Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Національно-культурне значення християнства для східних слов´ян


Песоцький М.Ф.

м. Луганськ

Віра веде людей до порядку й утвердження нації

Шановні учасники конференції!

В історії кожної країни, кожного народу є події, які визначили шляхи їх розвитку. Для стародавньої Русі такою подією, поза всяким сумнівом, стало прийняття християнства.

Саме з прийняттям Православ´я пов´язана поява храмових шедеврів, якими й досі захоплюється людство. Разом із православною християнською вірою з Візантії та Болгарії на Русь прийшло мистецтво кам´яної архітектури й іконопису. Книги Священного письма, Старого та Нового Завітів, „Палеї”, „Торжественники”, численна службова література, деякі світські твори: повісті, романи та історичні хроніки - все це принесло нам Православ´я. З його духовних джерел виросло „Слово о полку Ігоревім” - твір неабияких художніх достоїнств і патріотичної потужності.

Твори отців Церкви - Іоанна Златоуста, Єфрема Сіріна, Григорія Богослова та інших органічно влилися в руську духовну культуру, а образи, створені ними, послужили джерелом для поетичних одкровень Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Афанасія Фета, Тараса Шевченка.

З Православ´ям до нас прийшла слов´янська абетка, створена проповідниками християнства Кирилом і Мефодієм, яких шануют як святих рівноапостольних і на Сході, і на Заході. Що особливо важливо, з Православ´ям широко розповсюдилась грамотність. Це підтверджують письмові свідоцтва - берестяні грамоти, які говорять про те, що в Києві, Новгороді, Пскові, Смоленську, інших містах Русі люди не тільки вміли писати, але й вважали це звичайною, буденною справою.

Західні середньовічні мандрівники, які відвідували Русь, із подивом констатували, що населення міст всуціль грамотне, хлопчики і дівчатка всюди навчаються в школах.

Православ´я закладає й основи національної моралі. У людей з´являється й стверджується не тільки поняття послуху, але і внутрішньої відповідальності, що виражається і в їхній поведінці, вчинках, у щоденному житті. У всьому цьому - основи консолідації східнослов´янських племен у давньоруську народність і націю.

Про всі релігії, які існували на той час, Русь була прекрасно поінформована завдяки своїм купцям та військовим походам. І вибір на користь Православ´я, на мій погляд, єдино правильний, що й засвідчили подальші події.

А тепер уявімо, що Русь прийняла б західне християнство, яке тоді ще не сформувалося в католицизм або стала б ісламською чи іудейською державою. Будь - який із названих варіантів мав би довгострокові негативні наслідки як для східних слов´ян, так і для світу в цілому.

Чому?

По - перше, прийми Русь католицизм, вона, безумовно, була б повністю поглинута Заходом. Не постала б і Російська держава, не зміцнилася б, не відбулася б як така. Кордон татаро - монгольських земель проходив би по лінії „Архангельськ - Ярославль - Одеса”, що перетворювало б цей регіон на арену непримиренної боротьби ісламу із західним християнством.

По- друге, тільки Православ´я дало нам можливість вистояти проти агресії як західної, так і східної, а державі відродитися наприкінці XV століття.

Духовна цільність і тверда віра людини давньої Русі дозволили їй витримати агресію татаро - монголів і зберегти свою - руську - цивілізацію. А зробити це було не просто. Злочини, які коїли на руській землі загарбники, за словами сучасників, неможливо було описати : вбивства, грабунки, насильство, масовий ясир, знищення церков та православних святинь.

Із прийняттям Православного християнства Русь в очах західно-європейських держав перестала бути „варварською країною”. І все ж, за будь-якого зручного випадку вони старалися не тільки її поневолити, але і запровадити свою віру. Може, саме тому, що західні правителі вже тоді усвідомлювали : у Православній вірі - сила і нездоланність Русі.

Захід прагнув скористатися тим, що Русь слабла через татаро-монгольські нашестя. Замість того, щоб обопільно дати гідну відсіч ордам східних кочівників, Польща, Литва і Швеція, окупувавши ряд спрадавна руських територій, організовують гоніння на Православ´я. Однак окупантам не вдалося зламати дух руського народу, Руська Церква проповідувала і несла своє служіння, зберігаючи вірних їй як православних, а значить - патріотів.

Церква надихає народ і благословляє його на захист Вітчизни, руські святі і подвижники організовують запеклий спротив ворогу. Святий князь Олександр Невський, у самий розпал наступу татар, у 1240-42-х роках, піднімає полки на відсіч шведам, германцям і литовцям. Влітку 1240-го року Олександр розбиває шведське військо, що прагнуло захопити Новгород.

Через два роки після цієї перемоги Олександр Невський зупинив хрестовий похід католицизма проти Русі. Весною 1242-го року руські війська в битві на льоду Чудського озера вщент розгромили німецьких рицарів - хрестоносців, примусивши їх на багато століть залишити спроби поневолити руський народ.

Першим серйозним ударом по руській цивілізації була церковна унія, тобто повна залежність західноруської церкви від римських католиків. Зробивши ставку на зрадників у західних землях руського суспільства, католицизм зруйнував духовну єдність руського народу, створив протиріччя між ним і правлячими колами, які у значній своїй частині пішли на відступництво, зрадили ідеалам Православ’я.

Унія розколола західноруську церкву, роз’єднала ієрархію і народ. Вона була справою єпископів, які діяли у відриві від церковного народу, не питали його порад. Виникла ситуація, коли на чолі православного народу виявилась уніатська ієрархія, яка слухняно виконувала принизливі антируські накази Рима. При цьому переважна більшість руського народу в західних землях не прийняла унію, а до уніатських священиків там ставилися як до зрадників і відступників від віри.

Відтоді землі Червоної Русі стали оплотом руйнації руської цивілізації. Католицизм та його політичний агент - уніатство, прагнули знищити її цінності, отруюючи свідомість правлячого класу й духовенства цього регіону. Таку ж саму роль уніати й католики здійснюють і сьогодні, розколюючи вже Україну.

До кінця XVI віку одна частина правлячого класу західноруських земель окатоличилась, а друга підпала під уніатство. Тільки протест народу стримав деяких представників правлячого класу від духовного розкладу, але їх теж отруював яд західного обряду. Владою вперто насаджувалася думка: традиційна руська культура достойна лише презирства.

Навіть православні священики та ієрархи в західних землях вільно чи невільно підлягають під розтлінний вплив чужих духовних уявлень. Це проявилося, перш за все, у творах західноруських письменників того часу, які переважно належали до духовного сану.

Уніатство розросталося в західних землях і завдяки католицькому золоту, яке багатьох зробило відступниками від Православ’я. Воно було тим інструментом, за допомогою якого частині руського народу, що мешкала у західних землях, навіяли, що вона не руська, а якась особлива, „інший” народ, хоча айстро-угорці, наприклад, аж до 1918-го року називали її представників русинам.

Шкідливий вплив західної цивілізації розповсюджувався на Росію також із Греції. Із втратою державної самостійності цієї країни багато освічених греків, на яких у Росії за традицією дивилися як на світочів віри, починають схилятися до західних цінностей. Це пояснюється й тим, що вони одержували освіту на Заході, вбираючи його традиції, переймаючи західні новітності. Наприклад, у XVI столітті проявляються їхні протестантські симпатії, пізніше, навпаки, на перший план виходить прикритий латинізм.

Зовні католицизм не змінив формальної канонічної сторони західної руської церкви: всі обряди й канонічна незалежність були збережені. Головний удар прийшовся на духовно-моральну сферу руського народу, вразивши його світогляд, вплинувши на мовну царину. Католики готові були заплющувати очі на релігійно-догматичні відмінності, але за це вимагали головного - влади над руським народом. Вони прагнули вплинути на саму душу народу, що їм, через зрадництво правлячого класу, значною мірою вдалося.

Латинізація народної свідомості в західних землях мала трагічні наслідки не тільки для західноруського народу. Після повернення західних земель до складу Росії латинізм починає проникати і в центральні області країни, отруюючи національну свідомість правлячого класу, хоча й не зачіпаючи свідомість широких народних мас.

Твори Петра Могили, Мелетія Смотрицького, а пізніше Симеона Полоцького одержують визнання серед представників освіченого прошарку в самім серці Росії. Створена у Москві Слов’яно-греко-латинська академія повторювала учбові програми, розроблені в Києво-Могилянській колегії, створеній за зразком католицьких духовних закладів. Та й викладачі в московській академії здебільшого були із західних земель.

Західний вплив зачіпає навіть таких видатних діячів церкви, як святитель Дмитрій Ростовський та Стефан Яворський.

Головна праця святителя Дмитрія Ростовського „Житія Святих” складена переважно по західних джерелах. В основу її покладені латинський збірник Сурія, а також праці кардинала Барнія та Скарги. Західняцький характер носили і його проповіді.

Ректор Київської Духовної академії Стефан Яворський вчився в ієзуїтів, прийняв римське послушання і лише пізніше повернувся до Православ’я. Його книга „Камінь віри” - це компіляція з багатьох латинських книг.

Дехристиянізація в Росії, як і в Україні, почалася з встановлення влади Петра І над церквою. По суті, більше двохсот останніх років царизму церква існувала без першого керівника - Патріарха. Влада відмовилась від своєї церкви. В результаті еліта суспільства була європейська, а слов’янський народ жив окремо від неї і представляв іншу культуру. Безодня між владою і народом росла протягом сторіч. У підсумку це призвело людей до революції.

В XIX та на початку XX віків монархія і її адміністрація за формою залишалися православними, а за змістом стали масонськими, зорієнтованими на культури трьох європейських країн: Франції, Англії і Германії.

Дві революції 1917-го року мали багато причин для свого виникнення, серед яких була і дехристиянізація правлячої еліти. Загибель монархії не була випадковою. Це - закономірний підсумок освоєння заходом громадської думки в Росії через масонство й марксизм.

Дивно, але за короткий термін особи, які не були православними, часто-густо іноземці, порівняно легко взяли владу у величезній православній країні і, по суті, не бувши представниками корінного етносу, окупували Росію. Ленін не без підстав на те говорив: «Ми захопили і перемогли Росію». Перші управлінці Радянської Росії пишалися своєю антиросійськістю. Про це вони говорили і в пресі, залишивши нам багато свідоцтв.

В революції Церква займала нейтральну позицію. Більш того, багато її служителів загравали до нової влади. Зберігала мовчанку церква і в голодомори 1921-го, 1932-33-х років. І тільки у Велику Вітчизняну війну, явно відчуваючи, що з поневоленням країни фашистами настане і кінцевий крах Церкви, вона, ніби прокинувшись від летаргійного сну, провела велетенську мобілізаційну роботу. Церква гаряче закликала віруючих захищати грудьми Батьківщину від фашистської чуми, і мільйони громадян на її заклик пішли добровільно на фронт і перемогли ненависного ворога. За це уряд нагородив орденами і медалями багатьох керівних священнослужителів. В цілому перед нами Православна Церква СРСР виглядає в страдницькім стані. Цьому вона сама посприяла, відмовляючись стати на шлях спротиву владі.

Але час СРСР - це одночасно ще й непевна епоха знищення Православної церкви. І все ж народ зберіг свою віру! Ми знаємо, що своїх дітей хрестили й комуністи. Формальне перебування в КПРС не могло витруїти з глибини душі віру.

Репресії, розпочаті проти Церкви атеїстичним режимом в 1918-му році, тривали до горбачовської перебудови. Куратор атеїстичної роботи в Україні від ЦК КПУ Леонід Кравчук (згодом - Президент України) у своїй доповіді партійно-атеїстичному активу в 1987-му році в Чернігові з гордістю відзначав, що „з 1981-го року освоєно 983 колишніх культових приміщень”. Трохи раніше Микита Хрущов обіцяв радянським громадянам показати в 1980-му році по телебаченню „останнього попа”.

Робота щодо виявлення жертв антиправославних репресій почалась в СРСР одразу після відмови від атеїзму як державної ідеології. Але якщо в Російській Федерації її розпочала Російська Православна церква разом із державними установами, то в Україні на державному рівні, незважаючи на всілякі декларації „про подолання наслідків тоталітарної політики”, вона практично не велася.

Бояться чесно подивитися на картину репресій в Україні і через політичні міркування. Скажімо, уніати й афтокефали вже багато років іменують себе представниками „церков-мучениць”. Що стосується Православної церкви, то вона такою, на їх думку, не була, оскільки залишалася незабороненою. При цьому вони чомусь не кажуть про те, що тільки в одному Києві православного духовенства було репресовано на порядок більш, ніж усіх уніатів і автокефалів, разом узятих. Уніати були репресовані не за свою віру, а за пособництво фашистам. Цього вони й зараз не приховують, святкуючи річниці тієї ж дивізії СС „Галичина”.

Так звана Українська автокефальна православна церква створювалась у 1921-му році під патронатом НКВС та ВНК (ВЧК) для розкладання Православної церкви зсередини під час першої хвилі атеїстиних гонінь. Ця структура, очолювана забороненим у священнослужінні Василієм Липківським, назвавши себе „революційною”, оголосила війну Православній церкві як „прислужниці царизму”, вимагала скасувати монашество, монастирі перетворити у трудові колонії, а всю тисячолітню церковну літературу постановила заборонити і здати до спецхрану. Ці діячі лжецеркви не тільки несамовито помагали атеїстичній владі експропріювати церковні цінності, розоряти монастирі та храми, але й своїми доносами відправили до таборів і тюрем тисячі православних священнослужителів.

Спадкоємцями революційної УАПЦ у нас іменують себе філаретівський (УПЦ Київського патріархату) та автокефальний (УАПЦ) розколи. Вони оголошують себе „істинно українською церквою”, ніби доносительство й зрада це синоніми українства!

Згадаймо, що відбувалося на українській землі, починаючи з 1990-го року. Народ України хотів відродження Православ’я. І тому підтвердження - 12 тисяч храмів. Але, разом із тим, ми близькі до того, що зазнаємо поразки від модерністських церков. Православні священнослужителі інколи нагадують мені секретарів райкомів і міськкомів Компартії тим, що не йдуть у народ, не займаються його захистом, проблемами конкретної людини. А ось представники модерністських релігійних течій (і це підтвердить більшість із вас у цій залі!) використовують будь - яку можливість, щоб перетягнути людей на свій бік. Приклад - Свідки Ієгови, які не гребують регулярними поквартирними обходами. Спіткало людину горе - вони поспівчувають, безкоштовно запропонують свою літературу, допоможуть словом, а то й ділом. І нерідко добиваються успіху.

Що потрібно робити за цих умов православним? Перш за все всіляко підвищувати авторитет Православ´я як самим його священнослужителям, так і керівній державній еліті. В цьому я бачу запоруку цілісності держави і єднання його громадян. Дуже важливим сьогодні могло б стати залучення представників українського Православ´я до процесів навчання, підготовки і перепідготовки кадрів держслужбовців, різного рівня ті профілю юристів, істориків, філософів, лінгвістів, управлінців усіх сфер. Адже саме в періоди суспільних негараздів церкві вірять більше, ніж будь- якій із владних структур.

Православній церкві давно пора розробляти і впроваджувати в суспільство програми соціального служіння і благодійництва, найрізноманітніші гуманітарні акції (милосердя, патронажу бездомних та безробітних), ініціювати або підтримувати значні діяння щодо захисту екології, збереженню безцінної культурної спадщини нашого народу, великих національних святинь.

Важливим аспектом духовного збагачення особистості, думається, стало б систематичне вивчення в учбових закладах релігійних процесів з метою більш глибшого розуміння сучасним суспільством основ і значення діяльності православних конфесій.

Нам необхідне всемірне зміцнення віри наших предків - Православ´я. Але потрібен і постійний пошук нових духовно-моральних цінностей, які не відкидають православного слов´янського світосприйняття.

Церква вгамовує спрагу сучасної людини (а молодої - особливо!) - спрагу духовного спілкування і єднання. В ній відкривається і дарується велика таємниця життя. Увесь смисл нашого життя і діяння повинен полягати у вихованні такої самовідданої любові, яка не приходить сама по собі, а набувається постійною працею - особистою і соборною, постом і молитвою. Ось покликання, гідне людини. Воно відкриває в людському бутті вічні та безмежні горизонти. Воно було і залишається закликом до людей, перш за все молодих, ще відвертим і сприйнятливим, ще не покаліченим дріб´язковими суєтними цілями. Православ´я живе на цілісному і вічному, воно кличе до досконалості й безкінечності - в цьому полягає його рятівне вселюдське значення і єдине світло надії на майбутнє світу і людини.

Разом із тим, будь-який період Православ´я пов´язаний з агресивним тиском західних церков. Так було завжди. Під час наступу Заходу на Русь чи Візантію, під час нинішнього знищення православної Сербської держави. Б´ють по Православ’ю і сьогодні, прагнучи розколоти нашу церкву в Україні. Захід, запрограмований на ліквідацію Православ’я, бореться з нами близько тисячі років. І добровільно там від своїх планів не відмовляються. Це програма, яка почала працювати в часи Хазарського каганату. Зараз вона реалізується Сполученими Штатами та Заходом у цілому.

У цей час переймемося усвідомленням того, що у Православ’ї - наш порятунок. Але ні на хвилину не забуватимемо також, що і Православ’я потребує нашого захисту.

Дякую за увагу.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць