Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Розуміння М.Костомаровим особливостей впливу характерних рис «народності» українського етносу на закономірності його історичного розвитку


Федюк В.Ю.

У статті зроблено спробу осмислити своєрідність розуміння М.Костомаровим значення впливу «духу народності» української етносоціальної спільноти на хід її історичного розвитку.

Звернення до проблеми аналізу головних концептуальних засад осмислення М.Костомаровим особливостей виявів духовного виміру буття суб’єктів української етносоціальної спільноти розкриває значення впливу його компонентів на своєрідність закономірностей її історичного розвитку. У поглядах українського мислителя ключовим є питання: як саме дух народності здатний реалізувати власні впливи в історичному бутті суб’єктів етнічного?

М.Костомаров, розкриваючи зміст даної проблеми, вважає, що дух народності реалізує власну сутність в способові життя етносоціальної спільноти через вияв характерних рис її суб’єктів. Саме своєрідність характеру суб’єктів етнічного як вияв духу народності в способі їх життя й визначає, на думку мислителя, особливості їх історичної долі. М.Костомаров переконаний, що історичні обставини лише актуалізують, порушують певні проблеми, а «народний характер» здатний відігравати у їх вирішенні ключову роль. Тому, досліджуючи й осмислюючи дух народності як духовний вимір буття української етносоціальної спільноти й виразник цілісності й самобутності її суб’єктів, М.Костомаров прагне осягнути значення цієї самобутності й цілісності саме в реальному способі їх життя через аналіз своєрідних рис характеру українців.

Даної проблеми, осмисленої М.Костомаровим, досі ще не торкалася українська історико-філософська думка. Це зумовлює необхідність шляхом історико-порівняльного й герменевтичного аналізу розкрити осмислення М.Костомаровим таких питань: «Якими є українці?», «Яким є український характер?», а також «Які особливості його впливу на хід історії?».

Поняття «характер» етносоціальної спільноти український мислитель осмислює як своєрідний духовний феномен, який відображає особливості вияву духу народності в способі життя її суб’єктів. Дух народності, на думку М.Костомарова, формує спільні характерні риси суб’єктів етнічного, єднає й утримує «народ» як цілісну духовну спільноту, забезпечуючи збереження й розвиток її «духовного укладу»: мови, релігії, мистецтва, історичної пам’яті, звичаїв і світоглядних переконань. Таке розуміння М.Костомаровим «духу народності» є співзвучним із аналізом даних дефініцій Г.Гегелем. Останній взаємопов’язує концепцію «духу народності» із осмисленням історичного розвитку, що визначається ним як діалектика свідомості Духу. Загалом поняття «дух» Г.Гегель вживає при аналізі етно- соціальної спільноти, вважаючи національний дух запорукою цілісності суб’єктів етнічного. Г.Гегель «реалізацію духу» осмислює як вияв конкретних прагнень народу у його багатовимірній діяльності. Відповідно М.Костомаров констатує, що «.в явлениях самобытной жизни явно высказывается своеобразный дух, господствующий в общественном строе края и в складе понятий., управляющий событиями., составляя источник его силы, доблестей и слабостей.» [10, с. 24-25]. Г.Гегель розкриває одну із найважливіших особливостей будь-якого народу, а саме: народ лише тоді є «народом», коли усвідомлює свою духовну спільність і соціоку- льтурну цілісність. М.Костомаров також близький до такого переконання Г.Гегеля, бо осмислює «народний дух» як серцевину й духовно-культурне ядро розвитку суб’єктів етнічного. Найбільш яскравою співзвучністю в історіософських поглядах обох мислителів є розмежування таких понять, як «дух народу» та «душа народу». Г.Гегель певною мірою суперечливо, однак досить чітко розмежовує дефініції «духу» і «душі»: «Дух відрізняється від душі, яка є немовби щось середнє між тілесністю та духом, або є з’єднуючим началом між ними. Дух як душа занурений у тілесність, і душа є животворне начало тіла.» [5, с.264]. М.Костомаров також вважає, що: «.душа народной жизни есть самосознание народности.духовный состав души народной. образует нрав и характер народа.» [10, с.15]. Визначаючи поняття «душа народу», М.Костомаров аналізує в основному ірраціональні, екзистенційно-метафізичні риси суб’єктів етнічного, компоненти яких він осмислює як ознаки їх ментальності. А феномен «дух народу» подає як сутнісну ознаку, яка не лише визначає цілісність етносоціаль- ної спільноти, її самобутність, але й зубумовлює її генезис. Через призму духу українського народу виявляється своєрідність характеру та способу мислення його суб’єктів.

Співзвучними із переконаннями М.Костомарова є погляди М.Бердяєва. М.Бердяєв розмежовує поняття «дух» і «душа»: «Прежде всего необходимым является определение принципиального отличия «духа» от «души». Душа принадлежит природе, её реальность является реальностью природного порядка.» [1, с. 26]. Однак, на думку мислителя, «душа есть нечто иное. в природном мире, чем тело и материя. дух изнутри соединяется с душой, преображая душу» [1, с. 26]. М.Бердяєв наближається аналізом до історіософських поглядів М.Костомарова у детермінації «характеру народу»: «Дух создаёт форму.характер человека, народа. Характер обнаруживается прежде всего в отношении к окружающей среде.» [2, с.28]. Загалом, дух народності, на думку М.Костомарова, відтворює особливості способу життя суб’єктів української етносоціальної спільноти, тієї чи іншої форми їх буття, втілюючись у своєрідному характері даної спільноти, який пов´язаний із глибинно-психічними процесами. М.Костомаров вважає, що в українській душі глибинні психічні процеси сформували інтровертність характеру суб’єктів української етносоціальної спільноти, які занурювалися у внутрішні переживання. Дух народності українців як інтровертів за характерними рисами, на думку М.Костомарова, вплинув на пасивність суб’єктів у суспільному житті. Натомість дух народності росіян, як вважає мислитель, спрямовувався назовні, на світ об’єктів, через властиву суб’єктам екстраверсію, активність у політичному контексті власного буття. Суб’єкти української етносоціальної спільноти, на думку М.Костомарова, схильні до мрійництва і фантазії, віруючі, довірливі, доброзичливі, не схильні до насильства, працьовиті, індивідуалісти і в сімейному, і в суспільному житті. У контексті такого протиставлення виявів духу народності росіян і українців, як екстравертність та інтровертність характеру суб’єктів даних спільнот М.Костомаров протиставляє такі поняття:

- перевагу «поезії» (в українців) - «прозі» (в росіян);

- «естетику» - «практичності»;

- «красу» - «ужиточності»;

- «ідеалізм» - «матеріалізму»;

- «м’якість» - «твердості»;

- «ніжну мрію» - «творчій тузі».

Усі ці протиставлення українським мислителем осмислюються як особливості вияву самобутності духу їх народності. Сучасний український дослідник І.Бичко висловив і співзвучну думку щодо характерних рис ін- тровертності українського способу життя, які сформувалися під впливом історичних обставин: «Історичні обставини.. .зумовили утвердження певного стилю життя.» [4, с. 25], а саме: замкнутості вдачі суб’єктів, їх настороженістю до навколишнього оточення, звичкою відповідати питанням на питання, зануренням у проблеми внутрішнього життя. Звісно, такі риси характеру суб’єктів української етносоціальної спільноти визначаються М.Костомаровим як своєрідність духу їх народності.

М.Костомаров аналізує характер як вияв компонентів внутрішнього духовного виміру буття українського народу, для суб’єктів якого «дух» є «трансценденцією», а «екзистенцією» виступає «душа».

М.Костомаров роль духу народності осмислює як збереження ним єдності й цілісності усіх форм буття українців (етнічного, народного, національного). На думку М.Костомарова, особливості характеру українського етносу зумовлювалися своєрідним становленням і розвитком «духу» його народності від нижчих щаблів до вищих, у площинах розвитку усіх його форм - «етнічного буття», «народного буття» й «національного буття».

Для зародження і розвитку нижчого щабля «етнічного буття», як вважає мислитель, характерним є «образование народности. молодость, свежесть народа» [10, с.14], початок формування й генезису етнічної культури східних слов’ян. Відповідно, поступове становлення культурної єдності східнослов’янської етнічної спільноти нерозривно було пов’язане із наявністю спільних своєрідних внутрішніх і зовнішніх рис, якими визначався її «етнічний характер». Аналізуючи даний феномен, М.Костомаров відзначав, що, незважаючи на територіальні кордони (окремішніх земель), етнічна єдність між давньоруськими племенами, суб’єктами етнічного, ґрунту- валася на основі «.единства событийности истории, усвоения одного имени Руси; общих побуждений. обстоятельств своеобразного духа.» [10, с.24-25]. На перший план домінуючими виступають соціальні фактори: історична пам´ять, етнонім, емоційно-вольова спрямованість, інтеграція і розвиток яких, на думку М.Костомарова, є компонентами духу народності. Досить співзвучним із поглядами М.Костомарова є аналіз одного із його ідейних послідовників - М.Грушевського, який до етнічних компонентів «характеру» суб’єктів етнічного також відносить «.його волю і свідомість, готовність працювати і боротися за добро краю. мову, віру й звичаї» [14, с.23] як найхарактерніші вияви духу їх народності.

Досить детально на аналізі особливостей характеру різних етносоціа- льних спільнот як виявів духу народності їх суб’єктів спиняється німецький мислитель І.Кант. Він перш за все вказує на існування спільного характеру суб’єктів етнічного: «.если каждый отдельный человек в нации старается иметь свой особый характер (как у англичан), то аффектация характера и есть именно общий характер народа.» [8, с.350]. І.Кант також (як згодом і М.Костомаров) бачить ті чи інші характерні риси суб’єктів етнічного як вияви духу їх народності в способові життя даної спільноти. Так, аналізуючи відтворення духу народності суб’єктів німецької етносоціальної спільноти, І.Кант відзначає: «.Характерная черта немца в обиходе - скромность.склонность к порядку и правилам.страсть к методичности, стремление к педантичности .сама эта педантическая форма всё же вытекает из духа нации и из естественной склонности.» [8, с.359]. Окрім цього аналізу, німецький мислитель порівнює риси характеру грецької та вірменської спільноти також шляхом осмислення своєрідності та переваг вияву духу їх народності: «.у армян, господствует какой-то торговый дух особого рода.это указывает на особое происхождение этого разумного и трудолюбивого народа, который .умеет найти радушный прием у всех народов. это доказывает превосходство их характера перед легкомысленным и пресмыкающимся характером теперешних греков.» [8, с.360]. Осмислюючи особливості ролі характерних рис різних етносоціальних спільнот, І.Кант аналізує їх вплив на формування своєрідного способу життя суб’єктів, що тим самим у процесі історичного розвитку визначає їх долю. Це робить до певної міри співзвучними переконання І.Канта та погляди М.Костомарова.

Й.Гердер вважає, що «.свою природу дух проявляет в народах.в тех либо иных формах и в зависимости от этих форм приносит пользу или вред.»[6, с.485], тобто дух народності реалізує сутність буття суб’єктів етнічного у процесі їх діяльності. Результати спільної праці Й.Гердер визначає через призму «культури»: «культура, как продукт деятельности людей и одновременно её стиль.» [6, с.631]. Особливості вияву духу народності в конкретних діях його суб’єктів згодом аналізує мислитель ХХ ст. Р.Дж.Коллінгвуд: «.дух. проявляет себя в каких-то определенных формах, в каких-то определенных ситуациях.» [9, с.210].

У цілому «характер» є виявом особливого духовного виміру буття суб’єктів етнічного, складовими компонентами якого виступають своєрідні традиції, ідеї, цінності, ідеали, інтереси, поширені в даній етносоціальній спільності. «Характер народу» визначається його сферою розвитку культури, а в «інтеріорному» стані - головними компонентами, що існують поза межами культури як «духу народності». Сфера розвитку культури певної етносоціальної спільноти відображає результати (продукти) спільної діяльності її суб’єктів, які, власне, й поєднують їх у єдину цілісність, а згодом відтворюються в історичній пам’яті. М.Костомаров у праці «Дві руські народності» [10] аналізує своєрідність культури українців через екзистенцій- ну глибину їх характеру. Шляхом зіставлення й порівняння особливостей характеру українців та росіян він осмислює своєрідність впливу духу народності української етносоціальної спільноти на хід її історії. Відмінність між закономірностями історичного поступу росіян та українців мислитель осмислює так: «.племя южнорусское имело отличительным своим характером перевес личной свободы, великорусское - перевес общинности. в политической сфере первые способны были создать внутри себя добровольные компании, прочные настолько, насколько существование их не мешало праву личной свободы; вторые стремились образовать прочное общинное тело на вековых началах, проникнутое единым духом.» [10, с.50].

Також М.Костомаров визначає перевагу впливу «особистої» свободи українців на такі сфери буття, як економічна й соціальна. Особливість економічної площини визначалася внутрішнім фактором - правом особистої свободи, дух якої розвинув почуття особистого права власності на землю, на відміну від общинного поземельного володіння у росіян. У соціальному бутті така риса характеру українців зумовлювалася і виявляла себе через бажання кріпосних та залежних селян за першої можливості звільнитися, тоді як у Росії представники поневоленого та залежного соціального класу не могли навіть бажати цього, оскільки уявляли власну залежність на зразок залежності поміщика від волі Всевишнього. М.Костомаров відзначає та аналізує помилковість думки, яка тривалий час побутувала у сфері панівного стану, а саме, що українська етносоціальна спільнота - народ ледачий. Мислитель переконаний, що саме прагнення до особистої свободи зумовлювало виконання українцями панських повинностей без будь-якого старання та бажання: «.упрёк в лености несправедлив; даже можно заметить, что Малорус по своей природе трудолюбивее Великоруса и всегда таким показывает себя, коль скоро находит свободный исход своей деятельности.» [10, с.68].

Також М.Костомаров аналізує таку рису характеру суб’єктів української спільноти, як «індивідуалізм». Під поняттям «індивідуалізм» М.Костомаров осмислює своєрідний принцип поведінки суб’єктів етнічного, в основі якого лежить визнання абсолютних прав особистості, її свободи та незалежності від суспільства і держави. Дана властивість в основному сформувалася завдяки зовнішньому соціальному чинникові - «громаді». Самому поняттю «громада» мислитель протиставляє дефініцію поняття «міра». «Міру» М.Костомаров осмислює, як добровільне об’єднання усіх бажаючих. Образ громади фігурує в описі М.Костомаровим Запорізької Січі, де під цим поняттям осмислюється українське козацтво: «.по народному понятию, каждый член громады есть сам по себе независимая личность, самобытный собственник.» [10, с.64].

Чимало шкоди й труднощів українській долі завдає саме індивідуалізм її суб’єктів, який негативно впливав, як вважає М.Костомаров, на збереження цілісності їх історичного буття та розбудови міцної самостійної держави. Адже, на думку М.Костомарова, створення власної держави було у минулому найбільш омріяним бажанням суб’єктів української спільноти. Проте це вимагало надання власним інтересам другорядної ролі і визначення пріоритету спільної мети. Звісно ж, М.Костомаров усвідомлює, що це призводило до неминучих суперечностей між індивідами всередині етнічної спільноти. Загалом мислитель визначає вплив даної якості на долю української етносоціальної спільноти як негативний.

М.Костомаров також визначає й самобутні риси українського індивідуалізму, що виявляється в особливостях сімейного життя хліборобської української етносоціальної спільноти як його джерелі. М.Костомаров усвідомлює основоположну роль своєрідного сімейного виховання в українських родинах, у формуванні індивідуалістичних рис її суб’єктів. Йдеться про особливий родинний «дух», який, на думку М.Костомарова, пронизаний «індивідуалізмом» - в українців та «загалом», «спільністю» - у росіян. Феномен «спільності сімейного проживання» батьків, дітей та онуків детермінується М.Костомаровим як «велика родина», що характерно для росіян. Цій вчений «великій родині» протиставляє поняття «самобутньої малої сім’ї», формування якої починається з моменту одруження українців, які мріють та прагнуть до окремішнього (від батьків) буття власної сім’ї: «.опека родителей над взрослыми детьми кажется для южнорусса несносным деспотизмом» [10, с.62]. Причину домінування індивідуалістичних рис у сімейно-побутовому укладі й способі життя української етносоціаль- ної спільноти М.Костомаров вбачає у перевазі ролі саме жінки-матері у вихованні дітей. Цей факт у свою чергу осмислюється М.Костомаровим через аналіз таких норм поведінки, характеру моралі, ідеалу людини, такого ставлення українців до життя, які, на думку мислителя, є підпорядкованими нормам та ієрархії вартостей, типових для жінки, для жіночої свідомості. Цими вартостями є доброта, добродушність, лагідність, ніжність, м’якість, сердечність - ті риси українського характеру, через котрі дух народності впливає на формування індивідуалістичних (інтровертивних) тенденцій у способі життя українців. Загалом, українська сім’я мала в більшості риси матріархальної родини. Ця характерна риса української етносоціальної спільноти виявилася як глибоке, спільне шанування її суб’єктами Матері Божої. Загалом зображення Богородиці зберігається майже на всіх чудотворних іконах, а вшанування її образу сформувало духовну спорідненість суб’єктів української етносоціальної спільноти. На думку

М.Костомарова, дух народності українського етносу виробив неповторну систему вартостей, серед яких однією з головних є повага до жінки. Адже Жінка-Мати символізує й саму Україну як образ Батьківщини («матері- землі».)

М.Костомаров також розвиває думку про те, що самобутність духу народності суб’єктів етнічносоціальної спільноти як джерела їх історичного розвитку визначається збереженням їхньої «етнічної самосвідомості», завдяки якій, кожен українець відчуватиме, усвідомлюватиме себе органічною частиною єдиного духовного етносоціального організму, а також уявно протиставлятиме власну спільноту усій решті подібних спільнот. Відповідно М.Костомаров визначає «етнічну самосвідомість» як усвідомлення народом власного й неповторного «духу народності», а саме власної духовної сутності, власного місця в системі взаємодії з іншими народами, своєї ролі в історії людства, а також усвідомлення власного права на вільне незалежне існування. Необхідно зауважити, що генезис самосвідомості суб’єктів етнічного реалізується, на думку мислителя, шляхом вияву таких компонентів їх духу народності, як етнонім; компліментарність; етнічні орієнтації; етнічний стереотип поведінки; етнічний темперамент; етнічні цінності та ідеали тощо. Тобто осмислення вияву духу народності суб’єктів етнічного усвідомлюється М.Костомаровим як розкриття особливостей духовного виміру їх буття, для якого характерною є цілісність найбільш сталих, унікальних і неповторних рис, ознак і явищ духовно - культурного розвитку його форм, у контексті яких формується своєрідна самосвідомість. Головне в етнічній свідомості, як вважає М.Костомаров, - це знання своїх витоків та коріння. Учений переконаний, що історія суб’єктів етнічного пізнається саме через їхню історичну пам´ять, як вияв духу їх народності. Історична пам´ять суб’єктів етносоціальної спільноти - це перш за все осягнення закономірностей їх історичного поступу. Завдяки спільній історичній пам’яті суб’єкти етнічного ідентифікують себе з єдиним цілим, а спосіб життя власної спільноти сприймають у поєднанні з рідним краєм.

Важливу роль відіграє збереження суб’єктами етнічної спільноти почуття духовної любові до рідної землі та свого народу, у процесі яких і усталюються риси їх «образу», такі, як патріотизм і духовна цілісність. Це усвідомлення даною етносоціальною спільнотою власної неповторності та самобутності виявляється через протиставлення особливостей власного етнічного характеру своєрідному духові народності іншої спільноти. Такі духовні носії етнічної самосвідомості, як індивід, етнос, народ, нація виступають водночас і як інформаційні носії самобутнього духу народності їх буття. К.Ясперс слушно відзначає: «На уровне духа каждый индивид выступает как момент в жизни целого.народа, нации.и если индивиды как представители «сознания вообще» связаны между собой тем, что есть в них тождественного, то в качестве носителей духа они объединены тем органичнее, чем своеобразнее каждый из них.» [15, с.252]. Тому самобутність духу народності кожної етносоціальної спільноти визначається своє- рідністю її етнічного характеру, ядром якого є самосвідомість його суб’єктів.

Аналіз М.Костомаровим хоч і не первинного, та все ж значного впливу природних умов на своєрідність етнічного характеру українців є співзвучним із осмисленням даного феномену німецьким мислителем Й.Гердером. Аналізуючи взаємозв’язок природних факторів із особливостями суттєвих рис етнічного характеру слов’ян, Й.Гердер зазначає, що за своєю природою українці ніколи не прагнули до підкорення інших етносо- ціальних спільнот: «.их спокойное, бесшумное существование было благодатным для земель, на которых они селились. Они любили земледелие, любили разводить скот и выращивать хлеб.» [6, с.470]. На думку Й. Г ердера, найбільше вплив природних та географічних умов відобразився на формуванні таких характерних рис суб’єктів української етносоціа- льної спільноти, як їх миролюбність, слухняність та покірність, гостинність, милосердя: «.всё это способствовало их порабощению. так, как они не имели воинственных государей и готовы были лучше платить налог, только чтобы землю их оставили в покое.» [6, с.471]. Й.Гердер осмислює вплив зовнішніх (природних) та внутрішніх (духовних, екзистенцій- них) чинників на своєрідність та самобутність розвитку усіх форм буття суб’єктів етнічного. Але до деякої міри перебільшення впливу «ландшафтно-кліматичних» факторів відрізняє аналіз Й.Гердера від рефлексії М.Костомарова.

Проте до поглядів останнього близькі переконання М.Бердяєва щодо особливостей впливу зовнішніх просторів на генезис характерних рис духовного виміру буття російської етносоціальної спільноти: «Есть соответствие между необъятностью.бесконечностью русской земли и русской души, между географией физической и географией душевной. в народе есть такая же необъятность, безграничность, устремленность в бесконечность, как и в русской равнине.» [3, с.5]. Російський мислитель аналізує феномен «суперечливості» духу російського народу, специфіка якого була зумовлена географічним фактором: «.Русский народ есть не чисто европейский и не чисто азиатский народ. Россия соединяет два мира. И всегда в русской душе боролись два начала, восточное и западное.» [3, с.5]. М.Бердяєв вважає, що така антиномічність, яка типова для усіх сторін російської дійсності, визначає як матеріальну, так і духовну сферу життя російського народу, впливаючи на формування рис його національного характеру.

М.Костомаров також порушує питання: «Що є запорукою розвитку та збереження самобутнього духу народності етносоціальної спільноти?» У даному контексті мислитель головну роль вбачає у почутті ідентичності суб’єктів даної цілісності. Проте в силу об’єктивних обставин (перебування України під владою іноземних держав, поділ її території тощо) поняття «ідентичність» практично не використовувалося і не мало необхідного духовного плацдарму для власного формування в самосвідомості українців. Поняття ж «національна ідентичність» в історико-філософському аналізі

М.Костомарова осмислюється як запорука цілісності характерних рис «духу народності»: «.то влияние, какое должны иметь на общее наше образование своеобразные признаки южнорусской народности, должно не разрушаться, а дополнять и умерять то коренное начало, которое ведёт к сплочению, к слитию, к строгой государственной форме с одухотворяющим началом.» [10, с.68]. М.Костомаров та його ідейні послідовники

В.Антонович і М.Грушевський під «ідентичністю» осмислювали центральний елемент самосвідомості, пов´язаний із відповіддю на питання: «Хто я?», із фіксацією свого місця в системі суспільних відносин. Так, М.Грушевський у праці «Хто такі українці і чого вони хочуть?» [7], відзначає: «українці - передусім всі ті, хто почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. і ділом се показує. готові боротися за добро краю.» [14, с.22]. У даному аналізі підкріплюється суб’єктивне відношення власної приналежності до соціальної спільноти, на основі постійного емоційного зв’язку, а також сповнення власного внутрішнього виміру (екзистенції) тими нормами й цінностями, які є загальноприйнятими та священними в даній спільноті.

Мислитель вважає, що серцевиною, духовним ядром ідентичності української етносоціальної спільноти є національна ідея. «Національна ідея» - зовсім не абстракція, вона не є відірваною від реальності. М.Костомаров, аналізуючи «етнічне» та «національне» буття суб’єктів етнічного, визначає даний феномен як ключову відмінність у цих формах буття, співвідносячи «національну ідею» із вищим щаблем розвитку духу народності української етносоціальної спільноти. Співзвучним із такою думкою українського вченого є погляд Е.Сміта. Він виділяє такі компоненти, котрі визначають специфіку національної ідентичності: рідний край; історична пам´ять; духовно-культурний спадок, єдині юридичні права й обов’язки та економічна сфера, а також відзначає багатовимірність даного явища. Натомість М.Костомаров найголовнішу роль у формуванні ідентичності суб’єктів етнічного як запоруки цілісності їх етнічного характеру надає духовному факторові. Останній, на думку мислителя, зумовлює формування й збереження самобутніх компонентів духу народності суб’єктів етносоціальних спільнот: «.до тех пор будет существовать сумма главных признаков, составляющих народность южноруссов, пока он хранит в себе начало религии.» [10, с.59]. Оскільки М.Костомаров усвідомлює ідентичність українського етносу невід’ємною складовою духовної цілісності його суб’єктів, то саме дух їх народності виявляє дану ідентичну цілісність та самобутність у характерних рисах даної етносоціальної цілісності.

Отже, етнічний характер української етносоціальної спільності осмислюється М.Костомаровим через «дух народності», своєрідність вияву якого забезпечує самобутність та закономірність розвитку основних форм її буття. «Характер» українців М.Костомаров визначає як вияв духу їх народності, пізнаючи особливість динаміки якого, ми пізнаємо своєрідність закономірного історичного розвитку даної спільноти. Тому аналіз етнічно- го характеру українців розкривається через систему найбільш стійких та домінуючих компонентів духу їх народності, які зумовлюють закономірності розвитку їх історичного буття.

Використана література

1.Бердяев Н.А. Философия свободы. Истоки и смысл русского коммунизма. М.: Сварог и К, 1997. - 413с.

2.Бердяев Н.А. Царство Духа и царство Кесаря / Сост. и послесл. П.В.Алексеева; Подгот. текста и прим. Р.К. Медведевой. - М.: Республика, 1995. - 383с.

3. Бердяев Н.А. Русская идея. Основные проблемы русской мысли

XIX века и начала XX века. Судьба России.- М.: ЗАО СВАРОГ и К, 1997. - 540 с.

4.Бичко І. Українська ментальність і проблеми гуманітаризації національної вищої освіти // Розбудова держави. - 1993. - №3. - С.12-20; 55-61.

5.Гегель Г.В.Ф. Философия религии: В 2-х т. / Пер. с нем. - М.: Мысль, 1975. - Т.1. - 532 с.

6. Гердер Й.Г. Идеи к философии истории человечества: - М.: Наука, - 703 с.

7. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? - К.: Знання, 1991. - 240 с.

8.Кант И. Сочинения: В 8-ми т.- М.: ЧОРО, 1994. - Т.7. - 495 с.

9.Коллингвуд Р.Дж. Идея истории; Автобиография: Пер. и коммент. Ю.А.Асеева; Ст. М.А.Кисселя. - М.: Наука, 1980. - 485 с.

10. Костомаров Н.И. Две русские народности. Киев - Харьков: Майдан, 1991. - 72 с.

11. Костомаров Н.И. Царевич Алексей Петрович: самодержавный отрок / Послесловие Л.Л. Шаматоновой. - Ярославль: Верхневолжское книжное издание, 1990. - 176 с.

12. Николай Иванович Костомаров и его творческое наследие: Сб. тезисов и докладов научной конференции, посвященной 175-летию со дня рождения Н.И.Костомарова / 21-22 мая 1992г., Воронеж - Острогожск. - Воронеж, 1992. - 47 с.

13. Пінчук Ю. Микола Костомаров: людина, вчений, громадський діяч (до 190-річчя народження) // Історичний журнал. - 2007. - №1. - С. 316.

14. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. - К.: Україна, 2000. - 512 с.

15. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Политиздат, 1991. - 527 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць