Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Сакральне в конфігурації духовного та культурного буття


Цепковська К.В.

Восточноукраинский национальный

университет имени Владимира Даля (г. Луганск)

Постановка проблеми. Дослідження сфери культурного буття, механізмів його функціонування, життєздатності становлять наріжний камінь сучасних наукових пошуків. Особливо загострюється проблема відродження культурної спадщини і пошуку самоідентифікації народів в часи сучасного панування західноєвропейської цивілізації і загальної глобалізації, що становить загрозу існуванню самобутніх культур, вироджуванню власних ціннісних основ буття. Відтак, розглядання феномена сакрального як глибинного онтологічного механізму спроможне виявити основи існування культурного організму. Сакральне як онтологічний феномен розчинене у сфері духовного буття, яке виступає самою основою, ядром будь-якої культури. Відтак, вивчення сучасної культури крізь призму сакрального дає змогу отримати і широке уявлення про духовний, соціальний вектори сучасного культурного розвитку.

В сучасній науці існуює багато підходів до дослідження та інтерпретації категорії «сакрального». Сакральне досліджується теологами, релігієзнавцями, соціологами, культурологами, психологами тощо. Але в цілому цей феномен й досі не є вивченим, про що тлумачить відсутність єдиної наукової думки щодо його інтерпретування та розширення сфери наукових пошуків сакрального. Навколо «таємничого» феномена наука і досі розгортає проблемне поле. Отож, на наш погляд, аналіз місця сакрального в конфігурації духовного та культурного буття розкриє основи функціонування культури і дасть змогу виявити нові грані самої сутності феномена сакрального, що становить певну наукову цінність.

Загальні завдання роботи: виявити значення сакрального у просторі духовного і культурного буття; показати зв´язок сакрального зі сферою духовності; розкрити роль сакрального у процесі становлення та розвитку культури; визначити вплив сакрального на загальну конфігурацію культури.

Науковий інтерес до проблеми сакрального виникає ще у XIX столітті і визначається фундаментальними працями таких авторів, як Р. Отто, Ф. Шлейєрмахер, М. Шелер, М. Еліаде, Е. Дюркгейм, Р.Каюа тощо. Виявлення глибинних механізмів сакрального вже тоді реалізувалося класиками через вивчення системи колективних культів та вірувань. Архаїчна культура визначалася носієм сакрального і зливалася із ним у єдиний духовно-культурний простір. В роботах дослідників вже тоді лунала думка про значущу роль сакрального в житті народів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій з проблеми сакрального виявляє продовження зростання інтересу до цього феномена. Але якщо класики релігієзнавства досліджували механізми сакрального у культі архаїчних часів, сучасні науковці віднаходять нове поле дослідження сакрального - сучасну масову культуру (С.Зенкін, В.Н.Сирова,

Н.В.Поправко, О. В. Медведєв, О. Б. Гофман, О.П.Забіяко, І. Бондар -Терещенко, С.Хоружий тощо). Потрібно відмітити, що інтерес до сакрального не зменшується, а, навпаки, зростає, особливо у часи культурних перетворень. Культурні трансформації чи зміни культурних конфігурацій являють собою особливий матеріал для виявлення особливостей феномена сакрального. Саме через вивчення культурного буття, похідного від слова «культ», сформувалися первинні знання про сакральне. І сакральне, на нашу думку, є джерелом знань про культуру, становлення конфігурації культурного та духовного буття.

Складність розуміння сутності поняття «сакральне» обумовлена тим, що воно належить до сфери онтологічних феноменів і не існує у чистому вигляді. Сакральне повністю злите зі сферою людського буття, занурене у нього і являє себе світу для виявлення зв’язку між Богом та людиною, між Буттям і Нічим. За висловом Леві-Бриля: «Сакральне, за своєю суттю, співвідносне. Воно пов’язує небо та землю, людство та богів, явне та невидиме, природне та надприродне у просторі присутності, яка перевершує, але не знищує те, що їх поділяє. В ньому виділяються сфери буття та стану сущого, що сприймаються свідомістю як принципово відмінні від побутової дійсності. Так, сакральне виступає як «пограничний» стан Буття, як межа між дійсною реальністю та реальністю трансцендентною. Виявляючи себе в дійсній реальності, сакральне таким чином проголошує Інобуття, все те, що існує за межами нашого світу та нашого розуміння, а виявляючи Інобуття - стверджує світову реальність через освячення останньої: «сакральне є не лише явище іншого світу - Божественного, воно є незаперечним ствердженням «світової реальності через її освячення»[6, с.146].

Через свою властивість розмежувати сфери буття, сакральне нерідко визначають як Першобуття, початок сущого, первинну енергію, джерело життя: «сакральне - це дійсність в її досконалості, це одночасно й могутність та дієвість, і джерело життя, і родючість» (М.Еліаде). Визначення того, що феномен сакрального виявляє себе у дії як деяка сила, первинна енергія потребує і розкриття досвіду його сприйняття: людина як духовна істота виступає носієм знання про сакральне. В людській свідомості сакральне (священне) виявляє себе як внутрішня інтенція, як безпосереднє відчуття. Внутрішнє відчуття сакрального як надприродної чудодійної сили виказує людині буття Бога. Внаслідок останнього сакральне постає проміжковою ланкою між людиною та Богом. Н. Зедерблом розкриває сакральне як інтенційний об’єкт релігійної свідомості, як вид переживання, інтуїції, що поєднують боговідчуття та богопізнання, розуміння Бога як Бога існуючого.

Отже, в процесі свого існування та взаємовідносин зі світом людина отримує знання сакрального, яке виказує собою надприродне. Саме відчуття сакрального, існування надприродного відкривається людині власною внутрішньою інтуїцією. І відчуття надприродного, таким чином, стає відгуком її власної сутності. Так, виявляє себе духовність людини, що є похідною від слова Дух. Так, засоби освоєння світу людина несвідомо знаходить у власній сутності.

Людина не є складовою природної світової даності, але є від неї відділена, протиставна їй. Буття людини, таким чином, виступає як практичне освоєння невідомої їй дійсності. Людина постає у одвічній боротьбі із навколишнім світом, через що і стається одвічний взаємний зв´язок між суб’єктом та об’єктом, між людиною та дійсністю. Людина виступає суб’єктом, що сприймає ворожу для неї реальність як об’єкт вивчення: «Людське буття, згідно з вченням В.Франкла, завжди зорієнтоване назовні, на дещо, що не є воно само, на щось або когось: на смисл, який необхідно реалізувати, чи на іншу людину, до якої ми тягнемося із любов’ю»[9, с.29]. І сам порядок суб’єкт- об’єктного процесу має місце усередині самого Духу. Дух, згідно ГЗіммелем, вбачає себе спрямованим до буття, до якого його захоплюють як примус, так й внутрішня стихійність власної природи. Однак у власному потязі до буття Дух залишається замкненим у собі, у замкненому колі, Дух лише торкається буття, але повсякчас повертається до Себе. Так, в самому понятті «суб’єкт» та «об’єкт», яке у власному сенсі вже вміщує спрямованість одного на інше, існує можливість подолання цієї «трагедії духа», й духовно-практична діяльність людини перетворюється на особливий простір, де відчуженість духа виявляється спростованою.

Сама присутність Духа, трансцендентної сутності людини, виявляє себе в процесі духовно - практичної діяльності та ознаменовується як духовність.

Духовність - це така властивість людської природи, яка виявляє її належність до божественого, трансцендентного початку через перебування в ній Духа. Сам Дух, перебуваючи в людині, відкриває їй відчуття первинного буття. Духовність є і такий модус свідомості, пише фізик Ф.Капра, в якому ми відчуваємо зв´язок із Космосом, із самим Всесвітом. Виявляючись властивістю самої людської природи, духовність виступає тим унікальним, що становить її особливість і виділяє людину від всіх інших істот. Людина, наділена духовністю, стверджує в собі початок буття. С.П.Кримський з цього приводу підкреслює: «Духовність - це є здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі, здатність створювати той зовнішній світ, завдяки якому реалізується собі - тотожність людини, її свобода від жорстокої залежності від постійно змінюваними ситуаціями»[4.с.23]. Так, духовність є практично взаємодія зовнішнього та внутрішнього буття людини, засобом якої реалізуються духовні потреби людини та творчі перетворення навколишнього середовища.

Очевидним є той факт, що пошуки свого місця у всесвіті людини пов’язані саме із духовно-практичними формами освоєння нею існуючої дійсності (природної, соціальної, духовної). Освоєння людського буття є реалізація власної духовної природи через любов та творчість, засобом перетворення, самореалізації й отримання свободи. Ця ідея висловлюється І.О. Ільїним: «Людина є дух, тобто нетілесна творча енергія із власними особливими цінностями та цілями, з особливими критеріями, з вищими життєвими формами та законами: це форми та закони духовної самостійності, свободи та самозвільнення, гідності, відповідальності, вдосконалення, очищення, «богосиновства», любові, свободи та безсмертя»[7, с. 152]. Стверджуючи свою духовну природу засобом духовно-практичної діяльності, людина, таким чином, примирює свій Дух із навколишнім середовищем. Але вся її духовна діяльність є нічим іншим, як реалізація Духа, що тужить за Буттям, за Богом. Отже, духовна діяльність невід’ємно пов’язана із сакральним. Дух, що шукає Бога, вбачає сакральне, оскільки саме воно є виявом божественного, надприродного. Сакральне виказує Бога і, таким чином, воно - це джерело знань про Бога. І, власне, духовна діяльність може бути інтерпретована як потяг до божественного Буття, що реалізується через ствердження сакральних істин у творчості.

Ствердження людиною своєї духовної природи реалізується в духовно-практичній діяльності. У первинному стані така діяльність набувала форми культу, системи вірувань, основою якої виступало вшанування священого (сакрального), як прояву божественого. Пізніше духовно-практична діяльність людини реалізується у культуротворенні - творчому перетворенні навколишнього середовища. Саме культура виступає продуктом цієї духовної творчості. М.Бердяєв так визначає культуру: «Будь-яка культура є культура духа, будь-яка культура має духовну основу, вона є продукт творчої праці духа над природними силами» [1, с.166].

Культурний простір людського буття є результатом духовного освоєння людиною навколишнього світу. Вона є результат духовної праці народу і виростає зі сформованого культу, віри, традиції. І культура як цей результат створюється засобом людського фактора і є невід’ємною від нього. Як зазначив О.Митрошенков: «Не може існувати культура «до» чи «поза» людиною, як і не може бути людини «до» чи «поза» культурою; культура - це сутнісна, родова властивість людини, яка сама і є феноменом культури». Культура є творенням людини, джерелом та передумовою розвитку будь-якої культури є людська творчість і труд. Здібності людини, що розуміються як реалізація природних духовних здібностей в процесі власного життєвого шляху - джерело всіх культурних здобутків. Все створене людиною. І всі продукти її діяльності можуть бути розглянуті як об’єктивація цих здібностей. І всі аксіологічні здобутки культури - це «опредметовані» у діяльності здібності людей. Потенційно існуючі в здібностях світи здійснюються через культуру. І світ культури, що представлений як цінність є існуючий світ людських здібностей [5].

Саме поняття «культура» (лат.сикига) інтерпретується як «обробіток, обробка, розвиток, шанування» і розуміється з першоджерел як цілеспрямоване впливання людини на природу й як виховання та освіта самої людини. Історично існували різноманітні підходи до розуміння поняття «культура», її значення наділялось різними змістами. В античні часи культуру розуміли як ступінь освіти. Пізніше посилилась увага до внутрішнього світу людини, і культура стала асоціюватися з ознаками власного вдосконалення, як усунення гріха та наближення до божественного задуму. В часи Відродження поняття «культура» інтерпретувалося як засіб формування ідеальної універсальної особистості - всебічно розвиненої, вихованої відповідно до гуманістичних цінностей, такої яка сприяє розвитку наук, мистецтв та укріпленню держави.

Вже у XVII-XVIII століттях культура виступає як результат розвитку історії і постає як ознака втілення розумового початку, що постає у релігії, філософії, науці, праві, моралі й так далі. Завдання культури, відповідно до вищого призначення «розуму», полягало в тому, аби ощасливити людей, створити умови для їхнього гармонійного існування відповідно до своєї духовної природи. Німецька класична філософія вбачала у феномені культури особливу ланку людської свободи. В культурі того часу вбачали існування й різноманітних типів та форм, що у певній історичній послідовності формували єдину лінію духовної еволюції людства.

У XIX - на початку XX століть під впливом екзистенціальної філософії дух вперше виступає в образі субстанції культури, що розуміється засобом внутрішнього сприйняття та інтуїції. Культура у розумінні екзистенціалістів виступає як самобутня реальність, що має особливу своєрідність, особливий менталітет, духовну складову життя. У філософії К.Маркса культура є особливою специфічною ознакою соціуму, що характеризує досягнутий рівень історичного розвитку, який включає до свого складу не лише окреслене відношення людини до природи та соціуму, але й розвиток талантів і творчих сил особистості. Культура в даному контексті визначається як духовна проблема самовдосконалення людини, проблема створення умов для цього вдосконалення. В теорії марксизму культура визначається засобом її зв’язку із суспільством та діяльністю. Тож, культура виявляється не лише сукупністю результатів, а самим процесом [5].

У просторі буття культура уособлює в собі особливу сферу, в якій існує та творить людина. Вона є якісною своєрідністю історично-конкретних форм людської діяльності на різних етапах розвитку суспільства, в рамках конкретних епох, формацій, етнічних та національних суспільностей (антична, феодальна, латиноамериканська, російська культура тощо). У своїй своєрідності культурне буття не є тотожним суспільству, воно в «арістотелевському» тлумаченні є його формою. Культура «формує», наповнює та змінює суспільство, що є тим матеріалом, з якого вона вистроюється. Культура є безпосередньо пов’язаною із способом життя людини, вона, згідно із вченням відомого культуролога К.Доусона є організованим способом життя, що базується на спільності традицій та обумовлене спільним оточенням [2, с.8]. Спосіб життя - це спільність світобачення, норм поведінки та системи цінностей індивідів, які становлять саме «тіло» культури. А «серцем» культури виступає сама духовність, що розуміється як похідна від поняття «Дух». «Духовність є самою серцевиною соціального життя і коренем будь-якої живої культури»[2, с.15]. Згідно із К.Доусоном, із самого свого початку соціальний спосіб життя, що є культурою, навмисне впорядковувався та спрямовувався згідно із вищим законом віри й Духа. І на протязі переважної частини всієї людської історії, у всі часи та епохи, вірування виступали центральною силою в культурі [2, с.9].

Так, культура є, перш за все, духовною суспільністю, яка зобов’язана своєю єдністю не лише суспільному способу мислення, а й Духу. Культура охоплює сферу свідомості й духовного виробництва: пізнання, моральності, виховання та освіти, а також філософію, етику, естетику, право, релігію, науку, мистецтво, літературу, міфологію тощо. Складовою частиною культури є світ ціннісного знання, який дає змогу людині орієнтуватися в світі в цілому та у соціумі, в якому вона живе. Тож, духовні цінності є тим базисом, що дає змогу людині будувати своє буття та взаємовідносини з іншими людьми.

У своїй досконалості культура виступає як світська форма духовного життя. Створюючи культуру засобом творчості (наукової, художньої, буттєвої тощо), людина перетворює, переробляє не тільки всі зовнішні реалії, але й саму себе. Подібна творчість і у зовнішньому й у внутрішньому діянні набуває духовного виміру. Наприклад, буттєві справи можуть набувати не лише завдання зміни земної дійсності, а й піднесення духовний та душевний смисли (перетворення душі в процесі створення умов для процвітання родини тощо). Так, будь-яка творча або практична діяльність має деяке духовне вимірювання. І всі прояви форм духовного життя (духовного, релігійного, етичного) є вищий потяг людини ствердити зміст свого внутрішнього Буття. Внаслідок цього будь-яка дія людини чи результат тієї дії носять духовну ознаку, адже це виходить із самої природи людини. І все, що робить людина як духовна істота, набуває духовного забарвлення. І творчість людини є духовною творчістю. І культура, як продукт людської творчості, має духовний вимір.

Духовність, як «серце» культури, виступає й обов’язковою умовою її розвитку. Одна з головних потенцій до розвитку культури вже міститься в тім, що вона стверджує в собі діалектику духовного та матеріального. О.Корабльов в своїй концепції «Між культурою та цивілізацією» розкриває механізм духовно-матеріальної взаємодії в культурі: «Культура - це духовно-матеріальна єдність: «матеріалізація духу» та «одухотворення матерії». Культура таким чином, за думкою автора, є ідентичною людині: в ній також поєднані дух та тіло, і вона також відкрита обом реальностям - природній та надприродній».

Саме таким чином Дух та життя знаходяться у взаємодії в одному «тілі» культури. Вони знаходяться у певному відношенні один до одного, і зміна цього відношення, своєрідного балансу, здатна змінити саму конфігурацію культури чи взагалі зруйнувати культурний організм. Рівновага у відношенні духовного та матеріального наповнення культурного буття характеризує найвищий ступінь розквіту культури. Таке відношення є наслідком гармонійного наповнення духовністю всього життєвого простору. Порушення такої гармонії знаменується направленістю культурного організму до тієї чи іншої сторони. Так, спрямованість культури переважно до матеріального залишає позаду духовне, і навпаки. Але ми повинні зауважити, що спрямованість культури до духовного, до Духу є для неї напрямком природним. Це є напрямок до її власних основ, до сакрального, до наповнення Буттям.

Натомість спрямованість до матеріального, до життя є хибний шлях. Віддаючи перевагу життю, матеріальним цінностям, життєвий простір людини сповнюється штучністю і віддаляється від справжнього Буття, від того, що є для неї природним. Така спрямованість культурного буття людини до матеріального є передумовою загибелі самої культури. Буття людини наповнюється спрагою «життя» і глушить в собі ту духовну основу, що становить її сутність. Така ідея внутрішньої динаміки культури співзвучна до вчення М.Бердяєва. На думку автора, на певному рівні розвитку культура виявляє в собі початок, що руйнує її духовні основи: «У будь-якій культурі після розквіту, ускладнення, починає виявлятися вичерпання творчих сил, видалення та погашення духа, збиток духа. Змінюється весь напрямок культури. Вона спрямовується до практичного здійснення могутності, до практичної організації життя. Вичерпання духовного початку культури у підсумку руйнує саме її існування. Динамічний рух всередині культури з її кристалізованими формами неминуче вабить до виходу за кордони культури, до «життя», до матеріальних цінностей, до практичного, до могутнього» [1, с. 163-165].

Значення духовності в процесі становлення культури висловлене й у концепції О.Шпенглера. Духовність, за його думкою, - це душа культури: «Кожна культура має душу. Народження культури є пробудженням великої душі з протодуховності дитячого стану людства. І коли душа повною мірою реалізувала всю сукупність своїх творчих потенцій у формі народів, мови, вчень, мистецтва, держав, наук, вона помирає та входить у свій останній ступінь - ступінь цивілізації» [8, с.42].

Стає очевидним, що вберегти культуру від руйнації здатне піднесення рівня духовності, поновлення священих цінностей. Адже, виявляючись ознакою духовності, сакральне, виступає, основою самого культурного організму. Сакральне є вираз божественого, ім’я самого Бога і виступає глибинним витоком духовного та культурного буття людини. Оскільки сакральне є джерелом духовності, воно стає і початком культури, її основою та умовою розвитку. Вичерпання сакрального початку культури стає загрозою її існуванню. Сакральне живить собою культурне та духовне буття, наповнює його творчими силами, адже виступає початком і метою всього людського існування.

Направленість людського існування в той чи інший бік - до Буття (сакрального) або до «життя» - формує саму конфігурацію культури та духовності. Якщо сакральний компонент (священне) заглушується, то сама культура стає бездуховною, наповнюючись «життям», вона секуляризується. І сам процес згубного розвитку культури, на жаль, є неспинним. Тож, якщо культурне, а тому й духовне буття спрямувалося до «життя», воно йде до свого завершення. І з кожним кроком розвитку культури в бік «життя», духовне заглушується, зростає перевага матеріального. При цьому на кожному окремому кроці конфігурація змінюється.

Процес змінювання конфігурації духовного та культурного буття є досить складним. При перевазі матеріальних цінностей сакральне не ліквідується з людського життя, адже воно є вияв буття. Священне трансформується, змінюється, виявляється в інших образах, секуляризується. В свідомості людини сакральне здатне набувати нових обліків: сакралізуватися можуть особистості, ідеології, війни, гроші тощо: «Сакральне припускає наділення людей, предметів, речей особливим змістом, що розпізнається залежно від релігійно-культурного контексту» [3, с.7]. І унікальність категорії сакрального складається в тому, що воно виявляє стан культури. Вплетене у «тіло» культурного організму, сакральне виявляє його конкретну конфігурацію. Заміна або трансформація сакрального компонента культурного буття призводить до зміни системи цінностей, що становить певний базис духовного буття. Саме зміна світоглядних орієнтирів народу призводить до змінювання статусу сакральних цінностей. За цим процесом відбуваються і зміни самого духовного та культурного буття. Сакральні цінності є обличчям самої культури, вони відбивають її конфігуративність, конкретний зовнішній вигляд.

Висновки. Аналіз категорії сакрального в його взаємодії зі сферою духовного та культурного буття дав змогу виявити нові аспекти феномена та його вплив на культуру взагалі. Сакральне за своїм походженням належить до сфери онтологічних феноменів, воно повністю злите зі сферою людського буття, занурене у нього, воно являє себе світу задля виявлення зв’язку між Буттям і Нічим. Людина як духовна істота виступає носієм знання про сакральне. В її свідомості священе виявляє себе як внутрішня інтенція, як безпосереднє відчуття. Інтенційне знання сакрального виходить із самого людського Духа. Так, сакральне і всі його прояви належать до сфери Духа, реалізація якого здійснюється через духовно-практичну діяльність. І все духовне буття має своїм початком священе, воно запліднюється, сакралізується ним.

Ствердження людиною своєї духовної природи реалізується в духовно - практичній діяльності (віруваннях, культі), яка засобом духовної творчості формується у культуру Відтак, сакральне як джерело духовного буття виступає і початком розвитку будь-якої культури: сакральне живить собою культурне буття, наповнює його творчими силами. Вичерпування або трансформація сакрального компонента культурного буття призводить до зміни загальної системи духовних цінностей, що становить певний базис культурного буття. В свою чергу сакральні (духовні) цінності є обличчям самої культури, вони відображають її конфігуративність, конкретний зовнішній вигляд. Унікальність сакрального полягає в тому, що воно здатне виявляти такі стани культури. Вплетене у «тіло» культурного організму сакральне виявляє його конкретну конфігурацію.

Сакральне виявляє фактор рівноваги у відношенні духовного та матеріального: відносна рівність у матеріально-духовному наповненні культурного буття характеризує його найвищий ступінь розквіту. Таке співвідношення є наслідком гармонійного наповнення духовністю всього життєвого простору. Порушення такої гармонії знаменується направленістю культурного організму до тієї чи іншої сторони. Так, спрямованість культури переважно до матеріального збіднює її і характеризує як «бездуховну». Така сучасна культура може носити назву індустріальної, матеріальної тощо. І навпаки, культурний організм, який націлений на духовне вдосконалення (релігійна культура, духовна культура), може перетворитися на творчу, духовно розвинену єдність, головна мета якої - у всій повноті свого буття бути причетною до вічного, до сакрального. Категорія сакрального виявляє існуючі стани буття, через що і посідає значуще місце у всіх його проявах та конфігураціях.

Література

Бердяев Н. Смысл истории. - М.: Мысль, 1990. - 173 с.

Доусон К.Г Религия и культура/Пер.с англ., вступ.ст, коммент.: Кожурин К.Я. - СПб.: Алетейя, 2000. - 281с. - (Миф, религия, культура).

Ильченко В.И. Шелюто В.М. Феномен сакрального в историко-культурном пространстве. - Киев: АО «ИТН», 2002. - 325 и 14 ил.

Крымский С.П. Контуры духовности. Новые контексты идентификации // Вопр. философии. 1992. - №12. - С.23.

Митрошенков О.А. Культура и цивилизация (Материалы лекции)//Личность, культура, общество. Избранные статьи. Т2.

Вып. 2(3). - 2000. - 316 с.

Осипов А.И. Путь разума в поисках истины. - М.: Издание Сретенского монастыря, 2002. - 432 с.

Панфилов В.А. Сравнительный анализ осмысления духовности С. Франком и И.Ильиным//Філософія, культура, життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск №23. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. С.142-158. http: //www. ihstra/Abiosphere/03-1/index. htm

Сравнительное изучение цивилизаций: Хрестоматия. Учеб.пособие для студентов вузов/Сост., ред. и вступ.ст. Б.С.Ерасов. - М.: Аспект Пресс, 1998. - 556 с.

Франкл В. Человек в поисках смысла. - М., 1990. - 368 с.

Элиаде М. Священное и мирское/Пер.с фр., предисл. и коммент. Н.К.Грабовского. - М.: Издательство МГУ, 1994. -144 с



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць