Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Методологічні зрушення в екологічному знанні за доби постнекласичної науки


І.В. Книш

Сумський національний аграрний університет

У статті розглядаються методологічні зрушення, які відбуваються в екологічному знанні за доби постнекласичного розвитку науки.

Наприкінці ХХ ст. настає період формування та становлення постнекласичного етапу в розвитку екологічного знання. Екологічне знання має синтетичний характер, поєднуючи природничу і гуманітарну сфери осмислення світу. У цей період взаємодія між людиною та природою не обмежується їх співвідношенням, а значно розширюється, що відображається у змісті понять “ставлення суспільства до природи”, “відношення людини до природи” та “ставлення світу до людини”. Це пов’язують із двома обставинами: по-перше, зазвичай наявним розрізненням між даними поняттями; по-друге, з обґрунтуванням необхідності в сучасних умовах більш чітких уявлень про зміст і структуру співвідношення “людина - світ”. Ця необхідність виникає тому, що людина в її світовідчутті була виведена за межі світу і ввійшла з ним у суб’єкт- об’єктні відносини [6, 245]. У певний час такі уявлення виявились неадекватними. Тому становлення постнекласики в екологічному знанні - це, насамперед подолання суб’єкт-об’єктності у відносинах “Людина - Світ”. Нові уявлення відображалися, перш за все, у розумінні місця екології в системі наукових знань. У постнекласичний період розвитку науки виникає потреба в екологізації мислення для вирішення глобальних проблем, зокрема екологічних, які постали перед людством. Для цього має відбутися усвідомлення того, що:

творцем науки та її методології є не абстрагований суб’єкт, а конкретна людина, учений, індивід;

попереднє розуміння методології як учення про метод стає недостатнім;

глобальний еволюціонізм є одним із пріоритетних методів для вирішення глобальних проблем, що постали перед людством, в якому поєднуються ідеї системного підходу з ідеями еволюції, коеволюції та історизму;

екологічне знання у постнекласичний період розвитку має складну структуру, яку становлять такі складові: інвайронменталізм, екологізм, екорозвиток, концепція сталого розвитку, глобальна екологія, екофілософія, глибинна екологія, екодіяльність, екологічне виробництво, екологічна свідомість тощо;

екологічне знання, включаючи етичну складову, передбачає залучення ідей біоетики та запровадження їх до складу екології;

екологічні процеси можуть розглядатися із синергетичної точки зору, що передбачає скорочення розриву між уявленнями про живу та неживу природу та сприяє встановленню взаємозв’язку між певними галузями наукового знання;

екологічне знання має включати у свою структуру політичну волю, етичну та чуттєво-емоційну складову.

Якщо вирішувати глобальні проблеми, що постали перед людством з допомогою зазначених вище методів, то це може призвести до розвитку технократизму. Лише використовуючи їх комплексно, можна створити передумови для вирішення глобальних проблем, зокрема екологічних.

Тому, як зазначає Р. Карпінська, “сучасні методологічні зрушення пов’язані з визнанням того очевидного факту, що творцем науки та її методології є не абстрактний “суб’єкт”, а конкретний учений, людина, особистість... Немає науки без людини, без особистості. Методологія включає не тільки пізнавальні відносини, а й відносини людей, заглиблених у пізнавальний процес” [5, 14].

Таким чином, Р. Карпінська вважає, що методологічними зрушеннями в постнекласичний період розвитку наукового знання є заміна суб’єкт-об’єктних відносин на суб’єкт-суб’єктні з упровадженням синергетичного методу та етичної складової.

У постнекласичний період розвитку наукового знання можна виокремити, на наш погляд, кілька взаємопов’язаних процесів:

методологічні зрушення, що є усвідомленням того, що попереднє розуміння

методології “як учення про метод виявляється недостатнім” [5, 14];

розвитком системних досліджень;

новим розумінням еволюції та глобальної еволюції;

виникненням синергетики, нанотехнологій та комп’ютерних технологій.

Саме тому класичний еволюційний підхід у ХХ ст. набув нової якості. Якщо

раніше він займався описом феноменології розвитку, то в подальшому став розглядати системні характеристики об’єктів, що розвиваються. Саме ці характеристики властиві й екологічному знанню. У 40 - 50-х рр. ХХ ст. виникає загальна теорія систем та відбувається становлення системного підходу, що внесло новий зміст у концепцію еволюціонізму. Сама ідея системного розгляду об’єктів у біологічних науках привела до розробки проблеми структурних рівней організації живої матерії, аналізу різних зв’язків як у межах певної системи, так і між системами різного ступеня складності. Системний розгляд об’єкта передбачає виявлення цілісності системи, що досліджується, її взаємозв’язку з навколишнім середовищем, аналіз у межах цілісної системи якостей елементів, з яких складається їх взаємозв’язок.

Універсальний еволюціонізм поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу. Він не тільки розширює ідеї розвитку на всі сфери буття (універсальний зв’язок між живою, неживою та соціальною матерією), а й запобігає обмеженості феноменологічного опису з ідеями та методами системного аналізу.

Велику роль в утвердженні універсального еволюціонізму як принципу побудови сучасної загальнонаукової картини світу відіграли три концептуальні напрями в науці кінця ХХ ст.:

теорія нестаціонарного Всесвіту;

синергетика;

теорія біологічної еволюції та розвинена на її основі концепція біосфери та ноосфери.

Зазначимо, що для розкриття змісту статті ми розглянемо розвиток постнекласичного екологічного знання, використовуючи ідеї синергетики, теорію біологічної еволюції та коеволюції.

З’ясуємо, у чому полягає сутність коеволюції, як вона співвідноситься із самоорганізацією системи, які принципи є засадничими в коеволюційних процесах.

Насамперед, слід відзначити, що проблема коеволюції не є новою. Уявлення про взаємозв’язок та взаємозумовленість усіх існуючих об’єктів дійсності зустрічаються вже практично в усіх традиційних філософських системах Стародавнього Сходу, космоцентризмі Стародавньої Греції, космізмі та ін. Проте, як зазначає О. Баксанський, від суто декларування до несуперечливого включення певного уявлення до наукової та побутової моделей світу проходить тривалий час, що потрібно для формування необхідних когнітивних репрезентацій, забезпечених новою інформацією та напрацюванням необхідних нових світоглядних настанов, які містять нові пізнавальні й аксіологічні ідеали [1, 55]. Саме тому коеволюційні репрезентації були покладені в основу розвитку постнекласичної науки. Багато для цього зробили такі науковці, як І. Пригожин, Г. Хакен, Е. Янч, а також

А.Богданов, В. Вернадський, Р. Карпінська, М. Мойсеєв. Проблемі коеволюції присвячені також праці М. Кисельова, В. Крисаченка, І. Лісєєва, В. Лук’янця, С. Родіна, Ю. Тютюнника та ін.

Що ж таке коеволюція? Термін “коеволюція” походить з лат. “со” - “спільність” та “evolutio” - “розгортання”.

Спочатку термін “коеволюція” позначав взаємне пристосування біологічних видів [10], потім використовувався для позначення широкого спектра явищ - як взаєморозвитку елементів однієї системи, які постійно взаємодіють між собою, при цьому розвиваючись та зберігаючи свою цілісність доти, поки не постане питання про коеволюцію в ній [4]. У постнекласичний період розвитку науки коеволюція трактується дослідниками теж неоднозначно. В. Данілов-Данільян розглядає коеволюцію як взаємодію природи та суспільства, при цьому виявляючи її віднесеність до трактувань та аналізу глобальної екологічної проблеми [3, 16]. М. Мойсеєв тлумачить термін “коеволюція людини та біосфери” як такий розвиток людства, що не руйнує стабільність біосфери, її гомеостазису, зберігає необхідний для людства “еволюційний канал”. На основі концепції коеволюції має будуватися поведінка людини, що приведе людську діяльність до адаптації з природними процесами, які відбуваються у біосфері, тобто до розвитку навколишнього середовища, що зберігає стан біосфери в межах атрактора та виключає можливість зміни параметрів біосфери, що наближають її стан до меж атракторів, тобто до межі, переступити яку людство не має права, якщо бажає зберегти себе у біосфері [9, 28-29].

Таке неоднозначне трактування терміна “коеволюція” свідчить про те, що в постнекласичний період розвитку науки на основі концепції універсального еволюціонізму та системного підходу актуальними є проблеми, які входять у поле визначення коеволюції.

Найбільш послідовно ідею універсальної еволюції, на нашу думку, було проаналізовано і розвинуто М. Мойсеєвим. Він поставив за мету з мінімальною кількістю гіпотез зобразити певну цілісну і несуперечливу картину світу, - звичайно, досить умовно і схематично. Зміст його концепції визначається з допомогою трьох постулатів:

універсальність еволюційного бачення світу;

наявність інваріантних характеристик еволюційних процесів різного типу;

існування єдиної лінії прогресивної еволюції Всесвіту - від „Великого вибуху” до виникнення життя і розуму.

Згідно з концепцією універсального еволюціонізму, необхідною передумовою процесу самоорганізації є безперервний метаболізм як спосіб існування будь-яких еволюційних систем. Він визначає їх відкритий характер, тобто обмін речовиною, енергією та інформацією, у результаті чого здійснюється взаємозумовлений розвиток системи та навколишнього середовища.

У ролі ключових понять, які відображають фундаментальні характеристики універсально-еволюційного процесу на всіх його етапах, М. Мойсеєв приймає дарвінівську тріаду: мінливість, спадковість, відбір. На основі конкретної взаємодії мінливості, спадковості і відбору діють механізми самоорганізації та еволюції. М. Мойсеєв виділяє два таких класи механізмів: адаптаційні та біфуркаційні.

Проблема спрямованості глобальної еволюції реалізується у вигляді висунення на перший план біфуркаційних механізмів, які зумовлюють невизначеність, багатоспрямованість розвитку, множинну варіантність майбутнього. Зосередження на конструктивній ролі випадковості приводить до певного перегляду уявлень про процес розвитку і місце людини в ньому [8, 20].

У природничому пізнанні, як зазначають В. Стьопін та Л. Кузнєцова, за сприяння синергетики встановлюються нові взаємовідносини людини з природою. Природа не постає “мертвим механізмом”, на який спрямована діяльність людини: людина не в змозі ставитися до неї як суддя, завчасно передбачаючи, як вона має відповідати на поставлені питання [11, 36].

Є. Князева та С. Курдюмов уважають, що із синергетичної точки зору одним з головних підходів щодо вирішення глобальних проблем є зміна імперативу: необхідна не політика силового тиску і “викручування рук”, а пошук способів коеволюції складних соціальних та геополітичних систем. Використання політики силового тиску дуже небезпечне, оскільки навіть випадкові перебої в розгалужених інформаційних, комп’ютерних мережах можуть призвести до світової катастрофи. Чим складніше організована і більш багатофункціональна система, тим вона більш нестійка. Тому розуміння форм співіснування різнорідних, на різному рівні розвитку соціальних і геополітичних структур, шляхів їх стійкого коеволюційного розвитку стає конструктивною альтернативою сьогодення [7, 296].

Як зазначають І. Пригожин та І. Стенгерс, “природа створювалася не задля нас, і вона не підкоряється нашій волі... Прийшов час нової співдружності, початої здавна, але тривалий час невизнаної, між історією людини, людськими суспільствами, знанням та використанням Природи задля наших цілей” [12, 296].

Таким чином, концепція універсального еволюціонізму свідчить про те, що синергетика, поряд з іншими теоріями, забезпечує становлення принципово нової картини світу, яка постає як безперервне становлення нових структур Всесвіту, процес періодичних великих відкриттів, нових можливостей природи. Фундаментальними засадами нової наукової картини світу стають ідеї самоорганізації, а також глобальної і космічної еволюції.

Усе це означає, що встановлюються нові відносини людини з природою - відносини не монологу та “викручування рук”, а діалогу та коеволюції.

Отже, синергетика дозволяє краще зрозуміти проблеми сучасного природознавства, зокрема екології. Тепер екологію як наукове знання, що вивчає екологічні об’єкти та екологічні системи, можна розглядати за аналогією із саморозвитком відкритих дисипативних систем. Теорія самоорганізації виявила важливі закономірності розвитку світу. Уперше виникла науково обґрунтована можливість подолати розрив, що існував тривалий час між уявленнями про живу та неживу природу; встановити взаємозв’язок між відповідними галузями наукового знання; створити уявлення про розвиток фізичних систем та включити їх до фізичної картини світу. При цьому відкрилися нові можливості для виявлення взаємозв’язків між живою, неживою та соціальною матерією.

У цей же період постає проблема “двох культур”, зіштовхуються між собою два типи мислення. У 1957 р. Ч. Сноу говорив про взаємонепорозуміння “фізиків і ліриків” [11, 21-43]. Природознавство, як зазначає А. Гуревич, тривалий час орієнтувалося на пізнання “природи самої по собі”, безвідносно до суб’єкта діяльності. Його завданням було досягнення об’єктивно істинного знання, не обтяженого ціннісно-змістовими структурами. Становлення до природного світу поставало як монологічне. Головне, що вимагалося від учених, - це виявити та пояснити наявність причинно-наслідкових зв’язків, які існували у природному світі, і, розкривши їх, досягнути об’єктивно-істинного знання, встановити закони природи. Гуманітарні науки були зорієнтовані на розкриття змісту, а природничі науки, до яких належить й екологія, розкривали закони природи. Використовуючи метод “об’єктивного” вивчення соціальних та економічних структур та їх дій, дослідження їх “із середини”, з позиції сучасної науки, з точки зору спостерігача, який займає позицію “позазнаходження” стосовно об’єкта вивчення, має бути доповнений методом дослідження “ззовні”, з позиції самих учасників дослідження [2, 30-31]. Тобто, як з’ясувалося, розкол на дві різні, антагоністичні культури не відбувся, а навпаки, саме успіхи математизованого знання і техніки створили умови для зближення природничого і гуманітарного знання. Тепер з’явилися реальні підвалини для вирішення проблеми “двох культур”. Об’єднання природничих та гуманітарних наук може бути здійснене на основі сучасної загальнонаукової картини світу, яка ґрунтується на принципах глобального еволюціонізму.

Таким чином, у другій половині ХХ століття відбулася своєрідна “інтелектуальна революція”. Загальнонаукова картина світу, яка ґрунтується на принципах глобального еволюціонізму, є онтологічниємй фундаментом майбутньої науки, яка має об’єднати природничі науки з гуманітарними. Саме тому екологія є прикладом становлення постнекласичної науки. Тут спостерігається її розвиток як синтетичної науки, об’єктом дослідження якої є саме людиновимірні об’єкти. Саме відношення суб’єкта та об’єкта (як будь-яке пізнавальне відношення) ставало не просто суб’єкт-суб’єктним відношенням, але таким, що припускало не монолог, а діалог. Однією зі сфер застосування екологічних знань є глобальні проблеми, зокрема екологічні.

Отже, екологічне знання еволюціонувало одночасно з розвитком науки. На сучасному етапі розвитку екологічного знання його не можна назвати антропоцентричним, воно стало антропологічним через те, що ми маємо справу з людиновимірними системами, а під природоцентричністю розуміємо не розгляд природи як об’єкта, а наділяємо її властивостями суб’єкта.

Таким чином, екологічні глобальні проблеми сучасності є комплексними і загальними. Існують різноманітні способи вирішення екологічних проблем. Одним з них є розвиток нового екологічного знання, який передбачає:

створення екофілософії як квінтесенції екологічного знання та однієї із засад сучасного наукового дискурсу, що має стати світоглядною відповіддю на екологічні виклики сучасного світу;

розвиток екологічного знання як однієї з основ діяльності людини щодо вирішення екологічних проблем;

перетворення діяльності людини на екодіяльність завдяки запровадженню біосферосумісних виробництв;

поширення екологічних знань та переконань через систему освіти.

Природа, таким чином, більше не сприймається людиною як “мертвий

механізм”, на який спрямована людська діяльність. Тому для забезпечення свого майбутнього людина неспроможна думати, що вона не має принципових обмежень у своїх спробах змінювати природу відповідно до тих вимог, які ставить природа [9, 40]. Такі норми, що виникають між людиною та природою внаслідок їх взаємодії, М. Мойсеєв назвав екологічним імперативом. Отже, проблеми коеволюції людини та природи поступово стають домінуючими в сучасній науці та філософії і в самій стратегії людської практичної діяльності.

Слід зазначити, що екологія нині стала синтетичною гуманітарною і природничою наукою, яка виникла на межі біології і біоекології та органічно увібрала діяльність людини. Екологія пройшла три етапи становлення: класичний, некласичний і постнекласичний на основі еволюції наукового знання і переходу від лінійного бачення світу до нелінійного. Сучасний етап розвитку екології визначається як постнекласичний, сучасна екологія стала метанаукою. її основна мета - розробка стратегії виживання людства у Всесвіті.

Очевидно, що на основі нелінійного бачення світу відбулось постнекласичне становлення екології як науки. Методологічними зрушеннями для постнекласики мають бути такі аспекти:

усвідомлення того, що науковець - це не абстрактний суб’єкт, а конкретна людина, яка в постнекласичний період розвитку наукового знання не уявляє себе без природи, фізіологічно і чуттєво в ній існує;

етика має стати одним з головних евристичних інструментів наукової діяльності й глибоко проникати в науковий діалог та полілог;

метою діалогу та полілогу має стати створення нормальних умов для існування ідей, для їх взаємного збагачення та просвітлення, появи в них наукової істини;

екотехнократизм повинен бути змінений біосферосумісними виробництвами, які мають стати невід’ємним елементом розвитку економіки;

технократизм, як певний підхід щодо вирішення екологічних проблем, має бути замінений антропологізмом;

для вирішення глобальних проблем, які постали перед людством, на нашу думку, мають застосовуватися в комплексні етичні, політичні, економічні та соціальні підходи.

Таким чином, екологічне знання має справу з об’єктами, що розвиваються, та людиновимірними системами, що належать до розгляду проблем глобального еволюціонізму.

Література

Баксанский О.Е. Коэволюционные репрезентации в современной науке // Методология биологии: новые идеи (синергетика, семиотика, коэволюция). М.: Эдиториал УРСС, 2001. - С. 44-64.

Гуревич А. Социальная история и историческая наука // Вопросы философии. - 1990. - № 4. - С. 30-31.

Данилов-Данильян В.И. Возможна ли “коеволюция природы и общества”? // Вопросы философии. - 1998. - № 8. - С. 15-25.

Карпинская Р.С. Зачем методолог биологу? // Методология биологии: новые идеи (синергетика, семиотика, коэволюция). - М.: Эдиториал УРСС, 2001. - 264 с.

Карпинская Р.С., Лисеев И.К., Огурцов А.П. Философия природы: коэволюционная стратегия. - М.: Интерпракс, 1995.

Кисельов М.М., Деркач В.Л., Толстоухов А.В. Концептуальні виміри екологічної свідомості: (Монографія). - К.: Парапан, 2003. - 312 с.

Князева Е.Н., Курдюков С.П. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизаци, темпомиры. - СПб.: Алетея, 2002. - 414 с.

Моисеев Н.Н. Универсальный эволюционизм // Вопросы философии. - 1991. № 3. - С. 3-22.

Моисеев Н.Н. Человек во Вселенной и на Земле // Вопросы философии. - № 6. - С. 32-45.

Родин С.Н. Идея коэволюции. - Новосибирск: Наука. Сибирское отделение, - 271 с.

Стёпин В.С., Кузнецова Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации. - М.: ИФРАН, 1994. - 274 с.

Prigogine I., Stengers I. La nouvelle alliance: Metamorphose de la science. - P., 1981. - P. 296.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць