Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Сутність і статус культури екологічної безпеки


І.В. Лесникова

НТУУ КПІ

В статті розглядається сутність категорії «компроміс». З’ясовуються сутнісні характеристики екологічної безпеки. Аналізуються такі екокультурні категорії, як: страх, загроза, виклик. Визначається поняття «технологія».

Ключові слова: компроміс, небезпеки, екокультура, «правила заборони», страх, загроза, виклик, технологія, екологічна безпека.

Аналіз вітчизняної й закордонної літератури показав, що проблема філософії екологічної безпеки в прямій постановці й досить цілісно дотепер не досліджувалася й не розглядалася як самостійний напрямок наукового аналізу й пріоритетне завдання соціальної практики.

Область дослідження статті. Філософія екологічної безпеки, на думку авторки, включає вивчення відносин між людьми, між людьми й суспільними інститутами з приводу проблем життєзабезпечення. Мова йде про збереження життя, досягнення благополуччя, заощадження своєї ментальності, національної культури та мови.

Предметне поле статті. Філософія екологічної безпеки включає аналіз змін основних інститутів і процесів, що забезпечують безпеку в різних сферах суспільної життєдіяльності.

Структура предмету статті. Філософія екологічної безпеки орієнтована на аналіз таких питань: відносин між людьми в процесі діяльності по забезпеченню безпеки; виявлення тенденцій і визначення адекватності реагування на ризики, що формуються і ті, що відбулися, виклики, загрози й небезпеки; виявлення особливостей в динамці функціонування інститутів безпеки як державних, так і недержавних, характеру їх взаємодії і ймовірних перспектив їх трансформації з урахуванням змін внутрішнього й зовнішнього середовища.

Для просування в розумінні змісту будь-якої трансформації феномена «екологічна домінанта» важливо згадати міркування Г. Гегеля про результати дій людей, що переслідують свої цілі й створюють всесвітню історію. «Але всесвітня історія не починається з якоїсь свідомої цілі, як це буває в окремих груп людей, - стверджує Г. Гегель у своєму введенні до курсу лекцій з філософії історії. - Свідомою ціллю простого прагнення їх до спільного життя є вже забезпечення безпеки їх життя й власності, а коли здійснюється це спільне життя, ця ціль розширюється. Всесвітня історія починається зі своєю загальною метою, що полягає в тому, щоб поняття духу задовольнялося лише в собі, тобто як природа. Цією метою є внутрішнє, сокровенне, несвідоме прагнення й уся справа всесвітньої історії полягає, як уже було згадано, у тому, щоб зробити це прагнення свідомим. У такий спосіб те, що було названо об´єктивною стороною, — потреба, прагнення, пристрасть, приватний інтерес, проявляючись у формі природного стану, природної волі, негайно виявляються в наявності самі для себе, подібно думці й суб´єктивній уяві» [2, 24].

Можливо, що для розуміння трансформації українського суспільства нам ще раз корисно звернутися до міркувань Г. Гегеля з приводу внутрішньої суперечливості самих результатів діяльності людей, коли вони «створюють людське суспільство, в якому вони дають праву й порядку владу над собою» [2, 27], а особливу увагу звернути на категорію «компроміс».

Актуальність продовження Г егелем цього зауваження полягає в тому, що воно дає філософський та соціологічний ключ до розуміння об´єктивної суперечливості будь-якого результату компромісу. «Далі, з вищевказаного співвідношення, - пояснює Г. Гегель, - випливає, що у всесвітній історії завдяки діям людей взагалі виходять трохи інші результати, ніж ті, до яких вони прагнуть і яких вони досягають, ніж ті результати, про які вони безпосередньо знають і яких вони бажають; вони домагаються задоволення своїх інтересів, але завдяки цьому здійснюється ще й щось подальше, щось таке, що приховано втримується в них, але не усвідомлюється ними й не входить в їхні наміри» [2, 27]. І от головна теза Г. Гегеля, яка, на думку авторки, може сприяти розумінню суперечливої природи змісту результату компромісу. «Отже, приватний інтерес пристрасті нерозривно пов´язаний з виявленням загального, тому що загальне є результатом приватних і певних інтересів і їх заперечення, - підбиває підсумок Г. Гегель. - Приватні інтереси вступають у боротьбу між собою, і деякі з них виявляються зовсім неспроможними. Не загальна ідея є протилежністю чому-небудь і бореться із чим-небудь; не вона зазнає небезпеки; вона залишається недосяжною й неушкодженою на задньому плані. Можна назвати хитрістю розуму те, що він змушує діяти для себе пристрасті, причому те, що здійснюється при їхньому посередництві, терпить збиток і шкоду. Тому що мова йде про явище, частина якого незначна, а частина позитивна. Приватне, в більшості випадків, занадто дрібне в порівнянні із загальним: індивідууми приносяться в жертву й прирікаються на загибель. Ідея сплачує данину наявного буття й тлінності не із себе, а зі страстей індивідів» [2, 27] .

Знаменно, що видатний наш сучасник Микита Миколайович Моісеєв, математик, філософ і еколог, свої міркування про основи теорії компромісу, про його результати виклав у своїх публічних лекціях з філософії історії, з питань самоорганізації матеріального світу, інтерпретації процесу суспільного розвитку, по універсальному еволюціонізму, які були прочитані ним у Московському державному університеті ім. М.В. Ломоносова.

Тому такі цікаві його міркування про «межі» можливостей, результати компромісів (у сфері антагоністичних протиріч). «Уже в часи Платона, тобто більш 2500 років тому, люди розуміли, що воля й рівність - поняття суперечливі: воля, у силу відмінності людей, неминуче породжує нерівність, які б не були суспільні інститути, - затверджує М.М. Моісеєв. - А будь-яка нерівність - національна, правова й, особливо, майнова несе в суспільство соціальну напруженість і нестійкість. Маркс вважав, що це протиріччя знайде своє вирішення на останній стадії комунізму, точніше, уже після нього, на стадії переходу до суспільства реального гуманізму. Із цим твердженням марксизму я не можу погодитися, тому що переконаний, що це протиріччя - вічне. Воно в «природі речей»: без нього розвиток неможливий. У різних умовах, у різні часи суспільства знаходили й будуть знаходити свою міру компромісу між волею й рівністю, що відповідають конкретним життєвим реаліям. Які-небудь загальні, універсальні рецепти, придатні для всіх часів, по моєму глибокім переконанню, відсутні. Тому, коли я говорю про високий рівень соціальної захищеності й соціальної справедливості, що зм´якшують протиріччя, народжувані соціальною нерівністю, то маю на увазі не зняття протиріччя «воля - рівність», а такий компроміс між ними, який забезпечує виконання першої властивості, яким повинно бути наділене раціональне суспільство. Який буде цей компроміс, якими правовими засобами й структурою власності він буде забезпечений - сказати сьогодні не можна. Більше того, ця проблема може вирішуватися далеко не єдиним чином, хоча б тому, що люди дуже різні, відрізняються їхні традиції й уявлення про ієрархію цінностей. Але важливо, що, яким би він не був, компроміс повинен знімати небезпечний рівень соціальної напруженості, яка заважає повноцінному використанню таланта громадян для подолання зовнішніх труднощів розвитку суспільства» [10, 132] .

А визначення категорії «результат компромісу», у найпершому порядку, можна здійснити так: це сукупність цільових орієнтирів, процедур їх досягнення й умови контролю дотримання процедур за участю кожного суб’єкта діяльності; самі домовленості оформлені відповідним документом, зміст і структура якого повністю задовольняє кожну сторону компромісу, що відбувся.

Саме в різноманітті практик по збереженню життя оформилася нова якість дуальної опозиції «компромісність - безкомпромісність» як необхідність збереження традицій запобігання екологічних та інших протиріч, як потреба в нових гуманітарних інноваціях.

Усе більш значущою для всього різноманіття практик компромісно стає проблема Розуміння. Мова йде не тільки про те коло фахівців, які готують компроміси, здійснюють їх, а потім оцінюють результати. Мова йде про всі кола громадян, що розширюються, які прагнуть зрозуміти зміст ситуації, коли компроміс необхідний і можливий; містять позиції кожної сторони компромісу; зміст, структуру й цінність як своїх посту пок іншій стороні компромісу, так і значну актуальність і цінність посту пок, які пропонує інша сторона компромісу; процедуру й умови «плину» компромісу, свою роль у цьому процесі; значимість і плодотворність результатів компромісу, як для своєї сторони компромісу, так і для іншої сторони (інших сторін) компромісу.

Саме необхідний і достатній рівень розуміння функціонування компромісного обумовлює формування, збереження й позитивну трансформацію в здійсненні почуття Міри. Для компромісу розуміння й здійснення феноменів «міра», «Почуття міри» має виняткове значення для всіх стадій сприйняття дуальної опозиції «компромісність-безкомпромісність».

Тому, для розуміння соціокультурних основ екологічної домінанти українського суспільства важливо усвідомити характер взаємодії компромісного й неприйнятних, невиправданих ризиків (сфери безкомпромісного) важливо звернутися до «правил заборони» [7, 14] Сергія Павловича Курдюмова. Є «правила заборони, - відзначив

С. Курдюмов, - закони обмежуючі розвиток, їх непогано б знати, перш ніж намагатися ломитися в майбутнє й ухвалювати доленосні рішення. Тому що ці рішення можуть йти всупереч законам розвитку й підсумки їх будуть знищені дифузійним хаосом» [8, 61-82]. Зміст «правил заборони» може бути інтерпретований як загальна об’єктивна основа сукупності соціологічних, за своєю суттю, своєрідних індикаторів: небезпек, викликів, ризиків, загроз і страхів. Можливо ми маємо справу зі специфічними перетвореними формами «правил заборони». Важлива та обставина, що кожний із цих індикаторів піддається якісним і кількісним вимірам.

Найважливішого фундаментального методологічного значення для розуміння екологічної домінанти трансформації суспільства відіграє дослідження небезпек, у першу чергу екологічних. Необхідно зрозуміти їхню роль у формуванні сучасного екологічного світогляду.

Особливий аспект цього дослідження пов’язаний з тією обставиною, що в такому контексті небезпеки й страх органічно входять у нову парадигму розвитку України. А в запропонованій інтерпретації категорія «небезпека» може бути осмислена як перша перетворена форма «правил заборони».

Таким чином, як екокультурна категорія небезпека може бути визначена в такий спосіб. Небезпека - це екокультурний феномен, що представляє в перетвореній формі правила заборони через об´єктивно існуючу й усвідомлену можливість заподіяти діяльністю якого-небудь суб’єкта неприйнятні збиток, деформацію, травму цілі, ідеалу, цінностей, інтересів людини, родини, суспільства, держави, цивілізації.

Основи філософії небезпеки заклала відомий учений Мері Дуглас (1921 р.) у своїх публікаціях, а насамперед у книзі «Чистота й небезпека: аналіз уявлень про осквернення й табу» [4, 23]. Найбільш важливі тези її книги можна представити в такій послідовності: «...Ідеальний громадський порядок захищений тими небезпеками, які підстерігають порушників. Ці уявлення про небезпеки є такою ж загрозою, за допомогою якої одна людина пригнічує іншу, як і острах самому піддатися небезпеці, зійшовши із праведного шляху. Ці небезпеки - переконлива мова для взаємного вмовляння. На цьому рівні закони природи притягаються для санкціонування морального кодексу: одне захворювання викликається перелюбством, інше - кровозмішенням; одне метеорологічне явище є наслідком політичної непокори, інше - недоліку благочестя. Усе у світі включається в прагнення людей змусити один одного бути гарними громадянами. Так, ми бачимо, що деякі моральні цінності підтримуються й деякі соціальні норми визначаються вірою в існування небезпечної зарази, як, наприклад, коли погляду або дотику того, хто здійснив перелюбство приписується здатність викликати хвороби його сусідів або його дітей» [4, 23] .

«Леві-Брюль не зробив загального висновку про те, що небезпека пов´язана з маргінальними станами, але ван Геннеп мав більшу соціологічну проникливість. Він представляв суспільство як великий будинок, у якому є кімнати й коридори, і переходи між ними небезпечні. Небезпека полягає в перехідному стані - просто тому, що це вже не той стан, але ще й не інший, тобто він невизначений. Той, хто повинен перейти з одного стану в інший, сам перебуває в небезпеці і є джерелом небезпек для навколишніх. Ця небезпека контролюється за допомогою ритуалу, який проводить тверду межу між ним і його колишнім статусом, тимчасово ізолює його й потім привселюдно затверджує його вступ у новий статус» [4, 24-25].

Логіка, мотиви, динаміка страху (страхів) дозволяє сучасному суспільствознавству виявити механізм впливу небезпек (причина страху) на формування й поширення в регіональному й глобальному масштабах досить небезпечного типу мислення й свідомості (індивідуального, групового й суспільного), який може бути визначений як катастрофічний. Це реальна методологічна проблема.

Не менш важлива й, власне, науково-теоретична проблема, яка обумовлена необхідністю аналізу стану й динаміки катастрофічної свідомості в конкретних групах, вивчення самого феномена страху (небезпеки) у контексті соціальних змін в українському суспільстві XXI століття.

Особливістю філософсько-соціологічного вивчення методологічного, науково-теоретичного й прикладного аспектів страху (як індикатору небезпеки) є значущість і маловивченність як змісту самого феномена страху, так і його проявів.

Категорія страху, сам феномен страху у філософії XX століття докладно розглянуті у філософських теоріях Г. Маркузе, Г. Саллівена, Ж-П. Сартра, Е. Фромма, М. Хайдеггера, К. Хорні. Фундаментально й актуально соціологічний і культурологічний підходи в дослідженні страхів як індикаторів небезпек і як самостійного феномена представлені в книзі С.Я. Матвєєвої і В.Е. Шлапентоха, виданої в 2000 році [9].

Категорія «страх» з’єднує небезпеку, виклик, ризик і загрозу як соціологічні індикатори «правил заборони» (за С.П. Курдюмовим), як чотири їх перетворені форми.

Сам страх виступає в ролі універсального тривожного індикатора в динаміку соціальних і культурних, економічних, техногенних, екологічних змін: він «сигналить» про можливі небажані наслідки, при необхідності порушити які-небудь загальновідомі правила, традиції, закономірності заради благих намірів.

Ми не говоримо, як правило: «ризиковано», «небезпечно», «загрозливо». Ми відразу говоримо «страшно», якщо щось не так.

Автори «Словника термінів і визначень» запропонували найбільш повне й переконливе визначення цієї категорії. «Страх, - пишуть вони, - психологічний стан особистості, а також соціальних груп, що характеризується аномальною непевністю в розвитку подій, передчуттям виникнення негативних обставин.

Страх є одним із психологічних станів людей в екстремальних умовах, і в численних проявах торкається всієї ланки ланцюжка прийняття рішень: від підготовки планів на випадок надзвичайного стану до безпосередніх заходів щодо керування кризовими процесами Я, подоланню їх наслідків. Почуття страху є підґрунтям природного захисного механізму й повинне враховуватися в різних умовах, у тому числі; при неможливості встановлення повного контролю над існуючими ризиками» [1, 270-271].

Безкомпромісність у функціонуванні «правил заборони» (за Курдюмовим) особливо чітко проявляється при дослідженні феномена «загроза».

Разом з тим багато загроз носять суб’єктивний характер і визначаються логікою й протиріччями суб´єкт-об´єктних відносин. Ми маємо справу тут із соціологічними закономірностями. Тому так актуальні в таких відносинах (із приводу загрози) компроміси, адаптація (адапталізація), угоди. Всезростаюче значення їх впливу на екологічний світогляд позначене П. Штомпкой в осмисленні руху від загрози до травматичної ситуації (до конфлікту, до кризи). Він відзначив, що соціологічна теорія виробила механізми аналізу виникнення соціальних і культурних травм у підсумках соціальних змін, здійснення загроз. Мова йде про: аномії; цивілізаційну некомпетентність; соціальне тертя; синдром недовіри; колективне почуття провини; колективне почуття сорому; кризу ідентичності; кризу легітимності; теорію культурного лага [15, 11].

Особливої уваги П. Штомпка приділив «технології» виникнення умов культурної травми. «Соціальна зміна, - пише він, - зв’язана з травматичними подіями, має чотири характеристики. 1. Вона має тимчасову характеристику у вигляді несподіванки й швидкості. 2. Вона наділена певним змістом і розмахом - радикальна, глибока, всебічна, що зачіпає основи. 3. У неї є джерела - сприймається як екзогенне, котре прийшло ззовні, як щось, на що ми самі не впливали, а якщо й впливали, то неусвідомлено (ми «страждаємо» від травм, травми «відбуваються з нами», ми «зустрічаємося» із травмами). 4. Вона сприймається в певному розумовому контексті - як щось несподіване, непередбачене, дивне; що шокує, відштовхує» [15, 8].

Вважаємо виправданим визначити тепер «загрозу» як екокультурну категорію в такій послідовності: загроза - це екокультурний феномен, що представляє в перетвореній формі правила заборони через об’єктивно й суб’єктивно існуючу й осмислену реальну можливість руйнування загальнонаціональної мети, соціального ідеалу, загальнонаціональних цінностей, найважливіших інтересів особистості, суспільства й держави, культури й способу життя, порушити недоторканість території країни.

Категорія «виклик» може бути інтерпретована стратегічним і найбільш випереджальним фундаментальним проявом законів заборони (у трактуванні С.П. Курдюмова). При зовнішній простоті це поняття виражає їх у третій перетвореній формі - дійсно складні, суперечливі, у чомусь ірраціональні, нелінійні закономірності соціальних мереж, інститутів. В обґрунтування приведемо визначення поняття зі словника «Геополітика й національна безпека». Його автори розуміють під викликом «дії держави, групи держав, що містять у собі потенційну небезпеку для інших членів міжнародного співтовариства. Виклик являє собою перший, зародковий щабель у формуванні загрози (див. також ризик, небезпека [3, 37]).

Разом з тим, категорія «виклик» одна із тих, що творить, що є смислоутворюючою. В науковій творчості видатного англійського вченого Арнольда Тойнбі (1889-1975), зокрема, у розділі «Виклик-і-відповідь» (книга «Збагнення історії») представлений унікальний і динамічний синтез підсумків розгляду впливу феномена «виклик-і-відповідь» на долю світових цивілізацій.

Він зазначає, що «виклик спонукає до росту. Відповіддю на виклик суспільство вирішує завдання, що встало перед ним, чим переводить себе в більш високий й більш досконалий з погляду ускладнення структури» [13, 119-120]. І далі «...ми задалися питанням, а чи існує якийсь соціальний закон, який укладається у формулу: «Чим сильніший виклик, тим сильніший стимул». Провівши ретельний емпіричний аналіз, ми склали докладний опис відповідей, яким, як з’ясувалося, відповідало п´ять типів виклику: виклик суворих країн, виклик нових земель, виклик ударів, виклик тисків і виклик обмеження. У всіх випадках сформульований нами закон діє беззастережно» [13, 170-171].

Відзначимо загальний вектор руху від аналізу до синтезу в оцінці феномена «виклик», здійсненого А.Дж. Тойнбі стосовно до долі цивілізацій [13, 106-180]. Таким загальним вектором стало обґрунтування культури виклику. Саме культура виклику й проявляє об’єктивну природу виклику (суб’єкт - історія, природний хід подій) і головний вплив на його оформлення й динаміку з боку об’єктивних законів і правил заборони. Особливо важливо відзначити соціологічний характер виклику (динаміка станів, соціальні зміни) і важливість соціології культури виклику.

Необхідно відзначити ще одну властивість синтезу, що творить за

А.Дж. Тойнбі. Соціологічний аналіз виклику ударів, виклику тисків і виклику обмежень [13, 137-170] показує тісний зв´язок такого підходу з концепцією «культурної травми», яку представив Петро Штомпка в першому номері журналу «Соціологічні дослідження» за 2001 рік [15, 6-16].

Представляється можливим визначити «виклик», як категорію екокультури в такий спосіб. Виклик - це екокультурний феномен, що означає: становлення протиріччя між наявним потенціалом культури, ідентифікації людини й нації, збереження способу життя й необхідністю реальних соціальних змін, істотних змін, що проявляється оформленням реальної невизначеності, нестабільності й тривожності.

Серед причин, що мають особливу увагу для соціальної філософії до аналізу процесу формування філософії екологічної безпеки, однією з головних є необхідність у достовірному знанні про сам процес, його етапи, особливості, проблеми й протиріччя і, що особливо важливо, про його перспективи.

Філософія екологічної безпеки визначається найтіснішою взаємодією внутрішніх і зовнішніх факторів, знання яких, з одного боку, може дати філософія, використовуючи іманентні їй методи й підходи, а з іншого - науковий інструментарій інших наук. В умовах радикальних змін усередині українського суспільства вплив на них зовнішніх факторів, з´ясування наслідків цього впливу стає предметом постійного вивчення.

Тому, визначивши статус філософії екологічної безпеки у сучасному науковому знанні, логіка нашого дослідження припускає визначення головних напрямків пошуку. Вони витікають з необхідності знаходження відповідей на наступні питання: що являють собою екологічні інтереси; яка екологічна небезпека їм загрожує; яка необхідна стратегія і механізми для забезпечення екологічної безпеки в умовах постійного ризику? Виходячи із цього можливо й необхідно перейти від екологічної культури до культури екологічної безпеки.

У якості самостійного елемента може бути позначена позиція культури екологічної безпеки, основу якої становить світогляд. Тут здійснюється оцінка екокультурного досвіду: забезпечується зв’язок часів - минулого, сьогодення й майбутнього, реалізується історична наступність у діяльності поколінь.

Звідси відповідальність нас, громадян своїх країн, і вчених за теоретичний аналіз змісту й структури нової перебудови світу. Наша позиція: можливо й необхідно переходити від культури нації, народу, держави, культури світу - до культури безпеки - до культури екологічної безпеки.

Склалося так, що П. Сорокін свою першу книгу написав про проблеми безпеки людини, соціальної групи й суспільства [12]. Автор у передмові до своєї першої книги особливо обмовив питання методології дослідження. «Протягом усієї роботи ми намагалися триматися об’єктивної або теоретичної точки зору, що вивчає суще як воно є» [12, 34]. Наш підхід до аналізу динаміки безпеки людини, родини й суспільства в Україні на рубежі XX і XXI століть заснований на «Методології П. Сорокіна: виходити із сущого, яке воно є». І як випливає з вище сказаного, сьогодні є тотальна особиста небезпека людини. Теоретична й практична точки зору на суть, зміст безпеки потребують кардинального перегляду. Аналізу тут недостатньо - необхідний синтез, що творить.

Наш підхід заснований на новому осмисленні самого феномена «безпека», він конструктивний. У чинному Законі України [5] сама безпека визначена через стан захищеності основних інтересів особистості, суспільства й держави. Ми вважаємо, що цього є недостатньо. Таке визначення має головний недолік - уся система безпеки України, політика безпеки не піддається керуванню.

Перший крок до конструктивного аналізу: головне місце мети, ідеалу й цінності людини, родини, суспільства й держави. Мова йде про загальнонаціональну мету, соціальний ідеал (в умовах трансформації суспільства вони можуть збігатися), про загальноукраїнські цінності. І тому, тільки тепер можливо (теоретично й практично) керування безпекою: адже воно стає можливим тільки за наявності мети. Тепер можлива й необхідна культура екологічної безпеки - особливо в ситуації стрімкого зростання невизначеності, ризиків, хаосу. Вона можлива тільки на основі філософії (теорії) екологічної безпеки.

Ще раз констатуємо: завдання філософії екологічної безпеки - теоретично забезпечити аналіз і синтез гуманітарних відносин і процесів, динаміку інститутів. Тим самим оформляється особлива й важлива функція в інформаційно-аналітичному забезпеченні керування сферою безпеки та її інфраструктурою; Методологія філософії екологічної безпеки визначається як сукупність прийомів, методів соціологічних досліджень у рамках предметного поля філософії безпеки і їх теоретичне обґрунтування. Саме поняття «філософія безпеки» визначене як самостійна соціальна теорія загального рівня, орієнтована на теоретичні й емпіричні дослідження стану й динаміки забезпечення безпеки людини, народів України, суспільства й держави, сучасної цивілізації.

Разом з тим, динаміка проблем в Україні, що трансформується, показала недостатність і такого нашого підходу до завдань життєзабезпечення.

Позначилася проблема більш чіткого обліку таких феноменів: законність, зв´язок проблем миру й безпеки, довіра, співробітництво, розвиток людського потенціалу, стійкий і шанобливий діалог між людьми, народами, культурами й цивілізаціями, компроміс.

Потрібен був другий крок: рух дорогою до культури безпеки. Це крок у напрямку синтезу, що творить.

Таким чином, виникає концептуальна й теоретико-методологічна можливість нового підходу до забезпечення безпеки. Його суть: випереджаючий вплив на виклики, погрози, небезпеки, ризики, що виникають у соціальному середовищі. Тепер категорія «філософія культури безпеки» може бути визначена як самостійна соціальна теорія, що формується і відображає процес забезпечення життя людини, збереження родини й народу, їх цілей, ідеалів, цінностей і традицій, соціальних інститутів і мереж, стійкості дотримання прав і обов´язків людини й основних свобод для всіх (байдужності раси, статі, мови й релігії), їхньою захищеністю від неприйнятних викликів, ризиків, небезпек і погроз [6, 226-234]. У системі категорій поняття «філософія культури безпеки» може бути визначене у взаємозв’язку категорій: воля, співробітництво, відповідальність, солідарність, терпимість, згода, мир, безпека, довіра, компроміс.

І нарешті, необхідний третій крок: перехід до культури екологічної безпеки. Її область досліджень ширше області «філософії екологічної безпеки» за рахунок включення проблем безпеки більш широкого спектра соціальних інститутів, мережевих утворень, проблем керування ризиками, викликами, загрозами, небезпеками, культури їх запобігання.

Структура культури екологічної безпеки розширюється за рахунок включення аналізу динаміки змін у стані людського потенціалу, інтелектуального капіталу, стану середовища, орієнтованості людей на діалог і толерантність у міжособистісному спілкуванні.

Російський філософ М.Ф. Федоров створив добуток «Філософія спільної справи» [14]. Актуально й для XX і для XXI століть звучать його слова: « У цей час справа полягає в тому, щоб знайти, нарешті, загублений сенс життя, зрозуміти мету, для якої існує людина, і влаштувати життя згідно з нею» [14, 237].

Суть таких пошуків для межі XX і XXI століть і полягає в розробці й освоєнні технології зіставлення й з’єднання загальнонаціональної мети й соціального ідеалу, філософії, соціології й політології спільної справи з реальністю нашого буття. Ціль - благополуччя й безпека Людини й Родини, відродження Батьківщини, рух від виживання до соціального розвитку.

Л.І. Сергєєва позначила такий спосіб «як високі гуманітарні технології», як комбінація соціального, загальнонаціонального ідеалу й реальної історії. У цьому понятті, - відзначає вона, - ми пропонуємо виразити досягнення цілісного, синергетичного за своєю суттю, ефекту за рахунок з’єднання наукових досягнень і технологій політичної соціології, екології, безпеки, психології, політології, економіки, інформаційних технологій» [11, 349] .

Технологію - визначаємо як нову цінність, яка здатна бути інструментом керування знаннями, людським потенціалом. Для вираження нового інформаційного комп´ютеризованого суспільства вже визначений свій клас технологій — це високі технології. Для адекватного відбиття ролі технологій в XXI столітті необхідно визначити новий клас технологій - високі гуманітарні технологи, які з’єднують новий гуманітарний синтез із високими технологіями. Таким підходом може служити рух до культури екологічної безпеки, до культури глобалізації, до культури компромісу.

Р. Яновський, розвиваючи цей підхід, запропонував таке трактування: «Це викликано прагненням осмислити гуманітарні аспекти високих технологій (hi-tech), що усе більш широко застосовуються в промисловості, у побуті, у військовій справі. Динаміка, нерівномірність і складність змін світової геополітичної, геоекономічної ситуацій у контексті глобальних суспільних змін, необхідність раціонального використання ресурсів планети, збереження навколишнього середовища в інтересах безпеки населення планети вимагають адекватного наукового аналізу й відповідної програми дій - «високих гуманітарних технологій» [16, 107].

Технологізація шляху до культури екологічної безпеки - це культура запобігання ризиків, небезпек, загроз цілям, ідеалам, цінностям, інтересам людини, родини, суспільства, держави, сучасної цивілізації. Це можливо якщо ми перебуваємо в просторі високих гуманітарних технологій, якщо з’єднуємо інституалізацію й мережіалізацію в єдину інституціонально-мережеву методологію на основі й за допомогою високих гуманітарних технологій. Досвід світової культури, нові виклики з XXI століття зажадали нового рівня і якості діалогу між людьми, між народами, між народом і владою про справедливість, про компромісність, про законність, про екологізацію, про співробітництво, про благополуччя, - тобто про загальну безпеку XXI століття.

Отже, можемо зробити висновки. Особливості функціонування культури екологічної безпеки залежать від характеру й вектора спрямованості змін, що відбуваються в суспільстві, стрімкого зростання нематеріальних компонентів, формування економіки знань, впливу людського капіталу, мережевих реальностей (інформації);

Швидкості взаємодії й зворотних зв’язків, ролі запобігання; рівня аналізу стану небезпек, їх динаміки й трансформацій середовища (як внутрішньої, так і зовнішньої).

Утвердження культури екологічної безпеки прямо залежить від відношення населення (у тому числі й у регіональному аспекті) до загальнонаціональних цілей, ідеалів, цінностей у ситуації сприйняття

Культура екологічної безпеки в процесі свого функціонування (у т.ч. і на стадії становлення) формує готовність до певного типу діяльності, вимірюваної за допомогою системи показників (індикаторів). Діяльність суб’єкта здійснюється споконвічно при осмисленні й сприйнятті (ідеалу, цінності) - тоді прояв феномена «культура екологічної безпеки» стає способом захисту мети (ідеалу, цінностей) у процесі її досягнення.

Література

Безопасность России. Правовые, социально-экономические и научно-технические аспекты: Словарь терминов и определений. - М.: МГФ «Знание», 1999. - 368 с.

Гегель Г. В.-Ф. Философия истории / Гегель Г. В.-Ф. - СПб: Изд-во С-Петерб. ун-та, 2005. - 480 с.

Геополитика и национальная безопасность. Словарь основных понятий и определений / [Под общ. ред. В.Л. Манилова]. - М.: Статус, 1998. - С. 37.

Дуглас М. Чистота и опасность: анализ представлений об осквернении и табу [Пер: с англ. К. Фараджаев] / М. Дуглас. - М.: Издательство «Кучково поле», 2000. - 288 с.

Закон України про основи національної безпеки України // Уряд. кур ’єр. - 2003. - 30 лип.

Кузнецов В. Н. Социология безопасности [Учебное пособие] / В. Н. Кузнецов. - М.: КДУ, 2009. - 422 с.

Курдюмов С. П. Законы коэволюции социальных систем, человечества и природы / С. П. Курдюмов // Всероссийский форум «Миллион друзей»: Сборник материалов научнопрактической конференции в Нижнем Новгороде, 13-14 октября 2000 г. - М., 2001. - С. 14.

Курдюмов С. П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем / С. П. Курдюмов // Философские аспекты информатизации. - М.: ВНИИСИ, 1989. - 236 с.

Матвеева С. Я. Страхи России в прошлом и настоящем / С. Я. Матвеева, В. Э. Шляпентох. - Новосибирск: Сибирский хронограф, 2000. - 179 с.

Моисеев Н. Н. Восхождение к разуму: Лекции по универсальному эволюционизму и его приложениям / Н. Н. Моисеев. - М.: Политиздат, 1993. - 192 с.

Сергеева Л. И. К вопросу о социологии и политологии общего дела / Л. И.Сергеева // Третья научная конференция: Человек и реформы в российском обществе. - М. : Наука, 1995. - С. 349

Сорокин П. А. Преступление и кара, подвиг и награда: Социологический этюд об основных формах общественного поведения и морали / П. А. Сорокин. - СПб.: Изд-во РХГИ, 1999. - 448 с.

Тойнби А.Дж. Постижение истории [Пер. с англ.] / А. Дж. Тойнби. - М.: Прогресс, 1991. - 736 с.

Федоров Н.Ф. Философия общего дела / Н.Ф. Федоров. - М.: Эксмо, 2008. - 752 с.

Штомпка П. Социальное изменение как травма / П. Штомпка // Социологические исследования. - 2001. - № 1. - С. 3-19.

Яновский Р. Геополитические проблемы современной России: О необходимости высоких гуманитарных технологий / Р. Яновский // Безопасность Евразии. - 1999. - № 1. - С. 107.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць