Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Північноамериканський культурний регіон: історія та сучасність (на допомогу лектору)


Капітон В.П.,

Капітон О.В.

У статті аналізуються деякі особливості північноамериканської культури в контексті культурологічного знання

Постановка проблеми. Освіта дає можливість людині отримати фундаментальні загальнонаукові та фахові знання. Мета освіти - сформувати в особистості високі духовні, художньо-естетичні та моральні цінності. З огляду на вимоги часу й сучасні організаційні та методологічні засади читання курсів соціально-політичного та гуманітарного напрямів необхідно визначити місце, роль і значення культурологічних знань у системі підготовки студентів вищих навчальних закладів та формування у них сучасного світогляду.

Аналіз останніх досліджень і публікацій по культурі США та Канади дає можливість дійти висновку, що останнє десятиріччя багате на культурологічні дослідження як зарубіжних авторів, так і українських філософів. Серед останніх варто назвати, перш за все, А.К. Бичко, І.В. Бичка, В.С. Гриценка, В.В. Єфименка, І.В. Живоглядову, Д. Кучерюк, Л.Т. Левчук, І.В. Лосєва, В.І. Панченка, О.В. Шинкаренко та багато інших.

Сучасне культурологічне знання широко використовує творчу спадщину видатних діячів української культури Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, М. Грушевського, Д. Антоновича, Д. Чижевського та ін.

Метою даної статті є дослідження особливостей історії формування та розвитку культури країн, що належать до північноамериканського культурного регіону, зокрема, США та Канади.

Зауважимо, що культурологія допомагає комплексно осмислити всі культурні процеси, притаманні цивілізації, матеріальну та духовну культуру країн і народів різних культурних регіонів, адже це наука про культуру, а, отже, формує відповідний світогляд. Культура - явище надзвичайно багатогранне: це і мистецтво, й право, й філософія, й мораль, і політика, й побут і багато іншого. Кожен із цих елементів культури досліджує окрема наукова дисципліна: мистецтвознавство, правознавство, етика, естетика, етнографія, археологія тощо. Такі окремі дослідження цілком правомірні, але культура - феномен цілісний, усі її елементи в кожну окрему добу утворюють єдину картину, що вимагає цілісного наукового вивчення, яке спиралося б на міцні методологічні засади. Саме такий підхід до культури є предметом дослідження культурології.

При викладанні курсу культурології деякі культурологи вважають за доцільне обмежитися аналізом тих культурних процесів, які притаманні Європі [див. 1, 3, 4, 5]. Цим самим вони знецінюють значення цього предмета для формування світогляду студентів вузів. Адже загальновідомо, що на підставі особливостей культурного походження й сучасного функціонування культури всі країни світу, за класифікацією ЮНЕСКО, поділяються на шість культурних регіонів: 1) європейсько-північноамериканський, що охоплює християнські країни Європи та Північної Америки; 2) далекосхідний - буддійські країни;

3) арабо-мусульманський - усі країни, в яких сповідають іслам; 4) індійський - сама Індія; 5) тропічно-африканський - усі країни континенту на південь від пустелі Сахара (так звана Чорна Африка на відміну від білої, арабської);

6) латиноамериканський, що охоплює країни Америки, де панують латинські або романські, мови, себто - іспанська, португальська, французька [див. 5].

Деякі культурологи [див. 2] вважають за доцільне "роз’єднати" європейський і північноамериканський культурні регіони й, зосередившись на специфіці кожного з них, сприяти більш послідовному та об’ємному викладові матеріалу. Такий підхід зумовлений тим, що традиційний погляд на північноамериканський культурний регіон як "новий світ", котрий "віддзеркалює" європейські надбання, вичерпав себе. Це й закономірно, адже сьогодні культура північноамериканського регіону трансформована через історію двох таких країн, як Сполучені Штати Америки й Канада, що мають самоцінне значення. Наша мета - проаналізувати цю культуру в контексті історії та сучасності .

Принципово новим є включення до числа культурних регіонів виокремленого ареалу слов’янства й розгляд України в контексті його культурно-історичних доль. Автори такого підходу переконані, що на початку ХХІ ст. важливіше не декларувати Україну як європейську державу, а стверджувати це розкриттям істотного внеску української культури до загальноєвропейської скарбниці [див. 2].

На думку авторів статті, доцільним є розгляд культурних процесів цивілізації з врахуванням восьми культурних регіонів, де особливе місце відводиться українській самобутній культурі. Саме цей підхід дає можливість аналізувати культуру як цілісне явище. Таке вивчення культури допомагає комплексно осмислити як матеріальну, так і духовну культуру цивілізації в цілому. Культурологічна підготовка має спрямовувати студентів на особистісну культуротворчу орієнтацію в сучасному світі, сприяти осмисленню сукупності культурних досягнень людства, взаєморозумінню та продуктивній співпраці з народами, які мають як схожі, так і відмінні риси в культурі, веденню кваліфікованого діалогу з партнерами іншої культурної домінанти. Ці чинники сприятимуть ефективному розвитку народного господарства, зокрема допоможуть особистості впевненіше почуватися в організації власної справи.

Як вже відзначалося, до північноамериканського культурного регіону належать дві країни - США та Канада, - історія яких стала зразком можливостей цивілізованого людства у сфері творення культурного простору та часу.

Сполучені Штати Америки - "незвичайно суперечливе дитя світової цивілізації, яке майже за чотири століття стало одним з її основних рушіїв, продемонструвало світові панораму могутнього своєрідного державнокультурного організму, існування якого значною мірою зумовило спрямування поступу всесвітньої історії" (2. - С. 337).

США - четверта за величиною країна світу, яка розташована в Північній Америці. Протяжність території країни від Атлантичного побережжя до Гавайських островів в Тихому океані складає одну третину земної кулі. Територія країни - 9363,2 тис. кв. км. Населення - близько 271 млн. чол. (1998 р.).

Своєрідність як матеріальної, так і духовної культури США визначається її історією. Близько 30 тис. років тому територія країни була заселена вихідцями із Азії. До приходу на ці землі європейців суспільний лад корінного населення - індійців, ескімосів, алеутів - залишався на стадії первіснообщинного, що вкрай негативно вплинуло на здатність вести захисні війни. Колонізація країни розпочалася в XVI - XVII ст. відразу з трьох сторін: з півдня іспанцями та французами, зі сходу англійцями та голландцями, із заходу - росіянами. У 1587 р. була заснована перша англійська колонія на території майбутньої Віргінії. Протягом колонізації корінне населення витіснялося та знищувалося. З початку XVII ст. розпочалося завезення рабів із Африки для роботи на плантаціях. На середину XVIII ст. найбільш значні колонії на території США мала Франція. Після її поразки в 1763 р. в боротьбі з Великобританією за колоніальну й торговельну першість лідером стає Іспанія. Повсталі в 1775 р. проти англійського володарювання 13 північноамериканських колоній зуміли досягти незалежності. У ході війни за незалежність (1775-1783 рр.) виникла незалежна держава - США (1776 р.), яка закріпила панування буржуазії та плантаторів-рабовласників у формі буржуазної демократії. Нова держава спочатку прагнула розширюватися за рахунок купівлі колоній у ворогуючих між собою європейських держав. Так, у 1803 р. США купили у Франції велику колонію Луїзіану, яка протягнулася від Нового Орлеану до Канади. У 1819 р. США примусили Іспанію продати їм Флориду. Промислове зростання, що розпочалося в США в XIX ст., різко виокремило їх на фоні інших американських земель. Стрімкий розвиток матеріальної культури країни, її економічні переваги дозволили уряду перейти до відкритих військових захватів сусідніх областей, які завершилися приєднанням у 1853 р. Техасу, Тихоокеанського побережжя, купівлею у Росії в 1867 р. Аляски і прилеглих до неї Алеутських островів. На середину XIX ст. бурхливий розвиток капіталізму на півночі США вступив у гостре протиріччя з системою плантаційного рабства на Півдні. Друга буржуазна революція (1861-1877 рр.) пройшла два етапи: Громадянську війну 1861-1865 рр. між Північчю і Півднем, у ході якої було відмінене рабство, що прискорило промисловий розвиток США і в кінці XIX ст. вивело країну, яка вже мала власні колонії, в трійку провідних світових держав, і період реконструкції Півдня, коли йшла боротьба за демократичні перетворення в південних штатах. Участь у Першій світовій війні принесла значні прибутки і посилила роль США в світовому господарстві. Після Другої світової війни настав період так званої "холодної війни", розгул "маккартизму", переслідування за демократичну діяльність. З 60-х років минулого століття відзначалося посилення боротьби з національно-визвольним рухом, розв’язання непопулярної війни у В’єтнамі. В останні роки посилюється боротьба США за світове економічне і політичне панування, що мало прояви у військових діях, зокрема, в Іраку.

Швидке зростання міст на початку ХХ ст., мільйони іммігрантів зі Східної Європи, Скандинавії, Ірландії, Італії, багато з яких здобули славу цій країні, зробили Північну Америку країною гомінких вулиць Нью-Йорка і пустель, країною, де реклама канонізує спосіб життя її населення, країною, де все працює, не зупиняючись навіть на ніч.

Канада - друга за територією країна в світі після Росії, яка розташована в північній частині Північної Америки і на багатьох островах, що знаходяться близько неї. Територія: 9,97 млн. кв. км. Населення: 30,675 млн. чол.(1998 р.).

Перші жителі, предки сучасних індійців і ескімосів - іннуїтів, які прийшли із Азії через Берегів пролив, розселились на території Канади близько 40 тис. років тому. Їх первісний уклад став руйнуватися лише з приходом сюди перших європейців. Ними були вікінги, зокрема Лейф Еріксон, корабель якого із-за шторму замість Гренландії причалив до північно-східного побережжя Америки. Він заснував перше європейське поселення на о. Ньюфаундленд. До XV ст. предки вікінгів змішалися з корінними жителями. Наприкінці XV ст. берегів Канади досягли французи та англійці. В 1535 році французький мореплавець Жак Картьє, підіймаючись уверх по течії річки Св. Лаврентія, знайшов індійське поселення Хохелага і назвав гору, що знаходилась поруч Монреаль. У її підніжжя з часом виникло однойменне місто. У 1608 р. француз Шамплен заснував місто Квебек. З 1605 по 1623 рр. були засновані перші колонії, що стало початком колонізації Канади і знищення корінного населення. Спочатку французи зберігали безсумнівний пріоритет, пануючи над найважливішими територіями, однак із-за поразки в Семилітній війні 1756-1763 рр. перевагу отримала Великобританія. Остаточне оформлення кордонів і утворення колоніальних володінь Канади завершилось у 1791 р. З початку XIX ст. США неодноразово прагнули розширити свої території за рахунок Канади. Франко- і англоканадці розпочали боротьбу за розширення політичних і економічних свобод поселенців, яка в 1837 р. переросла у повстання за незалежність, яку було остаточно придушено тільки через два роки. Результатом цієї боротьби стало те, що з середини XIX ст. були відмінені уцілілі феодальні пережитки, розширені економічні права, які дозволили швидкими темпами розвивати торгово-промислову структуру колонії. В 1867 р. англійський парламент надав Канаді статус домініону (території самоуправління), а розрізнені провінції об’єдналися під керівництвом єдиного республіканського центру в Оттаві. Створення централізованої держави завершилось на початку ХХ ст. одночасно із заснуванням таких великих провінцій, як Британська Колумбія, Альберта, Манітоба. Канада брала участь у Першій та Другій світових війнах на боці Англії проти Німеччини та її союзників. Послаблення Англії, викликане війнами і конкуренцією з США, призвело до ліквідації залишків формальної залежності Канади. У 1931 році англійський уряд визнав за нею самостійність у внутрішній та зовнішній політиці. У 1949 р. Канада отримала область Ньюфаундленд, а в 1947 році ввела закон про канадське громадянство. У той же час на економіку країни посилився вплив американського капіталу. На 1969 р. він вже контролював близько половини великих компаній. У наш час уряд Канади прагне дотримуватися плану "політичного самозбереження", що дозволяє країні залишатися в суспільній думці досить престижною державою зі стабільними соціальними відносинами. 100-річчя Канадської федерації відзначалося у 1967 р., а на два роки раніше відбулася не менш важлива подія:

15 лютого 1965 р. був затверджений новий національний прапор. Кленовий листок, який став емблемою країни, нагадував про ті часи, коли перші європейські поселенці йшли по канадській території від Атлантичного побережжя на захід через кленові ліси.

Канада належить до країн переселенського типу. Її сучасне населення сформувалося під впливом постійного притоку іммігрантів із багатьох країн світу. Результатом цього процесу стала та "етнічна мозаїка", яка відрізняє Канаду від багатьох країн світу. Таке етнічне різноманіття країни протягом її історії сформувало різнобарвну і неповторну, в певній мірі унікальну, як матеріальну, так і духовну культуру. Нині англоканадці складають лише 44% населення, а франко-канадці - 28%. Серед інших етнічних груп виділяються німці, італійці, українці, голландці, поляки, євреї, норвежці, росіяни, а також китайці та інші вихідці із Південно-Східної Азії. Щорічний потік іммігрантів становить близько 200 тис. осіб. Приблизно кожний шостий житель цієї країни народився за її межами, проте всі вони називають себе канадцями, інколи уточнюючи: канадець такого-то походження. Етнічні групи вносять значне різноманіття в економічне, політичне та духовне життя країни. Так, зернове господарство канадських прерій стало особливо успішним, коли в цих районах з’явились українські переселенці й вивели високоякісні сорти пшениці, в тому числі знаменитий на світовому ринку "Манітобу-1", створений на основі південноросійських сортів. У сільськогосподарському освоєнні заболочених просторів на півдні Канади значну роль відіграли вихідці із Бельгії та Данії, які традиційно мали досвід обробітку заболочених земель. Виникнення високоякісного скла пов’язано з прибуттям в країну італійських майстрів- склодувів. Корінне населення Канади - індійці, метиси, іннуїти (канадські ескімоси) - нараховує дещо більше 1 млн. осіб (близько 3% населення країни). Предки в минулому могутніх індійських племен знаходяться в декількох резерваціях - порівняно невеликих та ізольованих територіях, розкиданих по всій країні й мало придатних для традиційних видів індійського господарства (охота, рибальство, інколи землеробство). Дещо кращою можна вважати долю іннуїтів. На значній території Крайньої Півночі Канади проживає близько 50 тис. канадських ескімосів-іннуїтів.

До останнього часу основу їх господарства складали традиційні галузі - морський звіробійний промисел, частково рибальство, в континентальній тундрі - полювання на диких оленів-карибу та хутрового звіра. Однак в процесі гірничопромислового освоєння північних районів відбувається скорочення промислових угідь, і в минулому напівкочове населення змушене переходити до осілого способу життя в поселеннях, де розпочинають розвиватися народні промисли (виробництво традиційних знарядь, сувенірів, різьба по дереву, по каменю, рогу, кості, традиційна ескімоська скульптура і графіка) достатньо високого художнього рівня. Нині досягнута угода про організацію першого в Канаді адміністративного утворення корінного населення - території Нунавут (в перекладі з ескімоського "наша земля") на Крайній Півночі.

Незважаючи на нечисленність, корінне населення мало певний вплив на господарство і культуру Канади. Перші поселенці навчились у них методам полювання та землеробства (зокрема, обробітку маїсу). До нині в Канаді існує індійська гра з м’ячем, яку франко-канадці називають "ля крос"; в музикальних програмах звучать мелодії індійських ритуальних пісень; в центрі Канади і на Тихоокеанському побережжі застосовуються індійські методи виготовлення видовбаних човнів - каное і човнів; в музеях експонуються зразки іннуїтської скульптури, яка існує вже майже три тисячоліття.

Історія США та Канади (див.: 6) свідчить, що культура, яка народилася на американському ґрунті з його національно-етнічною неоднорідністю населення, склалася на основі взаємодії трьох культур, сформованих у надрах різних цивілізацій: культури аборигенів Північноамериканського континенту, європейських традицій білих поселенців та африканської культури. Багато націй і народів вклали в її розвиток свою працю, звичаї, знання, скарби матеріальної та духовної спадщини (2. - С. 337).

Зупинимося на двох найбільш яскравих сторінках духовної культури народів північноамериканського культурного регіону: музичній та театральній культурі.

Музична культура Північної Америки нагадувала своєрідний "плавильний казан", у якому інтегрувалися різноманітні музичні елементи. Популярна музика Північноамериканського культурного регіону складається з досить розгалуженого спектра вокально-інструментальних форм, що виникли шляхом складного поєднання різних джерел, насамперед європейських професійних традицій і африканських фольклорних ритмоінтонацій. Упродовж століть негри-раби, привезені до Америки з далекої Африки для найтяжчої праці, були позбавлені можливості розвивати власну культуру. Їм судилися такі фізичні й моральні страждання, яких не зазнавав жоден інший народ. Тому музика замінила неграм усе. Відірвані від духовного коріння, лише в музиці вони могли дозволити собі прояви почуттів гніву, відчаю, душевного болю. Це давало можливість реалізовувати також художньо-творчий потенціал та естетичні смаки. Чи не єдиним інструментом чорношкірого раба міг бути власний голос. Однією з найпрестижніших і найпопулярніших професій, доступних неграм, завжди була музична діяльність. Тому їхня природна музичність була надзвичайно розвиненою. Існує навіть приказка: "Зберіть четвірку негритянських хлопців, і перед вами - вокальний квартет". У південних штатах Америки набули поширення жанри народної музики спіричуел і блюз. Спіричуел - давня релігійна народна пісня північноамериканських негрів на біблійний сюжет, який виконується хором без супроводу. Тематика і настрої пісень були співзвучними внутрішньому стану душі негрів-невільників. Вони відтворювали трагічну долю негритянського народу, його глибоку тугу. Негритянський співак Поль Робсон (1898-1976) записав чимало пісень цього жанру. Створювана вже професійними авторами, пізніше виникла як жанр сольна духовно-релігійна пісня - госпел. Блюз - це вже тип світської фольклорної негритянської пісні з ліричним меланхолійно- сумним настроєм, що виконується солістом у супроводі гітари. Її особливість - зміщення мелодії відповідно до метричної пульсації - граундбіту. "Імператрицею блюзів" вважали Бетсі Сміт (1894-1937), яка чудово передавала неповторну поезію, чуттєвість і журбу блюзових інтонацій. Своєрідним явищем Америки другої половини ХІХ ст. була поява духових оркестрів - бендів. Їх особливість полягала в тому, що виконавці-аматори, які інколи навіть не знали нотної грамоти, грали на слух танцювальну та маршову музику під час свят і вечірок, на парадах і карнавалах, у нічних кафе, кабаре, дансингах. Чимало подібних груп було в Новому Орлеані - батьківщині американського джазу, ранні форми якого зароджуються саме тут на початку ХХ ст. Для класичного джазу притаманний своєрідний настрій: радість відчаю, оптимізм песиміста, який намагається веселитися, бо, може, завтра настане кінець. Душа джазу - імпровізація. Кожний з виконавців змінює тему, демонструючи витончений художній смак, несподіваний політ фантазії. В середовищі негритянського населення джаз-оркестри росли як гриби, створюючи новий неповторний і самобутній стиль. Найвизначнішими майстрами цього стилю були художні керівники джаз-оркестрів: Луї Армстронг (1900-1971) - король труби та Дюк Еллінгтон (1899-1974) - композитор-піаніст. Їх майстерність здобула міжнародне визнання. Вони організували й очолили колективи віртуозів, які виступали у найпрестижніших концертних залах США (Карнегі-холі та Метрополітен-опера) та з успіхом гастролювали багатьма країнами світу.

Виникнення театральної культури Американського континенту пов’язують з ритуальними дійствами давніх племен ацтеків і північноамериканських індіанців. У цьому процесі одним із найважливіших елементів вважаються маски, які фігурують по всій території США у найрізноманітніших театральних дійствах, пов’язаних з релігією та різними соціальними явищами. Маски були як такими, що зображали тварин, міфічних істот, так і такими, що зображали реальних людей. Деякі з них використовувалися задля розваги, інші несли серйозну інформацію про стосунки з природними або неприродними явищами.

Ритуальні ігри з використанням масок поєднували у собі мистецтво пантоміми, співу та елементи декламації. Драми і фарси та інші ритуальні танці вже в ХІ ст. виконувалися у великих приміщеннях на відкритому просторі, в так званих ківах, і майже зникли після того, як іспанські колоністи ввели заборону на релігійні ритуали. Як засвідчує історія, більшість форм етнічного театру зникли назавжди, збереглися лише деякі його елементи, зокрема, у тигрових масках та сучасних мексиканських карнавальних костюмах.

На початку ХѴІІІ ст. аматорські вистави стали основою створення першого професійного театру в Уїльямсбурзі, штаті Віргінія. Дещо пізніше професійні театри виникають також у Філадельфії, Нью-Йорку, Чарльстоні. Поступово формуються перші професійні трупи. Спочатку вони мали характер театральних акціонерних компаній, акціонерами яких були як самі актори, так і драматурги та музиканти. У першій половині ХѴІІІ ст. значний успіх серед перших професійних театрів мала так звана Лондонська трупа, яка через певний час дістала назву Американської.

За часів війни за незалежність (1775-1783 рр.) театральні вистави на території Америки були заборонені. Однак професійний театр з часом відродився і наприкінці ХѴІІІ ст. він вже активно розвивався як один із найважливіших видів мистецтва. У Філадельфії в 1776 р. було збудовано перший постійний театр, який регулярно двічі-тричі на тиждень відвідував і сам американський президент - Дж. Вашингтон.

У другій половині ХІХ ст. в Америці величезної популярності набуло вар’єте. Вийшовши за межі невеликих барів, вар’єте поступово стало самостійним і популярним жанром, адже під час вистави глядачі мали можливість пити, їсти, палити, виходити і заходити до зали, при цьому дуже емоційно реагувати на дійство. Приблизно п’ята частина всіх театрів Америки у цей час були театри-водевілі. Набували широкої популярності також і шоу- менестрелі, тобто популярні серед глядачів телевізійні вар’єте-шоу.

Небувалого розквіту американський театр досягає на кінець ХІХ ст. Це було пов’язано з тим, що в цей період, а саме в 1896 році, три нью-йоркських бюро замовлень злилися в одне. Було створено театральний синдикат, відомий як Театральний траст, що проіснував до 1905 р. Брати Лі та Дж. Шуберти знищивши Синдикат, оголосили себе визволителями американського театру і запропонували вільну політику найму акторів. Моріс Браун, відкривши у 1912 р. в Чикаго Малий театр, розпочинає рух за утворення в США нових театральних форм. Цей же час - час дивовижного злету кінематографа - став серйозним випробуванням для американської театральної культури і, по-суті, поставив під загрозу сам факт існування театру. Загальновідомо, що з 1900 по 1932 рр. кількість театрів в Америці зменшилася з п’яти тисяч до ста, а з існуючих у Нью-Йорку 32 театрів у 1932 р. діяло лише шість. Американській театральній культурі утримати в цей час певні позиції вдалося внаслідок деяких змін поза комерційною сферою діяльності, а саме завдяки федеральній допомозі театрові, зміцненню університетського театру, поширенню театрального експериментального руху.

Театральне життя Північної Америки другої половини ХХ ст. має доволі специфічний характер і багато в чому відрізняється від театрального життя європейських країн. Так, у США до цього часу не існує державних театрів. Провідне місце довгий час належало професійному комерційному театрові. Це здебільшого творча організація чи компанія, яка наймає акторів, заробляє та розподіляє прибуток між власниками, партнерами, інвесторами.

На кінець ХХ - початок ХХ1 ст. основними видами театрів у Північній Америці є: бродвейський, позабродвейський, компанії пересувних театрів, індустріальні шоу, театри для дітей, театри-кабаре, фондові театри. Останнім часом для виживання поряд із процвітаючим кінематографом комерційний професійний театр використовує метод перетворення вистави на певне яскраве видовище з метою подальшої реалізації цього видовища з найбільшим прибутком. Особливої популярності на Бродвеї останні п’ятдесят років набув жанр мюзиклу, індустріального шоу та театру-кабаре.

Торкаючись сторінок театральної історії північноамериканського культурного регіону, яка, на відміну від європейської, має значно менший період розвитку, переконуємося, що вона також сповнена великої кількості цікавих фактів і подій. Неповторні театральні форми, різноманітність театральних колективів, значні успіхи в їх діяльності, бурхливий розвиток національної драми у ХХ ст. - усі ці чинники й нині відіграють важливу роль у збагаченні світової театральної культури.

Використана література

1. Бокань В. Культурологія. - К.: МАУП, 2000. - 136 с.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л.Т.Левчук. - К.: Либідь, 1997. - 448 с.

3.Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В.А.Греченко, І.В.Чорний, В.А.Кушнерук, В.А.Режко. - К.: Літера ЛТД, 2002. - 464 с.

4. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - К.: Вища школа, Знання. - 2000. - 326 c.

5. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: європейський контекст. - К.: Либідь, 1995. - 224 с.

6. Согрин В.В. Политическая история США: ХѴІІ - ХХ вв. -М.,2001.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць