Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Людиновимірність категорії «діяльність»


І.В. Лесникова

НТУУ КПІ

У статті розглядається діяльність через саморозвиток і самоорганізацію. Аналізується її роль у суб’єкт-об’єктних відносинах. З’ясовується співвідношення понять “діяльність” і “культура”, “діяльність” і “розвиток” через призму “цілепокладання” і “доцільності”.

Останнім часом важливе місце в дискусіях науковців зайняли проблеми дослідження “самоорганізованих і саморозвиваючих систем” різноманітних еволюційних рівнів матерії, які стали основними предметами більшості фундаментальних дисциплін, міждисциплінарних досліджень, прикладних наук і інженерно-технічних розробок. Причому, відмічалося, наприклад, що для фізики ці проблеми видалися на передній план лише в останні десятиріччя.

Синергетика як загальна концепція самоорганізації показує, що і в неживій природі разом з деорганізацією відбувається також і самоорганізація, котра зовні проявляється у виникненні нових структур [10, 32-34]. Зараз науковці не просто спостерігають ці структури, але і вивчають їх за допомогою експериментів, будують математичні моделі самоорганізуючих процесів. Найбільшого впливу на оформлення ідеї про загальний характер самоорганізації зробили досліди Б.М. Білоусова та О.М. Жаботинського, розпочаті в 50-х роках. Їхня самоорганізуюча хімічна реакція стала експериментальним підґрунттям для побудови математичної моделі самоорганізуючих процесів (“брюселятора”) у бельгійській школі

І.Р. Пригожина [7]. Здається, що ніяка система не може ні “самоорганізовуватися”, ні “саморозвиватися” поза діяльністю. Лише діяльна система здатна забезпечити своє успішне існування.

При цьому належить звернути увагу на те, що поняття “організація” (лат. organization - будування, улаштування чогось) надзвичайно багатозначне, та це ускладнює його використання у науковому дослідженні. Частіше за все воно використовується у трьох смислах. По-перше, для позначення субстратної форми предметів. Це головний та основний зміст даного поняття. По-друге, у якості синоніма поняття “управління”. І, по-третє, ним визначають інколи процес створення чого-небудь. У цьому випадку іменник “організація”, по суті ототожнюється з дієсловом “організовувати”, тобто що-небудь робити, здійснювати якусь діяльність. У синергетиці, на наш погляд, поняття “самоорганізація” використовується, переважно, у третьому смислі, тобто для визначення процесу самостворення, “саморозподілу” яких-небудь структур.

Якщо ж відволіктися від певної некоректності поняття “самоорганізація” і взяти сутність науки синергетики, то такою буде ідея про всезагальний характер процесів самостворення, саморозподілу цілісними предметами самих себе. Як на мікрорівні, так і на макрорівні якісну визначеність взаємодіючі предмети набувають не за рахунок зовнішнього впливу, а за рахунок внутрішнього самоформування та самовпорядкування. Саме діяльність дозволяє предмету ставати тим, чим він є реально, що є об’єктом нашого дослідження.

Таким чином, метою статті є аналіз діяльності, як особливої форми існування матерії, котра не може здійснюватися сама по собі, а виникає та розвивається лише в процесі взаємодії.

Аналіз наукової літератури з проблем діяльності свідчить про те, що розглядаючи діяльність як певний тип відношення до дійсності, науковці, перш за все підкреслюють, що діяльність в людському суспільстві, на відміну від тваринного світу, визначається не біологічно заданими, а історично виробленими соціокультурними програмами. Наявність цих програм і дозволяє вести мову про перехід від поведінки, як системи дій, спрямованої на підтримку біологічного існування в межах “генетично обумовленої екологічної ніші”, до діяльності, як специфічної людської форми “активного відношення до навколишнього світу”, зміст якої складає “доцільну зміну та перетворення цього світу на основі засвоєння і розвитку наявних форм культури” [13, 268]. Погоджуючись з тим, що діяльність, на відміну від поведінки, орієнтована на історичні соціокультурні програми, потрібно разом з тим підкреслити значимість згаданої у вищесказаному формулюванні вказівки на розвиток форм культури як програм діяльності. Зміна та перетворення наявної дійсності на основі культурно заданої норми, засвоєної як програма діяльності, аж ніяк не є ще межею можливостей останньої. Ці ознаки достатні для того, щоб визначити “нижню межу” діяльності, котра відрізняє її від поведінки тварин. Але вони не достатні для того, щоб охарактеризувати діяльність за “верхніми межами” її можливостей. По суті, доцільна зміна дійсності на основі культурно заданої норми, яка інколи визначає діяльність, аналогічну за своєю структурою тому типу активності, котрий характеризує і поведінку в тваринному світі, з тією лише різницею, що в основі цієї активності знаходиться не біологічна, а культурно задана програма. Це, звичайно, істотна відмінність, котра дозволяє відносити такого роду активність до світу культури, до соціокультурної діяльності. Проте, чи вичерпується специфіка діяльності такого роду можливостями?

Для можливо більш точного вихідного визначення діяльності дуже важливо, щоб “нижня межа”, демаркируюча діяльність від біологічно обумовленої поведінки, не обмежувала б характеристику можливостей діяльності за її “верхньою межею”. Щоб і те і інше виступало би як “два боки однієї медалі” в розумінні діяльності. Діяльність - це така форма активності, котра здатна (за своєю сутністю) до необмеженого, якимись зовні заданими рамками, перегляду та вдосконалення програм, котрі знаходяться в її основі, до необмеженого “перепрограмування”. У цьому змісті діяльність - принципово відкрита система, здатна до необмеженого саморозвитку в межах охоплюючого її універсуму. Біологічні програми поведінки також, звичайно, вдосконалюються і розвиваються у процесі природної еволюції організмів. Але їхній розвиток орієнтований на краще пристосування до тієї або іншої приватної “екологічної ніші”. Можливості людської діяльності, у свою чергу, також обмежені, історично “кінечні”, відносні. Але ця обмеженість програм, котрі знаходяться в основі людської діяльності, принципово відмінні від обмеженості видових програм поведінки тварин. Прориваючи вузькі межі пристосування до середовища, людина у своїй діяльності, вдосконалюючи та розвиваючи її можливості, в принципі, здатна оволодіти будь-якими “просторами” світу, “секторами” буття. У цьому і заключається сутність тієї універсальності людського відношення до світу, про яку писав К.Маркс в “Економічно-філософських рукописах 1844 року”, підкреслюючи, що тварина “виробляє односторонньо, тоді як людина виробляє універсально... Тварина будує лише відповідно мірці та потребі того виду, до якого вона належить, тоді як людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду та всюди вона вміє прикладати до предмета притаманну мірку...” [6, 93-94].

Аналіз принципової відмінності доцільної вітальної поведінки від можливостей людської діяльності показав у свій час Л.С.Виготський на прикладі аналізу класичної моделі “буриданового віслюка”. Виготський підкреслював, що на відміну від тварини “людина сама створює стимули, котрі визначають її реакції, і використовує їх у якості засобів для оволодіння процесами власної поведінки. Людина сама визначає свою поведінку за допомогою штучно створених стимулів-засобів” [1, 101]. У даному аналізі, в якості такого штучного стимулу, Виготський розглядав жереб. Детермінація діяльності за жеребом, звичайно, не є єдиною найдосконалішою формою вільного цілепокладання. Вигодський згодом вкаже, що “жереб - не вище у волі” [1, 193], проте логіка самого аналізу протиставлення поведінки та діяльності у нього, на наш погляд, схоплює суть справи.

Якщо для біологічно орієнтованої поведінки характерна цілеспрямованість, доцільність, то діяльність, не виключаючи, звичайно, доцільності, передбачає можливість вільного цілепокладання, перманентного конструювання цілей. При цьому позитивний зміст ідеї вільного цілепокладання заключається, звичайно, не в протиставленні людської активності об’єктивним законам, а у розгляданні діяльності як такого типу відношення до світу, котрий дозволяє переборювати тиск будь-яких зовнішньо заданих факторів і умов шляхом перетворення наявно даного буття. Для діяльності як вільного цілепокладання на відміну від доцільної поведінки немає у цьому відношенні якихось непереборних обмежень.

Якщо дотримуватися подібного розуміння діяльності, то очевидно, що вона в принципі не обмежується лише свого роду проекцією суб’єкта на об’єкт, суб’єктно-об’єктними відносинами, коли активність суб’єкта пов’язується лише з перетворенням об’єкта у відповідності зі своїми програмами, цілями та установками. Переборювання детермінації наявно даної ситуації передбачає, звичайно, і здатність самозміни, саморозвитку суб’єкта, його “самовиховання”. “Світ” - це не лише сукупність зовнішніх об’єктів, але і світ людської суб’єктивності. Та принципова відкритість засад, здатність до необмеженого перепрограмування, на котру вказувалося вище, природньо, передбачають відкритість позиції суб’єкта діяльності.

Всі ці моменти мають принципове значення для вирішення питання про універсальність діяльності. Всі згідні з тим, що діяльність є специфічно людською формою активності, але наскільки вона універсальна? Чи вичерпує ця форма активності своєрідність людського відношення до світу? Потрібно визнати як факт, не претендуючи поки на його оцінку, що зараз у філософській, а також у психологічній та соціологічній літературі спостерігається обережне відношення до універсалізації категорії діяльності та відома “переоцінка цінностей” у цьому плані у деяких безперечних прихильників так званого діяльнісного підходу. Викликано це, на наш погляд, принаймні трьома обставинами, ігнорувати котрі було б необачно.

Перш за все, мова йде про вузьке трактування категорії діяльності у власне концептуально-теоретичному плані, тобто як проекції суб’єкта на об’єкт, як лише зміни об’єкта у відповідності до заданої системи цілей та програм. Зрозуміло, що за таким розумінням діяльності вона не може виступати підґрунттям людського буття ні в плані соціуму, ні в плані індивідуального існування. Безперечно, що “сутність людини значно багатша, різносторонніша та складніша, ніж лише система її діяльності” [9, 87-91], і таким чином зрозуміла категорія діяльності не дає ключа до аналізу “дрімаючих потенцій” людини. Інша справа, якщо розуміти діяльність не лише як зміну зовнішньої дійсності, але і як перетворення внутрішнього світу людини, розкриття та реалізацію її прихованих потенцій у процесі розвитку її відносин з зовнішнім світом, включаючи світ суб’єктивності собі подібних і природу, котра розуміється не обов’язково лише як сукупність речей. Таке перетворення власного світу включає спілкування, розуміння, діалог і т.д.

Підхід до діяльності лише як до доцільної зміни наявно даного є, по суті, обмеження діяльності аспектом застосування вироблених, у ході розвитку діяльності, норм, цілей, програм і т.д. Звичайно, вони можуть виступати та виступають як стереотипні схеми, “парадигми” людської активності. Абсолютизація цього аспекту застосування діяльнісних програм і абстрагування, по-перше, від їхнього створення, формування, по-друге, від можливостей перегляду, вдосконалення чи відмови від них і слугує підґрунттям об’єктивно обумовленого стирання граней між поведінкою і діяльністю, трактування останньої, як “ушляхетнену” соціокультурними регулятивами поведінку.

Постає питання, чи потрібно нам виносити аспект творчості, розвитку специфічно людських засобів і форм відношення до світу зі змісту теоретичного поняття діяльності, обмежуючи останнє лише аспектом застосування, чи все-таки розуміти під діяльністю специфічно людську форму розвитку форм і засобів відношення до світу? У іншому випадку, “парадигма”, позбавлена органічного зв’язку зі здійсненим в діяльності соціально- історичним процесом культурної творчості, перетворюється у схему “окультуреної поведінки”, а творчий процес будування та розвитку культури - матеріальної та духовної - відокремлюється від реальних людських “справ” у межах прийнятих “парадигм” і стає чимось далеким від повсякденних людських турбот і звершень, чимось незвичайним, екстраординарним.

Сумніви у використанні поняття діяльності у якості пояснювального принципу ґрунтуються також на тому, що діяльність зовсім не є універсальною нормою людської культури. Висловлюється також цілком справедлива думка про небезпеку нестримного “активізму” як ціннісної установки. Урахування цих факторів при обговоренні проблем діяльності в усьому її об’ ємі, звичайно, необхідне. Проте, потрібно чітко розрізняти “активістське” уявлення про діяльність, котре виступає у якості ціннісної установки, взагалі уявлення про діяльність у вигляді роз’яснювально вираженої соціокультурної норми, у тому числі і в теоретичній свідомості (як воно отримало свій відбиток, перш за все, в німецькій класичній філософії), і діяльність як іманентну особливість розвитку людської культури. Остання може реалізуватися і дійсно реалізується у дуже різноманітних історичних формах. Існують суспільства, в котрих на перший план виступає аспект динаміки, творчості, продуктивності діяльнісного відношення до світу. У таких суспільствах і виникає діяльнісний світогляд, високе ціннісне уявлення про діяльність. Існували типи суспільств з превалюванням традиційності, консервацією вироблених соціокультурних норм. У таких суспільствах, природньо, панують інші ціннісно-світоглядні установки. Проте очевидна ілюзорність уявлень про “природність” і “незаперечність” норм, котрі охороняються консервативною традицією. Ці норми самі є продуктом творчої діяльності в певній історичній ситуації і так чи інакше переборюються в інших історичних ситуаціях у процесі тієї ж творчої діяльності.

Нарешті, скепсис чи стримане відношення до консервативних можливостей поняття діяльності обумовлюється інколи неприйняттям конкретних варіантів теорії діяльності чи форм діяльнісного підходу. При цьому часто-густо критична аргументація, пов’язана, по-суті, з цими конкретними варіантами, витлумачується як докази проти достатньо широкого використання категорії діяльності взагалі. Необхідно, таким чином, оцінюючи критичні аргументи, весь час мати на увазі, проти якого розуміння діяльності вони володіють дійсною силою. Взагалі ж категорія діяльності, котра означає певний спосіб відношення до дійсності, являє, на нашу думку, не висхідне поняття якої-небудь теорії діяльності, а підґрунтя діяльнісного підходу до аналізу “людського світу”, виступає, користуючись термінологією Е.Г.Юдіна [13], як вихідний “пояснювальний принцип” цього аналізу. Позначуючи загальні контури дослідження “людського світу” як світу діяльності в єдності аспектів її розвитку та здійснення, в єдності її сутнісних сил і конкретно- історичних проявів існування суспільства та індивідуального людського існування, в розмаїтті форм матеріальної і духовної культури, діяльнісний підхід, по-суті, задає для соціального та гуманітарного знання те, що в сучасній методології науки називається “науковою картиною реальності”, у даному випадку - реальності людини та її світу.

Умовою плідності дискусії відносно поняття діяльності (діяльнісного принципу, підходу, відношення і т.д.), як, зрештою, і будь-якої іншої категорії, є, як нам здається, наявність єдиної методологічної основи, на базі котрої може визначатися її сутність, розкриватися ступінь її необхідності у тій чи іншій категоріальній низці, межі її використання і т.д. Тому доцільним буде розглянути проблему співвідношення руху та діяльності. Цілком очевидно, що рух є більш широке поняття, ніж діяльність. Він, як відомо, охоплює собою усі зміни в світі чи зміни взагалі. Тоді як діяльність включає лише спрямовані зміни взаємодіючого предмета, тобто такі, котрі пов’язані, з підтримкою його цілісності та стійкості. Будь-яка діяльність є рух, але не будь-який рух може бути охарактеризований як діяльність. Наприклад, багаточисельні зміни, котрі відбуваються в предметах, котрі ще не набули цілісності або вже втратили її (скажімо, у вилученій з надр руді, обрізаній гілці дерева та ін.), звичайно, є рухом, але діяльністю їх назвати неможна. Вони не пов’язані з формуванням чи утриманням цілісності та стійкості предметів. Діяльність завжди спрямована на вироблення чи збереження частин, сторін і елементів будь-якої предметної цілісності. Вона утворює підґрунтя, вихідну зернину тих багатоманітних змін, котрі відбуваються у світі та, котрі, зазвичай, називаються рухом. Діяльність - це інтенціональний, тобто спрямований певним чином, рух.

У такому ж напрямку може бути вирішене і питання про співвідношення понять “діяльність” і “розвиток”. Звичайно, будь-який розвиток, котрий розуміється як сукупність поступальних змін, є діяльність. Але не вся діяльність може бути охарактеризована як розвиток. Діяльність, як відомо, може мати і регресивний характер, і тоді її вже неможна характеризувати як розвиток.

Спрямований характер змін у світі помітили давно. Але наукова інтерпретація даного феномену недостатньо вироблена і зараз. У публікаціях часто-густо домінували різноманітні телеологічні його пояснення. Причому, мали місце не лише релігійні трактування, але і матеріалістичні. Релігійна телеологія цілком визначено ототожнює спрямованість (чи керованість) з деякою ідеальною ціллю. Спрямований (керований) характер змін у світі, незалежно від того чи пов’язаний він з прогресом або регресом, витлумачується нею як реалізація чиєїсь цілі, виробленої нематеріальною, а часто і понадприродною силою.

Матеріалістичні телеологічні трактування пов’язані з тим, що сучасні природодослідники та філософи-матеріалісти, нехтуючи наявністю будь-яких цілей в природі, разом з тим вважають можливим вести мову про “цілепокладання” і “доцільність” (“телеономічность”) на неорганічному та, особливо, на органічному рівнях розвитку матерії. На думку, наприклад, Г.О. Югая замість терміну “цілепокладання”, котрий широко застосовується в біології, точніше використовувати поняття доцільності живого... Спрямованість на збереження життя і його продовження - головне у функціонуванні живих систем як систем телеономічних. Звідси ідентичність за змістом понять “адаптація”, “доцільність” (“телеономічність”) і “самоорганізація” [12, 92; 4; 5].

Отож, головний зміст такої доцільності чи “телеономічності” складається з “адаптації” організму до навколишнього середовища, “спрямованості на збереження життя та його продовження”. Для того, щоб пристосуватися до середовища, рослина чи тварина повинна здійснити різні внутрішні та зовнішні зміни, котрі пов’язані зі збереженням своєї доцільності та рівноваги з оточуючими предметами. Тому, мова йде про спрямовані (керовані) зміни організму, а це, як вже було показано, є не що інше як діяльність. Подібне розуміння дозволяє перебороти всі форми телеологічних пояснень названих специфічних природних процесів.

Сучасні дослідники вивчають закономірності динаміки світу, питання сталого розвитку суспільства та навколишнього середовища із застосуванням математичного апарату, їх рекомендації стають все більш логічно аргументованими. Тим не менш, деякі дослідники, спираючись на вищу щільність інформаційних потоків в біоті, визнають природу (біотичну регуляцію) ніби “мудрішою” за людство, науку та філософію [8, 111-112].

Проте, такий спосіб використання інформації, як здатність до раціонального, доцільного мислення, надає людині якісно нових можливостей [3, 118].

К. Геслер з цього приводу цілком справедливо зазначає: “Те, що ми зазвичай у повсякденній мові називаємо “доцільним” і, що віталісти завжди приписують ідеальним причинам, насправді, у живих істот є здатністю пристосування та набування ними на цій основі відносного пристосування, котре включає як внутрішню узгодженість процесів у живому організмі, так і узгодженість організмів у біологічних державах і колоніях, пристосування один до одного організмів, котрі відносяться до різних таксономічних одиниць, в біотопах, а також пристосування живих організмів до неорганічних умов їхнього існування в певному середовищі” [2, 134-135]. Потрібно також підкреслити, що екологічна рівновага властива не лише біосфері нашої планети, але і всій природі вцілому. Всі цілісні предмети (чи індивіди) прагнуть до збереження самих себе та певного середовища свого проживання. І досягається це саме за рахунок, притаманної ним від природи, діяльності.

Окрім того, тут потрібно враховувати ще і наступне. Доцільність є діяльність, відповідна з ціллю. Ні органічний, ні тим більше неорганічний світи доцільністю не розпоряджаються. Доцільна діяльність є властивість лише людини та суспільства. Лише вони здатні шляхом свідомості виробляти ідеальні цілі та підкоряти ним свою діяльність. В усьому останньому світі має місце не доцільність, а спрямованість чи керованість тієї або іншої діяльності. Згідно цій спрямованості предмет змінюється не хаотично, а у визначеному напрямку. Ця заданість (керованість) руху формується закономірно у процесі взаємодії.

Природний добір Ч. Дарвіна показав механізм не “доцільних пристосувань”, а саме спрямованих (керованих) змін живих організмів. Звичайно, організми змінюються, головним чином, під впливом середовища. Але вони, по-перше, змінюються і під впливом внутрішніх перебудов (якщо змінюється один орган під впливом середовища, то інші змінюються під його впливом), а, по-друге, і середовище змінюється під впливом організмів (наприклад, кози “оголили” гори Італії, а кролі - австралійський континент).

Феномен “спрямованої еволюції” цілком отримує пояснення при використанні діяльнісного підходу, при розумінні діяльності як сукупності таких змін, котрі пов’язані з підтримкою цілісності предмету та його рівноваги з оточуючими. Адже для того, щоб предмети вступили в будь-який зв’язок і в них здійснились які-небудь зміни, вони повинні бути діяльними, тобто здатними до певних взаємодій. Тому діяльність виступає як загальна властивість матерії, котра розвивається. Саме діяльність забезпечує стійкість цілісних матеріальних утворень або індивідів.

Так як діяльність є особливою формою існування взаємодіючого предмета, вона формує якісну визначеність та істотну специфіку цього предмета. Будучи прообразуючим початком у предметі, діяльність утворює те, що складає “становлення” предмета, процес формування його реального буття. Лише за рахунок діяльності створюється можливість дійсного конституювання матеріальних тіл, їхнього відокремлення і утворення специфічних відмінностей.

Таким чином, діяльність не може здійснюватися сама по собі, а виникає та розвивається лише в процесі взаємодії. Це є особлива форма існування взаємодіючої матерії. Саме тому діяльність завжди має функціональний характер. Для виникнення руху та діяльності в будь-якому предметі, необхідно, щоб він вступив у взаємодію з іншим предметом. Лише за наявністю цієї взаємодії у ньому починаються спрямовані зміни, котрі і утворюють діяльність. Ф. Енгельс у “Діалектиці природи” пише: “У тій обставині, що ці тіла знаходяться у взаємному зв’язку, вже міститься те, що вони впливають один на одного, і цей їхній взаємний вплив один на одного і є саме рух” [11, 51-53].

У процесі взаємодії всі предмети однаково діяльні. Вони впливають один на одного, викликаючи певні перетворення. Причому, в кожному з них ці перетворення носять внутрішній суперечливий характер. З одного боку, вони фіксують особливості предмета, котрий впливає, а з іншого - виступають як відповідна дія предмета, котрий приймає вплив.

Отож, в діяльності матеріальне та ідеальне, об’єктивне та суб’єктивне знаходяться в органічній єдності. Діяльність має об’ єктивну сторону, оскільки вона включає людину у взаємодію з зовнішнім світом. Вона суб’єктивна, оскільки відображає її (людини) власну активність. Але якщо усунути одну з цих сторін, то зникне і інша. Вони можуть існувати лише в єдності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. - М.: Наука, 1960. - С. 101-199.

2. Гесслер К. О сущности жизни. - М.: Наука, 1967. - С. 134-135.

3. Карпенко В. Ноосфера: чи можливий консенсус? // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 264-265. Філософія. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 117-120.

4. Качуровський М.О., Цикін В.О. Філософія: альтернативний виклад - Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2005. - 252 с.

5. Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем // Философские аспекты информатизации. - М.: ВНИИСИ, 1989. - С. 61-82.

6. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 42. - С. 93-94.

7. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. - М., 2000. - 432 с.

8. Самсонов А.Л. Человек и биосфера - проблема информационных оценок // Вопросы философии. - 2003. - № 6. - С. 111-127.

9. Табачковский В.Г., Тарасенко Н.Ф., Есипчук Н.М. и др. Диалектика деятельности и культура. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 87-91.

10. Хакен Г. Основные понятия синергетики // Синергетическая парадигма. - М.: Прогресс-Традиция, 2000. - С. 29-55.

11. Энгельс Ф. Диалектика природы. - М.: Издательство политической литературы, 1969. - С. 51-53.

12. Югай Г.А. Общая теория жизни. - М.: Прогресс, 1985. - 257 с.

13. Юдин Э.Г. Системный подход и принцип деятельности. - М.: Издательство политической литературы, 1990. - 268 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць