Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Співвідношення цивілізації та злочинності


Т.Г. Г еращенко

Сумська філія Харківського

національного університету внутрішніх справ

У статті розглядається злочинність як феномен цивілізації, розкриваються шляхи їх взаємодії. Право при цьому є однією з форм самозбереження і саморозвитку цивілізації.

З виникненням цивілізації людина змушена знаходитись у межах нормативно - ціннісного простору. її активність цілком залежить від соціальних норм і цінностей, які призначені стимулювати творчу діяльність і гальмувати деструктивні дії. У тих випадках, коли функція гальмування не виконується і дії людини виходять за межі правових норм цивілізаційного співжиття, виникає феномен злочину. Слід зазначити, що без нормативних обмежень поняття злочину втрачає сенс. Тільки порушення правових норм перетворює людину на злочинця.

Проблемам сутності права і специфіки правовідносин між людиною і суспільством присвячені роботи О. Зайчука, М. Козюбри, О. Копиленка,

Н. Оніщенка, Л. Явича. Проблеми співвідношення влади, права і правопорядку розкриті у роботах В. Артемова, В. Борисова, О. Скакуна, В. Корельського, М. Строгович, В. Теренова. Питання змісту права, його онтологічні, культурологічні, антропологічні, екзисценційні характеритики досить змістовно розкриті у роботах В. Плавича [4].

Проте недослідженим залишається питання ролі права у самозбереженні цивілізації і у функціонуванні суспільства як системи, що самоорганізується і саморозвивається. Ця проблематика є метою даного дослідження.

Злочинність можна вважати наслідком цивілізації, адже у тварин ця риса відсутня. Вона може тлумачитись як аномалія, яка суперечить нормам цивілізованого суспільства. Злочин за змістом є девіацією.

Злочинність як прояв ентропії деструктивна за змістом. Спрямовуючи зусилля проти окремих суб’єктів, проти їх життя, честі, власності, проти цінностей культури, вона руйнує економічні, правові і моральні засади соціального порядку демократичної держави. Злочинність порушує суспільний баланс в ситуаціях нестійкої рівноваги. У суспільстві не прогнозовано можуть виникати руйнівні дисипативні структури.

Вони у вигляді терористичних, мафіозних, корупційних та інших кримінальних утворень поступово руйнують економічну, правову, політичну, духовну та інші сфери життєдіяльності суспільства. Внаслідок їх згубної дії у суспільстві активно формуються нові негативні дисипативні структури, які остаточно нищать нестійку соціальну організацію.

Розпад цивілізації відбувається протягом кількох етапів. На етапі соціальної кризи виникає дисоціація (повільне розсіювання) структур у соціальному просторі і система втрачає внутрішню врівноваженість. Зростає можливість непередбачуваності подій. Стрімко підвищується роль випадкових факторів. Суттєво знижується цінність людського життя: зростає кількість вбивств і самогубств.

У піковій фазі соціальної кризи - на етапі соціального вибуху - розпад структур активізується і набуває лавиноподібного характеру. Зміна зовнішніх умов відбувається настільки швидко, що абсолютна більшість людей не встигає адаптуватися. При цьому руйнуються стереотипи поведінки і зростає злочинність. Дезорганізаційні процеси стрімко переходять у деструктивні. Люди стають заручниками екстремальних умов, і це відображається на їх поведінці.

Далі зникає будь - яка логіка у діях людей. Соціальне буття починає сприйматися ними не як поступальний, раціонально виважений процес, а як дещо абсурдне і дизфункціональне, що швидко прямує до самознищення. Наступає етап соціального хаосу.

Незважаючи на зовнішні чинники, більшість руйнувань відбувається за ініціативою певних соціальних суб’єктів, які намагаються запровадити у життя власні переконання та інтереси. Проте хаос продуктивний. У механізмі руйнівних дій поступово формуються нові ідеї, структури, які через деякий час виступають основою виникнення нових раціональних форм.

Варто зазначити, що різні соціальні відхилення (заворушення, злочини) стають все більш впливовими. Якщо раніше вони легко долались системою і тим самим фактично зміцнювали її, то тепер найслабкіші із них можуть викликати гіпертрофовану реакцію. І в зоні біфуркації ця реакція може стати абсолютно парадоксальною - почне відповідати принципу позитивного зворотного зв’язку, коли система реагує тим гостріше, чим слабші подразнення відчуває, і навпаки. В результаті цього система буде втрачати свою міцність, здатність до опору і руйнуватись.

Цивілізація з метою самозбереження повинна створювати нормативні засоби боротьби зі злочинністю. «Спираючись на примусові заходи, - зазначає

О. Волошенюк, - правові норми захищають суспільство від небажаної і шкідливої для нього поведінки, а якщо подібна поведінка все ж - таки виникає, то правові механізми дозволяють звести до мінімуму негативні наслідки» [1, 19].

Цивілізаційні відносини в суспільстві тримаються на чітких і твердих розмежуваннях між допустимим та забороненим. Ці розмежування створюють поле нормативно-ціннісного напруження, всередині якого існують люди і які вимушені співвідносити свою соціальну поведінку з його характером. Спроби ж окремих індивідів вийти в своїх поведінських реакціях за нормативні межі суспільство розцінює як пороки, правопорушення і злочини.

В. Соловйов зазначає, що « право є історично рухливим визначенням необхідної примусової рівноваги двох моральних інтересів - особистої влади і загального блага» [5, 331]. Адже досить часто виникає ситуація, коли з обох сторін застосовується насильство, тобто суспільство постійно перебуває у стані перманентного антагонізму. Індивідуальне «Я» час від часу опиняється перед дилемою: або ж слідувати шляхом дотримання нормативних вимог, або йти у протилежному напрямку. Людина витрачає все більше зусиль у першому випадку, тобто при входженні у нормативну сферу і знаходячись всередині її. Проте інколи вона не витримує такого навантаження і допускає правопорушення.

Розглядаючи злочин як наслідок цивілізації, його можна тлумачити як закономірне і неминуче явище суспільного життя, як цивілізаційну норму.

Погляд на злочинність як нормальне явище суспільства є досить поширеним. Протягом своєї історії цивілізація надавала широкі можливості для прояву руйнівних начал людської природи. Злочинність, як невід’ємний атрибут суспільства, являла собою особливу лінію розвитку самої цивілізації. Вона несла у собі небажані, досить часто неявні і водночас досить реальні можливості, приховані самою цивілізацією.

Одне з найголовніших призначень цивілізації полягає у тому, щоб створювати широкі можливості для все більш повного розкриття людської натури. На зміну одних видів злочинів будуть приходити інші. Система буде намагатися розставляти пастки і злочинці будуть потрапляти до них. Однак для успішного розвитку цивілізації потрібно існування певного простору свободи, всередині якого індивідам надані різні можливості для самовираження, у тому числі не лише для прагнення до ідеалів, але і в протилежному напрямку, на шляху порушення соціальних заборон. У суспільстві в рівній мірі повинні існувати можливості самовираження і для злочинців. Свобода не може існувати, якщо немає можливостей відхилення в різні боки - і до ідеалу, і до аномалії, яка заперечує норми [2, 66-67]. На думку Е. Дюркгейма, злочини необхідні і корисні для суспільства. Вони є передчуттям моралі майбутнього [2, 69].

Слід зазначити, що у цивілізаційній системі злочинність виконує певні функції: самореалізації, мобілізуючу, прогностичну.

Злочини як різновид соціальної діяльності дозволяють певним категоріям суб’єктів реалізувати свої агресивні нахили. Потребуючи самоствердження, гострих відчуттів, суб’єкти переступають межу, яка розділяє морально-правові і кримінальну області, прямуючи від дозволеного до забороненого, переходять від законослухняної поведінки до протиправної.

Злочини випробовують на міцність і надійність структури цивілізації. Злочинність зобов’язує цивілізацію постійно зміцнювати свої основи, постійно удосконалювати і підтримувати у робочому стані засоби стримування і блокування деструктивного натиску. Оскільки цей натиск йде зсередини і в багатьох напрямках, то в соціальному тлі цивілізації немає жодної частини, застрахованої від небезпеки криміналізації. Таким чином злочинність не дозволяє цивілізаційним суб’єктам повністю поринути у стан ейфорії і самозаспокоєння, забувши про існування внутрішнього противника.

Злочини являють собою девіантні лінії ймовірного розвитку цивілізації. Цивілізація пропонує суб’єктам серед багатьох варіантів різноманітних соціальних дій далеко не всі можливі. Проте для вибору необхідно володіти достовірною інформацією про наявність неприйнятних можливостей. Являючи собою один з атрибутів цивілізації, злочинність виявляє небажані, але разом з тим реальні можливості її трансформації, приховані у самій її сутності. Постать злочинця при цьому є своєрідним уособленням помилкових і часто трагічних шляхів вирішення існуючих протиріч соціально-історичного процесу. Саме тому аналіз проблем злочинності дозволяє виявити небезпечні явища на початкових стадіях їх виникнення.

Досить розповсюджене твердження, що з розвитком цивілізації людина стає все більш гуманною, а загальний рівень злочинності поступово знижується. Так народжується оптимістичний образ майбутнього як епохи вирішення гострих протиріч, у тому числі і протиріч між захисниками правопорядку і злочинцями. Це твердження має глибокий соціокультурний сенс: людство дійсно не бажає вважати зло, пороки і злочини нормальними формами соціокультурного життя. Ним рухає благородне, піднесене прагнення змінити все на краще.

Слід зазначити, що суспільство, як відносно стійка структура, перебуває у стані, коли ентропія у ньому постійно зростає. Дисипації, які виникають при цьому, погрожують серйозними руйнуваннями. З метою попередження таких дій необхідно запровадити зустрічні пропозиції антиентропійного характеру. Одним з таких дієвих механізм, який може і повинен протидіяти хаосу і ентропії в боротьбі проти соціального безладу, є право. Воно є «одним з інструментів, яке винайшло людство, щоб вирішити свої конфлікти» [3, 301].

Право є одним із найбільш важливих у цьому відношенні механізмів, пряме призначення якого полягає у боротьбі із загрозою соціального безладу, у протидії зростанню ентропії та хаосу. Воно дозволяє цивілізованому організму існувати в якості системи, що саморганізується і саморегулюється.

Систему, яка знаходиться у точці біфуркації, можна спрямувати в потрібному напрямку, якщо застосувати до неї незначні, але водночас резонансні зовнішні дії. Саме вони здатні вивести систему на якісно новий рівень самоорганізації.

Синергетична детермінація має ряд специфічних ознак:

вона має вигляд нелінійної, поліфакторної, гетерогенної причинної залежності;

вона відводить випадковості одну з головних ролей у причинних поясненнях явищ і дозволяє сприймати світ як синергетичне ціле, в якому все взаємопов’язане і перебуває в динаміці постійних внутрішніх зіткнень елементів і де випадкові причини руйнують одні структури і створюють нові;

сферою дії синергетичної детермінації є реальність, відкрита у всіх напрямках, і тому дуже важко, майже неможливо, прогнозувати її подальший розвиток.

Право як система, що самоорганізовується, здатне формувати і структурувати себе. Тому суб’єкти правової діяльності повинні враховувати тенденції його саморозвитку і рухатись в одному напрямку.

Право є відкритою системою, яка перебуває у стані постійного інформаційного впливу на суспільство. Важлива роль при цьому у розвитку і функціонуванні права належить інтелектуальному чиннику. Тому необхідно більш широко запроваджувати у правових відносинах принцип антропоцентризму. Це допоможе «з одного боку, глибше проникнути в сутність права, а з іншого - допоможе краще зрозуміти природу людини через пізнання сутності права» [4, 9].

Ми вважаємо, що завдяки взаємодії з державою, право може виконувати роль найефективнішого засобу регламентації процесу самоорганізації суспільства. Як юридичне явище, тобто нормативне інституційне утворення демократичної держави, воно дозволяє запровадити визначеність і передбачуваність у суспільних відносинах, досягати точності в самому змісті цих відносин, бути стабілізуючим соціальним чинником і водночас гарантувати реалізацію закріплених у відповідних нормах програм поведінки.

Водночас право може виступати як організуючий фактор і щодо самої держави, дозволяє встановити тверді, постійні та організаційні основи її функціонування, визначити найраціональніші форми здійснення державної влади, строго і точно регламентувати компетенцію державних органів, їхні відносини між собою і громадянами. Це питання є складовою проблеми співвідношення влади і закону. Як зазначає О. Ушаков, право є «основою функціонування державної влади, оскільки всі механізми, за допомогою яких вона діє, базуються на нормах права» [6, 62].

Отже, право є інтегруючим і стабілізуючим фактором суспільства. Воно адекватно відображає тенденції розвитку суспільства, прогнозує напрямки розвитку суспільства і допомагає їх корегувати. Завдяки праву цивілізація у майбутньому зможе контролювати масштаби злочинності і перешкоджати її подальшому розвитку.

Література

Волошенюк О.В. Цінність права // Право і безпека. - 2005. - № 4’1. - С. 18 - 20.

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. - М.: Наука, 1991. - 476с.

Норбер Рулан. Юридическая антропология. - М.:НОРМА, 2000. - 310 с.

Плавич В.П. Сучасні проблеми формування та розвитку нової парадигми права // Держава і право. - Вип. 35. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. - С. 3-12.

Соловйов В.С. Оправдание добра: Нравственная философия. - М.: Республика, 1996. - 479 с.

Ушаков О.М. Право, порядок та влада // Часопис Київського університету права. - 2005. - № 3. - С. 59-62.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць