Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Державні стратегії у сфері культури


Кострюков С.В.

У статті розглядаються державні стратегії у сфері культури, що покликані відігравати вирішальну роль у запобіганні таких негативних проявів, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація.

Актуальність вивчення державних стратегій у сфері культури визначається новими концептуальними підходами до української культурної політики. Вони мають забезпечити створення правових, економічних і організаційних умов для збереження та всебічного розвитку української культури як важливого чинника розбудови повноцінного демократичного суспільства, основи для формування цілісної культурно-національної ідентичності, успішного розвитку України як повноправного члена світової співдружності, співтворця світової культури та світового економічного багатства.

Аналіз досліджень дає змогу констатувати, що в умовах широкомасштабних політичних та економічних змін, що тривають в Україні, необхідно забезпечити системне реформування сфери культури для збереження духовних здобутків українського народу і його традицій з одночасною трансформацією культурного життя суспільства [1-3].

З огляду на це, в статті ставиться мета розглянути державні стратегії у сфері культури, покликані відігравати вирішальну роль у запобіганні таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація.

Державна політика у сфері культури нині передбачає реалізацію подвійного завдання: з одного боку, сформувати структуру, в тому числі управлінську, пристосовану до нових внутрішніх і зовнішніх умов, з іншого - не допустити розпаду наявної мережі закладів культури і мистецтва. На жаль, за всі попередні роки адекватна відповідь держави на ці виклики так і не була реалізована, попри численні спроби реформування галузі.

Трансформаційні процеси, що відбувалися в українському суспільстві протягом останніх 15-20 років, гостро виявляються у кризі успадкованої від радянської доби культурно-мистецької інфраструктури, водночас відбуваються непрості й досі незавершені процеси формування цілісного національного мовно-культурного простору, напрацьовуються нові принципи та механізми державної підтримки культури. Система управління культурою, механізми фінансування й оподаткування досі не у всьому відповідають новому стану суспільства, складним умовам, у яких опинилася галузь (хоч і вдалося в основному зберегти успадковану мережу закладів, підприємств та організацій культури, національні мистецькі школи; за останні роки ця мережа практично не зменшувалась, поступово стабілізувалися її фінансування та загальна чисельність працівників).

В умовах широкомасштабних політичних та економічних реформ, що відбуваються в Україні, необхідно забезпечити системне реформування сфери культури для збереження духовних здобутків українського народу і його традицій з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.

Масштаби і складність проблем роблять заздалегідь програшним такий варіант державної стратегії, як незмінність тих підходів до державної підтримки культури, її обсягів, що існували донедавна. Адже внаслідок подальшого накопичення проблем це призведе, в кінцевому підсумку, до значних втрат у національній культурній спадщині, поглиблення кризи української кінематографії та книговидання, втрати кращих мистецьких кадрів у багатьох жанрах академічного мистецтва тощо.

Іншим можливим варіантом державної стратегії у сфері культури може бути значне нарощування обсягів бюджетної фінансової підтримки культури й мистецтва без серйозних змін у механізмах цієї підтримки. Певною мірою цей варіант стратегії силою обставин здійснювався кілька попередніх років, коли вдалося домогтися досить значного збільшення бюджетних видатків на культуру, але при цьому задумані адміністративні реформи в галузі здійснювалися повільно й непослідовно. Як наслідок, ефект від нарощування бюджетної підтримки культури виявився значно ослабленим. Не відбулося й помітного прориву в національному кіновиробництві та у книговиданні. Отже, такий варіант державної стратегії у сфері культури можна охарактеризувати як малоефективний, хоча й здійснений організаційно.

Сучасний етап розвитку вітчизняної культури складний і суперечливий, часом парадоксальний і драматичний. Перехід суспільства з одного стану в інший - процес дуже болісний, він торкається долі не тільки окремих людей, але й цілих народів, та часто супроводжується протиборством, роз’єднанням, кровопролиттям. Драматизм наших днів згубно відображається на стані культури. У зв´язку з переходом до ринку в катастрофічному положенні знаходиться її матеріальна база. Комерційні структури, що працюють у сфері культури, виставляють те, що приносить прибуток в ту ж хвилину. Як правило, це низькопробна продукція. Діячі культури з тривогою говорять про духовну деградацію суспільства, про падіння освітнього і культурного рівня людей, зростання злочинності, наркоманії, проституції, пияцтва. Турбує підрив національних коренів культури, розрив культурних зв´язків народів колишнього СРСР [4].

Альтернативний варіант державної стратегії міг би полягати в орієнтації не стільки на бюджетні, скільки на позабюджетні джерела фінансування розвитку культури - спонсорів, меценатів, власні доходи закладів та колективів (насамперед тих, що діють у сучасних культурних індустріях - кіно, популярній музиці, книговиданні, туризмі тощо). Для цього державі слід насамперед значно розширити податкові пільги для благодійників та меценатів, а також вітчизняних виробників культурних товарів і послуг. Такий підхід має чималий позитивний потенціал, адже згадані джерела фінансування розвитку культури нині надто слабко використовуються в Україні порівняно з розвиненими країнами Європи. Однак результативність цього підходу виглядає доволі обмежено: він спрацьовує лише для окремих ділянок культурної сфери (наприклад, значні благодійні кошти нині вдається залучити на ремонтно- реставраційні роботи на відомих культурних пам´ятках), а податковими пільгами для культурних індустрій може насамперед скористатися не національний виробник, а потужні зарубіжні мас-культурні корпорації, що використовуватимуть Україну лише як виробничу чи репродукційну базу, а це дасть небагато користі для національного кіномистецтва чи популярної музики. Крім того, кошти благодійників чи власні доходи ніколи не зможуть замінити бюджетної підтримки таким закладам культури, як музеї, бібліотеки, будинки культури та школи естетичного виховання дітей.

З огляду на це оптимальним варіантом державної стратегії розвитку культури виглядає така стратегія, що поєднуватиме позитивні елементи описаних варіантів, по можливості зменшуючи їхні недоліки. Це передбачає: поєднання бюджетної підтримки культури зі стимулюванням благодійництва, меценатства, підприємницької активності культурно-мистецьких закладів; поєднання адміністративної реформи системи органів управління культурною сферою із запровадженням нових, конкурсних і прозорих механізмів фінансування культурно-мистецьких проектів; поєднання протекціонізму щодо національних культурних індустрій із заходами, спрямованими на формування цілісного національного мовно-культурного простору України.

Аналіз проблем, що накопичилися в різних галузях культури, у реалізації державної культурної політики, а також можливих стратегій їх подолання дає змогу визначити головні стратегічні пріоритети державної політики в культурній сфері.

До них можна віднести:

- належне збереження національної культурної спадщини, її перетворення на реальний чинник соціального й економічного розвитку українського суспільства;

- формування цілісного національного мовно-культурного простору, наповнення його якісним і різноманітним національним культурно- мистецьким продуктом;

- забезпечення інтенсивного розвитку вітчизняних культурних індустрій шляхом формування режиму державного протекціонізму для національного виробника культурних товарів і послуг;

- інтеграція української культури до світового культурного простору, формування засобами культури позитивного іміджу України у світі.

Відповідно до сформульованої в такий спосіб стратегії, державна культурна політика має реалізовуватися на конкретних напрямах таким чином.

Слід нарощувати бюджетну підтримку охорони пам´яток та ширше залучати благодійні кошти, іншими словами - необхідні комплексні зусилля з перетворення культурної спадщини на ключовий чинник формування національної свідомості, господарського відродження багатих на культурну спадщину регіонів, міст, сіл України [1, 372-373].

Серед комплексу цих заходів чи не найважливіше місце посідає удосконалення законодавчої бази культури. За роки незалежності в Україні докладалося багато зусиль для формування нової правової бази, що відповідала б новим політичним, економічним, соціальним умовам, у яких нині розвивається культура. Однак внаслідок нескоординованості цих зусиль, різного бачення цілей державної культурної політики різними політичними силами та різними групами в культурно-мистецькому середовищі України, чинне українське законодавство в галузі культури загалом залишається різнорідним, неповним, з низкою істотних недоліків. Необхідним є врахування сучасної специфіки мистецької галузі та особливостей творчих професій у трудовому, освітньому, пенсійному законодавстві України (як-от контрактне працевлаштування, пенсійні фонди для митців, специфіка вищої мистецької освіти тощо). Недостатньо підтримується державою меценатство.

Для Європи існують і інші загальні завдання, які співвідносять культурну політику з широким політичним і соціальним фоном. Жодна з сучасних європейських держав не є однорідною. Навіть там, де робилися найжорсткіші спроби відгородити суспільство від проникнення "чужорідних елементів", що не задовольняли нав´язані критерії національної або мовної приналежності, суспільство у результаті вийшло змішаним. На європейському континенті вже не знайти жодної людини, чиї родичі в найближчому минулому не вступали в змішані шлюби, не емігрували, не переїздили з місця на місце або не приїжджали з інших країн. Ярлики "національність", "місто проживання" і "ім´я, прізвище" насправді дають розмите уявлення про походження окремої людини, її корені, виховання, нинішній спосіб життя.

Культурний фон і культурне середовище постійно змінюються. Мови розвиваються і перетинаються одна з одною за примхами тих, хто на них говорить, не дивлячись на всі офіційні зусилля якось управляти цим процесом. Самореалізація потенціалу - тобто, якщо бути більш точним, допомога окремим людям в розкритті своїх власних здібностей - є основою культурної політики. На ній будується система освіти, авторське право, забезпечення доступу до культурної інфраструктури, збереження культурної спадщини і участь в культурному житті. Саме для того, щоб окрема людина відбулася як особистість, а за нею розвивалася б і вся нація, потрібні свобода слова, загальна відповідальність у дусі демократії і наближення ухвалення рішень якомога ближче до громадянина. З цього постають завдання наступного рівня: як стимулювати творчий початок, як зробити так, щоб у людей були фізична можливість, відповідний рівень доходів і знання для отримання суспільних благ. Суспільство довіряє людям зробити внесок не тільки в свій власний добробут, але і в культурне, і матеріальне процвітання оточуючого світу. І не потрібно боятися гучних слів - культура і її втілення, не дивлячись на повсякденні розчарування і труднощі, поза сумнівом залишається великою справою.

Частина завдання самореалізації також переходить у систему освіти. Освітній процес проходить не тільки в стінах навчальних закладів. Він успішно проходить за допомогою навчальних теле- і радіопередач, в бібліотеках, архівах і з допомогою нових технологій. У сучасних країнах на владу завжди чинять тиск, щоб вони надали комерційному телебаченню і радіо необмежену свободу при формуванні програм. Саме якісне теле- і радіомовлення робить його цікавим для широких мас населення. У програмах потрібно знайти місце для передач про поезію, театральне мистецтво, класичну музику та балет, оперу і мистецтво. Знайомство з культурою широких мас населення і її популяризація таке ж важливе, як і академічні дослідження в цій сфері. Питання доступу до культури тісно взаємозв´язане з участю в культурній діяльності. Культура - це не пасивне проведення часу. Вона має на увазі також активний інтерес і залучення в культурне життя. Тут, як і в спорті або ремеслі, легше всього вчитися на практиці. Вивчати культуру в академічному значенні - це одне. І зовсім інше - брати участь в археологічних розкопках, писати вірші, грати в міському духовому оркестрі або в самодіяльному театрі. Саме ті, хто реалізував у тій чи іншій мірі свій власний культурний потенціал, є найвдячнішою аудиторією для професіоналів у сфері культури і мистецтва. Тому установи культури повинні сприяти всім охочим, для яких мистецтво є хобі. Це можна робити найрізноманітнішими способами: надавати приміщення для всіх форм художнього навчання, допомагати з устаткуванням і кваліфікованими кадрами.

Із появою політичних партій та політичної боротьби проблеми стихійності та свідомості вийшли на перший план, спричинивши відомі в історії теоретичні дискусії. І щоразу, коли, здавалося, людство нарешті знайшло спосіб забезпечення цілеспрямованого, свідомого суспільного розвитку, виявлялося, що це лише спосіб маніпулювання свідомістю й сліпого підпорядкування волі одних людей волі інших. Суспільство ж перетворювалося на казарму, де всі думали і діяли однаково. Це свідчить про складність проблеми стихійного та свідомого, про те, що для її вирішення у кожному конкретному випадку потрібно залучати весь пізнавальний та соціокультурний досвід людства і знаходити найоптимальніші за певних конкретно-історичних умов шляхи розв´язання проблем людського співжиття.

У загальнофілософському плані слід зауважити, що співвідношення свідомого і стихійного зумовлюється надто складним комплексом чинників, щоб людство на тому чи іншому етапі свого розвитку могло повністю ними оволодіти. Проте до цього слід, безперечно, прагнути, оскільки зростаючі масштаби людської перетворювальної діяльності незмірно підвищують відповідальність людини за її наслідки, що нині не так уже й рідко загрожують самому життю на Землі. Стихійні процеси завжди мали і матимуть місце в суспільному житті. Однак звести їх негативну роль до гранично можливого за певного конкретно-історичного часу мінімуму під силу лише колективному розуму, якщо він спирається не на конфронтаційні способи розв´язання суспільних суперечностей, а на спільно знайдене рішення. Зрештою, саме цей аспект людського буття й висувається на передній план у соціологічних, політологічних та культурологічних дослідженнях.

І людство в цілому в його сучасному стані, і кожна людина як особистість зокрема є продуктом культури, результатом культурно-історичного розвитку. Біосоціальна природа людини не є механічною сукупністю біологічної природи, тобто успадкованої генетично від батьків, і соціальної, тобто набутої індивідом у процесі соціалізації. Вона є якісно новим утворенням. Для формування людських якостей необхідне саме соціокультурне середовище, з якого індивід переймає соціальний досвід людства [3, 165].

Особливість культури як історичного феномену полягає в її універсальності. Адже культура є і необхідною передумовою, і критерієм оцінки людської діяльності. Ключову роль у культуротворчому процесі відіграє перетворення самої людини, вивільнення її духовних сил, здібностей, ініціативи від зовнішніх чинників і детермінацій та спрямування їх назовні, на зміну самих умов людського буття.

Тільки на ґрунті культури людина може піднестися до того рівня розкриття і вільної реалізації свого творчого потенціалу, який відповідає природі й об´єктивним потребам суспільства певної конкретно-історичної доби. Лише в цьому випадку можна енергійно нагромаджувати й розширювати культурний пласт, залишений нашими попередниками.

У понятті культури зафіксовано як загальну відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя, так і якісну своєрідність конкретно- історичних форм цієї життєдіяльності на різних етапах загальнолюдського розвитку, в межах певних епох, етнічних та національних спільнот. Проте є й інший бік справи. Культура - це не тільки і не стільки олюднена природа взагалі (частину її, на кшталт мертвої чорнобильської зони чи рукотворних мертвих водойм, відносять до світу антикультури, тобто культури зі знаком мінус), не тільки і не стільки найдовершеніша часточка цієї природи. Це також особливості людської свідомості, поведінки індивіда чи суспільної групи, суспільства в цілому та людської життєдіяльності, втілювані в конкретних сферах буття - культурі праці, культурі побуту й відпочинку, культурі поведінки, художній, політичній культурі тощо. Отже, в культурі може фіксуватися як спосіб життєдіяльності окремого індивіда у формі особистої культури або культури соціальної групи, так і спосіб життєдіяльності суспільства в цілому.

Глобальні суспільні катаклізми, спричинені наслідками людської діяльності, змушують сучасних мислителів дедалі рішучіше розмежовувати людську діяльність на таку, що є культурною, і протилежну їй, що втілюється у зброї масового знищення, варварських руйнаціях осередків давніх цивілізацій тощо. Нині людство наблизилося до тієї межі, коли виникає нагальна потреба у перетворенні діяльності кожного індивіда в культуротворчу, інакше на нього чекає моральне виродження і здичавіння.

Упродовж тривалого часу радянська офіційна наука ціннісні аспекти філософського знання або повністю ігнорувала як реакційні, суб´єктивно- ідеалістичні погляди наших ідейних супротивників, або ж проголошувала єдино правильною й історично виправданою системою ціннісних орієнтацій, основою якісно нового радянського способу життя марксистсько-ленінську ідеологію.

Зарубіжні дослідження змусили вітчизняних учених замислитись над тими труднощами, що виникають під час аналізу характеру соціального пізнання дійсності. Адже в ідеалах досить складно і суперечливо фіксуються реальні суперечності соціальної дійсності. Створюючи ідеал, людина прагне піднятися над буденністю, злиднями, невлаштованістю, подолати дискомфорт, відтворити власний світ цінностей, який підносив би її над сірістю реального буття. Поступово утвердилося усвідомлення того, що, власне, вся різноманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин та включених в їх коло природних явищ може сприйматись як предметні цінності об´єктів ціннісного ставлення людини до світу, тобто оцінюватись з погляду добра і зла, істини й неістини, краси й потворності, припустимого і забороненого, справедливого й несправедливого тощо. Термін «цінності», за прикладом західних соціологів, став широко використовуватись у філософській та соціологічній літературі для вказівки на специфічно людську соціальну і культурну значущість певних явищ об´єктивної дійсності та суб´єктивного світу людини.

Класичне визначення людини як сукупності суспільних відносин перестало бути придатним на всі випадки життя, воно доповнилося більш гнучким розумінням субстанціональної основи людини як істоти певної культури, осердям якої є ціннісно-смисловий зміст, що охоплює не тільки соціально- політичні, а й духовні, моральні, естетичні та інші орієнтири. Дослідження ціннісної природи культури наочно довели значущість духовних аспектів буття, творчого потенціалу особистості, яка не може бути механічним додатком, простим гвинтиком існуючої суспільно-політичної системи. Реалізація особистістю творчих потенцій у праці, науці, політиці, мистецтві, моралі та інших сферах стимулює її активне ставлення до ціннісно-смислового змісту культури, самоусвідомлення себе як людини духовної, як людини людяної, як людини культурної.

Велику увагу, зокрема, стали приділяти визначенню способів і критеріїв, на підставі яких оцінюються відповідні явища. Ці способи і критерії закріплюються в суспільній свідомості та культурі як суб´єктні цінності - установки та оцінки, імперативи й заборони, цілі і проекти, виражені у формі нормативних уявлень, що виступають орієнтирами діяльності людини. Отже, світ цінностей розчленовується на цінності предметні та суб´єктні, що є немовби двома полюсами ціннісного ставлення людини до світу.

У ціннісних категоріях виражаються граничні орієнтації знань, інтересів та переваг різних суспільних груп та особистостей. Кожна історично конкретна суспільна форма має специфічний набір та ієрархію цінностей, система яких виступає як найвищий рівень соціальної регуляції. У ній зафіксовано ті критерії соціально визнаного, на основі яких розгортаються більш конкретні і спеціалізовані системи нормативного контролю, відповідні інституції і цілеспрямовані дії людей. Засвоєння цієї системи окремою особистістю є необхідним підґрунтям соціалізації особи і підтримання нормативного порядку в суспільстві. Кожну історично конкретну форму організації суспільного життя можна охарактеризувати з погляду специфічного набору та ієрархії цінностей, а їх система виступає як найбільш високий рівень соціальної регуляції поведінки особи. У системі загальноприйнятої соціальної регуляції тієї чи іншої епохи коріняться саме ті критерії соціально визнаного, що забезпечують стабільність і цілісність суспільства. Об´єктивною основою такої стабільності й цілісності є світ матеріальних та духовних цінностей, створених багатьма попередніми поколіннями, той світ, що його люди застали уже при своєму народженні, що дістався їм у спадок. Найзагальнішою властивістю всіх цих предметів є лише спільність їх походження, а саме їх створення людиною, їх штучність, на відміну від того, що виникло саме собою, тобто природно.

Сукупність створених людством упродовж своєї історії культурних творів у їх матеріалізовано-предметному вигляді називається артефактами. При цьому найвищою цінністю в системі культури, або самоцінністю, є сама людина, яка у процесі культуротворчості подолала величезний шлях від первісного до сучасного цивілізованого стану, тобто сама людина виявляється певною мірою штучно створеною - не з погляду її біологічної природи, що є наслідком об´єктивної природної еволюції, а з погляду саме якісно нової - соціокультурної природи. Ця якісно нова природа людини склалася не водночас, не протягом життя одного чи кількох поколінь, а упродовж тієї самої природної еволюції, що тривала мільйони років. Унаслідок тривалого історичного розвитку людина зуміла стати і назавжди залишилася актуальним началом культурності, тоді як уся позалюдська реальність є носієм потенційної можливості обернення в культуру і культурні твори - артефакти.

Дослідники культури неодноразово відзначали ту дилему, з якою зіткнулися філософи, розглядаючи природу артефактів. Якщо дотримуватися суворо матеріалістичного принципу і мати справу з культурою як сукупністю наперед заданих матеріальних явищ-артефактів, то під виглядом феномену культури і культурності аналізуватимуться властивості, форми, структура цих матеріальних утворень, а їх творець фактично залишиться поза увагою. Якщо розглядати світ культурних цінностей з погляду їх суб´єктного походження, їх генезису і досліджувати всі трансформації суб´єктності в культурний вигляд, то при цьому ще треба довести її причетність до створення предметного світу культури, тобто необхідно дати логічний доказ того, що діалектика суб´єктності має реальну основу, певний матеріальний еквівалент і не може бути зведеною до суто суб´єктивістської феноменології, розгляду культури і культурності як чистих феноменів свідомості. В обох випадках ми стикаємося з проблемою культурогенезу й етногенезу, від розв´язання якої, зрештою, і залежить розуміння справжнього місця людини у світі культури [2].

Однак те, що сьогодні здається позбавленим сенсу, завтра може актуалізуватись і навпаки. Історія знає чимало подібних прикладів. Ось чому зберігає свою гостроту проблема розкриття всієї складності, багатозначності пам´яток, що досліджуються у різних культурних контекстах, й насамперед з погляду власної внутрішньої логіки в добу їх витворення безвідносно до культурно-ціннісних орієнтацій нинішнього часу. Ігнорування проблем взаємодії спадщини минулого з реальним контекстом культури обертається недостатньою вивченістю самого механізму функціонування культурних цінностей.

Кожне суспільство має свою систему моральних цінностей та пріоритетів. Вони виростають з культурно-історичної традиції, соціального досвіду народу, підтримуються й контролюються громадською думкою та совістю людини і врегульовують відносини, забезпечуючи суспільну злагоду та порядок, до якого прагне кожне цивілізоване суспільство. Справедливим є й те, що цивілізація має загальнолюдські цінності, якщо й не цілком тотожні, то принаймні подібні для всіх типів культур, народів і локальних соціальних систем. Співчуття, дружелюбність, ввічливість, сором´язливість, вдячність та інші елементарні норми обумовлюють правила поведінки людини у будь-якому суспільстві. Моральне всезагальне й моральне особливе переплітаються, доповнюють одне одного, врегульовуючи відносини між людьми як членами сім´ї, колективу, народу чи нації, суспільства загалом. Як правило, моральні системи визрівають природно. Вони проходять довгий період історичної еволюції, повторюючи в основних рисах історичну долю народу, цінностями якого є.

Історія знає випадки, коли моральні цінності нав´язуються суспільству ззовні. Як правило, цю місію виконують тоталітарні режими. Руйнуючи традиційні моральні устої, вони підсовують людям “нову мораль”, підпорядковану, як правило, “політичній доцільності”, “гостроті історичного моменту”, “потребам прогресивного розвитку” і т. ін. І “доцільність”, і “момент”, і “прогрес” при цьому розглядаються здебільшого з позицій амбіцій владних політичних сил, підпорядковуються зміцненню режиму, величі персони політичного лідера або зовнішнім завданням, серед яких, як правило, на перше місце висуваються ідеї “світової революції”, “розширення життєвого простору”, а то й прямого загарбання інших держав, утримання у покорі пригноблених мас тощо.

Використана література

1. Богуцький Ю.П., Андрущенко В.П., Безвершук Ж.О., Новохатько Л.М. Українська культура в європейському контексті /За ред. Ю.П.Богуцького. - К.: Знання, 2007. - 679 с.

2. Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світогляд. аналіз. - К.: Знання України, 2002. - 580 с.

3. Могильний А.П. Культура і особистість. - К.: Вища школа, 2002. - 303 с.

4. Полевой В.М. Двадцатый век. - М., 1989



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць