт, Ж.-Ж.Руссо, Ал. де Токвіль, Т. Джефферсон, І.Кант, Дж.Бентам, Дж.Ст.Мілль. Батьківщиною ліберальних ідей і першим місцем їхньої реалізації була Англія. Революція в Америці, яка закінчується прийняттям конституції, робить лібералізм більш поширеним. Але в США для характеристики політичної організації суспільства використовують термін “медисонівська демократія”, який співпадає в своєму значенні з лібералізмом. Дослідник сучасної демократії Дж.Сарторі підкреслював, що лібералізм у європейському розумінні цього слова був і залишається вкоріненим в американську практику. У Франції лібералізм разом з Б.Констаном і Ал. де Токвілем також досяг значного розвитку, але постраждав від революції 1848 року.

Поширюючись у Старому і Новому світі лібералізм зіткнувся з двома супротивниками. Перший - демократія, на основі якої він виник, але базується на свободі, а не на рівності, як демократія [8, 86]. Ал. де Токвіль в роботі “Про демократію в Америці” характеризує демократію і лібералізм як ворожі один одному. Інший суперник - соціалізм - із ідей А.Сен-Симона, Ш.Фур’є, Р.Оуена перетворився в середині ХІХ ст. у потужного опонента і лібералізму і демократії. Соціалізм сприймає ліберальну тезу про те, що всі люди заслуговують рівноправного ставлення з боку держави і рівних можливостей для розвитку, в інших моментах лібералізм і соціалізм розходяться і протистоять один одному. Після революції 1848 року Ал. де Токвіль поділив існуючу концепцію демократії на дві частини. Неліберальну складову - демократичний деспотизм - він відніс до соціалізму, а недеспотичну частину - до лібералізму.

Лібералізму як ідеї характерні такі складові: стримування абсолютної влади, забезпечення контролю над правителями, свобода людини. У цьому розумінні лібералізм є єдиною ідеологією, і можна говорити лише про його різновиди: класичний лібералізм, а також демократичний лібералізм, що у ХХ ст. визнав втручання держави в економіку, а також соціальні гарантії. Це характеризує історичність лібералізму: виникнув за певних умов, він розвивався, захоплював нові простори, видозмінювався і набував нових якостей. Так змінювалося співвідношення між свободою і рівністю, поширювалися функції держави.

У характеристиці лібералізму досить часто перебільшують роль ринкової економіки, деякі дослідники розглядають її як найважливіший принцип лібералізму. Приватна власність дійсно є основою лібералізму і ринкова економіка є необхідною його складовою. Але лібералізм - це політичний феномен, в центрі його стоїть особистість, а власність гарантує безпеку цієї особистості. Лібералізм гарантує насамперед політичну свободу - свободу громадян від гноблення державою. Лібералізм є найвищим засобом обмеження влади, в той час як демократія означає владу народу в державі[8, 89].

Сучасні політичні системи західного типу виникли під впливом синтезу лібералізму і демократії. Вони запозичили організаційні принципи ліберальних політичних систем; плюралізм, свобода індивіду, еволюційний розвиток, правові закони, а також основні цінності лібералізму(індивідуалізм, егалітаризм, універсалізм). Тому таке широко вживане поняття “західна демократія” можна визначити як ліберальну демократію. Така демократія спершу отримала розвитку в англосаксонських країнах, насамперед у Британії, потім її становлення розпочинається в інших країнах Заходу. З середини ХІХ ст. основою цього процесу стає поєднання демократії з лібералізмом, завдяки чому вона принципово змінюється і стає більш ефективною. Але через століття корисність демократії ставиться під сумнів комуністичним і нацистським тоталітарними режимами. Це заперечення відіграє роль своєрідного каталізатора подальшого розвитку демократії. Не можна не погодитися з К.Поппером, який зазначав, що слід створити теорію демократії, що базувалася б не на власних перевагах демократії, а на неприпустимості диктатури [6].

Дж. Сарторі стверджував, що західна модель держави є результатом поєднання лібералізму і демократії [12]. З сер. ХІХ ст. до сер. ХХ ст. ця єдність характеризувалася домінуванням лібералізму. У другій половині ХХ ст. баланс дещо змінюється - його центр зміщується до демократії, але демократія не витісняє і не заміщає лібералізм. Демократія набуває нових рис, вона стає не лише політичною формою участі народу у прийнятті політичних рішень, а означає прагнення до соціальної рівності і економічного добробуту. Ці нові характеристики пов’язані з покращенням взаємовідносин політичної системи з громадянським суспільством і оптимізацією взаємодії складових самої політичної системи.

Але існує альтернативна концепція за якою ліберальна демократія не є народоправством, а справжня демократія знаходиться поза межами лібералізму. Крім того, існує переконання, що демократія не завжди ефективна, а для багатьох країн взагалі непридатна. Так, російський філософ О.Зинов’єв стверджує, що ліберальна демократія не є універсальним благом для всього людства, що вона ефективна тільки для невеликої кількості країн, які називають “Західом”, а для інших народів, у тому числі і для народів колишнього Радянського Союзу є чужорідною [8, 94]. Висновки Зинов’єва заслуговують уваги, але досвід Японії, Туреччини, Південної Кореї, Єгипту та інших країн “незахідного світу” демонструють переконливе їм заперечення. Крім того, сучасну демократію досить часто критикують за малу ефективність і за те, що вона надто дорога. І те і інше правда, політичні рішення демократичної влади рідко є високоефективними, оскільки вони носять консенсусний характер, який представляється як баланс сил і як мир, що утворюється в результаті дій та протидій одних соціальних груп по відношенню до інших. Але саме консенсуси в суспільстві стосовно спільної мети, засобів її досягнення і правил гри дозволяють усувати дисбаланси, що виникають у суспільстві. Наскільки б неефективно не виглядала б сучасна демократія, вона дозволяє народу утримувати самого себе від революцій як засобу досягнення своїх цілей.

Разом з тим сучасна демократія настільки специфічна і суперечлива, що прості посилання на пряму протилежність недемократії є недостатніми. Необхідними для розуміння сутності сучасної демократії є праці А.Лейпхарта, Р.Даля, Л. Даймонда. Так, Л. Даймонд визначає її наступні риси: влада належить виборним чиновникам і особам, яких вони призначають; конституційна обмеженість і підзвітність виконавчої влади; реальний доступ до влади опозиції; політичні та інші права меншин (культурних, етнічних, конфесіональних); інші форми представництва інтересів, крім електоральних; наявність альтернативних джерел інформації; права і свободи індивіда; рівність прав громадян захищена незалежною судовою владою; влада закону, що захищає громадян від свавілля [2, 13-14]. Саме такими критеріями керується Freedom house у його щорічних обзорах стану свободи на планеті [11].

Співвідношення між лібералізмом і демократією є одночасно співвідношенням нерозривності та протиставлення протилежностей. Гвідо де Руджеро стверджував, що принципи, які лежать в основі демократичної ідеї, є логічним розвитком сучасного лібералізму. їх можна підсумувати у двох формулах: поширення індивідуальних прав на усіх членів спільноти та право народу як органічного цілого на самоврядування. Тепер ці дві формули є лише двома аспектами лібералізму. Один з них - це негативна свобода гарантизму, формальна гарантія, що у діяльність індивіда у процесі її нормального розвитку не втручатимуться, другий є позитивною свободою, вираженням дієвої здатності вільної людини створювати свою власну державу. Як тільки лібералізм виходить зі своєї феодальної фази і замінює ідею свободи як традиційного привілею або монополії небагатьох ідеєю свободи як права, спільного - прийнаймні потенційно для всіх, він спрямовується на шлях демократії [7, 1027]. Критики лібералізму наголошують на його крайньому індивідуалізмі, але лібералізм не задовольняється лише утвердженням прав окремої людини, неначе вони є різновидом приватної власності, не ігнорує питання їхнього застосування та їхньої результативної діївості. Лібералізм визнає найвищу важливість свободи та її спроможність виховувати людей, здатних здійснювати самоврядування.

Демократія в нові часи містила в собі те, що зараз називають демократією і те, що зараз називають соціалізмом. Перша складова вимагала обмеження принципу рівності суто правовими гарантіями, визнання прав і свобод індивіда. Друга складова прагнула насильницького перерозподілу суспільних цінностей і власності, а також позбавлення людини всіх прав і передання їх спільноті. Лібералізм є глибоко ворожим не лише до експропріації майна, але й індивідуальних громадянських прав, проте він не заперечує суто демократичну програму. Протягом ХІХ ст. дві тенденції демократії були розділені, й друга отримала назву соціалізм, а лібералізм і демократія почали узгоджуватися у формі концепції за якою визнавалися індивідуальні права особи та здатність народу на самоврядування. Демократичне поширення ліберальних принципів знаходить своє практичне доповнення у поширенні політичних прав на усіх громадян та включенні нижчих соціальних верств у державу; й така асиміляція сталася без суттєвих змін у політичній і правовій структурі ліберальних інститутів - факт, який доводить принципову єдність лібералізму і демократії. Але це ототожнення має виключення, так демократія передбачає потужний ухил у бік колективних прав і соціальних елементів у політичному житті за рахунок індивідуального елементу.

Ліберальна демократія є непростим поєднанням двох елементів: це ліберальний компонент, який задає межі діяльності уряду заради збереження індивідуальної свободи, і елемент, заснований на волі більшості, що виражається через вибори. Без ліберального елементу воля більшості може перетворитися на тиранію більшості, яка пригнічуватиме індивідуальності та меншини. Без мажоритарного елементу є сильний ризик того, що правителі переслідуватимуть свої власні інтереси, що обмежує права громадян.

Як зазначає Ф.Фукуяма, схожі одна на одну кризи авторитаризму й соціалістичного планування залишили лише одну ідеологію, яка має потенціал універсальної значущості: ліберальну демократію, доктрину індивідуальної свободи та суверенності народів. Через двісті років після того, як ці ідеї надихнули французьку та американську революції, принципи свободи та рівності продемонстрували не лише свою міць та довговічність, а й свою здатність відроджуватися через певні часові проміжки. Лібералізм і демократія, хоч і пов’язані між собою вкрай тісно, є поняттями, які слід розрізняти. Політичний лібералізм можна стисло визначити як доктрину, що орієнтується на правові норми, які звільняють певні права і свободи індивідів з-під контролю з боку уряду. Демократія - це всезагальне право всіх громадян на частку політичної влади, тобто право голосувати і брати участь у політичному процесі. Однак право брати участь у здійсненні політичної влади можна вважати ще одним ліберальним правом - причому правом найважливішим - і саме з цієї причини лібералізм історично дуже тісно пов’язаний з демократією. На думку Ф.Фукуями, хоча зазвичай лібералізм і демократія йдуть поруч, теоретично їх можна відокремити одне від одного. Держава може бути ліберальною, хоча і не демократичною, і навпаки [9, 1037].

Отже, можна зробити висновок, що основна проблема співвідношення демократії і лібералізму полягає у реалізації принципу: рівність через свободу, а не свобода за допомогою рівності. Свобода, це цеглини, якими будується демократичне суспільство. Сьогодні все більша кількість політичних сил Східної Європи відкривають для себе лібералізм, приміряючи його до своїх суспільств. Усвідомлюючи небезпеку необмеженої влади, народи цих країн намагаються створити механізми її надійного обмеження, одним з можливих варіантів може стати виважене поєднання демократії та лібералізму.

Література

Арон Р. Демократия и тоталитаризм: Пер. с фр. - М.:Текст, 1993. - 303с.

Даймонд А. Прошла ли третья волна демократизации? //Полис. - 1999. - №1. - С.10-25.

Даль Р. О демократии. - М.: Аспект Пресс, 2000. - 208 с.

Оксфордская иллюстрированная энциклопедия. - Т.7: Народы и культуры.

М.: «ИНФРА -М», Изд-во «Весь мир», 2002.- 628с.

Политология. Энциклопедический словарь. - М.:РиЬ^Ьег, 1993.- 416с.

Поппер К. Открытое общество и его враги. Т.2. Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы. - М.:Феникс, 1992. - 528с.

Руджеро Г. Лібералізм і демократія // ЛІБЕРАЛІЗМ: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В. Лісовий. - К.: СМОЛОСКИП, 2002. - С.1026-1032.

Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Под общ. ред. В.С.Бакирова, Н.И.Сазонова. - Х.: ХНУ имени В.Н.Каразина, 2005. - 592 с.

Фукуяма Ф. Всесвітня ліберальна революція //ЛІБЕРАЛІЗМ: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В. Лісовий. - К.: СМОЛОСКИП, 2002. - С.1033-1044.

Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце века. - М.: РОССПЭН, 2003. - 368 с.

Freedom in the World 1991 -2006// http://www.freedomhouse.org

Sartori G. The Theory of Democracy. - Prevised. Chaton Hous, 1989. - 429р.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць