Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Обов’язок як категорія кантівської практичної філософії


Павлова Т. С.

У статті розглядається поняття «обов’язок» у практичній кантівській філософії, а також його зв ’язок з поняттям «свобода». Багато уваги приділяється обов’язку стосовно самого себе та обов’язку стосовно інших людей, обмежувальним і розширювальним обов’язкам. Разом із обов’язком розглядається такій внутрішній критерій моральної поведінки людини, як совість.

Постановка проблеми. У практичній кантівській філософії особливе місце займає категоричний імператив, що розуміється як моральний закон, а також об’єктивний принцип доброї волі. Але одразу виникає питання, яким мотивом користується людина, коли вона підкоряється категоричному імперативу? Таким єдиним мотивом є обов’язок. Повинно бути щось таке, що пов’язує суб’єкта з цим категоричним імперативом, і цією з’єднуючою ланкою є повага до цього імперативу. А необхідність діяти із поваги до категоричного імперативу, закону розуму є обов’язком. Обов’язок і є суб’єктивний принцип моральності. Можна говорити про те, що принцип поваги до морального закону виступає осердям кантівської етики, оскільки в ньому відкривається вимір гуманної поведінки.

Стан дослідження проблеми. Проблеми обов’язку в кантівській практичній філософії розглядалися в роботах багатьох іноземних філософів. Моральний обов’язок у І. Канта не умовний, а категоричний. Моральний обов’язок приписує чинити саме так, а не інакше, незалежно від вигоди, яка буде отримана у результаті. «Канта интересует не высшее благо и этические добродетели, а нравственный закон и долг» [18, с. 17].

Відносно обов’язку І. Кант говорить з якимось благоговінням: «Долг! Ты возвышенное, великое слово, в тебе нет ничего приятного, что льстило бы людям, ты требуешь подчинения, хотя, чтобы побудить волю, и не угрожаешь тем, что внушало бы естественное отвращение в душе и пугало бы; ты только устанавливаешь закон, который сам собой проникает в душу и даже против воли может снискать уважение к себе (хотя и не всегда исполнение); перед тобой замолкают все склонности, хотя бы они тебе втайне и противодействовали, - где же твой достойный тебя источник и где корни твоего благородного происхождения, гордо отвергающего всякое родство со склонностями, и откуда возникают необходимые условия того достоинства, которое только люди могут дать себе?» [8, с. 413]. Як зазначає А. Гулига, у І. Канта: „Наиболее прочная опора нравственности, единственный истинный источник категорического императива - долг. Только долг, а не какой-либо иной мотив (склонность и пр.) придает поступку моральный характер” [3, с. 159].

На думку І. Канта, дія є моральною лише тоді, коли вона збуджується тільки однією лише повагою до морального закону. При чому, як зазначає Л.М. Лопатін: «...такое уважение вовсе не есть рабское подчинение закону: он не навязан нам извне, мы его сами себе поставили, мы в нем повинуемся только собственной разумной воле, - автономия (самозаконность) основной признак подлинной нравственности» [12, с. 477].

І. Кант розрізняє обов’язок стосовно самого себе і обов’язок стосовно інших людей. Він не визнає обов’язків перед “нижчими” та “вищими” істотами. Те, чого кожен неминуче сам собі бажає, теж не може бути моральним обов’язком, оскільки обов’язок являє собою примус до мети, що не була сприйнята з охотою.

Пояснюючи протиріччя між «Я» зобов´язуючого і «Я» зобов´язаного в одному суб´єкті, І. Кант розглядає людину у двоякій якості: по-перше, як істоту, обдаровану почуттями (феномен), по-друге, також істоту, обдаровану розумом і яка має волю (ноумен), що виявляється через вплив розуму на волю. Людина як природна істота не може брати на себе яких-небудь зобов´язань, але та сама людина, узята як особистість, має внутрішню волю і здатна брати на себе зобов´язання по відношенню до самої себе і до людства у своїй особі.

Обов´язки людини перед собою кенігсберзький мислитель поділяє на обмежуючі (негативні обов´язки) і розширювальні (позитивні обов´язки). Негативні обов´язки забороняють людині діяти проти своєї «природи», мають на меті її самозбереження; позитивні обов´язки пропонують людині зробити своєю метою той або інший предмет її воління, вони спрямовані на самовдосконалення людини. «Первый принцип долга перед самим собою содержится в изречении: «Живи сообразно природе»... т. е. сохраняй совершенство своей природы; второй же - в положении: «Делай себя более совершенным, чем создала тебя природа» [9, с. 461]. Може бути і суб´єктивний розподіл обов´язків людини стосовно самої себе, відповідно до якого людина, тобто суб´єкт обов’язку, розглядає себе як тварину або моральну істоту.

Перший обов’язок людини перед самою собою як тваринною істотою, за І.Кантом, - самозбереження себе в природі; людина повинна протистояти таким вадам як самогубство, протиприродні способи задоволення статевого почуття, обжерливість, пияцтво. Людина також зобов´язана розвивати свою природну досконалість, удосконалювати свої природні сили (духовні, душевні і тілесні) як засіб для досягнення можливих цілей. На думку філософа, науки і мистецтва, що сприяють розвитку природних сил, людина може вибирати сама згідно зі своїми нахилами, але прагнення до фізичної досконалості є обов´язком кожної розумної істоти. Обов’язок людини перед самою собою як моральною істотою, на думку І. Канта, полягає у відповідності між максимами волі людини і її гідністю. Людина повинна бути внутрішньо свободною, чинити відповідно до моральних принципів, не піддаватися порокам неправди, раболіпству і т. ін.

Г оловними обов´язками людини стосовно інших І. Кант називає любов до ближнього і повагу. Він вважає, що саме ці якості регулюють взаємини людей у моральному світі: принцип взаємної любові вчить людей постійно зближатися між собою, а принцип поваги - триматися на дистанції один від одного. При досягненні рівноваги між цими принципами виникає дружба. Причому під любов´ю і повагою філософ має на увазі не просто почуття, а максими, що регулюють вчинки людей стосовно себе та інших. «Долг любви к ближнему...: это долг делать цели других (если только эти цели не безнравственны) моими; долг уважения к моему ближнему содержится в максиме не возводить людей до степени простого средства для [достижения] моих целей (не требовать от другого человека, чтобы он унизил себя, став рабом моей цели)» [9, с. 495].

Повага до інших ґрунтується на визнанні гідності в іншій людині і протистояння таким недолікам як пихатість, лихослів´я, знущання, а проявом любові до ближнього стануть благодійність, подяка, участь. Отже, кожна людина, за І. Кантом, повинна виконувати обов´язок, покладений на неї моральним законом, вдосконалюючи в той же час свої фізичні здібності.

Внутрішнім критерієм моральної поведінки людини виступає совість. Причому цей критерій, на думку кенігсберзького мислителя, більш дієвий, ніж які-небудь зовнішні критерії. Ж.-Ж. Руссо називає почуття совісті вродженим, незалежним від розуму, функцією морального закону, який він вважає законом природи, а не законом людського суспільства. За І. Кантом, совість - це болісне, викликане моральним переконанням відчуття несправедливості свого вчинку; це вирок розуму щодо поведінки людини, яка порушує закон і виникає з почуттєвого характеру людини.

Моральність, за І. Кантом, - сфера безумовної повинності, вища здатність людини - звеличує її над усією природою і над самою собою. Філософ прагне показати, що саме моральність піднімає «человека в его сущностных измерениях и предельных возможностях над его же собственным эмпирическим бытием» [5, с. 133].

Справжні моральні переконання - це не те, що фактично є в людині, а те, що вона повинна ще надбати, до чого їй треба буде піднятися в процесі морального виховання.

Моральна освіта для І. Канта зовсім не полягає лише у засвоєнні основних норм і правил поведінки в даному суспільстві; таке вміння він називає, скоріше, цивілізованістю, це лише зовнішня сторона культури. Моральна освіта - це розвиток у людини розуму й волі, уміння користуватися своїм розумом.

У кантівському вченні про моральність для виконання морального обов’язку потрібний не лише збіг поведінки особи з об´єктивними вимогами морального закону, але й із суб´єктивної сторони свідома повага до морального закону як єдиної підстави визначення людської волі. Як зазначає А.А. Судаков: “...собственной, искомой территорией морали является внутренний мир человека, его свобода (произвол) во внутренней духовной жизни” [15, с. 54]. У тих випадках, коли поведінка особи не порушує об´єктивних приписів морального закону, але виконується яким-небудь іншим спонуканням, вчинок є лише легальним. «Одно лишь соответствие или несоответствие поступка закону безотносительно к его мотиву называют легальностью (законосообразностью); то соответствие, в котором идея долга, основанная на законе, есть в то же время мотив поступка, называется моральностью (нравственностью) поступка» [9, с. 240]. Щоб зрозуміти це, уявімо собі, що хто-небудь робить вчинок, який зовні виглядає моральним, зі страху або із честолюбства. Такий вчинок, мабуть, не можна назвати справді моральним. Але І. Кант іде ще далі. На його думку, якщо почуття, що керувало людиною, було навіть, так би мовити, гарним (наприклад, симпатія), і людина підпорядкувала свою волю не моральному закону, а велінню цього почуття, то такий вчинок ще не може вважатися моральним. Якщо я роблю добро тільки тому, що мені це приємно, мій вчинок також ще не може вважатися моральним [4, с. 166].

І. Кант вважав, що “высшей среди обязанностей является глубокое уважение права других людей. Наш долг состоит в том, чтобы глубоко уважать право других и как святыню ценить его. Во всем мире нет ничего более святого, чем право других людей. Оно неприкосновенно и нерушимо” [10, с. 306]. Повага до права іншого є найкатегоричнішою, і виконання цього імперативу не залежить від будь-яких обставин.

Свобода, за І. Кантом, виводиться не з емпіричних устремлінь людини, а із трансцендентних підстав її буття. Як емпірична істота, що підпорядковується світу явищ і законів природної необхідності, людина більш схильна до досягнення щастя, але як істота моральна, як річ у собі вона має свободу [2, с. 56-65; 26, с. 143-145].

І. Кант розумів свободу як єдине природжене право людини: “Свобода, единственное первоначальное право, присущее каждому человеку в силу его принадлежности к человеческому роду” [11, с. 147]. Але ж І. Кант припускає, що людина хоча і має моральний закон, та все ж таки може поводитися всупереч йому. Існує постійний антагонізм між усіма членами суспільства «необщительная общительность», що виникає з протидії схильностей людей одне щодо одного. Кантівське вирішення проблеми, пов’язаної зі свободою і антагонізмами серед людей, полягає у визначенні і обмеженні меж свободи. Завданням права як раз і є обмеження свавілля кожної особи у суспільстві для того, щоб ніхто не міг зазіхнути на волю інших. Лише за такої умови воля узгоджується сама із собою. Тобто змістом і призначенням права є уведення волі і свавілля індивідів у розумні і загальнозначущі рамки.

До найважливіших обов’язків права, за І. Кантом, що витікають із аналізу поняття «свобода особистості», можна віднести реалізацію таких принципів: свобода кожного члена як людини, рівність її з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Для І. Канта допущення верховної інтелектуальної підстави, яка поєднує в собі природу і свободу і тим самим забезпечує єдність теоретичного і практичного, загального і особливого пізнання природи, є, в остаточному підсумку, віра як «моральный образ мышления разума при принятии им за истину того, что недоступно теоретическому познанию» [13, с. 799], вона є «упование на осуществление намерения, содействовать которому есть долг, но возможность претворения которого в действительность нам усмотреть не дано» [13, с. 799].

Людина як моральна істота є кінцевою метою самої себе. Моральний закон як формальна розумна умова реалізації нашої свободи зобов´язує нас сам собою; крім того, він a priori визначає нам кінцеву мету. Свобода у практичній філософії І. Канта виступає одночасно і як основа особистої моральності, і як ціль соціального життя. Російський вчений І.С. Нарський виявив у кантівській філософській системі «сім різних понять свободи». Поряд з поняттям «свобода как трансцендентальная способность рассудка», тобто «способность. упорядочивать и конструировать опыт, “свободно” полагая в основание его априорные механизмы, но преследуя при этом вполне определенную цель приближения опыта к научному уровню», у І. Канта також зустрічається таке поняття свободи, як «свобода трансцендентная, которая составляет основу самоопределения личности» [14, с. 12-13].

Висновки. У статті проаналізоване поняття «обов’язок» у кантівській практичній філософії, моральний обов’язок приписує діяти саме так, а не інакше, незалежно від вигоди, яка буде отримана у результаті. Перший обов’язок людини перед собою є самозбереження, а також розвиток своєї природної досконалості. Головними обов´язками людини стосовно інших І. Кант називає любов до ближнього і повагу. Поняття «обов’язок» тісно пов’язане з поняттям «свобода». У І. Канта свобода виводиться не з емпіричних устремлінь людини, а з трансцендентних підстав її буття. Свобода у практичній філософії І. Канта виступає одночасно і як основа особистої моральності, і як ціль соціального життя. Людина, що підпорядковує свої устремління моральному закону, внутрішньому обов’язку, є свободною, оскільки законодавцем є її власний розум.

Використана література

1. Апель К.-О. Трансформация философии. - М.: Логос, 2001. - 344 с.

2. Бычко А.К., Бычко И.В. Кант и проблема свободы // Вопросы теоретического наследия Иммануила Канта. - Калининград: Изд-во Калинингр. ун-та, 1980. - Вып. 5. - С. 7-15.

3. Гулыга А.В. Кант. - М.: Молодая гвардия, 1977. - 304 с.

4. Давид Юм. Кант. Гегель. Шопенгауэр. Огюст Конт. — СПб: «ЛИО Редактор». - 1998. — 496 с.

5. Дробницкий О.Г. Теоретические основы этики Канта // Философия Канта и современность. - М.: Мысль, 1974. - С. 8-22.

6. История философии права. - СПб.: Юридический институт, 1998. - С.81.

7. Кант: pro et contra. - СПб.: РХГИ, 2005. - 928 с.

8. Кант И. Критика практического разума. В 6 т. - М.: Мысль, 1965. - Т.4. Ч.1 - 544 с.

9. Кант И. Метафизика нравов в двух частях. В 8 т. Пер. с нем. - М.: Наука, 1994. - Т. 6. - 712 с.

10. Кант И. Из «Лекций по этике» (1780-1782 гг.) // Этическая мысль: Научн. - публицист. чтения. - М.: Мысль, 1988. - 420 с.

11. Кант И. Метафизика нравов в двух частях. В 6 т. Пер. с нем. - М.: Мысль, 1965. - Т.4. Ч.2. - 478 с.

12. Кант И. «Трактаты и статьи» (1784-1796). В 4 т. на немецком и русском языках. - М.: «Ками», 1993. - Т. 1. - 586 с.

13. Кант И. Критика способности суждения. Соч. на немецком и русском языках. - М.: Наука, 2001. - Т.4. - 890 с.

14. Нарский И.С. Категория свободы у Канта // Кантовский сборник. - Калининград: Изд-во Калинингр. ун-та, 1993. - Вып. 17. - С. 47-62.

15. СудаковА.К. Любовь к жизни и запрет самоубийства в кантианской метафизике нравов // Вопросы философии. - 1996. - № 8. - С. 17-29.

16. Нерсесянц В.С. Политическая философия Гегеля: становление и развитие. - М.: Наука, 1978. - 273 с.

17. Табачковский В.Г. Кант и проблема целостности человеческой деятельности в буржуазном сознании // Критические очерки по философии Канта. - К.: Наукова думка, 1975. - С. 56-71.

18. Философия Иммануила Канта и цивилизационные вызовы нашего времени. - М.: Изд-во РАГС, 2005. - 342 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць