Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Етнічна самосвідомість як ядро соціокультурної цілісності українців (за історіософськими поглядами М.Костомарова)


В.Ю. Федюк

«Українці... всі ті, хто з роду українець...

А також і всякий той, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем

і товаришем.Його воля і свідомість вирішує діло»

М. Грушевський

У статті здійснюється аналіз проблеми етнічної самосвідомості як духовного ядра, що забезпечує соціокультурну цілісність українців у контексті історіософських поглядів М. Костомарова.

Ключові слова: етнічна самосвідомість, етносоціальна спільнота, самосвідомість, етнічні цінності, національна ідентичність.

Постановка проблеми. Сучасний стан розвитку української етносоціальної спільноти потребує осмислення її індивідами тих кроків, що вже здійсненні на шляху демократизації. Адже одним із центральних на сьогодні є питання: що нас об’єднує, яке наше місце в Європі, що інтегрується, й у світі, який переживає глобалізаційні процеси? Пошук відповіді на дане питання слід починати з аналізу проблеми про значення того духовного ядра, що забезпечує соціокультурну цілісність українців. Саме етнічна самосвідомість є основним джерелом збереження їх духовно-культурної єдності та самобутності.

Аналіз літератури показує, що проблема ролі та значення етнічної самосвідомості українського етносу була однією з ключових в українській історико-філософській думці ХІХ ст. Дана історична епоха займає особливе місце в історії України як доба розвою українського відродження. Пробудженню національної самосвідомості, процесу формування нових шляхів дослідження в історико-філософській думці притаманне відтворення сенсу і відчуття часу тієї чи іншої доби в контексті нового предмета аналізу - народу, як головного суб’єкта історії та носія етнічної самосвідомості та історичної пам’яті.

Метою даної статті є осмислення ролі та значення етнічної самосвідомості як духовного ядра соціокультурної цілісності українського народу. Розкриття даної мети здійснюються в контексті дослідження поглядів Миколи Івановича Костомарова (1817-1885), який є знаковою постаттю цієї епохи.

М. Костомаров у таких своїх працях як «Закон Божий (Книга буття українського народу) [6]», «Малоросійський гетьман Зіновій Богдан Хмельницький [8]», «Две русские народности [9]», «Исторические произведения. Автобиография [10]», «Історія України в життєписах визначних діячів [7]» розвиває думку про те, що самобутність духу народності суб’єктів української етноносоціальної спільноти, як джерела їх історичного розвитку, визначається збереженням їхньої «етнічної самосвідомості». Завдяки якій кожен українець відчуватиме, усвідомлюватиме себе органічною частиною єдиного духовного етносоціального організму, а також уявно протиставлятиме власну спільноту усій решті подібних спільнот.

Відповідно М. Костомаров визначає «етнічну самосвідомість» як усвідомлення народом власного і неповторного «духу народності», а саме: власної духовної сутності, власного місця в системі взаємодії з іншими народами, своєї ролі в історії людства, а також усвідомленням власного права на вільне незалежне існування. Необхідно зауважити, що генезис самосвідомості суб’єктів етнічного, реалізується на думку мислителя шляхом вияву таких компонентів їх духу народності як етнонім; компліментарність; етнічні орієнтації; етнічний стереотип поведінки; етнічний темперамент; етнічні цінності та ідеали тощо. Тобто осмислення вияву духу народності суб’єктів етнічного слід усвідомлювати як розкриття особливостей духовного виміру їх буття, для якого характерною є цілісність найбільш сталих унікальних і неповторних рис, ознак і явищ духовнокультурного розвитку його форм, у контексті яких формується своєрідна самосвідомість.

Одним із компонентів фізіологічного виміру буття української етно- соціальної спільноти, який впливає на формування її етнічної самосвідомості, є на думку М. Костомарова їх етнічна самоназва, роль якої він розкриває в аналізі поняття «етнонім». Його необхідно розуміти в якості зовнішнього вияву самосвідомості членів у почутті одного етносу, ідентичність яких виявляється саме через усвідомлення себе - в ролі носія і виразника загальнонародної самоназви, відмінної від усіх інших етнонімів. У свою чергу, «етнонім» виступає в ролі невід’ємного єднального компонента суб’єктів певної етносоціальної спільноти.

М. Костомаров зауважує: «.под Русью разумели название, отличное от других Славянских частей, которое сделалось этнографическим названием южнорусского народа. с именем Руси для него издревле соединялось общее, сравнивающее, соединительное. [9, с.20]». Становлення й утворення етносоціальної спільності східнослов’янських племен, він пов’язує з наявністю фіксованої самоназви - Київська Русь, яка сприймалася її суб’єктами однією з головних рис відмінності духу їх народності. Також вагому роль відіграє спільність самосвідомості - усвідомленням суб’єктами української етносоціальної спільноти своєї єдності і відмінності від усіх інших подібних утворень.

Слід зауважити, що поняття «етноніма» інколи замінюється такою характеристикою, оцінка якої не завжди справедлива, але обумовлюється історичними обставинами. Мова йде про «етнічний образ», який у випадках відсутності єдиного, спільного етноніму для усіх членів етносоціальної спільноти, відіграє ключову роль в структурі стереотипу поведінки її суб’єктів.

Поняття стереотипу поведінки суб’єктів етнічного можна осмислювати як ту основу, навколо якої виникають уявлення про особливості етнічності того чи іншого народу. Етнічність, усвідомлюється М. Костомаровим як самосвідомість індивідів певної спільноти, які знають, хто вони такі, звідки і чим відрізняються від інших народів. Суть етнічності полягає у спільному усвідомленні суб’єктами свого походження в історії. Головне в етнічній свідомості - знання своїх витоків та коріння. Своєрідний дух народності кожної етносоціальної спільноти, проявляючись в тих чи інших рисах характеру її суб’єктів, відображає особливості їх самосвідомості. Одним із виявів етнічності суб’єктів тієї чи іншої спільноти є самобутній етнічний образ. Загалом дефініцію «етнічного образу» М. Костомаров відображає як спільне уявлення членів етносу про себе (інтраобраз) або про суб’єктів іншої спільноти (екстраобраз). Етнічний образ суб’єктів етносо- ціальної спільноти, на думку мислителя, має здатність до відтворення у «історичної пам’яті» етносу про історичну долю, основні заняття, духовний уклад минулих поколінь.

М. Костомаров вважає, що історія суб’єктів етнічного пізнається саме через їхню історичну пам´ять як прояву духу їх народності. Історична пам´ять суб’єктів етносоціальної спільноти це, перш за все, - осягнення ним закономірностей власного історичного поступу. Завдяки спільній історичній пам’яті суб’єкти етнічного ідентифікують себе з єдиним цілим, а образ життя власної спільноти сприймають у поєднанні з рідним краєм. Також М. Костомаров усвідомлює історичну пам´ять українського етносу як характерну рису прояву самобутнього духу народності його суб’єктів, який втілює «в собі самому» існуючий досвід усіх форм їх буття.

Аналізуючи значення «етнічного образу», він зауважує: «.из всех названий нашего народа наиболее полное значение приняло название Хохла, не по своей этимологии, а по привычке... сказавши Хохол, Великорус разумеет под этим действительно народный тип. Хохол для Великоруса есть человек, говорящий известным наречием, имеющий известные приёмы домашней жизни и нравов, своеобразную народную «физиономию». [9, с.22]».

На думку М. Костомарова розуміння особливостей «етнічного образу» пов’язане з аналізом ролі такого поняття як «народна фізіономія». Під цим поняттям він усвідомлює ті особливості зовнішнього типу українців, які протягом певного історичного періоду розвитку їх буття були найбільш для них характерними. Наприклад, «українка» часто зображувалася у вінку з яскравих квітів, а «росіянин» - у хутряній шапці або в кожуху. Але етнічний образ змінюється відповідно до часових й соціальних змін життя народу. Окрім цього «етнічний образ» осмислюється як самими суб’єктами української спільноти через призму власної самосвідомості, так і суб’єктами інших спільнот. М. Костомаров переконаний, що образ власного народу відтворюється в уявленнях українців в основному позитивними думками, судженнями, оцінками, що на його думку, в певній мірі є суб’єктивними.

Необхідно також зауважити, що важливу роль відіграє збереження суб’єктами етнічної спільноти почуття духовної любові до рідної землі та свого народу у процесі яких й усталюються риси їх «образу», такі як патріотизм і духовна цілісність. Усвідомлення даною етносоціальною спільнотою власної неповторності та самобутності виявляється через протиставлення особливостей власного етнічного характеру - своєрідному духу народності іншої спільноти. Такі духовні носії етнічної самосвідомості як: індивід, етнос, народ, нація виступають водночас й як інформаційні носії самобутнього духу народності їх буття.

Однією із складових компонентів етнічної самосвідомості суб’єктів етнічного є почуття компліментарності. Поняття «компліментарність», запроваджене російським дослідником Л. Гумільовим, відображає підсвідому взаємну симпатію чи антипатію членів етнічних колективів яка визначає етнічний поділ на «своїх» і «чужих». На противагу М. Костомарову, який вживає дефініцію «етнічна самосвідомість», керуючись пріоритетом впливу соціокультурних та духовних факторів, що визначають «народ» як духовну етносоціальну спільноту, Л. Гумільов осмислює поняття «компліментарності» з позиції аналізу провідного впливу біологічних чинників на буття суб’єктів етнічного. На думку М. Костомарова, цілісність народу як духовної етносоціальної спільноти формується на основі єдності й духовної спорідненості мови, історичної пам’яті, спільної емоційно-вольової спрямованості, духовно-культурного укладу, - своєрідність яких визначається виявом самобутнього духу його народності.

Л. Гумільов етнічну цілісність буття суб’єктів етнічної спільноти розкриває шляхом аналізу таких її форм як «консорції» або ж «конвіксії». Неповторність характерних рис суб’єктів такої спільноти, на його думку, визначається «стереотипом їх поведінки» (компліментарністю). Протилежність соціокультурного та біологічного підходів в осмисленні характерних рис суб’єктів етнічного та форм їх буття виражається у дихотомії таких дефініцій, як «духовна етносоціальна спільнота» - «біологічна одиниця», «дух народності» - «стереотип поведінки», «етнічна самосвідомість» - «компліментарність».

М. Костомаров самобутність історичного поступу суб’єктів української етносоціальної спільноти визначає через призму динаміки «духу народності», особливості якого виявляються у результатах діяльності самих суб’єктів етнічного. Натомість, якщо він обумовлює історичний поступ народу своєрідними виявами духу народності в образі його життя, то Л. Гумільов осмислює особливості закономірностей етногенезису як вияву біохімічної енергії, яка змушує рухатись та розвиватися суб’єкти етнічного (консорції та конвіксії) у певному напрямі: «Системы работают на биохимической энергии, абсорбируя (поглощая) её из окружающей среды и выдавая излишек в виде работы.[5, с.189]». Спільність аналізу обох мислителів виявляється у визначені як М. Костомаровим, так і Л. Гумільовим таких виявів особливостей цілісності усіх форм буття суб’єктів етнічного як їх спільна діяльність, специфіка функцій та результати (продукти) які обумовлюють цілісність їх історичного генезису.

«Дух народності» як вияв особливостей характерних рис суб’єктів етнічного, на думку М. Костомарова, відображає самобутність та цілісність таких форм їх буття як: «територія», «побут», «праця», «культура», «традиції», «звичаї», «обряди», «ритуали», «символіка», «мова», «релігія», «сім´я» та «держава». Натомість Л. Гумільов, аналізуючи своєрідність складових компонентів «стереотипу поведінки» (у М. Костомарова - «дух народності»), розкриває неповторність структури самого етносу через особливості таких форм його буття: консорції (спільності, об’єднані історичною долею) та конвіксії (консолідовані побутом) тощо. Аналізується роль впливу зовнішніх (природних) та внутрішніх (духовних) факторів на формування особливостей: «етнічної самосвідомості» - М. Костомаровим та «стереотипу поведінки» - Л. Гумільовим. Рефлексію особливостей впливу зовнішніх чинників на процес розвитку і формування етнічної самосвідомості, як найголовнішого виразника характеру східнослов’янської спільноти, український мислитель детермінує через призму географічних та кліматичних умов. Він зазначає, що «.географическое положение было первым поводом различия народностей вообще... народы легко изменяются, переходят с одного места на другое, принимают и усваивают легко новые условия, какие сообщаются им характером местности и стечением обстоятельств... но не изменяются от географических русловий [9, с.14]». Таким чином, М. Костомаров не абсолютизує роль зовнішніх, географічних умов, протиставляючи їм значущість, первинність соціально обумовлених - історичних подій у розвитку яких виявляє та реалізує себе «дух народності». Натомість Л. Гумільов визначеність «стереотипу поведінки» етносу обумовлює особливостями саме природних умов: «.стереотип поведения является высшей формой адаптации.географический ландшафт воздействует на организмы, заставляя все особи варьировать в определенном направлении. а этнос приспосабливается к нему в момент свого сложения. [4, с. 105]». Відтак, зовнішні - кліматично-географічні фактори, Л. Гумільов осмислює, як визначальні компоненти етногенезу суб’єктів етнічного через своєрідність адаптації того чи іншого етносу до певних умов ландшафту. Спільність у даному аналізу між М. Костомаровим та Л. Гумільовим обумовлюється переконанням обох мислителів у збережені суб’єктами етнічного під час їх переселення певних стійких характеристик, сформованих в попередній екологічній ніші. М. Костомаров відзначає, що дана властивість можлива за таких умов: «.если усваемые народом условия на прежней родине успели получить что-нибудь такое, что удовлетворяло его, сознавалось полезным или священным, то переменяя отечество, он переносит в него старые зачатки, и они становятся для него точками опоры. [9, с.13]».

Близькими до таких переконань М. Костомарова є погляди іншого російського мислителя М. Бердяєва щодо особливостей впливу зовнішніх просторів на генезис характерних рис духовного виміру буття російської етносоціальної спільноти: «Есть соответствие между необъятнос- тью.бесконечностью русской земли и русской души, между географией физической и географией душевной. в народе есть такая же необъятность, безграничность, устремленность в бесконечность, как и в русской равнине. [1, с.5]». Російський мислитель аналізує феномен «протиріччя» духу російського народу, специфіка якого була зумовлена географічним фактором: «.Русский народ есть не чисто европейским и не чисто азиатский народ. Россия соединяет два мира. И всегда в русской душе боролись два начала, восточное и западное. [1, с.5]». М. Бердяєв вважає, що анти- номічність яка типова для усіх сторін російської дійсності, визначає як матеріальну, так і духовну сферу життя російського народу, впливаючи на формування цілісності рис його національного характеру.

М. Костомаров порушує проблему осмислення того: «Що являється запорукою збереження цілісності усіх характерних рис української етносоціальної спільноти?». Дану проблему він осмислює шляхом аналізу ролі та значення розвитку «національної ідентичності» суб’єктів даної цілісності.

Поняття ж «національної ідентичності» в історико-філософському аналізі М. Костомарова осмислюється як запорука цілісності характерних рис «духу народності»: «.то влияние, какое должны иметь на общее наше образование своеобразные признаки южнорусской народности, должно не разрушаться, а дополнять и умерять то коренное начало, которое ведёт к сплочению, к слитию, к строгой государственной форме с одухотворяющим началом. [9, с.68]». Його ідейні послідовники - В. Антонович і М. Грушевський під «ідентичністю» осмислювали центральний елемент самосвідомості, пов´язаний із відповіддю на питання «Хто я?», із фіксацією свого положення в системі суспільних відносин.

М. Грушевський у праці «Хто такі українці і чого вони хочуть [3]», відзначає: «українці - передусім, всі ті хто почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. і ділом се показує. готові боротися за добро краю. [3, с.22]». У даному аналізі підкріплюється суб’єктивне відношення власної приналежності до соціальної спільноти на основі постійного емоційного зв’язку, а також сповнення власного внутрішнього виміру (екзистенції) тими нормами й цінностями, які є загальноприйнятими та священними в даній спільноті.

М. Костомаров неодноразово зауважує, що збереження самобутнього духу народності суб’єктами української етносоціальної спільноти як запоруки їх цілісності (національної ідентичності), обумовлене специфікою історичного, соціально-економічного та духовно-культурного розвитку усіх форм її буття. Оскільки серцевиною, духовним ядром ідентичності української етносоціальної спільноти є національна ідея. «Національна ідея» зовсім не абстракція та не є відірваною від реальності. Аналізуючи «етнічне» та «національне» буття суб’єктів етнічного, необхідно визначити, що ключовою відмінністю у цих формах буття є співвіднесення «національної ідеї» із вищим щаблем розвитку духу народності української етносоціаль- ної спільноти.

У даному контексті звернімося до поглядів Е. Сміта. Він виділяє такі компоненти, які визначають специфіку національної ідентичності: рідний край; історичну пам´ять; духовно-культурний спадок, єдині юридичні права, обов’язки та економічну сферу, відзначаючи багатовимірність даного явища. Натомість М. Костомаров найголовнішу роль у формуванні ідентичності суб’єктів етнічного, як запоруки цілісності їх етнічного характеру, відводить духовному фактору, який, на думку мислителя, зумовлює формування і збереження самобутніх компонентів духу народності суб’єктів етносоціальних спільнот: «.до тех пор будет существовать сумма главных признаков составляющих народность южноруссов, пока он хранит в себе начало религии. [9, с.59]». Оскільки він усвідомлює ідентичність українського етносу невід’ємною складовою духовної цілісності його суб’єктів, то саме дух їх народності виявляє дану ідентичну цілісність та самобутність в характерних рисах даної етносоціальної цілісності. П. Гнатенко, звертаючись до аналізу значення поняття ідентичності, зауважує: «Идентичность означает тождество.важным аспектом содержания идентичности этноса, национальной идентичности является завоевание экономической независимости, которая является предпосылкой независимости национальной. [2, с.163]». Тобто національна ідентичність аналізується ним як джерело розвитку становлення української національної свідомості.

Отже, в ролі головного джерела формування національної свідомості українців виступає дух народності, своєрідність виявів якого у формах їхнього буття, осмислюється М. Костомаровим як результат впливу їх характеру на спосіб життя, закономірності їх історичного розвитку. Саме своєрідність характеру українців, як вияв духу народності в образі їх життя, й визначає, на думку мислителя, особливості їх історичної долі.

Домінуючими у формуванні цілісності характерних рис української етносоціальної спільноти є, на думку М. Костомарова, духовні та соціоку- льтурні фактори, такі як: історична пам´ять, етнічна самосвідомість, спільна емоційно-вольова спрямованість, духовно-культурна самобутність.

Таким чином, на думку М. Костомарова, духовним ядром, яке зберігає цілісність усіх характерних рис українців, є їх етнічна самосвідомість. Адже саме завдяки їй кожен українець відчуватиме, усвідомлюватиме себе органічною часткою єдиної соціокультурної цілісності, а також уявно протиставлятиме власну спільноту усій решті подібних спільнот.

Саме в процесі становлення етнічної (а згодом й національної) самосвідомості українського етносу, формуватиметься духовно-політичне підґрунтя для його розвитку в статусі політичної нації з передовою громадянською свідомістю з можливістю міжнародного регіонального лідерства серед націй з близьким світоглядом та ліберально-демократичними цінностями.

Використана література

1.Бердяев Н.А. Русская идея. Основные проблемы русской мысли XIX века и начала XX века. Судьба России.- М.: ЗАО СВАРОГ и К, 1997. - 540 с.

2. Гнатенко П.И., Бузский М.П. Национальная психология и бытие общества. - Днепропетровск: Полиграфист, 2002. - 209 с.

3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? - К.: Знання, 1991. - 240 с.

4. Гумилев Л.А. Этносфера: история людей и история природы - М.: ООО Издательство АСТ, 2004. - 575 с.

5. Давня українська література / Упоряд. М.М.Сулима, - 4-те вид. - К.: Освіта, 1998. - 656 с.

6.Костомаров М.І. Закон Божий (Книга буття українського народу). - К.: Либідь, 1991. - 40 с.

7.Костомаров М.І. Історія України в життєписах визначних діячів. Львів: з друкарні НТШ, 1918. - 493 с.

8.Костомаров М.І. Малоросійський гетьман Зіновій Богдан Хмельницький. Історичний нарис. - К.: Веселка, 1992. - 94 с.

9.Костомаров Н.И. Две русские народности. - Киев - Харьков: Майдан, 1991. - 72 с.

10. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и ист.-биогр. очерк В.А. Замлинского; Примеч. И.Л. Бутича. - К.: Изд. при Киев. ун-те, 1989. - 736 с



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць