Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Історія є процес індивідуалізації системи


Яценко О. Д.

В статті розглянуто проблему узагальнення історичного досвіду філософствування з огляду на сучасну кризову ситуацію в культурі, запропоновано типологію історичних парадигм філософствування. Проаналізовано особливості античного світосприйняття, філософії Середньовіччя та Нового Часу. Досліджується логіка утворення системно- метафізичного осягнення Універсуму, що притаманний класиці. Вивчаються передумови подолання класичної традиції та проблемне поле сучасної філософії. Дж. 7

Завдяки історії індивідууми відрізняються одне від одного, що дає змогу їх ідентифікувати. Досліджуючи історію становлення предмету, ми демонструємо його неповторність. Звернення до історії філософії завжди є відправним пунктом будь-якого філософського дискурсу. Навіть сповнені футуристичним змістом сучасні нарративи створені в ідейній опозиції до мега-нарацій минулого. Відомо, що до філософії накопичувальна модель знання не застосовна. Специфіка філософського дискурсу полягає в обов’язковому відтворенні процесу становлення проблеми, певній «реінкарнації» історії. Філософії притаманна власна темпоральність, так само як і мистецтву, що досить умовно збігається з динамікою соціокультурного розвитку. Ця темпоральність ґрунтується на трансляції духовних надбань попередників, навіть якщо автор заперечує чи спростовує істинність та цінність цих надбань. Проблема полягає в тому, що «хвіст у змії росте»: з плином часу кількісний показник інформації збільшується, що ускладнює можливість її передачі. Тут і виникає необхідність впорядкувати цей Абрисовий простір, узагальнити та резюмувати його зміст. Слід зауважити, що постановка проблеми далеко не новаторська.

Проте попередні спроби її розв’язання нагадують створення чергового словника з мільйоном гіперпосилань: орієнтування в інформаційному полі стає доступнішим, але вивчення принципу організації (термінології напрямків, течій, так званих «ізмів») унеможливлює сам акт живого мислення, званого філософствуванням. Тому і перетворюється філософія в очах обивателя на такий собі сундук зі скарбами: і викинуть шкода, і поставити ніде, бо місця багато займає.

Проблема якісно-узагальнюючого аналізу історії філософії вже виступала предметом рефлексії видатних мислителів. Окреслюючи історію філософії, можна, як помітив проф. Мауріци Страшевський [6], підійти потрійно, користуючись методом або біографічним, або критичного викладу, або конструктивним. Біографічний метод засновує наше подання історії філософії на більш-менш точному ознайомленні з особистостями, які сприяли розвитку філософських наук; метод критичного викладу зіставляє

окремі погляди й філософські системи, оцінюючи їх відносну або абсолютну цінність.

Нарешті, конструктивний метод намагається виявити закони, що управляють розвитком філософії й метод цей може бути або апріорним, або апостеріорним. Апріорним він є тоді, коли виходить із певного споконвічно прийнятого погляду на філософію й відкриває весь її розвиток відповідно до прийнятого a priori принципу. Апостеріорним же конструктивний метод називається тоді, коли намагається виявити загальні закони розвитку філософії в самих історичних фактах.

Професор віденського університету Франц Брентано, в роботі, присвяченій історії філософії [7], представляє змістовний виклад історії філософії конструктивним методом, а тим самим так звану філософію історії філософії, тобто доказ наявності загального закону, відповідно до якого у своєму історичному просуванні розвивалася філософія. Брентано зберігає тимчасове ділення європейської історії філософії на філософію стародавню, середньовічну і Нового часу. У кожній з цих епох він виділяє чотири фази, а повторення цих же постійних чотирьох фаз складає, згідно Брентано, загальний закон історичного розвитку у сфері філософії. Ці чотири фази вдається найвиразніше виділити в стародавній філософії, тоді як в середньовічній філософії, а ще в більшому ступені у філософії Нового часу ці фази вже не вдається так чітко взаємно розмежувати. Проте це можна віднести на рахунок тих обставин, що кожна подальша епоха знаходиться під впливом попередньої, унаслідок чого настання пізніших періодів ніколи не може бути чистим повторенням минулих періодів, але повинно відрізнятися від минулих періодів саме тим, що вплив вже минулих фаз відбивається на подальших.

Досить обгрунтованою та виваженою виступає історіографія Р.Рорті. [5]. Автор вирізняє чотири жанри осмислення історичної спадщини філософії, а саме раціональну та історичну реконструкцію, історію Духа, що утворила канон та опис думки. Кожен з цих жанрів має право на існування, та виникає питання щодо продуктивності та доцільності їх використання.

Раціональна реконструкція є спроба «осучаснення» поглядів мислителя минулого. Відбувається вона двома шляхами: по-перше, інтерпретація філософського тексту з огляду на проблеми сучасної філософії (так зване «творче цитування», ретельний пошук імпліцитно закладених в тексті рішень проблем, які були окреслені вже після історичної доби, в межах якої відбувалось життя і творчість філософа); по-друге, цілком фантастичне уявлення того, яке б рішення з означених проблем сучасної філософії запропонував би автор. Навряд чи філософське дослідження, засноване на вказаному принципі можна назвати повноцінним. Скоріше, це спроба за допомогою високо оціненого авторитету попередника збільшити значення власних доробків.

Історична реконструкція передбачає тлумачення слів автора на основі соціокультурного підгрунтя, так званого «духу епохи», в рамках якого і відбувалось творення тексту. Це є найбільш продуктивний спосіб історіософського дослідження. Історична періодизація має доволі умовний характер, про що вже йшла мова вище, але критерій диференціації достатньо

об’єктивний. І хоча «різні епохи доволі часто прогулюються на сусідніх вулицях», як зазначає на одній зі своїх лекцій проф. В.К.Суханцева, є достатні підстави для їх якісного розрізнення. Вивченню історичних парадигм мислення і присвячена ця стаття. Та насамперед слід зауважити наступне. Історія Духа, що утворює канон, за визначенням Р.Рорті, - це жанр філософії, на теренах якого виростають закриті, виважені, універсальні філософські системи, яскравими представниками якого є Аристотель або Гегель. Вся попередня історія думки розглядається під певним кутом як попередній етап або допоміжний матеріал. Щодо опису думки, то це так би мовити «читання для мас» або апогей філософії в афоризмі.

Становлення філософії як принципово нового способу пізнання дійсності відбувалось на тлі міфологічного типу світогляду в добу Античності. Будь-який акт пізнання починається з зіткнення свідомості з якимось предметом або фактом. І тлумачення змісту цього предмета або явища починається з того, що для людини найближче. А що може бути ближчим ніж відносини у сім’ї, тому людині при всіх успіхах цивілізації й при будь-якому торжестві розумових побудов дуже важко забути, що в неї є батьки й діти, що протягом свого життя вона по руках і ногам зв´язана родинними відносинами й що споріднення це аж ніяк не випадкове явище, а щось досить глибоке й невикорінне в людському, та й у всьому природному житті. Тому весь простір, що оточував людину був рідним, зрозумілим і впорядкованим, вся антична філософія є в остаточному підсумку не що інше, як естетика. Естетика - це й необхідний початок для філософії, і необхідне її завершення. На цьому наполягає А.Ф. Лосєв, обгрунтовуючи соматизм як особливий принцип античного типу мислення. [2] Це поняття включає в себе: поняття про матеріальну, тобто просторово-тимчасову, річ, живу, одушевлену, мислячу й мислиму, але тільки в межах родових відносин. Античній свідомості притаманна континуальність, плинність матеріально-ідеальних сутностей, їх єдність в речовинному. Тому не дивно, що надалі будуть визнаватися в якості першооснови сущого такі елементи (земля, вода, повітря, вогонь, ефір), які суцільно переходять один в інший, або коли в предметів буде виявлятися такий ідеальний світ, що суцільним, зовсім континуальним образом переходить у світ речовинний, а звідси назад сходить до свого ідеального початку. Всі подібного роду вчення є не що інше, як теорія загального перетворення, переведена на мову розумових понять. Щоб пізнати предмет необхідно вивчити всі його сторони, побачити його з різних позицій, «обійти» з усіх боків.

Це обходження називається в греків дуже дивно. Воно називається нерухомістю. У цьому обходженні той, хто пізнає, увесь час на одному місці, так само як і тоді, коли йдеш по колу - тому буття й називається "круглим". Коло є образ нерухомості, що рухається, - греки сказали б: немає жодної точки, з якої людина цілком могла би побачити будинок. Немає такої точки. Неможлива в реальному житті така можливість, щоб побачити якийсь предмет в його цілісному вигляді. Тому греки говорили: я бачу чимось - не очима. І от предмет у цілому є буття, і те, у силу чого для мене є буття, - особлива річ, називана мисленням. Звідси грецька формула тотожності буття й мислення. Античність створила особливий тип

світосприйняття, яке втрачається за розмаїттям імен та ідей. Тому обмежимось переліком найбільш фундаментальних його принципів.

Основні принципи античного типу філософствування:

Соматизм. Розуміння матеріально-тілесного й одухотвореного космосу, що є джерелом і вмістилищем всіх речей і людини.

Генесіургія (від греч. genesіs - становлення, походження й ergon - справа, осмислене здійснення, робота, термін А.Ф. Лосєва [1]). Констатація необхідності існування першоджерела походження світу, Єдиного, в якому імпліцитно закладене все, що існує.

Телесіургія ( від греч. teleos - ціль і ergon - справу, здійснення, робота, за визначенням А.Ф. Лосєва [1]). Причинно-цільове, смислове навантаження розвитку й існування світу в його теперішньому, щомиті актуалізованому стані.

Всеєдність родових відносин; розуміння Всесвіту як близького, рідного, такого, що піддається розумінню й пізнанню. (Хоча й мали місце протилежні тенденції, які, тим не менш, не зважаючи на загальний позитивний вплив, неодмінно потрапляли в логічний тупик, позбавлені потенції сутнісних експлікацій).

Еманатизм для всього, що існує усередині космосу. Розуміння космосу як єдиної, впорядкованої системи, що має єдине джерело походження. Перевага в ціннісному плані єдиного над багатьма. Повернення всього, що з’явилося з космічної родової громади до неї ж самої в силу зазначеного принципу всеєдності, замкнутість системи.

Вічне повернення, оскільки космос, будучи живим організмом, вічно розцвітає, вічно розпадається, вічно гине й так нескінченно, що видно вже на вічній зміні пір року, на житті окремих членів і поколінь у родовій громаді й що інтуїтивно мислилося в ті часи про все існуюче.

Кулевидність космосу. Інтуїція кулі й кола пронизує рішуче всю Античність; так, досконалою формою руху є рух круговий.

Класична парадигма включає в себе хронологію Середньовіччя, Нового часу та Просвітництва, Німецьку класичну філософію. На першому плані в класичній парадигмі філософії виступає індивід, суб´єкт і його влада, його самопочуття. Суб´єкт постає над об´єктом, людина проголошена царем природи. Цього немає в античній культурі; особистість там не має такого колосального й абсолютизованого значення, як у новоєвропейській культурі. В основі класики - монотеїзм, що виходить із визнання божественної особистості (Абсолюту, Абсолютного Духа та ін.).

Так, над світом, над людиною панує абсолютна особистість, що творить із нічого космос, допомагає йому й рятує його. Словом, абсолютна особистість постає над всією історією. У контексті теологічно орієнтованої культури логіка, що була разом і інструментом філософії, і частиною її, являла собою особливі способи споглядання Бога, що дозволяли будувати між Ним і людиною суб´єкт-суб´єктні відносини.

Така логіка неодмінно ставала тео-логікою. Світ мислиться існуючим тому, що було сказано, що він існує. Це вело до того, що в середньовічній філософії величезного значення набувала загальна субстанція зв´язку, що відбуває з думок-слів Божественного суб´єкта. Сказання вело до існування, але істота при цьому не могла бути пасивною: річ починала віщати про себе. Будь-яка річ у силу акту творення була суб´єктною й відповідно особистісною.

Одиничність і неповторність акту спокути включила історію як основний початок європейської думки; це надає зовсім особливий статус середньовічній філософії як філософії історії. У силу акту творення людини по образу й подобі Бога, у силу дарованої людині здатності розумного причащання Богові людина вперше розглядається як особистість, діяльність якої заснована на свободі волі. Питання про свободу волі тісно пов´язане з питанням про Вище благо, яким є Бог, злі, що тлумачиться як недостача блага, і приреченні. Зміст свободи волі зв´язувався не з підпорядкуванням необхідності, а з визначенням учинків совістю й вільним вибором людини. Філософські категорії набувають морально-буттєвого сенсу.

Філософія Нового часу характеризується плюралізмом, розмаїттям протилежних точок зору, дійсно «фаустівським» прагненням пізнати все суще. Воля до обмеження, що визначала колишній характер життя й творчості слабшає, прокидається нова воля, для якої всяке розширення меж сприймається як звільнення. Виникає нескінченний зв´язок, що йде в усі сторони: з одного боку, вона дає простір і волю, з іншого боку - позбавляє людське існування об´єктивної точки опори. Людина одержує простір для руху, але зате стає бездомною. Одночасно складається характерне для Нового часу створення особистості. Індивід стає сам собі цікавий, перетворюючись у предмет спостереження й психологічного аналізу. З одного боку, - воля руху й особистої діяльності. Суб´єктивність, у її специфічному значенні, настільки ж мало знайома середнім століттям, як і "природа". Суб´єктивність проявляється, насамперед, як "особистість" (Personlіchkeіt), як образ людини, що розвивається на основі власних дарувань і власної ініціативи. Якщо поняття особистості виходить із оригінальності живого індивідуального буття, то формальним вираженням подання про особистість буде поняття "суб´єкт".

Між природою, з одного боку, і особистістю-суб´єктом, з іншої, виникає світ людської дії й творчості. Він спочиває на цих двох полюсах, але може виступати й самостійно - у третьому важливому понятті Нового часу, у понятті "культура". Поняття "культура" виникає одночасно з формуванням науки Нового часу. А з науки з´являється техніка - квінтесенція всіх тих способів діяльності, завдяки яким людина може ставити собі мету за своїм розсудом.

Наука, політика, економіка, мистецтво, педагогіка усе свідоміше відділяються від віри, а також і від загальнообов´язкової етики й будують себе автономно. На питання: "Яким образом існує суще?" - свідомість Нового часу відповідає: як природа, як особистість-суб´єкт і як культура. Ці три феномени становлять одне ціле. Вони обумовлюють і завершують один одного. Їхній зв´язок - остання непроникна основа всього: вона не має потреби в точці опори й не підкоряється ніякому закону. Бог втрачає своє місце, а з ним втрачає його й людина. Людина вільна й може використовувати свою владу, як хоче. Саме тому вона може використовувати її неправильно; неправильно, тобто до зла й руйнування.

Людина Нового часу не підготовлена до дивовижного зльоту своєї влади. Не існує ще продуманої й діючої етики користування владою; тим більше не існує й відповідного їй виховання - ні для еліти, ні для всіх. Тому відправною крапкою філософських досліджень була гносеологія, а вершиною й результатом - обгрунтування змісту й необхідності справедливої держави.

Відтепер і назавжди людина буде жити пліч-о-пліч із постійно зростаючою й загрозливою всьому її буттю небезпекою. Центральна проблема, навколо якої буде зосереджена робота прийдешньої культури, від рішення якої буде залежати все - не тільки добробут або нестаток, але просто життя або смерть, - це влада. Не нарощування її - вона росте сама собою, але її приборкування й правильне нею розпорядження. Для того, щоб стримати сліпий потік людської волі і були створені жорсткі філософські системи Німецької класики.

При всій розмаїтості ідей і концепцій Німецька філософія цього періоду являє собою спадкоємний ряд систем, органічно зв´язаних між собою, тому що кожний філософ після Канта, починаючи вироблення власної концепції, цілком опирався на ідеї свого попередника. Відбувалось формування якісно нового вигляду самої філософії у вигляді більше диференційованої, ретельно відпрацьованої в категоріально-понятійному плані, спеціальної системи дисциплін, ланки якої взаємозалежні в єдиний інтелектуальний ланцюг філософських концептів, що характеризуються до того ж високим ступенем узагальненості й абстрагованості. Орієнтація на створення (уперше в історії філософської думки) цілісної діалектичної концепції розвитку. Завдяки здійсненому нею " коперніканському" повороту убік трансценденталізму й визнанню того, що все у світі обумовлено в остаточному підсумку нашою апріорною пізнавальною здатністю, її представники звели філософію в ранг неемпіричної дисципліни, по суті визначальний когнітивний статус всіх інших форм дискурсу їх легітимними, будь то наука, мораль або мистецтво. Раціоналізм і універсалізм гегелівської метафізики викликав потужну антиметафізичну реакцію.

Цей шлях заперечення старої й становлення нової "некласичної метафізики" пролягав через заперечення пріоритету розуму до твердження примата волі, а також до онтологізації й естетизації філософської проблематики. Найважливішими ланками цього руху стали волюнтаризм

А. Шопенгауера, філософія "екзистенціальної кризи" С. Кьеркегора, "філософія життя" Ф. Ніцше, інтуїтивізм А. Бергсона й фундаментальна онтологія М. Хайдеггера. Деструкція класичної метафізики розпочалась з акцентування того суб’єктивного, до якого спрямовано розвиток всього буття.

Отже відхід від класики був неминучим, прагнення створити абсолютну систему Універсуму було здійснене, система «замкнулась». ЇЇ неможливо доповнити, або спростувати, критика «з середини» неспроможна, а критика «ззовні» - це вже інша система, з іншим вихідним принципом, з іншими домінантами, і відкритого характеру. Підсумовуючи вище зазначене, визначимо основні принципи класичної філософської парадигми:

Персоналізм. Дефініція суб’єкту як особистості призвело до «вирваності» людини зі спільного контексту світобудови, що зумовило пошук обгрунтування легітимності мислення, пізнання і самого місця людини в світі.

Предикативність. Філософія намагалась виправдати свою самодостатність (своєрідна «боротьба за незалежність» від догматів віри або постулатів науки) у пошуках абсолютних основ буття.

Гносеологізм. В якості центральної проблематики висунуто епістемологічні процедури адекватності пізнання в світлі співвідношення ролі відчуттів і розуму з подальшим їх синтезом в якості атрибутивних.

Креаціонізм. Формування діяльнісного ставлення до світу, не відкриття предмету, а його конструювання, як в гносеологічному, так і в онтологічному планах.

Каузальність. Становлення питання про генезис свідомості, походження суб’єктивного з об’єктивного як закономірний процес розвитку, саморозгорнення Абсолюту (природи, Бога, Духа).

Раціоналізм. Логічно виважений характер філософських роздумів, строгість і виваженість викладу, чітка дефініція понять, передумов і висновків, що позбавляли самодостатності емоційно-вольову сферу людської сутності.

Визначення в процедурі пізнання інтуїтивних складових, а в людській душі - позасвідомих детермінант. Проте вказані відкриття були закладені швидше імпліцитно, більшого резонансу ці проблеми отримали поза класичною парадигмою.

Раціональність, сформована й затверджена в межах класичної парадигми філософствування, стає вихідним принципом світосприйняття, залишаючи поза увагою інші домінанти людського освоєння світу. Саме раціональність та її вичерпна роль піддається критиці в некласичних формах філософії. Європейські установки й породжуване ними уявлення про світ можна позначити як аналітичні, а принцип "або-або" стає тією метамовою, що задає спосіб найбільш прийнятній дії. Історичний період, протягом якого західна філософія трансформувалася із класичних форм у сучасні, був відзначений не тільки кардинальними науковими відкриттями, не тільки виникненням зовсім нових відносин у сфері економічної й соціально-політичної практики, але ще й небачено крутих ламких умов організації й здійснення інтелектуальної праці (у першу чергу - наукової).

В умовах сучасної державно-монополістичної організації спрямований вплив на індивідуальну свідомість, її відоме програмування, кодування й уніфікація стали органічним елементом механізму регулювання громадського життя. Це нове явище виникло під впливом двох взаємозалежних, але соціально різнорідних процесів: прогресуючого усуспільнення форм людської діяльності, з одного боку, і розвитку нових інструментів примусової регламентації масового поводження - з іншої (бюрократизація громадського життя, репресивний соціальний контроль і використання в системі цього контролю засобів масової інформації, пропаганди й реклами).

На місце повільного, спонтанного визрівання міфів, характерного для традиційних суспільств, сучасний капіталізм поставив свого роду раціональну фабрикацію міфологій. Це пов´язане з відмовою від традиційної мови раціоналістичної філософії, логічних доказів, будь-яких замкнутих систем і орієнтацій на "поетичний стиль" мислення й ситуативні категорії. Якщо класична метафізика прагнула створити несумісні з релятивізмом західні філософські раціоналістичні системи, що виражають претензії на універсалізм і непогрішність своїх побудов, то прихильники нової "некласичної метафізики" принципово відмовляються від універсальної абсолютної значимості й вірогідності власних висновків. Вони визнають релятивізм і історичну обмеженість будь-яких форм метафізичного мислення, рівнозначність безлічі різних систем координат, певних конкретним типом культури і її специфічною системою категорій. Отже, основні принципи постнекласичного типу філософствування:

Прагнення до подолання метафізики, спростування «онто-тео-телео- фалло-фоно-лого-центризму», термін Ж.Дерріда [4], притаманного класичній філософській парадигмі.

Утвердження деструкції, а згодом і деконструкції як необхідних гносеологічних процедур пошуку дійсного, що замінює собою поняття істини.

Прагнення до подолання суб’єкт-об’єктних диспозиціонувань в пізнанні дійсності.

Відмова від принципів детермінізму та каузальності.

Ескапізм як провідна установка відношення до світу в умовах тотального масового впливу на свідомість.

Визначення комунікації в якості способу прориву до Іншого, який представлений не як об’єкт, а як суб’єкт, будь то людина, річ, явище природи або текст.

Еклектика, розмиття кордонів між різними галузями духовної культури: наукою, мистецтвом, філософією, технологією.

Тотальна естетизація простору культури.

Провідним та найвагомішим напрямком сучасної філософії є постмодернізм. Цей філософський проект окреслює ситуацію постмодерну, в якій у більшій чи меншій мірі опинилась сучасність. Основним товаром і інструментом влади стає інформація, та обсяг її настільки величезний, що не має можливості нею володіти окремій людині. Тому явища сучасної культури називають кризовими. Проте безперечно, що відбувається утворення принципово нових форм осягнення дійсності. Від статичності форми утримання інформації відбувається пошук динамічних способів фіксації змісту. В художньому творі форма не стримує зміст. Саме для збереження можливості полісемічності, а отже й гри, відбувається естетизація сучасної культури.

Підведемо підсумки. Становлення людини як суб’ єкту відбувається в межах певної культурної традиції. Певний тип культури потребує певного типу мислення, надає смислову конструкцію, призму, через яку відбувається сприйняття світу. У найбільш повному та системному вигляді ця типовість світосприйняття простежується, безумовно, у філософії.

Античний тип філософії не тільки підгрунття всієї західноєвропейської філософської думки, але й живильне джерело смислів та сенсу світобудови. Античність бачила світ таким, в якому приємно та почесно перебувати. Замкнутий, врівноважений, каузально та телеологічно спрямований космос, в якому людина пізнає досконалі художні форми. В такому світі немає місця для суєти та дріб´язковості. Вічність, рідна й досяжна, розгортається саме тут і зараз. Таке сприйняття дійсності втілила антична філософія.

В Середньовіччі горизонт думки з кулеподібності отримує векторну траєкторію вертикального характеру, світ отримує трансценденцію, потойбічність, яка встановлює закони (які, як з’ясується згодом, можна змінювати!). Людина вже не просто пізнає міру, за якою впорядковано світ, а сама володіє здатністю встановлення міри, стає художником, деміургом, автономною щодо світу особистістю. Зруйнувавши замкненість кулі, отримали безкінечність, на боротьбу саме з нею спрямовані жорсткі та виважені філософські системи Німецької класики.

Філософія постнекласичного типу починається зі слова «анти», ревізії піддається все: метафізика, суб´єкт-об´єктність пізнання, суб´єкт- предикативність мови, детермінізм та каузальність. Всі принципи, покликані для втілення впорядкованості та гармонії дісності, відкидаються. Людина- деміург, створивши символічну дійсність, втрачає онтологічну і саму себе також. Замість кулі або вертикалі панує поверхня, яка включає в якості ідентичних закономірне та стихійне, загальне та окреме, істину та хибність. Розгублена в розмаїтті свідомість прагне підтвердження власного факту та змісту. Як рятівний місток виникає філософія діалога, яка вже остаточно констатує трансценденцію приналежною цьому світові.

Філософія виникла як міфотворчість, естетичне сприйняття текучості форм. За час свого становлення пройшла різні етапи розгорнення тих чи інших проблем, що були означені в Античності. Філософська традиція, парадигма, заснована Платоном і Арістотелем, проходить етап руйнації. Сучасність є також вмістилищем текучості форм, естетизацією світу та анти догматичною. Тому можна зробити висновок, що відбувається становлення якісно нової парадигми мислення, позбавленої дихотомії, стабільності та замкнутості.

Європейська метафізика й логіка довгий час перебували під всеохоплюючим впливом однієї метафори - метафори простору. Уже в платонівських діалогах можна спостерігати, як ця метафора починається проникати у філософську термінологію. Пізніше просторові асоціації у філософських термінах були наявними майже скрізь: обсяг, форма й зміст, внутрішнє й зовнішнє, нижче і вище й т. д. - багато понять, здається, створені у зв´язку з дотиком і зором. На цьому тлі не випадково, що світ метафізики й логіки представлявся довгий час переважно просторовим, а це значить, позачасовим, вічним. Можливо, справжній кінець метафізики не що інше, як відмова від такого подання. Адже простір і час стають різомними. І замість рівняння з одним невідомим отримуємо рівняння з двома невідомими. Проте чим складніша задача, тим цікавіше її розв’язувати.

Насамкінець зауважимо, що абстрагування неминуче спричинює відмову від конкретики, що означає втрату певних відомостей і фактів. Проте це порівняно прийнятна жертва за для досягнення визначеної мети. Адже на думку автора краще побачити хоча б якийсь ракурс лісу, ніж загубитись в розмаїтті дерев.

Література

Античность как тип культуры / [Отв. ред. А.Ф. Лосев]. - М., 1988.

Лосев А.Ф. История античной эстетики / А.Ф. Лосев - М., 1983.

Лосев А.Ф., Тахо-Годи А. А. Комментарии к сочинениям Платона // Платон. Соч. в 3-х тт. - Т.3 (I). - М., 1971.

Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма. / Н.Б. Маньковская - СПб.: Алетейя, 2000.

Рорти Р. Историография философии: четыре жанра. / Р. Рорти - http//www. philosophy. ru.

Страшевский М. История философии в очерках. / М. Страшевский - Краков, 1995, том I, - С.67.

Franz Brentano. Die vier Phasen der Phiosophie und ihr augenbickicher Stand. / Brentano F.. - Stuttgart,1995



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць