Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Метафора і міф в концептуальному дискурсі


Співак О.Е.

Східноукраїнський національний

університет імені Володимира Даля (м. Луганськ)

Розглянено аналіз простору метафори та виявлено глибинна суть її в самих різних рівнях дискурсивного спілкування. Показано представлення метафори у розширенні панорами сприйняття буття, що дає можливість збільшити спектр дослідження фундаментальних концепцій і моделей, джерелом якої виступає міф.

Актуальність статті. Сучасні підходи до аналізу простору метафори виявляють глибинну суть її в самих різних рівнях дискурсивного спілкування. Присутність метафори можна знайти навіть в спеціалізованих мовах наукового пізнання. Представлення метафори як гносеологічного чинника дає можливість збільшити спектр дослідження фундаментальних концепцій і моделей, джерелом якої виступає міф. Роль метафори у розширенні панорами сприйняття буття.

Розглядаючи етимологію метафори, слід вказати, що в давнину, коли пізнавальне відношення людей до навколишньої їх дійсності ще не придбало спеціалізований характер, люди організовували свої уявлення про устрій світу на основі порівняння бінарних опозицій. Розширення знань йшло, таким чином, не тільки за завдяки накопиченню результатів прямої практичної взаємодії людини і середовища, але і за допомогою введення моделей, буття яких тільки передбачалося. Вони мислилися у вигляді «прихованих», «неявних» сутностей та властивостей. Дані археологічних та етнологічних досліджень показують, що майже у всіх архаїчних співтовариствах використовувалися достатньо схожі один на одного способи опису навколишньої дійсності. Все ж таки типовою межею таких описів є їхній явний антропоморфізм. Перші фундаментальні метафори примушували стародавніх людей бачити в багатоманітних проявах зовнішнього світу аналог власного життя. Людина неусвідомлено переносила на оточуючі предмети і явища якщо не знання про власний устрій, то, принаймні, відчуття свого буття в світі.

У світі розвитку мислення усвідомлення відмінностей в способах організації людей і об´єктів середовища наростало. Порівняння з неживими предметами знаходило незводимість людської сутності до тілесної форми або обумовлених нею фізіологічних процесів. Це, взагалі, призвело до зміни уявлень людей про власну природу, примушуючи все більше увагу звертати на способи організації людських колективів, на соціальні характеристики. Так виникав новий варіант фундаментальної метафори - «соціоморфний».

У чому співвідношення міфу та метафори, як поділяють вони між собою функції? Почнемо з того, що міф є загальнокультурна база усього, він є актуальним поляганням художньої естетичної свідомості. Це можна побачити у

О.Ф. Лосєва в «Діалектиці міфа», де міф представлений як життєва реальність, як творена, речовинна і тілесна дійсність. Міф завжди надзвичайно практичний, завжди емоційний, афектний [5, 8]. Через те міф повинен бути кимось виражений. Тим самим всякий міф, якщо не вказує на автора, то він сам є завжди якимось суб´єктом. Міф завжди є жива і діюча особа [5, 23]. Але де його, якщо можна так казати, поле існування? О.Ф. Лосєв пояснює, що міф є живе, символічно-виразне і інтелігентно-виразне буття [5, 67]. Міф є особова форма, і особа є міф. Міфом зручніше назвати якийсь один певний момент в особі, який, звичайно, визначається тільки через неї, але який все ж таки є якийсь момент в ній, а не сама вона як субстанція [5, 89].

Метафору можливо визначити як зміщене бачення світу. В цьому аспекті вона є здатністю розширення панорами сприйняття його окремої галузі. Тому немає жодного художнього тексту і не тільки художнього, де б не було метафори. Але можливість такого зсуву вперше знайшов міф, тому що міф дозволив розрізнені речі зв´язати воєдино у особі. В цьому функція міфу. Він дав можливість людині як би зіткати реальність, де міф її виконує для картини світу, тобто для якоїсь крупномасштабній цілісності, а метафора дозволяє це знайти для тієї або іншої сфери наочності, стану, явища.

Тому міф виступає підставою, платформою, а метафора, в свою чергу, з її вузьким, конкретним колом значення, є кватиркою, через яке міфологічне бачення вкидає свою свідомість. Метафора - це можливість побачити цю ж реальність під іншим кутом.

Для філософствування XX століття взагалі характерне зближення із риторикою і літературою. Невід´ємною межею історіописання стає естетизм, оскільки і мова романіста, і мова історика створюють ілюзію реальності. Затвердження естетичної природи історіописання стає для голландського філософа Ф.Р Анкерсміта другою спробою створити некантіанську неметафоричну теорію історії [1, 35].

Єством цієі теорії виступає ствердження інтенсіональної природи історичного тексту: модель сприйняття тексту будується за принципом «значення - текст», тобто принципу породження тексту відтворюючим суб´єктом. Тут «якісний аспект тексту формується під впливом мети повідомлення, а просторова організація вибирається відповідно до значення» [4, 15]. У такому разі текст приваблює читача до своєї форми, а не до реальності, що зображається в ньому, тобто не до свого змісту. Насправді в найбільшій мірі інтенсіональною природою володіє текст літературний, про що, наприклад, пише А. Данто [8, 117]. Досліджуючи аргументи Данто, ще раз підтверджується думка про те, що історичний текст володіє такою ж непрозорістю і пріоритетом семантичного вимірювання, як і мистецтво.

Специфіка постмодерністського погляду на історіописання полягає в деконструкції модерністської відмінності

між мовою і світом. Тут фокус уваги знаходиться не на самому минулому, а на несумісності теперішнього часу і минулого, на несумісності мови, на якій ми говоримо про минуле, і самим минулим. Адже відповідно до положень постмодернізму, минуле не має значення зовні тієї мовної форми, за допомогою якої воно показується. Мова є інструмент, що конструює реальність, і він був таким вже в старогрецькому епосі, «коли греки розказували один одному про справи своїх предків в наративах епопеї».

Ці наративи були наративами метафоричними, оскільки у всі часи метафоричний компонент в історії сильніше хронікального, вони будили відчуття, перш за все етичні і естетичні, і тому сприяли більш глибокому розумінню соціокультурного значення подій і процесів, що відбуваються. Але ця метафора була метафорою естетизма, а не трансценденталізма та сциєнтізма. Тому звернення к дологічному історіописанню, навіть із збереженням його метафоричного контексту, все одно позбавляє метафору ведучої ролі в історичній роботі. Метафора просто стає вільною від трансценденталізма.

У метафорі почали бачити ключ до розуміння основ мислення і універсальний образ. Метафора тим самим укріпила зв´язок з логікою, з одного боку, і міфологією - з іншого.

Тільки метафори «спростовують метафори», - вважає голландський філософ Анкерсміт [7, 37]. Тому постмодерністська теорія філософії історії, розуміючи себе як антисциєнтистська, неметафорична освіта, в той же час звертається в своєму естетичному вимірюванні до метафори, оскільки, по-перше, метафоричний контекст в принципі є незвільним з історіописання, а по-друге, для того, щоб показати обмеження цього контексту, і це - одна з особливостей постмодерністського проекту історії.

У історико-естетичному дискурсі, в новітній час, вивчення простору метафори розширює інтенції гносеологічного поля. Метафора служить знаряддям думці, за допомогою якого нам вдається досягти самих віддалених ділянок нашого концептуального і конотаційного поля. За допомогою метафори швидше відбуваються заміщення значення, підстановка одного замість іншого. Не можна сказати, що риторичні стежки виконують просто допоміжну роль, психологічно пофарблюючи текст. В даному випадку йдеться про загальну інтерпретацію будь-якого об´єкта аналізу як знакової системи.

Збереження когнітивного аспекту могло досягатися тлумаченням метафори як процедури, що не виражає, а створює схожість [3, 156]. Метафора здійснює функцію «компаса» в історичній роботі.

Призначення метафори народжувати значення, а не актуалізувати його.

Дуже часто шукана властивість виявляється не у властивостях самого об´єкта, а в асоціаціях, які зв´язуються з вживанням слова, що використовується для позначення об´єкта [4, 7].

Сучасні підходи до аналізу простору метафори показують її глибину на самих різних рівнях дискурсивного спілкування. Її присутність можна знайти навіть в спеціалізованих мовах наукового пізнання. І чим повніше вчені усвідомлюють характер своєї діяльності, тим більшою мірою виявляється метафорична основа більшості їх фундаментальних концепцій і моделей. Метафора на змістовному рівні виявляється деяким аналогом методів вірогідності представлення фактів дійсності в людських знаннях.

Метафора є не тільки засобом виразу, але ще і важливим знаряддям мислення. Не всі об´єкти легко доступні для нашого мислення, не про все ми можемо скласти окреме, чітке уявлення. Наш дух вимушений тому звертатися до легко доступних об´єктів, щоб, прийнявши їх за відправну точку, скласти собі поняття про об´єкти складні і важко вловимі.

Уявлення про повсюдність метафори відсовувало на задній план проблему обмежень на її вживання в різних видах дискурсу. Це привело до розмивання меж самого концепту метафори: метафорою почали називати будь-який спосіб непрямого і образного виразу значення, що існує в художньому тексті і в образотворчих мистецтвах - живопису, кінематографі, театрі [2, 20].

За вищезгаданим уявленням можна простежити зв´язок метафори і міфу як цілого та частини, і який виражається у відсутності існування меж тлумачення дійсності. Для міфу немає чітких меж між природним і надприродним, об´єктивним і суб´єктивним; причинно-наслідкові зв´язки підміняються зв´язком аналогічно і химерними асоціаціями. Міф ніколи не є тільки схема або тільки алегорія, але завжди перш за все символ, і, вже будучи символом, він може містити в собі схематичні, алегоричні і ускладнено-символічні шари [5, 54].

Історично міф виникає як спроба побудови на інтуїтивно-образному рівні сприйняття цілісної картини всесвіту, здатної узагальнити емпіричний досвід і доповнити (за допомогою умоглядних спекуляцій) його обмеженість.

Визнання існування механізму для перекладу буквального значення вислову в символічний, чинником є метафора. Тим самим метафора предстає як конструкція, що приводить до перетворення незнайомого у знайоме на базі спосібів порівняння або аналогії.

Діалогова пара міф - метафора існує як джерело і розвиток. Міф своїм призначенням послужив джерелом для метафори, його природно-історична неповнота достовірності знання про світ, неопрацьованість понятійного апарату і відсутність на ранніх етапах існування людського суспільства чітко зафіксованих принципів побудови і обгрунтовування знання мали вираз гіпотези, імпровізованої думки з приводу реальності, яка потім предстає для свого носія як єдино можливий і самоочевидний вигляд світу. Міф має відносність рефлексії, оскільки спочатку несумісний з раціонально-критичним підходом до будь-якого явища, віддаючи перевагу емоційному співзвуччю і суб´єктивній переконаності.

Простір міфу - це єдиний рух у реалізації особи. Міф є розмальовування особи, картинне випромінювання особи, образ особи [5, 95]. Але міф не є сама особа, а - лік її; і це значить, що лік окремо від особи не існує. Лік, міфічний лік, не існує окремо від особи і тому є сама особа. Але особа відмінна від своїх міфічних ліків, і тому вона не є ні свій лік, ні свій міф, ні свій міфічний лік [5, 95].

Міф, як і метафора, мають поєднання у собі виразів поетичного, релігійного, наукового, але цим всім вони не є. Міф не є релігія, але релігія є міфічна творчість і життя. Релігія без міфу була б особовим самоутвердженням - без жодного виразу, виявлення і функціонування особи [5, 100]. Міфологія можлива без поезії, і міфічний образ можна конструювати без допомоги поетичних засобів [5, 95].

На аналізі інструментального або експресивного значення метафори виявляється її роль у системах пояснення і аргументування, в сугестивній і поетичної мові (роботи літературознавців, філософів і соціологів, що займаються питаннями культурних підстав науки, ідеології, істориків та ін. фахівців).

У процесі розвитку метафора не зможе відмовитися від джерела свого - міфу, який у свою чергу складає невід´ємну частину будь-якого типу культури - як у стадії його становлення, так і в процесі генезису і еволюції властивих даній культурі світоглядних моделей і форм духовно-практичного освоєння світу.

Поява розвинених систем раціонально-понятійного знання не приводить до одночасного витіснення з духовного життя суспільства елементів міфологічної свідомості. Останнє постійно відтворюється на рівні спонтанного житейського досвіду і практичної свідомості, що не формалізується повністю, а також в ситуаціях, пов´язаних з необхідністю колективної соціальної дії.

У виявленні структури метафори можливо побачити, що її початок визначається через кінець процесу і навпаки кінець процесу через її початок. Що дає це естетично? Естетично це позначає відчуття цілісності, а цілісність є один з проявів краси.

Роль же міфу ототожнюється з роллю розвідника, діючи в тих галузях людського існування, де раціоналістичне світобачення або не займає пануючого положення, або з якихось причин його втрачає. Метафора використовує стежку міфу, спрямовуючи пізнання в потрібне русло. Метафора виступає втіленням медіатора, поглинаючи ірраціональне і перетворюючи його в раціональне.

Міф, як універсальна форма, до теоретичного світогляду присутній в різних сферах духовно-практичного освоєння реальності (міф масової свідомості, «гносеологічні міфи» в структурі наукового знання, ідеологічні міфи, «магічний реалізм» в літературі і мистецтві) як необхідний і володіючий могутнім продуктивним потенціалом елемент.

Кажучи про смисловий контекст метафори, слід помітити, що метафора не розсовує межі мислимого, вона лише забезпечує доступ до того. Метафора дозволяє нам відокремити важкодоступні для думки абстрактні об´єкти і додати їм самостійність. Майже вся сучасна психологічна термінологія - це чиста метафора.

Семантика метафори може розглядатися в структурі міфу і бути безперервною міфотворчістю. Міф розповідає про події початку і кінця, що належить фундаментальному часу - це додаткове вимірювання для того символічного плану, який має історичний вимір. «Рух від символу до міфу і міфології - це перехід від прихованого часу до часу вичерпного» [6, 41].

Метафора поліфункціональна до пізнання минулого, теперішнього часу і майбутнього; пізнаючи, повертає минуле і пророче майбутнє. Метафора, як вище вже було сказано, тим самим укріпила зв´язок з логікою, з одного боку, і міфологією - з іншого.

Людина в думках постійно розмовляє сама із собою, вона настільки занурена в лінгвістичні форми, художні образи і міфічні символи, що не може нічого побачити або пізнати інакше, як за допомогою цього штучного середовища, а в основі організації такого штучного середовища палягає метафора, яка створює структуру тексту художнім чином, міфічним символом і т.д. Тому логіка і лінгвістика все більше орієнтуються не на опис мовних структур «самих по собі», а на виявлення способів впливу цих структур. І проблема метафоричних висловів відіграє важливу роль в таких пошуках.

Література

Анкерсмит Ф. Р. История и тропология: взлет и падение метафоры.: Пер. с англ. М. Кукарцева, Е. Коломоец, В. Катаева. М., 2003.

Арутюнова Н. Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. - М., 1990. С. 7.

Блэк М. Метафора // Теория метафоры. Пер. М.А. Дмитриевской. - М., 1990.

Дмитревская И.В. Текст как система. - Иваново: 1985. - С. 15.

Лосев А. Ф. Диалектика мифа. - М.: Правда, 1990. - 215 с.

Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике: Пер. с фр. и вступит, ст. И. Вдовиной. - М.: КАНОН-пресс- Ц; «Кучково поле», 2002. - 624 с.

Стрелков В.И. К онтологии исторического текста // Одиссей. - 2000. - С. 139-151.

Danto A.C. The Transfiguration of the Connomplace: A Philosophy of Art. Cambridge (Mass.), 1983.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць