Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Рушійні сили розвитку суспільства у поглядах


І.Я. Франка

Кушнір І.О.

У статті проаналізовано розуміння І. Франком змісту рушійних сил розвитку суспільства, зокрема вказано, що головною рушійною силою виступає ідеал як вища форма буття цінностей у людському суспільстві, що є втіленням матеріальних і духовних потреб і прагнень людства в економічній, соціальній, культурній, політичній сферах життєдіяльності суспільства

Постановка проблеми. Людське суспільство, перебуваючи у стані постійних змін і трансформацій, виступає надзвичайно складним і суперечливим предметом пізнання. Значна складність і високий динамізм суспільного життя створюють чимало труднощів у процесі дослідження суспільства. Одним з ключових моментів, який дозволяє певною мірою зрозуміти закономірності і напрям змін, є визначення рушійних сил суспільного розвитку.

Зважаючи на те, що українське суспільство в останні десятиліття переживає складний і досить болісний процес змін, а, почасти, і докорінної перебудови, досить актуальним є висвітлення поглядів саме українських філософів на проблему рушійних сил суспільного процесу. Тому автор ставить за мету розкрити уявлення І. Франка про рушійні сили розвитку людства, їх особливості та механізм дії у процесі розвитку людського суспільства.

Аналіз літератури показує, що, визнаючи важливу роль економічного розвитку у житті суспільства, І. Франко водночас виступав проти «одностороннього марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму» [9, 283]. Філософ вказував, що для «Маркса і його прихильників історія людської цивілізації, то була поперед усього історія продукції. З продукції матеріальних дібр, мов літорослі з пня, виростали і соціальні, і політичні форми суспільності, і її уподобання, наукові поняття, етичні і всякі інші ідеали» [9, 283].

Прикладом хибної формули, у яку, проте, ще донедавна вірили усі «соціалісти без різниці школи або фракції», філософ вважав закон концентрації капіталу, сформульований К. Марксом. Згідно з ним, «капіталістична продукція сама виплоджує свою власну негоцію в спосіб так само фатальний, з яким доконуються переміни в природі. ... Вивлащення доконується через діяльність вродженого (immanent) закону капіталістичної продукції, що йде до концентрації капіталів, а ця концентрація доконується через вивлащення великого числа капіталістів малим числом. ... А в міру як зменшується число багатирів капіталістичних, що захоплюють у свої руки і монополізують усі користі цієї доби соціальної еволюції, змагається також нужда» [11, 383-384]. Логічним наслідком слідування цій формулі є тактика соціалістів у вирішенні соціального питання, сенсом якого було «відродження осібника і всієї суспільності з погляду економічного і морального». Досягнення цієї мети вони вважали надзвичайно легким і простим - достатньо лише голосувати за соціалістів, які поступово зробляться більшістю у парламенті, і тоді парламент безумовно «задекретує колективізм чи там комунізм державний, і всі експлуататори спокійнесенько піддадуться ухвалі парламенту» [11, 382]. Чинити будь-який супротив експлуататори не наважаться, оскільки їх чисельність буде до того часу надзвичайно малою, відповідно до закону капіталістичної концентрації. Цей нібито закон І. Франко вважав помилкою К. Маркса, яка була «породжена нещасним впливом гегелівської метафізики та діалектичним методом, таким любим Марксові і Енгельсові» і тому потрібно бути «більш ніж наївним, щоб іще і тепер повторювати ту нісенітницю, що число посідачів капіталу зменшується через вплив якогось фаталістичного закону, а коли те число дійде до дуже дрібної меншості, то буржуазія лагідненько піддасться ухвалі парламенту про її вивлащення» [11, 389].

І. Франко зауважував, що така марксистська концепція майбутнього розвитку суспільства «грішила деякою фантастичністю, не беручи до уваги деяких важливих сторін людської природи та історичних традицій» [5, 226]. Таке покладання на дію вроджених сил є досить небезпечним, оскільки це накреслює два однаково негативні варіанти дій: або «триматися засади: «чим гірше, тим краще», а отже, ігнорувати нинішній стан дійсності і чекати «банкротств і занепаду», і лише після цього приступати до зведення нової будови; або «також - що є майже те саме, - дією чисто негативною підтримувати той занепад, не закладаючи одночасно підвалин під майбутню будівлю» [10, 462]. Тому І. Франко робив висновок: «Виплоджений т. зв. матеріялістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, а разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою «іманентною» силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кивнути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра у відьм, в нечисте місце і феральні дні» [9, 285].

І. Франко підкреслював, що робітники ніколи не піднімуться на боротьбу лише тому, що настала така історична необхідність, хоча він і розвивав якоюсь мірою марксистське положення про те, що принижене становище промислових робітників і селян, зумовлене протиріччям між колективним виробництвом і індивідуальним присвоєнням вироблених матеріальних благ, призводить до неминучого зростання свідомості і революційності мас. Таким чином, виникає певна закономірність, коли капітал сам створює армію, яка повинна його завоювати, а робітничі ряди, залучені до спільної праці «самим звичаєм сучасного виробництва, стануть зрештою до бою зі своїми панами» [10, 450451]. Однак, щоб постати проти гноблення, людина спочатку повинна зрозуміти і відчути, що її пригноблено. Лише за таких умов, вказував філософ, її душею і розумом заволодіє прагнення до покращення свого життя, яке потім виллється у реальну боротьбу: «Коли визискувані робітники дійдуть до повної свідомості своїх інтересів і своєї сили, то поєднаються всі разом на всім світі, скинуть із себе ярмо і заведуть соціалістичний лад на світі» [15, 344].

У цьому аспекті І. Франко підтримував М. Драгоманова, який відкидав матеріалістичний світогляд, що «у розвої людськості бачить лише ділання несвідомих матеріальних сил». Філософ підкреслював як надзвичайно важливий момент той факт, що М. Драгоманов, «не ігноруючи тих матеріальних сил, вірив також у духову силу, що помагає зрушувати віз людської цивілізації» [12, 432].

Поділяючи еволюціоністські ідеї М. Драгоманова, І. Франко цілком погоджувався з тим, що постійний органічний природний розвиток відбувається не лише у сфері матеріальних явищ, ай у сфері «духу, віри, літератури й етики». Вихідним елементом цієї еволюції був людський індивід, його душа і воля. Суми індивідуальних імпульсів, на думку М. Драгоманова, створюють масові течії, визначають настрій і прагнення мас: «Чим інтенсивніший імпульс вийде від одного осібника, чим більший круг індивідів обійме і порушить, тим більший буде наш вплив у тій сумі матеріальних і ідеальних сил, що порушують суспільність у її розвої» [12, 431].

Втіленням такої «духової сили», виразом людських переконань І. Франко називав ідеал, що виступає вищою формою буття цінностей у людському суспільстві, втіленням матеріальних і духовних потреб і прагнень людства в економічній, соціальній, культурній, політичній сферах життєдіяльності суспільства.

У першу чергу необхідно відзначити, що на звання ідеалу, на думку філософа, може претендувати певний досконалий зразок: «Ідеал єсть поняття якогось предмета, із котрого виключені всякі темнії, злії, неінтереснії і підлії свойства. Поняття ідеалу вимагає, щоби предмет, могучий назватися ідеалом, був зовсім досконалий, без змазі і хиби» [8, 394]. Тому філософ робить висновок про те, що «ідеалів ніт у правдивій жизні», оскільки все, що нас оточує, «попри добрії має і злії сторони» [8, 394]. Крім того, все, що знаходиться навколо нас, з часом змінюється і гине, на відміну від ідеалу, який «не змінюється ніколи, не гине і єсть вічний» [8, 394].

Ідеали, на думку І. Франка, осягаються досить складно саме через їх нематеріальність та відсутність зразків, легких для сприйняття великою кількістю людей. Ідеали «не підпадають під наше око, і то не лиш під око фізичне, но і під душевне». Вони лише «даються чувствувати», через що «доступнії суть тільки тій личності, котра їх чувствує, і не можуть статися спільним добром чоловічества» [8, 394-395].

Складну проблему поширення і усвідомлення ідеалів якоюсь мірою здатне вирішити мистецтво, завданням якого якраз і є вплив на наші почуття та емоції. Саме мистецтво «уділяє тіла і крові отвлеченим поняттям, воно спроваджує їх на землю і показує їх тим самим нашим земним очам, воно індивідуалізує їх» [8, 395]. Процес індивідуалізації полягає у тому, щоб «з мислі ділати індивідуум, ділати одиницю, обдарену тілом, доступну фізичному осязанню» [8, 395]. У цьому аспекті важливе місце посідає поезія, яка займається ідеалами краси і чи не найсильніше впливає на людські почуття, являючи собою «ідеали, поняття, убранії в тіло і осадженії на землі, обдаренії земним життям» [8, 395]. Головним у справі реалізації ідеалу є необхідність відчути його «яко потребу свого розуму і своєї душі». При цьому І. Франко вказував: «Може прогрішуся проти матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само, як і потреби життя матеріального, родять великі історичні події» [14, 262].

Саме наявність ідеалів як квінтесенції прагнень людини та орієнтирів подальшого прогресивного розвитку І. Франко вважав визначальною характеристикою буття людського суспільства. Визнаючи важливість фізичного виживання шляхом збереження життя, філософ все ж наголошував, що виживання окремої фізичної особи саме по собі не є вищим добром, тому він не завагався б віддати своє життя задля оборони «високих принципів людськості, в обороні свободи і добра» [1, 247]. Відповідно, є такі ідеали, «така філософія, котра стоїть вище життя єдиниці, і тою філософією живе людськість, живуть і підносяться народи» [1, 247]. І. Франко вказував на «моральну гниль, яка лежить в проповіді на тему «перш жити, а потім філософувати», згадуючи, що є такі «філософії-ідеали, супроти яких життя само малу має вартість» [2, 209]. Тому філософ радить у першу чергу обов’язково «обгорнути оком і духом якнайбільше світу, якнайширший кругозір, придбати якнайбільше теоретичного знання, принципів та ідеалів» [1, 246], а вже потім, відповідно до них, перетворювати світ.

І. Франко вказував, що за минулі тисячоліття було сформовано безліч ідеалів у різних сферах життєдіяльності суспільства, проте значна кількість з них так і не була реалізована. Це відбувалося з кількох причин.

З одного боку, це пов’язано з тим, що духовне виробництво має свою специфіку - воно торкається особистісних, індивідуальних характеристик людини - її переконань, світоглядних орієнтацій, рівня особистої культури та моралі. Усі ідеї та концепції людина сприймає завжди суб’єктивно, крізь призму свого світогляду і по своєму трактує їх, пристосовуючи до свого розуміння. Усе це призводить до того, що навіть найгуманістичніша, найморальніша концепція стає надбанням широкого загалу через великий проміжок часу, а інколи так і залишається незрозумілою, перекрученою до невпізнання, перетвореною на свою протилежність. Якоюсь мірою так сталося з християнством, моральні засади якого І. Франко дуже високо цінував. Проте церква, замість того, щоб піднятись до висот божественного замислу, навпаки, заземлила найвищі поняття любові, всепрощення, гуманності, надавши їм грубих, антропоморфічних рис. Реалії державного життя спричинили саме такий розвиток православної церкви, оскільки пануюча у державі бюрократична машина «потребує лише фіктивного, мальованого, фарисейського православія, зведеного до абсурду і втоптаного в болото, здеградованого до ролі слуги, поліцейського та шпіона душ, бо тільки таке православіє може давати санкцію всім її огидним заходам» [7, 354].

Іншою причиною, яка ускладнювала реалізацію певних ідеалів, був, на думку філософа, той факт, що в основі усіх змін у суспільному житті завжди лежать конкретно-історичні умови буття суспільства: «Переломи в історії ніколи не діються в ім’я яких небудь ідеалів, породжених в головах людських, а не викликаних обставинами дійсного життя» [4, 135]. Філософ наголошував: «Думки і ідеали не родяться, як на вербі грушки: вони мусять мати підготовлений грунт, відповідне окруження, відповідну атмосферу» [6, 39].

Тому Платону, який створив, на думку І. Франка, гідний подиву ідеал суспільного ладу, конкретизований і старанно розроблений, не вдалося не те що його реалізувати, а навіть отримати хоча б більш-менш серйозну підтримку, оскільки для реалізації його суб’єктивного ідеалу не було реальних історичних умов. Звинувачення ж у тому, що робітників закликають до боротьби за невизначені і неоформлені ідеали, він вважав безпідставними, оскільки ідеал робітників тим великий і важливий, що його основні принципи «виробилися іменно з критики існуючого ладу, з почуття і зрозуміння потреб народних і розвитку історичного; се не платонівські або які-небудь другі утопії, - се тільки вивід з дотеперішніх історичних даних, вивід, котрий мусить ввійти в життя, чи ми будем за ним, чи проти нього, чи він нам приємний, чи прикрий» [4, 135].Водночас І. Франко був переконаний, що обставини, якими б сприятливими вони не були, можуть бути використані з користю лише тоді, коли «ми потрафимо з їх вируючих хвиль виборотися і винести що-небудь правдиво хосенного для нашого народу, коли потрафимо в добру пору порушити той народ для смілої і рішучої акції в ім’я його власних потреб і ідеалів, і то таких, які він в тій хвилі добре розуміє і живо масою відчуває» [13, 217].

Справжні ідеали тим і відрізняються, що відповідають потребам більшості суспільства, сприяють його розвитку: «Усякий ідеал - се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого» [9, 284]. І. Франко вказував, що «лиш те можна вважати дійсною, непередавненою, не хвилево модною потребою суспільності, що веде до збільшення її самосвідомості й самодіяльності, до збільшення суми горожанських прав та людської рівності, до вирівняння шансів прожитку й заслуги в великій боротьбі за існування» [3, 225]. Тому І. Франко наголошував, що релігійні, політичні чи національні ідеали, задля яких людей постійно, протягом усієї історії людського суспільства змушували воювати з людьми іншої віри, іншої держави, іншої національності, були хибними, оскільки відповідали інтересам лише панівних класів, які часто дурили не лише народ, а й самих себе.

Ставлячи питання про те, чи самі лише «потреби жолудка» спонукають людину «до продукції, до витворення економічних дібр», філософ відповідав на нього негативно. Натомість філософ вказував, що тут відіграє роль цілий комплекс фізичних і духовних потреб людини, «який бажає собі заспокоєння. Продукція, невпинна і чимраз інтенсивніша культурна праця - се виплив потреб і ідеалів суспільності» [9, 283]. Тут певною мірою спостерігається зворотний зв´язок: «Тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються і пнуться чимраз вище, маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції в сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій» [9, 284].

І. Франко порівнював важливі події в житті людства з біблійним Божим судом, вказуючи, що у даному випадку потрібно «тямити, що «pieczone gol^bki nie lec^ same do g^bki» (печені голуби самі до рота не летять) і що нездарі навіть щастя хату завалить. Нам ніщо надіятися на непередвиджені обставини, котрі можуть подвигнути нас вгору; коли ми не будемо приготовані на всяку евентуальність, не будемо сильні своїм самопізнанням і ясним розумінням своїх інтересів, то всяка зміна може не то не порятувати, але й убити нас» [13, 217]. Щоб такого не сталося є лише один вихід: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина» [9, 285].

На основі викладеного ми можемо зробити висновок, що у розумінні рушійних сил І. Франко розходився з марксистською концепцією, згідно з якою ними виступали протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, які виникають автоматично і невідворотно у силу дії певних сталих законів. Натомість І. Франко поділяв підхід М. Драгоманова, який бачив рушійною силою розвитку суспільства «духову силу». Втіленням її І. Франко називав ідеал, який за своєю суттю є вищою формою буття цінностей у людському суспільстві, втіленням матеріальних і духовних потреб і прагнень людства в економічній, соціальній, культурній, політичній сферах життєдіяльності суспільства. Філософ вбачав зворотній зв´язок між розвитком економічних відносин та формуванням ідеалів, на відміну від марксистів, оскільки ідеали визначають перспективи розвитку суспільства в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Водночас філософ наголошував, що сформовані ідеали можуть бути реалізовані лише за умов відповідності конкретно- історичним умовам буття суспільства.

На думку філософа, на звання ідеалу може претендувати лише щось досконале та вічне. Тому ідеалів у реальному житті не існує і втілити їх коли- небудь у повному обсязі буде неможливо, але це не є приводом для того, щоб не прагнути їх реалізувати. Складність втілення ідеалів філософ також пов’язував з їх суб’єктивним характером, оскільки вони продукуються конкретною людиною й визначаються особливостями її моралі, культури, світогляду.

Використана література

1. Франко І. Кому за се сором? // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. 1986. - Т. 45. - С. 246.

2. Франко І. Лист до М.П. Драгоманова // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 49. - С. 209.

3. Франко І. Лист до О. М. Пипіна // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 48. - С. 225.

4. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 45. - С. 135.

5. Франко І. Питання жолудка й питання прав політичних // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 44. - С. 226.

6.Франко І. План викладів з історії літератури // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 41. - С. 39.

7.Франко І. Подуви весни з Росії // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 45. - С. 354.

8.Франко І. Поезія і її становисько в наших временах // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1980. - Т. 26. - С. 394.

9.Франко І. Поза межами можливого // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 45. - С. 285.

10. Франко І. Програма галицьких соціалістів. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 45. - С. 450-451.

11. Франко І. Соціалізм і соціал-демократизм. // Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Упорядники З.Т. Франко, М.Г. Василенко - Львів: Каменяр, 2002 - С. 389.

12. Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. Т. 45. - С. 431.

13. Франко І. Теперішня хвиля а русини. // Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Упорядники З.Т. Франко, М.Г. Василенко - Львів: Каменяр, 2002. - С. 217.

14. Франко І. UKRAINA IRREDENTA // Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Упорядники З.Т. Франко, М.Г. Василенко - Львів: Каменяр, 2002 - С. 262.

15. Франко І. Що таке поступ? // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - 1986. - Т. 45. - С. 344



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць