Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Проблеми та статус предмету синергетики


С.М. Вовк

Чернівецький національний університет

ім. Ю. Федьковича

У статті аналізуються проблеми філософського і методологічного статусу синергетики як наукової дисципліни з позиції предметної цілісності.

Наука - важливий чинник розвитку культури різних народів, який повинен зберігатися в нелінійній динаміці предметної конкретизації їх філософсько-наукової культури. Ця динаміка безпосередньо реалізується в багатомірному процесі реалізації абсолютного закону світобудови - трансформації Цілого в Ціле, тобто змістовно-смислової конкретизації філософсько-наукової культури різних народів. Традиційний принцип дуального розділення цілісного дослідницького поля не дозволяє науковому пізнанню у повному обсягу осмислити механізми самоорганізації та біфуркацій, бо до вивчення предметно-понятійних процесів приступають якісно різні сфери, які хоча в абстрактно-математичному смислі) в рамках міждисциплінарного пошуку виключають одна одну. Перед нами безпредметний парадокс класичної методології, яка виникла і розвивалась, а однобічності (в широкому розумінні слова) природи й сутності лінійного мислення науки Нового часу. Остання ще не включала у своє дослідницьке поле як вивчення особливостей багатофакторної парадигми (концептуальні засади якої лише формувались!), так і фундаментального характеру феномена цілісності і кооперативної взаємодії його складників. Принцип дуальності - поки що нездоланне «гальмо» на шляху розвитку загальної

Теорії самоорганізації, різнобічно-цілісного розкриття багатомірної природи реальних механізмів біфуркацій у структурі предметно-понятійно- концептуальної цілісності світобачення, світовідчуття і світорозуміння. Так званий «синергетичний комп’ютер» - лише перший крок, спроба підійти до пізнання багатомірної природи цієї цілісності в межах розкриття образів, добудови цілісного образу за окремими факторами (скажімо, за носом або очима), а також, власне, виразами людського обличчя в предметній цілісності шести основних емоційних станів (радості, суму, страху, гніву, здивування і нехтування). Синергетичні принципи фактично закладаються в ньому ще на квазікласичному рівні осмислення природного ходу взаємодій, однобічності й цілісності однофакторного й багатофакторного методів і підходів в синергетичній парадигмі (як новій науковій парадигмі) світу нелінійних явищ і процесів. Якісно різні ділянки в ній (що вкрай необхідно для осмислення природи феномена цілісності) є не просто несумісними, а одночасно предметно взаємодіючими в полі синергетичних досліджень як міждисциплінарного наукового напряму. Становлення некласичної науки означало водночас формування некласичної (багатофакторної) методології на фундаменті розробки молекулярних предметних багатофакторних моделей складних соціоприродних систем. Саме ці ідеї, уявлення та підходи дали відчутний поштовх процесам вивчення феномена цілісності й кооперативності в розумінні єдиного буття Природи і Людини в областях практичного застосування синергетики, насамперед, у науках про людину, свідомість, економіку на основі складного спектра структур-аттракторів (певного класу моделей). Хибною стороною синергетичних уявлень щодо предметної сутності еволюційних процесів є квазікласичний характер синергетичних принципів побудови еволюційного цілого із складових, складних структур із простих. Закони лінійного синтезу реально не проявляються, хоча поступово усвідомлюється природа антропного принципу щодо пошуку загального кореня («наскрізного кореня») організації світу як Цілого.

У багатомірно-цілісному світогляді поняття «мета, ціль» і «ціле» органічно (предметно й етимологічно) зв’язані між собою в його якісно різних напрямних у рамках абсолютного закону світобудови - трансформації Цілого і Ціле. У той же час терміни «телеологія» чи «телеономія» - це тільки «одномірні» проявлення цього абсолютного закону в побудові досконалого симетричного цілого, тобто лише в абстрактно-математичному значенні й змісті. Реального проявлення цієї ситуації фактично не існує. Є тільки синергетична модель абстрактної можливості такого роду проявлення багатомірно-цілісної Реальності. Тому представники західної традиції помилково стверджують: досягнення мети означає сходження до повної краси і досконалості. І як наслідок - сучасна некласична наука не знає конструктивної та плідної відповіді на низку проблем, безпосередньо зв’язаних із сутністю шляхів динаміки розвитку еволюційних процесів у відкритих нелінійних системах. По-перше, класична методологія недієздатна для ефективного виявлення цих шляхів. По-друге, дослідниками ще не усвідомлена багатомірна гострота нагальної потреби якнайшвидшого подолання такого гальма, як домінування дихотомічного стилю мислення в динаміці синергетичного світобачення. По-третє, досі не виявлені та непізнанні механізми творення все більш складних систем і структур шляхом інтеграції різних частин (складників) і синтезу різнотемпоральних структур у їх розвитку до еволюційних цілісностей. Узгодження темпів життя структур осмислюється крізь призму дифузних, дисипативних процесів, які є макроскопічним проявленням хаосу. Чи можна гармонійно з’єднати підструктури всередині традиційно побудованої складної структури? Ні. Бо некласична наука не знає як плідно з’єднувати структури «різного віку», «різної природи», «різного темпу розвитку»,тобто факторів, які забезпечують стійкий, різнобічно-цілісний розвиток в одному темпосвіті [6, 31, 73-77]. Зрозуміло, що вплив методологічного арсеналу класичної науки тут поки що є предметно відчутним. Про це переконливо свідчить існування обмеженого спектра способів об’єднання у складну структуру, а також способів побудови багатомірно-складного еволюційного цілого.

О.М. Князєва та С.П. Курдюмов [4] на основі дихотомічного способу мислення, спираючись на його інерційність (перебуваючи в лоні утримання класичної ейфорії!) та ввівши поняття «нелінійного позитивного зворотного зв’язку», реалізують своє бачення природи й характеру процесів становлення макрожиття мікрофлуктуацій. Навіть такий поділ уже несе в собі традиційний слід, картину методологічної свідомості класичної науки. Є певний поступ (прогрес) у міркуваннях авторів. Слідуючи класичній стратегії пошуку, вони виділяють два режими у процесах такого становлення. Реально - це двохфакторна модель розуміння природи й характеру виникнення макрожиття мікрофлуктуацій. Перший режим - це так званий HS-режим. Останній виникає в дослідницькому полі режимів із загостренням. При цьому розсіюючий (або дифузний) фактор діє значно інтенсивніше від фактора, який створює неоднорідності (внаслідок предметної дії джерела). Це режим хвилі, яка необмежено розповсюджується. Перед нами предметний парадокс (а не просто абстрактно-математичний), який породжений «одномірно-однобічною» позицією класичного пошуку. У цих режимах розвитку процесів у середовищах практично всі мікрофлуктуації замулюються і не можуть вийти на макрорівень.

Таким фактором є класична однобічність, яка не може бути дієвим чинником розвитку і функціонування незвичного для світоглядного потенціалу Заходу, нелінійного світу (світу нелінійних систем, явищ і процесів). Другий режим - це так званий LS-режим, режим локалізації предметних структур у відкритому нелінійному середовищі. Це друга сторона (аспект) класичної однобічності, яка «продиктована» формально-логічною сутністю лінійного мислення. У цьому випадку робота нелінійного джерела відчутно перевищує дію розсіюючого фактора, внаслідок чого здійснюється локалізація: мікрофлуктуації предметно трансформуються у своє макроскопічне життя.

Синергетики закривають очі і ніби не помічають таких предметних «розривів» у західному світоглядному потенціалі. О.М. Князєва та С.П. Курдюмов чітко побачили (усвідомили) природу цієї методологічної недоречності і творчо подолали такі «розриви» шляхом цілісного використання ідейно-теоретичного потенціалу східного світогляду та практичного досвіду містиків Сходу. Чи реалізували автори у своєму пошуку справжній творчий діалог філософій і культур Сходу і Заходу? Очевидно, що ні. Вони зробили важливий крок на цьому шляху - у першому наближенні окреслили «больові точки» меж істинності таких міждисциплінарних досліджень. У кращому випадку, може йтися про незвичне «прищеплювання» ідей і принципів східного світогляду (учень, концепцій і доктрин) на тлі західної філософії та культури. На жаль, автори залишаються в полоні західної формально-логічної системності, а не багатомірно-цілісного світобачення, світовідчуття і світорозуміння світоглядного потенціалу Сходу. Тим самим предметна логіка східних філософій випадає з поля зору авторів. Зазначемо, що її фрагменти «вкраплюються» ними в абстрактно-математичний аналіз смислу й змісту головних, на їх думку, ідей Сходу. Закономірно виникає питання: «Що нового вносить дослідження авторів в розкриття предмета синергетики як міждисциплінарного наукового напряму?» Однозначної відповіді на нього не може бути взагалі, бо йде предметно строкатий процес її формування як загальної теорії самоорганізації. Цікаво, а що ж при цьому рельєфно висвітлюється? Тому відповідь на ці запитання доцільно побудувати в такому плані.

По-перше, авторами книги [4] окреслено певний симбіоз, точніше, «прищеплення» головних ідей Сходу на ідейно-теоретичний потенціал світоглядної бази Заходу. При цьому домінують вербальні міркування загального характеру, а не глибокі й предметно обґрунтовані доведення та розв’язки. Наприклад, ідея потенціального і непроявленого, на думку авторів, є у вчених стародавніх греків. Це потрібно аргументовано довести, а не словесно декларувати, не розкриваючи предметних відмінностей і особливостей їх концептуального смислу та змісту. Тому отриманий ними симбіоз - глибоко суперечливий, предметно-логічно беззмістовний і безсмисленний (пустий). Синергетичний пошук виявляється можливим лише в сфері «перетину» активного характеру випадковості та високого ступеня абстрактності формально-математизованих моделей і побудов. Тим самим у непроявленому виді заховується, нівелюється якісно відмінний предметно-концептуальний смисл і зміст світоглядних ідей, принципів і образів Сходу і Заходу. Вельми тонка і абстрактно-математично захована «пастка» для більш широкого і практичного застосування предметних багатомірних (багатофакторних) образів у творчому діалозі (а не просто порівняльному аналізі) Сходу і Заходу.

По-друге, в авторському дослідженні ідея потенційного і непроявленого в концептуальному смислі фактично ототожнюється, а не предметно-змістовно розкривається з концептуальним смислом учень античних греків. Вищевказана «пастка» глибоко заховується в механічній системі звичних слів. Космос, як гармонійний лад світобудови, народжується із первісного Хаосу, Буття - із Небуття. Феномени, що являються людині, - із необмеженої у своїх потенціях безодні. Щоб переконати читача у достовірності надуманої ними аналогії, автори невипадково звертаються за підтвердженням правомірності зробленого кроку до китайської книги «І цзін». Краще і не скажеш про «запозичення» греками світоглядних ідей Сходу, особливо ідей Стародавнього Китаю, Індії та Японії. У китайській «Книзі перемін» предметно-змістовно стверджується, що «ситуації ніби випливають із небуття, і підпорядковуючись суворому ритму світового розвитку, вичерпавши себе, повертаються в Небуття» [3, 64]. Така ж сама картина намальована і в стародавньокитайському пам’ятнику «Хуайнаньцзи»: «Небуття і буття переходять одне в друге, підпорядковуючись двосторонньому руху туди-назад, але між небуттям і буттям немає істотної різниці, буття - лише тимчасова маніфестація небуття» [3, 69]. Отже, небуття - це також багатомірно-цілісна тотальність. Інтерпретація його як безформенного фактично означає існування в ньому нескінченного числа форм (імпліцитного розмаїття Реальності!). Воно ще не реалізовано, але перебуває у неперервному процесі становлення. При цьому, нескінченність форм предметно-змістовно рівнозначна одвічності коренів зреалізованої Реальності. За приклад візьмемо роздуми Т.П. Григор’євої «небуття, порожнеча, позбавлені форми, але все приховують у собі. Порожнеча - умова існування речей, дає їм набути свою природу» [3, 66]. Водночас вона роз’яснює, що правильний переклад «небуття» (в японській традиції буквально означає «річ, яка немає форми») свідчить про те, що у невиявленій формі все уже є» [3, 69-70]. І далі: «Небуття - що не розкрилось, не стало ще буттям, як би «добуття», а не «післябуття». Небуття - зерно життя, ще не дерево, ще не плід, але уже містить в собі потенцію дерева, потенцію плода. Невипадково Тайзці («Велика границя») абсолют зображають у вигляді кола, дві вигнуті половини якого, світла - Ян і темна - Інь, що нагадують зародок, готові перейти одна в другу. Небуття - це те, «звідки все проростає як із вселенського зерна» [3, 81].

Перед нами цікавий, навіть «захоплюючий роздум» про етимологічну ілюстрацію природи й сутності Небуття, а не їх аргументоване доведення, яке б змістовно включало в себе метафоричний смисл розуміння природи й сутності багатомірної цілісності - предметно-концептуального ядра достовірного (і правильного) розкриття Єдиної Реальності.

Змістовно не враховуючи цього фактора, О.М. Князєва і С.П. Курдюмов довільно інтерпретують смисл і зміст міфів Стародавньої Греції щодо природи хаосу, який розглядається не просто як безлика безодня, безформенне первоначало всіх мирських творінь, а як універсальний творчий принцип, який потенційно, у згорнутому вигляді, містить в собі всі взірці становлення. Досить незвично, у західній манері, динаміку розвитку Хаосу пояснює О.Ф. Лосєв. На його думку, «антична думка взагалі рухалась у напрямку тих формул, які можна було би використати для характеристики Хаосу як принципу становлення (гучно, але не переконливо - С.В.). Стали помічати, що в Хаосі міститься свого роду єдність протилежностей: Хаос все розкриває і все розгортає, всьому дає можливість вийти назовні, але одночасно він все поглинає і нівелює, все заховує всередину. Образ Хаосу у вигляді дволикого Януса, який виступає як творче начало, є у Овідія... Янус своєю власною рукою все відкриває і закриває, являє собою як би світові двері. Він може розгорнути світ у всій його красі і може віддати його знищенню» [5, 580]. Фактично О.Ф. Лосєв аналізує витоки становлення принципу дуальності - стержня розбудови західної традиції та механістичного світогляду.

Вищевикладене, а також тлумачення стародавніх учень яскраво свідчить, що образ Небуття або первісного Хаосу вдало використовується О.М. Князєвою і С.П. Курдюмовим для розуміння природи нелінійного середовища, яке в потенції і непроявленому вигляді ховає спектр можливих у ньому форм (спектр структур-атракторів еволюції). Фактично автори зазначають, що східні ідеї про єдність (не зрозуміло яку) усього в світі та циклічного переходу одного в друге Небуття і Буття можуть вступати в резонанс із синергетичними моделями. І все-таки їх квазікласичний підхід закономірно веде до гіпотези існування деякого прасередовища, тобто «одномірного» відтворення поглядів західних філософів на розуміння єдності світових середовищ, системних елементів як єдності їх походження загального кореня, з якого всі вони проростають. Штучне введення в природний хід явищ і процесів нелінійного світу, скажімо, буддійських уявлень про деякий прастан, особливого первісного стану, який позначається як «алая-віджняна», «чітта» або «манас» лише заплутує предметну картину синергетичного світобачення. Буддійська картина світу базується на існуванні свідомості - вмістилища свідомомості, які містить останні дхарми у вигляді насіння або зародків» [7, 153]. Західні дослідники, як правило, прасередовище універсаму бездоказово ототожнюють з потенційно нескінченно багатим і нерозгорнутим станом свідомості-скарбниці. Саме образ багатомірної свідомості-скарбниці предметно конкретизує Ф.І. Щербатський [8, 66].

Багатомірна природа свідомості-скарбниці усвідомлюється як джерело формування філософської культури тлумачення древніх східних текстів, особливо теорій ведантичної метафізики і космогонії. Це дослідницьке поле, предметно-понятійно конкретизуючи концептуальну цілісність головних ідей Сходу, стає творчим світопізнавальним засобом плідного пошуку «наскрізних» принципів і основ предметної логіки (а не абстрактно-формальної) з практичним застосуванням їх для різнобічно-цілісного розвитку багатомірного цілісного світогляду. Чільне місце тут займала ідея циклічності, вічного повернення на тлі предметного смислу й змісту природного ходу зв’язку речей, явищ і процесів у багатомірно-цілісному світогляді. Наприклад, в індійських Ведах і в Буддизмі це сансара - цикл народження і смерті, що повторюється та іманентно зв’язаний з динамікою зміни місцеперебування у всесвіті. Сюди слід віднести також ритми зміни предметної динаміки існування інь-ян. Тому образ вічного повернення не означає повного замикання циклу як передумови переходу Багатомірно-Цілісної Реальності в тотальну однорідність - предметно-логічної основи, не просто абсолютного повторення, а тілесно- духовного знищення механізмів дії абсолютного закону світобудови - процесів багатомірної трансформації Цілого в Ціле, які є невід’ємними складниками вічності життя, цілісного спектра різноякісних «ритмів життя». Так, буддійське світоспоглядання предметно зв’язане з поняттям «карма». Останнє - це «сума діянь» духовно-тілесної діяльності людини в Багатомірній Реальності. У ньому змістовно враховується гіпотеза про те, що карма має тенденцію накопичуватися і всебічніше втягувати людину в «колесо життя», у потік матеріального існування і кругообіг народження і смерті. Під час реінкарнації відбувається повернення зі своєю кармою, зі «всім накопиченим злом», яке необхідно спокутувати. Це гіпотетичне буддійське уявлення стало концептуальною засадою побудови, зокрема, учень про розплату в інших релігіях. У предметно різних «підгонках» західних філософів і теологів дана гіпотетичність виступала в якості однієї сторони дихотомічного способу мислення. Іншим аспектом такої дихотомічності стає потреба зняття надуманих «гріхів», необхідність звільнення від уз (кайданів) матеріального буття. Відповідно до дихотомічного способу мислення саме так здійснюється перехід від буття і страждання у цьому світі до блаженства в іншому (концептуальна засада становлення рабів божих під прикриттям ідеологічно-духовних підвалин насильницького насадження спочатку духовного, а в подальшому - реального рабства в людській цивілізації).

Західні дослідники, особливо сходознавці, у своїх тлумаченнях східних трактатів, їх текстів традиційно здійснювали «підгонку» предметних смислів і змісту цих текстів до уявлень, ідей та філософських систем Заходу в межах дихотомічного стилю мислення. Світоглядне значення і методологічна ефективність останнього у світопізнавальному процесі неповторно зростають. На цій основі поступово усвідомлюється особливе значення і філософсько- світоглядна перспективність творчих діалогів предметно-концептуальних взаємодій філософій і культур Сходу і Заходу. Як правило, такого роду взаємодії були орієнтовані на максимально можливе «зближення» взаємодіючих понятійно-концептуальних структур і потенціалів у світоглядній картині буття природи і людини. Наприклад, Вівекананда був глибоко переконаний у спорідненості сучасних еволюційних теорій із теоріями (як зазначено вище) стародавньої ведантичної метафізики і космогонії (на думку Р. Роллана). Але «Вселенська євангелія Вівекананди» - це ще не вершина історії культури тлумачень східних текстів, а результат впливу західної філософії і науки на його світогляд. Тобто взагалі не може бути й мови про творчий діалог Сходу і Заходу. Подив і здивування викликає та однобічна думка, що вся індійська думка заснована на теорії циклів. Тоді проблематичним стає сам багатомірно-цілісний характер філософії та культури Індії. Чому? Західний потенціал дуальності відсутній у них. Звідси логічно випливає такий висновок: будь-яка «підгонка» не в силі жорстко однозначно нівелювати суттєві предметні відмінності між філософськими культурами Сходу і Заходу. За приклад візьмемо тлумачення східного символу ян-інь К. Юнгом.

Цей символ він тісно пов’язує (але по-західному обґрунтовує) з еволюцією-інволюцією і зі свідомим-безсвідомим. Суть самої його «підгонки».: у протилежність ян, інь є темне, жіноче, зв’язане із Землею, «яке емоційно й інстинктивно повертає в глибину часу і вниз - в лабіринт фізіологічного континууму». Після такої «західної увертюри», К. Юнг межово «наближається» до багатомірно-цілісного характеру цього символу. «Мудрі китайці, - відзначає він, - сказали б: «Коли ян досягає найбільшої сили, темна могутність інь народжується в його глибині, бо ніч розпочинається опівдні, коли ян слабне і розпочинає змінюватися в інь» [9, 11, 15].

Синергетичне світобачення базується на тому припущенні, що саморухи (автоколивання) інь-ян зовнішньої сили, - це свого роду ілюзія, яка не враховує змістовно того незаперечного факту, що всі взаємодії в єдиному природному потоці - предметно-силові. Чи доступні останні безпосередньому перетлумаченню в синергетиці? Це судження необхідно ще предметно й аргументовано довести у межах природного ходу, розвитку нелінійних явищ, процесів, надскладних коеволюційних систем. Проста декларація існування конкретно-предметної аналогії з синергетикою не може бути абстрактноформально «втиснута» у змістовно-смислові межі багатомірних структур предметної логіки, наприклад, буддійської з її образом свідомості-скарбниці. Ідейно-теоретичний потенціал саме предметної логіки може і повинен стати предметно-концептуальним «ядром» розкриття природи й характеру гармонійного спектра «ритмів життя», а також підтримання нелінійними системами (у межах багатофакторних синтезів предметних основ абсолютних законів світобудови!) своєї багатомірної цілісності та незнищуваної динамічності. Одночасно це дозволить дослідникам з цілісних позицій впритул підійти до пізнання природи й сутності феномена життя як такого.

Для Заходу одним із шляхів змістовного переосмислення ідей і образів східного світогляду стала розробка космологічних моделей, зокрема, моделі осциляції Всесвіту, який ми спостерігаємо: його роздумування змінюється схлопуванням. Ця модель - це закономірний абстрактно-математичний витвір некласичної науки. Зрозуміло, цей витвір узгоджується з гіпотетичним сценарієм розгортання подій у синергетичних дослідженнях (які тлумачаться з позицій загальних принципів дихотомічного стилю мислення). Нічого дивного в цьому немає. Більше того, саме в цьому плані наочно проявляється глибинна хибність абстрактно-довільного розділення цілісного світорозуміння.

Як долати цю хибність? Захід лише породжував такі проблеми, але предметно-понятійно їх не розв’язував. Відповідної стратегії пошуку не розробив і донині. Як діють синергетики в цьому випадку? Лише імітацією аналогічності західних уявлень східним ученням, ідеям і образам. Глибокого предметно-логічного доведення цієї аналогічності в межах західної традиції в принципі не вдається, але обійти можна в новій понятійній структурі. Так, О.М. Князєва і С.П. Курдюмов [4] досить незвично пояснюють природу і характер цієї «прогалини» у західному світобаченні. Продекларувавши нове світобачення, вони стверджують про відповідний йому «механізм існування» і самопідтримування структур у відкритих нелінійних середовищах - механізм, глибоко аналогічний східному образу інь-ян» [4, 100]. Коротко розглянемо їх спосіб пояснення.

Виявляється, що за певних умов встановлюється режим локалізації (LS-режим), тобто оформлення структур у відкритому нелінійному середовищі. Саме цей режим тримає хаос у певній формі. Одночасно розвинуті локалізовані структури нестійкі до хаотичних флуктуацій на мікрорівні. Малі збурення порушують синхронізацію темпу розвитку процесів усередині складної структури, яка розпочинає розпадатися (цікаво, під дією яких фізичних сил?). Але цього розпаду можна уникнути (за рахунок хаосу, флуктуацій), якщо здійснити стрибок на інший, протилежний режим - HS-режим. Останній - це режим «необмеженої хвилі, що розбігається», відновлення процесів по пройдених стежкам. Розпад змінюється об’єднанням. Максимальний розвиток неоднорідностей - їх згладжуванням, подібно до того, як день змінюється ніччю, як чергуються інь і ян. Але ця аналогічність притаманна предметно різним світобаченням. Концептуальна база такого порівняння навіть не виявлена. Інтерпретаційні моделі результатів цього порівняння - предметно різні та логічно несумісні.

З цих позицій у східних ученнях не можна знайти прямих свідчень про те, що цикли переключення інь-ян повністю подібні до чергування хвиль розходження і сходження. Аргументом доведення тут також не може виступати прозахідна «підгонка» Т.П. Григор’євої в межах дихотомічного стилю мислення: «Двоєдина природа абсолюту, - відзначає вона, - взаємопроникність і взаємодоповнювальність відцентрового інь і доцентрового ян (інь як би огортає ян) утворюють відцентрову інтровертну модель» [3, 103]. Перед нами західна «калька», яка неправомірно накладена на природу (абстрактноформально) циклів переключення інь-ян. Абстрактно-формальний характер «підгонки» Т.П. Григор’євої допускає інші «підгонки» цього ж спектра. Ось одна із них. Інь, або HS-режим, знаменує собою непроявленість, не розчленованість, інтегральність, синтез процесів і структур. У той час, як ян, або LS-режим із загостренням, знаменує собою проявленість, розчленованість, диференціацію, тенденції до розпаду процесів і структур.

Реально, яка ж суть цієї «кальки»? Абстрактно-математична, оскільки існування двох полярних режимів - один із фундаментальних результатів, отриманий для широкого класу рівнянь. Яка ж головна причина можливих коливань? Відповідь аналогічна: це - сильна нелінійність. Якщо взяти об’ємні джерела системи (середовища) незалежно від конкретної природи факторів, що розмиваються (межова абстрактна математична однобічність!), чи це буде, наприклад, розсіювання тепла, розповсюдження інфекційних хвороб, знання тощо, приводить до чергування у часі цих режимів, які доповнюють один одного. Їх предметно-понятійна цілісність просто ігнорується як за смислом, так і за змістом. Ось чому комп’ютерно-математичний (обчислювальний) експеримент є однобічним засобом вивчення переключення з HS- на LS-режим. У той же час зворотне переключення з LS- на HS-режим) - це гіпотеза, яка породжена евристичним впливом Сходу на синергетику як міждисциплінарний науковий пошук. Інакше кажучи, східне світосприйняття - джерело не тільки генерації фундаментальних ідей синергетики, але й багатофакторний засіб для розкриття предметно-понятійного смислу та змісту цих ідей.

Абстрактно-математичний статус предмета вивчення синергетики концентрується навколо розуміння смислу таких факторів, як сильна нелінійність і позитивний зворотній зв’язок в об’ємних джерелах. У цьому випадку на фазовій площині є дві сфери, де розв’язок існує в малому і цілому. Розв’язання в малому розуміється як режим із загостренням, нестійкий до малих флуктуацій. А розв’язання в цілому - це режим стійкий до малих флуктуацій та існує на вісі часу від нуля до нескінченості. Звідси, предметний смисл і зміст понятійно-концептуальних структур синергетики, імпліцитно вводить у синергетичний підхід уже недієздатний варіант (модель) методології розуміння діалектики, на шляху глибокого осмислення теоретико- методологічної новизни і синергетики як загальної теорії самоорганізації, і як нелінійної наукової парадигми синергетичного світобачення. Суть цього «гальма»: змінюючи один одного, відбуваються то відпадання від цілого, то включення в нього; то диференціація і самовизначення частин, то злиття їх з цілісною складною структурою. А ось і «запозичення» із розуміння смислу й змісту діалектичного зв’язку протилежно направлених явищ і процесів. Тому синергетики переконані, що обидва протилежно направлені процеси вкрай потрібні доповнюють один одного, взаємно переливаються один в одного. Однобічний характер «гальма» фактично «розчиняється» в понятійно- концептуальному смислі штучно надуманої «діалектизації» синергетичного дослідження. Тоді можна тлумачити, що можливість переключення цих процесів при сильній нелінійності ніби дозволяє дослідникам відсунути часову межу існування складної структури, яка зв’язана з моментом загострення. Ясно, що це лише абстрактно-формальна можливість, а не предметно-реальна, яка безпосередньо зв’язана з природним ходом розвитку неподільної цілісності різновекторних процесів.

Таким міркуванням притаманний гіпотетичний характер. Це стосується і тлумачення отриманих результатів. Так, підсилення нелінійності середовища та виникнення коливань між двома розв’ язками - ймовірно гіпотетична властивість структур «живого», а в «мертвих» структур їх життя (у середовищах із слабкою нелінійністю) «завершується» імовірнісним розпадом.

Для них немає коливних режимів, а життя їх обмежене моментом загострення. Гіпотетичний характер цих міркувань прямо і опосередковано обумовлений тим, що сучасна наука так і не розкрила природи механізмів такого поділу, а також їх предметно-змістовної значущості у цілісному світорозумінні і світосприйнятті. Такого роду судження, як світопізнавальні засоби, є предметно-гіпотетичними й однобічно-хибними. Довільність тут - це те, що допускає абстрактно-формальний пошук протилежно направлених процесів. Яке ж реальне значення має цей пошук? Тільки гіпотетичне. Наприклад, у HS- режимі (без загострення) відбувається розпливання процесу переважно по старим слідам. З повторенням циклів, структура все більше симетризується, а її форма вироджується зі складної в просту (неясна взагалі гіпотетичність у квадраті, а це світобачення!). Власне, замикання циклів взаємного переключення протилежно направлених режимів ніби продовжує «життя» системи з сильною нелінійністю, але не робить її якісно безсмертною, тобто предметно вічною. Усе це дозволяє зробити такий важливий висновок: ідея розділення у часі протилежних начал в синергетичному підході за своєю фундаментальністю в межах предметної логіки не може займати місце абсолютних законів розвитку і функціонування Єдиної Багатомірно-Цілісної Реальності. Тому постановка і розв’язання будь-яких проблем, виходячи із наявних принципів синергетичного світобачення, по своїй суті, є і залишаються предметно-логічно неправомірними й хибними у контексті загальних принципів організації світу.

Ці принципи - безпосередні наслідки ієрархічної картини світобудови, предметний смисл і зміст яких означає механістичне розділення єдиного, багатомірного буття природи і людини. З цих позицій неправомірно можуть досліджуватись, більше того, розділятися різнонаправлені у часі процеси, які відбуваються не одночасно. Як це аргументовано довести? Тільки абстрактно- математично і гіпотетично, але не реально і предметно-змістовно. У зв’язку з цим постає таке кардинально важливе запитання: чи можна предметно- змістовно порівнювати, а тим більше багатомірно синтезуватися синергетичне і східне бачення світу? Однозначної відповіді на нього не може бути в принципі. Справа в тому, що предметний смисл і зміст цього питання багатомірно «занурені» у безодню несумісності східного і західного способів життя в багатомірно-цілісному бутті природи і людини.

Література

1. Вовк С.М. Даофізика: морально-духовний потенціал. Книга третя. - Чернівці: Прут, 2007. - 182 с.

2. Вовк С.Н., Маник О.Н. Неклассическая методология и многофакторный подход. - Черновцы: Прут, 1996. - 293 с.

3. Григорьева Т.П. Японская художественная традиция. - М., 1979.

4. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. - СПб.: Алетейя, 2002. - 414 с.

5. Лосєв А.Ф. Хаос // Мифы народов мира. - М., 1982. - Т.2.

6. Наука, технология, вычислительный експеримент. - М.: Наука, 1993.

7. Розенберг О.О. Труды по буддизму. - М., 1991.

8. Щебатский Ф.И. Избранные труды по буддизму. - М., 1988.

9. Jung C.G. Psychology and the East. - London, 1986.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць