Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Етнос як засіб існування людських спільнот


Чернова Л. Є.

У статті розглядається місце й роль етносів в історії людства, основні фактори етногенезу. Пропонуються основні ознаки й умови існування й самовідтворення етносів та критерії етнічної ідентичності особистості. Уточнюються співвідношення понять «етнос», «етнічність» і «національність», «етнічна група» і «національна меншина», «етнічна спільнота», «діаспора».

Метою даної статті є:

1. Визначити місце та роль етносу та етнічних процесів в історії людства.

2. Розмежувати суміжні поняття «етнічність» і «національність», «етнічна спільнота» і «національна меншина», «етнічна група» й «діаспора», які в науці часто використовуються як тотожні.

Точка зору автора полягає в тому, що етнос як засіб існування людських спільнот можна вважати суттю соціального буття.

Етнос був першою формою суспільства як об’єднання родин, суспільством за своєю суттю, Згадаймо визначення суспільства О.Контом як асоціації родин. Етнос на першій стадії був також громадянським суспільством і регулятивним механізмом стосунків його членів (керівництвом суспільства) одночасно. У ті часи найбільш поширеними були родові, кровно-родинні зв’язки. Інституціональною формою етносу того часу були: спільнота, рід, плем´я. Окремі науковці вважають, що на цьому ера етнічних процесів закінчилась, але, на нашу думку, це дуже помилкова точка зору. Наступна стадія аграрного суспільства з новим політично-державним устроєм вивела на перший план територіально- просторові ознаки етнічної свідомості, що значно збільшило масштаби самовизначення. Цьому періодові відповідають назви «народ», «народність», які вважаються нами різновидом етносу (субетносу) на даній стадії розвитку. Зрозуміло, що ґрунт, земля, територія є головним і в міжетнічних відносинах того часу. Індустріальне суспільство поставило питання національного ринку та економічних інтересів за рамками власної території, тому субетнічні спільноти гуртуються в більші угруповання («нації» в етнічному сенсі), а невеликі етноси - у поліетнічні суспільства (нації у громадянсько-політичному сенсі). Від династичних імперських держав розвиток етносів переходить у площину національних держав з їх суверенітетом як головним принципом міжнародних відносин.

Перехід до постіндустріального (інформаційного суспільства) на сучасному етапі послаблює національні держави й національну ідеологію. Глобалізація економіки, культури та простору спілкування, регіоналізація політики виступають важливими чинниками руйнації національного суверенітету. Але одночасно з процесом глобалізації відбувається процес локалізації: посилення ідентичності в межах малих або традиційних спільнот. Традиційна патріархальна самосвідомість (родина) як коріння існування і самовизначеності в процесі глобальних трансформацій світу не відмирає, а активізується. Крім того, у багатьох країнах спостерігається піднесення свідомості етнічних меншин і пошуки етнічного коріння асимільованих прошарків. Інституціональною формою існування етносів на сучасному етапі й у майбутній перспективі автор вважає етнічні громади.

Таким чином, можна зробити перший висновок, що етнос як спосіб суспільного життя людей існував завжди. Він змінював свої інституціона - льні форми, своє значення в житті суспільства та індивідів, поділяв з новими формами соціального об’єднання та ідентичностей вплив на особистість.

Труднощі вивчення етнічних та національних процесів полягають не тільки в їх багатозначності та неосяжності (в часі та просторі), а також у невизначеності категорій наукового аналізу емпіричних явищ. Понятійна плутанина пов’язана з міждисциплінарністю предмета. Багато років гово - рять про необхідність створення нової науки - етнології, але досі ще це завдання недосяжне. Розвиток та співвідношення етносів і націй вивчають усі суспільні та гуманітарні науки: історія, антропологія, археологія, політологія, філософія, соціологія, соціальна психологія, філологія та ін.

Що стосується двох споріднених, але різних понять - «етнічність» та «національність», то вони розглядаються або як синоніми, або як зовсім окремі категорії. Наприклад, терміни, які широко вживаються, - «національна приналежність», «національний характер», «національна самосвідомість», «національний менталітет» - часто означають етнічну ідентифікацію, етнічну ментальність та характер. Також сумнозвісний п’ятий пункт усіх документах людини в СРСР - національність - визначав етнічну ідентичність. Для П.І. Гнатенка етнос = народ зі своєю психологією, а нація приходить на зміну етносу як більш складна форма соціальності й наступна стадія [1].

Якщо відмовитись від розуміння нації як найвищої стадії розвитку етносу, а також відійти від їх співвідношення як загального та часткового, поділу на природно-культурні ознаки й процеси (етнічні) та економіко- політичні (національні) або розуміння нації як політич-ного поняття, то треба шукати інші підходи.

Труднощі категоріального апарату пов’язані зі складністю самого предмета досліджень. Існує багато дефініцій етносу, більшість із яких зводиться до того, що етнос - це сукупність людей, які мають спільну культуру (часто додають спільну психіку), спілкуються однією мовою (але не завжди), усвідомлюють свою спільність і відмінність від інших подібних спільнот. Самосвідомість, хоча й виникає після формування культурної спільності, вважається найголовнішою рисою етносу (без якої він не може існувати), що фіксується в особливій самоназві (етнонімі).

Єдність соціально-економічної структури та єдність території з часом також почали відносити до етноформуючих факторів [2].

Проведені автором та іншими соціологами опитування на тему критеріїв етнічної ідентичності громадян України свідчать про такі її ознаки:

1) походження, родина, предки, родовід;

2) єдність історичної долі (міфологія народу);

3) мова, культура (часто субетнічні);

4) релігія;

5) зв’язок з метрополією (для діаспор);

6) самоідентифікація;

7) особливості менталітету (рейтинг цінностей, а не їх набір) [3].

Близькі дані наводить російський соціолог Т.І. Чаптикова у своїй

кандидатської дисертації [4, с.14]. Головним критерієм етнічної самосвідомості вона вважає почуття приналежності до конкретного етносу (етноніму) і протиставлення «ми-вони», спільність походження й історичної долі, зв’язок з рідною землею (відповідно - створення «землячеств» - Чернова Л.Є.) або з національною культурою (відповідно - створення «національно-культурних товариств» - Чернова Л.Є.) .

Автор статті вважає, подібно Б.Андерсону [5, c.9] та іншим, що втрата мови не обов’язково веде до втрати ідентичності етносу. Тому широко поширене серед політиків та діячів культури України переконання, що мова - головна ознака й умова збереження етнічної самосвідомості й української державності, є виявом цілком природного почуття любові до рідної мови і побоювання, що продовжиться асиміляція української щодо російської мови, але воно не має під собою наукового ґрунту. Набагато більшу вагомість мають релігія та міфологія за наявності бажання (колективного та індивідуального) зберегти свою етнічну самобутність. Ідеологізація та політизація мовного питання збіль-шує реальне значення мови.

Дослідження виявили тенденції змін менталітету етносів України у пострадянський час:

а) поширились релігійні пошуки як опора ідентичності;

б) зростає почуття національної самосвідомості й гордості всіх етносів та меншин;

в) домінують індивідуалістичні прагнення в дусі ліберально -демократичних ідей, що стимулює людей до бізнесу, політики, а не до громадського руху [6].

В. Балушок у своїй статті «Етнічне і національне: динаміка взаємодії», розглядаючи співвідношення даних категорій, критикує домінуюче у західній і радянській літературі змішування національного та етнічного, вважає їх різними, хоч і взаємопов’язаними поняттями, але сам повертається до радянської схеми: рід - плем’я - народ - нація [7]. Голов-ний його висновок викликає заперечення. Учений вважає, що з огляду на чисельну перевагу українців треба конституційно закріпити статус України як мононаціональної держави. Корінні народи дуже малі та асимільовані, інші, включаючи росіян, - іммігранти, їх не треба вважати національними меншинами з відповідними їх правами. Він пише: «Визнання України багатонаціональною країною дає підставу сусіднім державам ( не тільки Росії), етнічні групи яких проживають на її теренах, вимагати для цих меншин особливих прав і створює в окремих випадках можливість тиску з боку цих країн на українську владу. І це, і інше не в інтересах абсолютної більшості населення України» [8]. Інтереси етнічних меншин при цьому взагалі не враховуються!

Західним ученим притаманна тенденція етатичного визначення нації. «Нація - це уявлена політична спільнота, притому уявлена як генетично обмежена і суверенна» [5, с.22]. Згідно з таким підходом, нації повинні мати власні держави, етнічні процеси - поза їхнього увагою. Радянські етнологи характеризують націю як етно-соціальну спільноту, яка має у своєму складі соціальні та етнічні компоненти [9]. Але неможливо розривати і протиставляти етнічні й соціальні процеси. Це зводить етнічне цілком до біологічних явищ. По-перше, всі процеси, які відбуваються у суспільстві, є соціальними. Біологічні чинники та вияви впливають на них, але опосередковано та абсорбовано - через культуру. Інакше не можна говорити про етнічні культури й вивчати їх. Сумніви виникають від того, що межи державності переросли межі етнічності й етноси змішалися між собою.

Критерії етнічного та національного самовизначення збігаються невипадково. Вони діють на усіх стадіях етногенезу, але їхнє значення змінюється. Етнос - це соціальний організм, що природно формується та розвивається у певних географічно-кліматичних та історико-культурних умовах у двох взаємопов’язаних процесах: а) внутрішньому ускладненні й розвитку та б) інтегруванні із зовнішніми етносами в різні державні утворення (конфедерації, імперії). Будь-який новий організм - етнос або субетнос. З точки зору синеретичного підходу, етнос або субетнос, формується під впливом вже існуючих більш складних та розвинутих утворень, які впливають не тільки на зовнішні його ознаки, але й на внутрішню структуру, на органи та механізми самовідтворення. Але це кореляційні та факторні зв’язки, а не генетичні. Виводити походження одних народів і націй з більш древніх, існуючих на тих самих теренах є механістичним, лінійним підходом. Різні етноси, які схожі за мовою, культурою, не обов’язково є спорідненими або нащадками. Їх історія і культура тісно пов’язані, а вони мали вплив одне на одного, але є різними. Тут може бути доречним уведене С.А. Арутюновим і Н.Н.Чебоксаровим поняття інформаційних комунікацій, які діють у середовищі кожного етносу та в його зовнішніх відносинах [10]. Хоча сам термін «комунікаційні практики» був би більш доречним. На думку автора статті, саме особливості комунікаційних практик, а не мова як така є чинником етногенезу та самоідентичності етносів.

Суспільство можна розглядати як стійкі історично сформовані та закріплені культурною традицією форми соціальної взаємодії та відносин етносів. Їх можна вивчати на таких рівнях: локальному - субетнічні групи, національні громади; регіональному - етнічні спільноти; державному - національний склад та взаємодія субетносів та етносів між собою; світовому - міжнародні та міжетнічні відносини та конфлікти. Зараз багато говориться про збереження біорізноманіття, також можна казати, що збереження етнічного різноманіття є умовою майбутнього людства і запорукою ефективного розвитку суспільства.

Можна виділити такі ознаки (показники для порівняльного дослідження), або умови існування та розвитку етносів:

- походження, корінна територія та її зміни (відповідно статус етносу: корінний, діаспора, національна меншина, іммігрантська спільнота та інший);

- термін існування, чисельність і демографічний склад (відповідно: малий або великий, старий або новий, вимираючий або навпаки);

- місцевість та характер розселення по країні (кочове /посіле, сільське /городяни, окремі райони або вся територія, дисперсне /компактне);

- особливості культури, мови, побуту;

- спосіб самоорганізації: наявність своїх соціально-економічних, політичних і культурних інституцій;

- ступінь згуртованості та солідарності етносів;

- рівень функціонування громади та ступінь поєднання й участі в її діяльності населення (відповідно розподіл: громада, спільнота або популяція етносу);

- ступінь збереження етнічної самосвідомості/асиміляції;

- доля мононаціональних і змішаних шлюбів.

Умови самовідтворення етносів

1.Кількість представників етносу повинна бути достатньою для простого або розширеного відтворення за умови, що кількість мононаціональних шлюбів значно вища за кількість змішаних, що можливе лише при компактному розселенні і то не гарантовано. А при дисперсному розселенні зовсім неможливо. Дані статистики шлюбів середини 90-х рр. за єврейською популяцією показали, що серед громадян, старших 60 років, співвідношення (%) мононаціональних шлюбів до гетерогенних було 80 до 20, а серед громадян, молодших 30 років, навпаки: 20 до 80. От чому треба вивчати не тільки чисельність етнічних груп та тенденції їх збільшення або зменшення, а й долю змішаних (гетерогенних) шлюбів у динаміці.

2. Суттєве спостереження зроблено Т.І. Чаптиковою: коли етнос настільки чисельний, що представлений в усіх сферах суспільного життя, його члени не бачать необхідності в консолідації: наприклад, росіяни в Україні й українці в Росії за часів СРСР або німці у США (але коли етнос відчуває загрозу самобутності, він активізується: росіяни в Україні й українці в Росії сьогодні - Чернова Л.Є.).

3. Збереження та ретрансляція в міжгенераційних комунікаціях певних зразків етнічної культури як запобігання асиміляції як у родині, так і в громаді.

4. Іншими факторами можна вважати такі: віддаленість від історичної Батьківщини у географічному та політичному сенсах, схожість природних умов, близькість культур, менталітету етнічних меншин з культурою і ментальністю домінуючого етносу (чим ближче, тим більше загроза асиміляції).

Висновок другий: можна вважати, що етноси й нації існують як сутність і форма соціальності, змінюючи свої вияви й назви. Вони дійсно тісно пов’язані один з одним як зміст суспільних відносин (етнічність) та їх форми (національність). Етнічна єдність є запорукою виживання у природних та історичних умовах, вона є засіб адаптації та розвитку соціального організму. Національна форма (форма організації) цього суспільного існування є інституціалізація цих зв’язків та взаємодій, що характерно для зрілого етносу, який має державно-політичні установи панування у природному і соціальному середовищі (оточення іншими етносами та іноземці всередині держави).

Нарешті, треба пояснити погляд автора статті на політико-правові терміни «національні меншини», «корінні та малі народи» та «діаспори» і їх співвідношення з поняттям «етнос».

У міжнародному праві до сьогодні нема загальновизначеної дефініції національних меншин, також не вирішено питання, який термін - «етнічна» або «національна меншина» більш доречний, тому вони використовуються як рівноправні. За документами ОБСЄ, до «національних меншин» відносять громадян даної держави, приналежних до інших (не домінуючих) етносів, крім того, імпліцитно йдеться про наявність іншої держави (в минулому або зараз), яку можна розглядати як історичну Батьківщину цих меншин. У той самий час ці документи виключають з цього кола спільноти заробітчан - іммігрантів останніх десятиріч, що розглядається демократичними політиками як непослідовність. З іншого боку, значна кількість науковців та політиків в Україні намагається вважати росіян та інші національні спільноти іммігрантами. Тут знову проблема невизначеності питання: про що йдеться: про статус індивідів або етнічних груп у цілому? Згідно з практикою демократичних країн, іммігранти, які тимчасово проживають у державі, не мають статусу громадян, і їм не дуже охоче його надають, бо існує загроза для домінуючого керуючого етносу в майбутньому опинитися в меншості відносно цих етнічних іммігрантських груп. Тому порівняння нетитульних етносів України, які проживають на цих землях кілька століть, з іммігрантами (або окупантами), не доцільне і не обґрунтоване фактами історії і їх роллю в розвитку країни. Є й інше важливе питання: який термін існування етносу на даній території вважати достатнім для його права на існування в статусі «етнічна меншина» або наділення статусом «корінні етноси» (100, 300 або 1000 років ?). Це вирішило б питання грецького, єврейського етносів та кримських татар. Але таке визнання зачіпає дуже болючі теми: земельне питання, економічні витрати, культурна автономія та інші. Визнати колективні права етнічних меншин - означає зменшити свою владу і власність, вплив та роль у суспільстві. От чому важливо визначати, про які права йде мова: права громадянина або права групи (спільноти). Демократична ліберальна ідеологія визнає права особи на особливість, але не поважає прав етнічних меншин як групи [11] (Франція, Італія тому приклади).

Найбільш поширене визначення поняття етнічної меншини, яке використовується в міжнародній практиці, було сформульоване Ф.Капоторті, доповідачем Підкомісії у справах запобігання дискримінації та захисту меншин Комісії з прав особистості ООН. Він запропонував під терміном «меншість» мати на увазі «групу, чисельно меншу за основне населення держави, яка не посідає домінуючого становища в суспільстві, члени якої є громадянами цієї країни і мають сукупність етнічних, релігійних або лінгвістичних особливостей, що відрізняють їх від решти населення, які виявляють почуття солідарності, спрямоване на збереження своєї культури, традицій, релігії та мови» (див.12, переклад українською - Чернова Л.Є.). Тут ми знову бачимо, що крите-рії етнічної ідентичності є одночасно рисами для визначення етносу як спільноти, відрізняючи її від інших.

Таким чином, етнічна група, яка має становище національної меншості в тій чи іншій державі, може мати різні соціо-культурні характеристики та статуси: бути частиною великого етносу, який має свою державу (французи Квебеку), бути частиною етносу, розпорошеного по різних країнах (курди), бути цілісною етнічною групою, яка не має іншої держави та території - «корінні народи» (кримські татари).

Як доцільно підкреслює М.Ю. Мартинова, необхідно пам’ятати, що поняття «національні меншини» є не стільки кількісна, скільки якісна категорія. Часто домінуючий етнос не набагато перевищує чисельність національної меншості, а інколи поступається йому, наприклад Біро - біджанська (єврейська) АРСР та Бурятська АРСР у складі Радянського Союзу. Визначення етносу меншістю дискусійне ще тому, що може сприйматися як патерналістське й ображати почуття тих, кого воно стосується. [12]. Так, росіяни України значно пізніше за інші етноси почали створювати свої організації, і до сьогодні вони найменш згуртовані серед інших національних та етнічних спільнот України, бо їм боляче визнати себе меншиною.

Етнічна спільнота та етнічна група відрізняються не за наявністю єдиного етнічного походження (як вважає Т.І. Чаптикова [5, c. 15]), а згуртованістю, мірою зближення розміру популяції (кількості представників даного етносу в загальному складі населення) та кількості членів етнічних громад (які реально беруть участь в її життєдіяльності).

Діаспорами, на думку автора, можна вважати тільки організовані етнічні групи, які проживають за рамками своєї історичної території (окремі частини існуючих державних відтворень), чисельно перебувають у меншості відносно інших етнічних груп держави проживання. Друга умова або ознака діаспор: вони є суб’єктами політичних, правових та економічних відносин з державними органами та країною походження. На наш погляд, у дисертаційній роботі Т.І. Чаптикової поняття «діаспора» дуже розширене. Вона включає в нього всі національні меншини та етнічні групи, в тому числі й ті, що не мають своєї держави, крім домінуючих націй та корінних малих народів, які постійно існують на своїй корінній території [5]. Діаспорою можна вважати поєднані в організовані спільноти групи біженців, іммігрантів, колоністів, які переселилися з інших країн і держав і мають відносини з країною виходу. Вони можуть бути, а можуть не бути громадянами держави, де проживають. Для поліетнічних країн, наприклад Росії, вони можуть бути мігрантами в рамках однієї держави (залишки етносів) за межі регіону відносно постійного розташування свого етносу (або субетносу). В тому чи іншому випадку вони мають суттєві етнічні відмінності від корінного населення та згуртовані в спільноти.

Т.І. Чаптикова не розглядає інституційні форми організації діаспор, не розмежовує популяцію як населення (етнос, етнічну групу або спіль -ноту) від її інституціальних форм (організацій, громад, рухів, керівних структур) і описує функції цих структур як функції самих діаспор [5, с.13]. На думку автора статті, діаспора - це статус політико-правовий, він відображує інституціональні відносини на державному та міждержавному рівнях, тому недоречне його використання на міжетнічному або міжособистому (як представників різних етносів) рівні. Тут діаспори знову виступають як етнічні групи (якщо вони не згуртовані) або громади (коли вони організовані). Таким чином, поняття діаспори частково перехрещується з поняттями «національні меншини» і «етнічні спільноти» як їх різновид. «Етнічні спільноти» - ще більш широке поняття, «етнічні групи» мають більшу зону користування та релевантності.

У дисертаційній роботі Ю.А. Перевозчикова «етнічні меншини» визначаються, як «відносно стійка, чисельно невелика стосовно домінуючого етносу група, яка давно проживає на території даної держави, має самоназву й відрізняється від іншої частини населення етнічними, релігійними, мовними характеристиками, через що виявляє почуття солідарності для збереження своєї ідентичності» [13, с. 14] (переклад українською Чернової Л.Є.). З цим визначенням можна цілком погодитися.

Таким чином, «етнос», «етнічна спільнота», «етнічна група» є родове, більш узагальнене поняття,різновидами якого можна вважати «національну меншість»(і більшість), «діаспору», малі «корінні народи», «титульну націю». Останні відрізняються місцем походження, кількістю, статусом та натуральними правами. Основні протилежні тенденції розвитку етносів на сучасному етапі є процеси консолідації та асиміляції спільнот, і вирішувати це важке завдання повинні етнічні (національні) громади. Але то вже тема окремої статті.

Використана література

1. Гнатенко П.І. Національна психологія. - Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000. - С. 3-35;

2. Смит Е. Національна ідентичність. - К., 1994; Крюков М.В. Эволюция этнического самосознания и проблема этногенеза // Расы и народы. — М., 1976. - Вып. 6. - С. 57 и др. Л.Гумилев. Этносы и антиэтносы // Звезда. - 1988, - № 12.

3. Саенко Ю. Социокультурные ориентации украинского еврейства.// Эникайт. - 1993. - № 2. - С.2; Чернова Л.Е. Еврейская идентичность в современном мире - поиски себя // Тезисы докладов 11 международной конференции по иудаике. - 3-5.02. - Москва, 2004. - С.7-9.

4. Чаптыкова Т.И. Национальные диаспоры как объект этносоцио- логического исследования: Автореф. канд. дис. социолог. спец: 22.00.01. Теория, методология и история социологии. - М., 1997. - 18 с.

5. Андерсон Б. Уявлені спільноти. К.: - Критика. - 2001. - 270 с.

6. Чернова Л.Е. Трудности исследования национального менталитета (в качестве постановки проблемы) // Национальная психология и духовные ценности народа. Днепропетровск. - ДГУ, 1994; Чернова Л.Е. Еврейский национальный менталитет (опыт построения структурной модели) // Філософія, культура, життя. - Днепропетровск, 1999. - С. 154-163; Шульга Н.А. Национальная и политическая маргинализация в условиях системного кризиса // Социология : теория, методы, маркетинг. - 2002. - №2 - С. 5-17.

7. Балушок В. Этническое и национальное: динамика взаимодействия... // Социология: теория, методы, маркетинг. - 1999. - №1. - С. 93-107.

8. Балушок В. «Перещеголяла» ли Украина СССР по количеству национальностей? // Зеркало недели. - 18.10.2005. - С. 20.

9. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. - М., 1983. - С. 300-310.

10. Арутюнов С.А., Чебоксаров Н.Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных и биологических групп человечества // Расы и народы. - М., 1972. - Вып. 2; Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. - М., 1989.

11.Sartre J.P. Anti-Semite and Jew, trans. GeorgeJ. Decker, preface by Walzer M. N-Y.: Schocken, 1995. - p.p.56-57; УолцерМ. О терпимости. - М.: Идея-пресс. - 2000. - С.55. 12. Мартынова М.Ю. Национальные меньшинства в странах Восточной Европы в 90-е годы. Поиск мирных решений. // Исследования по прикладной и неотложной этнологии. - 1995. - № 91. - С. 5-6.

13. Перевозчиков Ю.А. Этнические меньшинства и государство: проблема этнополитического диалога (на примере финно-угорского народа): Автореф.канд.дис.: 07.00.07 / Спец. «Этнография, этнология». - Ижевск, 2000. - 17 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць