Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Когерентність становлення риродничонаукового та гуманітарного дискурсу


Н.В. Кочубей

Сумський державний педагогічний університет

У статті розглядається когерентність розвитку семіотики, економічної теорії та синергетики, доводиться, що в багатьох випадках зміни, які іманентно властиві певній науці, когерентні змінам у трансдісциплінарній галузі.

Синергетика - новий науковий напрям, що виник у другій половині ХХ століття. Поява синергетики пов´язується з працями бельгійського фізика

І.Р. Пригожина і німецького вченого Р. Хакена, а також інших дослідників, які працюють у різних галузях природознавства і досліджують явища самоорганізації у складних відкритих нелінійних системах-середовищах.

Слово «синергетика» в перекладі з грецького означає «сукупну дію, сприяння, співпрацю». Цей термін уживався в біології та медицині досить давно і позначав спільну дію кількох груп чинників. У наукову семантику він уведений порівняно недавно Г. Хакеном. Сам Г. Хакен пише, що він назвав нову дисципліну синергетикою не тільки тому, що в ній досліджується спільна дія багатьох елементів, але й тому, що для знаходження загальних принципів, що керують системою, необхідна кооперація великої кількості різних дисциплін: «Я шукав таке слово, яке виражало б спільну діяльність, загальну енергію щось зробити. Створюючи слово «синергетика», я мав на меті привести в рух нову галузь науки. Вже тоді я побачив, що існує приголомшлива схожість між випромінюванням лазера і соціологічними процесами або еволюцією, що це повинно бути тільки верхівкою айсберга. Правда у той час я не підозрював, що ця галузь може зробити вплив на такі віддалені галузі дослідження, як, наприклад, психологія і філософія» [9, 352].

Синергетика органічно влилася в поле сучасного наукового дискурсу. Багато явищ різної природи - від фізичних, біологічних до соціальних і культурних - пояснюються в термінах синергетики, з позицій синергетичного бачення процесів становлення систем у нелінійних динамічних середовищах. Причина такого широкого застосування синергетики полягає не тільки у винятковій евристичності останньої, але також і в тому, що саме наукове знання в багатьох галузях прийшло до подібних узагальнень і висновків. В останній третині ХХ ст. багато наукових дисциплін звертаються до досліджень складних багаторівневих нелінійних систем, які по-різному змінюються у просторі та в часі. Такі, наприклад, біосфера, еволюцію якої розглядає В.І. Вернадський, семіотичні процеси, які аналізує Ю.М. Лотман, конкурентне економічне середовище, досліджуване Ф. фон Хайеком, тощо. Це означає, що розповсюдження синергетичних концептів відбувається не тільки за допомогою використання синергетичних метафор або прямого впливу одного розділу науки на іншій «парадигмального щеплення» ідей, що транслюються з інших наук», як уважає

В.С. Стьопін [10, 16]. Наукове знання саме по собі еволюціонує у цьому ж напрямі. У багатьох випадках зміни, які іманентно властиві певній науці, когерентні змінам в трансдисциплінарній галузі.

Синхронізм у становленні постмодерністської раціональності досліджувала Л.С. Горбунова [1]. Ми ж спробуємо проаналізувати моменти відповідності в різних теоріях. Ці відповідності дозволяють говорити про те, що концепцію самоорганізації так чи інакше мали розглянути різноманітні теорії, які мають, проте, істотну спільність, - об´єктом цих теорій повинні бути складні нелінійні відкриті системи, що саморозвиваються. Для прикладу візьмемо гуманітарну сферу - семіотику, дослідження семіотичних взаємодій, яке було зроблено Ю.М. Лотманом, а також економічні дослідження ринку, проведені Ф. Хайеком. Ми навмисно вибрали далекі від природознавства галузі, щоб чіткіше можна було побачити схожість наукових підходів і методів.

Наше завдання полягає не в редукуванні невідомого до вже наявних у природознавстві образів, а в проясненні сутності явищ, досягненні узгодження теоретичних уявлень. У цьому випадку, як відзначає І.Р. Пригожин, «поняття, що вводяться науками, які вивчають складність світу, можуть бути набагато кориснішими метафорами, ніж традиційні уявлення ньютонівської фізики. Науки, що вивчають складність світу, приводять до появи метафори, яка може бути застосована до суспільства: подію є виникнення нової соціальної структури після проходження біфуркації; флуктуації є наслідком індивідуальних дій» [7, 17].

Усі процеси самоорганізації схожі один з одним. У процесі самоорганізації відбувається перш за все спонтанне, мимовільне виникнення якоїсь упорядкованості в раніше неурегульованому середовищі. Відомо, що впорядкованість, нова структура може виникнути далеко не в будь-якій точці простору і часу. Для виникнення нового необхідна нестійка, далека від рівноваги галузь. На цю особливість звернули увагу вчені зовсім віддалених сфер - фізики, біології, лінгвістики. Було показано, що впорядкованість і самоорганізація, біологічний відбір й еволюція не можуть відбуватися в рівноважних або майже рівноважних станах. Утворення нових структур й еволюція можливі далеко від рівноваги, у нерівноважній галузі.

Подібні висновки робить Ю.М. Лотман у дослідженні семіотичних процесів, функціонування мов у міжкультурному просторі комунікацій. У своєму дослідженні автор наводить аналогію з ноосферою В.І. Вернадського і зовсім не посилається на праці із синергетики [6]. У цьому немає нічого дивного, оскільки в 1984 році, коли вийшла праця Ю.М. Лотмана, синергетика конституювалася як природничонауковий напрям, який ще не вийшов на рівень пріоритетності. Сам Ю.М. Лотман в іншій праці зауважує: «У 1986 р. автор ознайомився з працями Іллі Пригожіна, які справили на нього винятково сильне враження. Ідеї І. Пригожіна не тільки розширюють уявлення про роль випадкових процесів, але і створюють основу для зближення наук природничого і гуманітарного циклу, оскільки, вивчаючи безповоротність часу, закладають основи універсальної моделі історичного (що протікає в часі) процесу» [5, 48].

У той час, коли були написані попередні праці Ю.М. Лотмана, пріоритетним було саме екологічне знання, а теорія В.І. Вернадського про ноосферу сприймалася як методологічна засада, одна з провідних світоглядних ідей. Вельми важливою думкою цієї теорії є уявлення про те, що окремі живі організми не існують самі по собі. Проте якщо біосфера В.І. Вернадського - простір розповсюдження життя на Землі, а ноосфера - етап розвитку біосфери, коли наукова думка стає «геологічною силою», то семіосфера Ю.М. Лотмана має абстрактний характер. Причому поняття «простір» застосовується тут зовсім не метафорично: «Ми маємо справу з певною сферою, що володіє тими ознаками, які приписуються замкнутому в собі простору. Тільки усередині такого простору виявляється можливою реалізація комунікативних процесів і виробітку нової інформації» [5, 6].

Але вчення Ю.М. Лотмана має досить «синергетичні» висновки. Перш за все він звертає увагу на те, що жодна семіотична система не існує ізольовано. Усі семіотичні системи існують, лише будучи заглибленими в якийсь семіотичний континуум, заповнений різними семіотичними утвореннями, такими, що знаходяться на різних рівнях організації. Такий континуум був названий Ю.М. Лотманом семіосферою.

Семіотичний універсум розглядається не як сукупність окремих текстів, а як єдиний організм, поза яким знаки і тексти не мають сенсу. Семіосфера як особливий організм має ряд властивостей: відмежованість і нерівномірність. Межа семіотичного простору - найважливіша функція семіотичного механізму, що «перекладає» зовнішні повідомлення у внутрішні і навпаки. Крім того, межа - «сфера прискорених семіотичних процесів, які завжди активніше протікають на периферії культурної ойкумени, щоб звідти спрямуватися в ядерні структури і витіснити їх. Опозиція центр/периферія змінюється опозицією вчора/сьогодні» [6, п].

Схожі моменти можна спостерігати і в математичному моделюванні процесів горіння в режимах із загостренням. За допомогою побудованої математичної моделі був зроблений висновок про те, що «в районі центру структур... сьогодні процеси відбуваються так, як вони відбувалися б у всій структурі у минулому. А на периферії структури сьогодні процеси відбуваються так, як вони відбуватимуться у всій структурі в майбутньому, тобто на відміну від первинних уявлень виявляється, що можна побачити майбутнє і минуле в різних просторових ділянках структури, що існує в сьогоденні. І це не тлумачення, а чіткий математичний факт» [2, 78].

Як бачимо, моменти еволюції складних систем, що розвиваються, дуже схожі. В обох випадках відзначається, що процеси в середовищі протікають по-різному, за певних умов центр і периферія можуть мінятися місцями, крім того, можна заглянути в майбутнє, якщо відстежувати процеси в різних частинах середовища. І природознавство, і лінгвістика досліджують процеси утворення і розвитку структур. І та й інша гілка людської духовності цілком самостійно звертає увагу на те, що нові структури утворюються у сфері, віддаленій від рівноваги. Протікання процесів у структурах, що утворилися, у різних темпоритмах свідчить про необхідність і можливість співіснування в сьогоденні минулого та майбутнього як деяких станів структур, що розвиваються.

З наведених вище прикладів можна виділити ще один, на наш погляд, істотний момент, що вимагає пильного вивчення. Системи, які самоорганізуються, є відкритими. Це означає, що вони взаємодіють з навколишнім середовищем, тобто у процесі функціонування і розвитку обмінюються із середовищем речовиною, енергією, інформацією. Ця взаємодія відбувається через особливу сферу - межу. Межа відкритих систем - саме по собі парадоксальне словосполучення - може бути якоюсь «розмитою» просторовою сферою. У випадку із семіосферою - це «білінгварний механізм, що перекладає зовнішні повідомлення внутрішньою мовою семіосфери і навпаки» [6, 9]. Іншими словами, це якийсь просторовий контур з «дірками», через який певним чином відбувається «входження» чужорідних елементів у систему або їх відторгнення, тобто є набір певних параметрів середовища, в яких може існувати певна система. Наприклад, мембрана клітки, межа держави, межа гомеостазису для біо-, соціо-, екосистем тощо. Зазначимо, що у всіх випадках простежується одна і та ж інваріантна функція межі, яка в кожному випадку реалізується способом, властивим певному типу системи, що розвивається. При цьому особливий інтерес викликає вивчення примежових сфер і граничних умов, механізмів обміну речовиною, енергією, інформацією між системою і середовищем. І лінгвістичні, і фізичні системи характеризуються тим, що саме поблизу межі відбувається відбір інформації і станів, необхідних для розвитку та функціонування всієї системи. Саме поблизу межі існує або створюється той самий хаос, який сприяє внутрішній самоорганізації. Порівняємо міркування Ю.М. Лотмана і С.П. Курдюмова: «...семіосфера потребує «неорганізованого» зовнішнього оточення і конструює його собі у разі відсутності. Культура створює не тільки свою внутрішню організацію, але й свій тип зовнішньої дезорганізації. Античність конструює собі «варварів», а «свідомість» - «підсвідомість» [6, 11]; «у складних системах, що самоорганізуються, має бути певна частка хаосу на мікрорівні, яка відіграє роль сили, що приводить до виходу на аттрактори (структури)» [2, 7], «хаос - «клей», який поєднує прості структури усередині складних» [3, 129]. Як бачимо, висновки гуманітарного дослідження дуже близькі до тих, що були отримані шляхом чіткої математизації і застосування комп´ютерного моделювання.

За твердженням Ю.М. Лотмана, семіосфері властива внутрішня нерівномірність, яка включає як ядерні структури, що володіють організацією, так і більш аморфні утворення, що тяжіють до периферії. Структурна нерівномірність семіосфери приводить до того, що в різних її ділянках розвиток відбувається з різною швидкістю. Внутрішня різноманітність семіосфери припускає її цілісність. Така система володіє пам´яттю. Будь-який уламок семіотичної структури містить механізми «пригадування», реконструкції семіотичного цілого за його частиною. Процеси в семіосфері пульсують. Динамічний розвиток елементів семіосфери направлений на збільшення її внутрішньої різноманітності та збереження цілісності. Семіосфера - багаторівнева система, усі рівні якої «є мовби вкладеними одну в одну семіосфери, кожна з них є одночасно і учасником діалогу (частиною семіосфери), і простором діалогу (цілим семіосфери), кожна проявляє властивість правизни або лівизни і включає на нижчому рівні праві і ліві структури» [6, 2223], тобто семіосфера може бути інтерпретована як фрактальна структура.

Під час дослідження режимів із загостреннями С.П. Курдюмов і його співробітники прийшли до висновку: «Для створення складної структури. необхідно уміти поєднувати структури «різного віку», ...необхідно включати елементи «пам´яті». Структури-аттрактори, що характеризують розвинені стадії еволюції, описуються інваріантно-груповими рішеннями, оскільки просторові і групові характеристики структур-процесів виявляються нерозривно пов´язаними» [3, 62]. Дослідження режимів з загостреннями показали також можливість «пульсації» складних систем при прямих або зворотних переходах від хаосу до порядку, включення механізму «пам´яті» системи тощо.

Як бачимо, паралельно синергетичним дослідженням у галузі, що є далекою від природознавства, були отримані висновки, аналогічні висновкам строгих математичних теорій і математичного (комп´ютерного) моделювання. Тож теоретичні побудови, які виникають під час дослідження складних систем, мають певну спільність. Це означає, що, напевно, наукове пізнання підійшло до періоду метатеорій. У сучасному науковому знанні важливими стають не тільки специфіка об´єкта і предмета дослідження, важливі також і спільність у проблемній сфері, характер становлення і функціонування, а також способи теоретичного опису та схожість математичних моделей.

Для того щоб обґрунтувати висновки, отримані під час порівняння теоретичних описів лінгвістичних і фізичних процесів, спробуємо проаналізувати інші галузі досліджень, в яких також вивчаються складні системи, що знаходяться у стані становлення. Для цього розглянемо погляди філософа й економіста Фрідріха фон Хайека, праці якого стали відомими в пострадянських державах лише з початку 90-х років. Ф. фон Хайек був принциповим противником побудови суспільства на основі продуманих схем і планів. Основу розвитку суспільства він убачав у ринку, ринковій конкуренції, яку називав «процедурою відкриття» (discovery procedure). Власне ринок, на думку Ф. фон Хайека, цінний тим, що створює необхідні умови, в яких індивід не може не проявити себе як творча особа: «Конкуренція створює щось подібне до безособового примушення, що примушувало багатьох індивідуумів перебудовувати свій спосіб життя так, як були б безсилі змінити його які завгодно інструкції або команди» [11, 14]. З позицій дослідження економічних проблем Ф. фон Хайек аналізує середовище, в якому може виникнути самоорганізація, - ринок і процеси виробництва через конкуренцію і підприємництво: «Порядок може існувати без примушення і наказів - так званий той, що сам по собі організується, або спонтанний порядок. Правила його функціонування в корені відрізняються від принципів надуманої планової організації» [12, 263].

Не спираючись на дані, які були отримані набагато пізніше під час дослідження нелінійних середовищ, Ф. фон Хайек прийшов до висновку, що саме середовище володіє набором можливостей, які реалізуються через процеси самоорганізації. Ці можливості у даному випадку відкриваються, виявляються за допомогою конкуренції, а спроба нав´язати економічній системі умоглядні схеми розвитку приводять до її деформації. При цьому однозначно передбачити, яка з можливостей реалізується за допомогою конкуренції, просто неможливо. Порівняємо дивовижний збіг в методологічному плані висновків Ф. фон Хайека і наслідків, які були отримані під час дослідження на комп´ютері математичних моделей нелінійних середовищ: «Треба враховувати власні тенденції процесів у самому середовищі. Не тільки зовнішні сили примушують середовище змінитися, ...є внутрішні закономірності розвитку, характерні для даного середовища напрями процесів, що приводять до утворення структур» [2, 63].

Ф. фон Хайек виступає також проти використання терміна «рівновага» під час опису економічних систем: «Я віддаю перевагу поняттю «порядок» над поняттям рівноваги... Його перевага в тому, що можна осмислено говорити про різні ступені наближення до деякого порядку і що порядок може підтримуватися через процес зміни. Економічної рівноваги ніколи реально не існує» [11, 10]. Пригадаємо, що І. Пригожин називав стійкість і рівноважність «безвихіддю розвитку», «на глобальному рівні рівноважні структури за визначенням інертні" [8, 180].

Дослідники у сфері економіки, як і Ф. фон Хайек, відзначають, що процеси узгодження різних індивідуальних планів, виникнення спонтанного порядку відбувається за принципом негативного зворотного зв´язку, який Адам Сміт свого часу назвав «невидимою рукою». Таким чином, у сучасну картину світу різними галузями знань вносяться уявлення про складність, нелінійність, відкритість. Інші ж поняття - такі, як хаос, порядок, вірогідність, цілісність, а також інші, раніше відомі терміни - значно додають у своїй змістовності. Отже, до чого прийшла синергетика як теорія самоорганізації, виходячи з власних наукових завдань і підходів, є також характерним і для інших сфер наукового знання, далеких від синергетики і природознавства. Тобто сама логіка розвитку знання (у тому числі й гуманітарного) підводить дослідника до висновків та узагальнень, подібних з висновками й узагальненнями, отриманими синергетикою. Це означає, що розвиток наукового знання є більше цілісним, ніж фрагментарним. Причому ця цілісність забезпечується двома взаємопов´язаними процесами. З одного боку, сама логіка розвитку певної науки приводить до дослідження складних нелінійних нерівноважних систем. У різних галузях наукового знання виробляються поняття, що описують такі процеси. З другого боку, науковий дискурс, обмін ідеями та концептами. У цій ситуації дуже важливою уявляється наявність математичних моделей, достатньо строгого математичного апарату, що описують процеси самоорганізації. У цьому випадку є зовсім не істотними відмінності в різних школах синергетики - у теоріях І. Пригожина, Г. Хакена або С. Курдюмова. Важливими є такі загальні моменти. Усі ці теорії є природничонауковими, описують становлення структур у хаотичному середовищі використовують математичне моделювання, висновки всіх цих теорій ґрунтуються на математичному апараті. Саме природничонаукова чіткість і математична обґрунтованість як ідеал наукового знання є своєрідним атрактором, що притягує концепти з інших галузей наукового знання.

Відбувається когерентна взаємодія внутрішньо «достиглих» наукових теорій з синергетичними теоріями і концептами, у чому, власне, і виражається єдність наукового знання, формуються інваріанти становлення духовності. Ці інваріанти, стійкі моменти полягають, перш за все, у переході від «буття до становлення», від вивчення окремих частин до пізнання складного цілого, бачення частин через ціле. Окремий біоценоз або семіозис розглядатиметься інакше, якщо біосфера або семіосфера вже осмислені й існують як складні цілісності, що саморозвиваються. Отже, не тільки синергетика як новий науковий напрям вносить нетривіальні уявлення до сучасного наукового дискурсу, у наукову картину світу, але й інші наукові напрями досліджень самі змінюють наукову методологію в тому ж напрямі. Таким чином, доцільніше говорити не про експансію методів і уявлень синергетики в інші сфери наукового пізнання, а про взаємозбагачення наукових теорій через вільний науковий дискурс, відкрите спілкування вчених, які працюють у різних галузях.

Сказане вище, проте, не слід сприймати як применшення значення синергетики у становленні нової методології і семантики. Навпаки, ми вважаємо, що значення синергетики в сучасній науці є надзвичайно великим і виявляється, зокрема, у тому, що завдяки дослідженням у сфері синергетики багато «геніальних припущень», зроблених до цього вченими різних наукових галузей, отримали в межах синергетики природничонаукову експлікацію. З другого боку, традиційні наукові теорії також можуть піддаватися «методологічній дії» з боку загальнонаукового універсуму, синергетичної методології, синергетики як наукової дисципліни. І в тому і в іншому випадку відбувається їх повний або частковий перегляд, подальший розвиток наукової галузі. Щодо цього особливо цікавими є зміни, які можуть відбутися в методології дослідження історії, де до сьогодні вважалося, що основою історії як науки є уявлення про закономірність історичного процесу. Проте уявлення про складні нелінійні системи, що самоорганізовуються, до яких належить і суспільство, змінюють не тільки акценти, але й способи погляду на історичний процес як такий: «Один із наслідків загального повороту наукового мислення полягає в тому, що історика починають цікавити події не самі по собі, а на тлі поля нереалізованих можливостей. Непройдені дороги для історика - така ж реальність, як і пройдені. А те, що викликало реалізацію одних з них і нереалізацію інших., робиться історичним фактом, .на одне з перших місць висувається думка про те, що у сфері історії момент флуктуації здійснюється людиною залежності його розуміння світу. Кліо .стає мандрівницею, що вибирає шлях» [4, 4]. Ми не випадково процитували Ю.М. Лотмана, оскільки на його творчості простежується когерентність внутрішніх змін наукового знання в розумінні складного та зовнішніх методологічних зрушень постнекласичного наукового дискурсу.

Отже, синергетика у впливі на сучасний науковий дискурс виступає щонайменше у двох іпостасях - як природничонауковий напрям і як ядро сучасної наукової парадигми, певна метатеорія, що будується не за наочною ознакою, а за спільністю проблем і на основі теоретичних описів. Синергетика - не філософія і ніколи не буде нею. Методологічна цінність синергетики полягає в тому, що вона завдяки чітким математичним доказам, «математичним фактам», на думку С.П. Курдюмова, дає змогу робити експлікації з того, що було давно відоме філософії. Тому не синергетика стала філософією, у чому їй дорікають окремі автори, а філософська методологія включила мову синергетики, укотре змінившись разом з епохальним науковим відкриттям.

Література

1. Горбунова Л.С. Синергетика и философия модернизма: синхронизмы в становлении новой рациональности // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. - Одеса, 2002. - С. 39-43.

2. Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем // Философские аспекты информатизации. - М.: ВНИИСИ, 1989. - С. 61-82.

3. Курдюмов С.П., Князева Е.Н. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. - СПб.: Алетейя, 2002. - 414 с.

4. Лотман Ю.М. Клио на распутье // Наше наследие. - 1988. - № 5. - С. 1-4.

5. Лотман Ю.М. О роли случайных факторов в литературной эволюции // Учёные записки Тартуского университета. - Тарту, 1986. - С. 39-48.

6. Лотман Ю.М. О семиосфере // Ученые записки Тартуского университета. Семиотика культуры. - Тарту, 1984. - Вып. 641. - С. 5-23.

7. Пригожин И.Р. Кость еще не брошена // Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. - М.: Прогресс-Традиция, 2002. - С. 15-21.

8. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. - М.: Прогресс, 1986. - 432 с.

9. Синергетика: 30-летнее дитя и его родитель: Интервью с Г. Хакеном // Курдюмов С.П., Князева Е.Н. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. - СПб.: Алетейя, 2002. - С. 351-363.

10. Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы филолософии. - 1989. - С. 3-18.

11. Хайек Ф.А. Конкуренция как процедура открытия // МиЭМО. - 1989. - № 12. - С. 6-14.

12. Хайек Ф.А. Познание, конкуренция и свобода. - СПб.: Пневма, 1999. - 288 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць