Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Очищення як проблема сучасної культури


Мізіна Л.Б.

Східноукраїнський національний

університет імені Володимира Даля (м. Луганськ)

Проблема очищення є багатоаспектною і передбачає, безумовно, з’ясування таких питань, як сутність поняття „очищення”, мета і засоби очищення тощо. Поняття „очищення” має дуже широкий смисловий спектр: від матеріального (фізичного, тілесного, природного, побутового) до духовного (морального, естетичного, релігійного). Склалося так, що філософія приділяла увагу, насамперед, духовному очищенню, оскільки протягом тривалого часу саме духовна культура була в центрі уваги наукових досліджень. Наприклад, протягом усієї історії філософсько- естетичної думки одним з найважливіших питань було розкриття сутності катарсису як очищення душі від афектів за допомогою мистецтва.

Разом з тим, сьогодення ставить перед дослідниками інші завдання, потребує аналізу нових аспектів зазначеної проблеми. Особливість сучасного етапу розвитку науки полягає в тому, що її пріоритети відбивають більш складну ситуацію в системі культури як органічної єдності її матеріальної та духовної сторін. Сьогодні зовсім очевидним є факт особливої актуальності проблеми очищення. Ми вважаємо за необхідне в цій статті звернути увагу саме на причини цієї актуалізації, і, відповідно, на перспективи вирішення зазначеної проблеми стосовно до наукової діяльності.

Перш за все, підкреслимо той факт, що проблема очищення сьогодні є актуальною для всіх форм культури, для всіх форм людської діяльності. Тісний взаємозв’язок між різними формами культури, та, відповідно, різними формами очищення, зумовлений цілісністю культури та цілісністю людини. Власне проблема цілісності не є новою для науки. Але й сьогодні так само актуальними є питання щодо основи та сутності цілісності культури. В історії наукової думки виокремилися певні типові позиції у вирішенні цих проблем, а суттєва різниця між ними полягає в розумінні основи цілісності окремих сфер суспільства: одні виходять з визнання єдиного начала (матеріального чи духовного), що набуває різних форм у процесі свого розвитку, інші за основу цілісності всієї системи культури беруть один з її структурних елементів (матеріальних чи духовних).

На нашу думку, цілісність культури зумовлена єдністю різних та протилежних сторін суспільної системи, самим зв’язком цих сторін. Це означає, що основою цілісності культури є не окрема частина системи (чи то матеріальна, чи то духовна сфера), а сам зв’язок їх, у якому існування однієї частини визначає існування іншої та навпаки. Інакше кажучи, взаємозумовленість усіх частин є основою цілісності культури. Сама цілісність є наслідком тяжіння окремих видів людської діяльності до гармонізації. З одного боку, культура є способом вирішення суперечності між природою та людиною (матеріальна діяльність). З іншого - таке вирішення неможливе без певних форм духовної діяльності, оскільки сама матеріальна діяльність, по-перше, має цілеспрямований характер, тобто неможлива без духовного моменту; по-друге, породжує в собі внутрішні суперечності, вирішення яких також можливе тільки за допомогою духовних структур.

Поняття матеріальної та духовної культури відбивають внутрішню диференціацію культури як певної цілісності. Ми розглядаємо культуру з боку її специфіки як людського способу буття, а окремі її форми - як способи вирішення суперечностей між природою та суспільством, суспільством та людиною. Уся суть, мета цього вирішення полягає в досягненні гармонії між зазначеними сторонами. Поняття «культура» показує на здатність людства зберігати себе як саморозвиваючу цілісність на основі гармонізації відносин «природа - суспільство», «суспільство - особистість». Ця здатність виявляє себе, безумовно, у діяльності як способі опанування світу людиною.

Зауважимо, що проблема цілісності культури це не тільки питання про єдність окремих її історичних форм та структурних елементів, це і питання можливостей цілісності самоствердження людини. Як зазначає В.А. Малахов, „життєздатність культури зрештою зумовлюється можливостями, утвореними нею для реалізації людини як цілісної істоти - носія всієї „тотальності людського виявлення життя” [6, с. 110]. Це означає, що проблема цілісності, як і проблема очищення, може бути досліджена як на особистісному рівні, так й на суспільному.

Підкреслимо, що цілісність - це і спосіб буття культури, і її мета. Саме тому сьогодні існує нагальна потреба синтезу різних форм діяльності та наукового знання. Справа в тому, що історія науки та практики виявляє дивовижну закономірність, котра полягає в перевазі аналітичної здатності людини над синтезуючою: медики лікують окремі органи, а не людину; педагоги здійснюють виховання трудове, фізичне, моральнісне, естетичне, політичне, правове і т. ін., а не виховання людини в її цілісності; нарешті, суспільствознавці вивчають історію права, релігії, моралі, мистецтва тощо, а не історію людини у всій цілісності її діяльності. Зазначаючи важливість аналітичного підходу в усіх сферах науки та практики, не можна не підкреслити недостатність синтезуючих методологій. Потреба синтезу, у свою чергу, зумовлює необхідність діалогу.

Переорієнтація людської діяльності в бік синтезу та діалогу повинна сприяти очищенню людства від забруднення. Останнє є поняттям, протилежним очищенню, і в самому широкому сенсі може бути визначеним як все те, що заважає нормальному життєвому процесу, що не є уключеним у процес відновлення життєздатності окремих систем. Поняття „забруднення” також має широкий смисловий спектр: від примітивного сміття (яке, між тим,

сьогодні значно ускладнює екологічну ситуацію) до панування різних форм зла в духовному житті суспільства.

Близькими до „забруднення” є поняття „накопичення”, „нашарування”, саме тому, що забруднення є, певною мірою, результатом накопичення. Сьогодні нагромадження продуктів людської діяльності разом з відходами досягло неймовірних масштабів. За даними Всесвітнього фонду дикої природи (WWF), екологічний слід, що залишає людство, на 30% перевищує природну здатність нашої планети до відтворення ресурсів. Якщо так буде продовжуватися й надалі, до 2030 р. нам можуть знадобитися ресурси іншої планети.

На наш погляд, глобальний характер проблеми очищення у сучасній ситуації зумовлений глибинними тенденціями розвитку культури. Ці тенденції виявляють себе, якщо розглядати характер історико-культурного процесу як руху коливального типу. Інакше кажучи, подальше розгорнуте дослідження зазначених проблем буде залежати певною мірою від результатів інтерпретації історико-культурного процесу як коливального руху. Сама можливість подібної інтерпретації ґрунтується на розумінні єдності природи і суспільства, тих загальних закономірностей, котрі притаманні природним та культурним процесам, адже культура виникає та існує в межах природи і тому певні природні закономірності будуть так чи інакше проявляти себе й у сфері культури.

Ми погоджуємося з В.Л. Алтуховим, котрий підкреслив значимість поняття “коливальність” і виразив впевнення в тому, що “поняття “коливальність” (“циклічна коливальність”), що виражають універсальну характеристику світових процесів, можуть виявитися надзвичайно корисними у суспільствознавчих дослідженнях, де вони, по суті, серйозно, у методологічному плані не розкривалися і не застосовувалися. Коливальність можна розглядати також і як природний фон соціуму, що впливає на протікання будь-яких процесів і дію законів у суспільстві” [1, с. 25].

Серед багатьох теорій, що використали інтерпретацію з позиції коливального руху, заслуговує на увагу концепція Л. Гумільова, котра, хоча й не є власне культурологічною, певною мірою відбиває закономірності, притаманні людській діяльності. Розглядаючи проблеми етногенезу, Л.Гумільов зазначав, що окрім обертальної та поступальної форм руху, за допомогою котрих пояснювали характер історії, існує ще й третя форма - коливальна, котра найбільше підходить для дослідження історії етносу: “Зачеплена струна на скрипці звучить та стихає, але в її русі нема ні “переду”, ні “заду”. Саме ця форма руху - згасаюча вібрація - відповідає параметрам етнічної історії” [4, с. 6].

Ґрунтом для застосування Л. Гумільовим коливальної форми руху у дослідженні проблем етногенезу виявилась така властивість цієї форми, як поступове “згасання” після активного підйому. Між тим, коливальний рух має ще інші важливі, на наш погляд, особливості. Перш за все, хотілося б звернути увагу на питання про джерело руху, тобто про той поштовх, що дає початок руху. З точки зору Л. Гумільова, в етногенезі таким поштовхом є вибух пасіонарності. Що ж стосується історії культури, то таким поштовхом можна вважати процес диференціації культури. Таких сильних поштовхів в історії суспільства було кілька. По-перше, це диференціація природи і суспільства. Подруге, диференціація первісної культури, неолітична революція, утворення окремих видів діяльності, але у межах синкретизму. По-третє, диференціація культури, пов’язана із формуванням індустріального суспільства.

У процесі руху система залишає після себе „сліди”, серед яких і предметні форми культури (артефакти). Повернення назад означає не тільки звернення до витоків, актуалізацію певних моментів минулого етапу, часто таких, що не були затребувані у свій час, не тільки формування нових способів художньої творчості, але й напластування цих нових способів на стародавні артефакти, що виражається, зокрема, у певній їхній „переробці” відповідно до нових смаків.

Накопичення досвіду, нашарування смислів, постійне повернення назад і, водночас, рух уперед - все це, безумовно, призвело до надзвичайної ускладненості сучасної культури в цілому і мистецтва зокрема, що й пояснює, певною мірою, феномен Постмодерну. Українська дослідниця естетики та мистецтва Постмодернізму Т.К. Гуменюк зазначає: „Нового, точно кажучи, не існує. Але сьогодні подібний тип умогляду наповнив, означив собою цілу епоху. Постмодернізм уміщає в себе усі культурні епохи, вільно бере матеріал звідки завгодно та застосовує його де завгодно. Він і справді занурений у товщу культури - тому і є такими дійовими та не випадковими в ньому символи коренів або лабіринту: увесь культурний шар є сьогодні надбання рефлексуючого, граючого розуму, але цей самий шар, його приголомшуюча уяву товща вказують на обмеженість наших можливостей” [3, с. 310].

Таким чином, можливість інтерпретації історії культури з позиції коливального руху зумовлена не тільки тим, що зовнішні прояви цієї історії мають форму коливання, але й внутрішньою логікою коливального руху. Розуміння особливостей коливальної форми руху дозволяє пояснити численні факти суспільного життя, його історії, зокрема: феномен руху за принципом заперечення, від однієї протилежності до іншої; феномен відродження; накопичення культурного досвіду; прискорення суспільних процесів; плюралізм та «полістилізм» сучасної культури.

Окремою проблемою є питання згасання коливального руху, котре потребує спеціальної уваги. На перший погляд, твердження про те, що коливальна форма руху може пояснити прискорення історичного руху суспільства, здається парадоксальним. Але, згасання руху дійсно пов’язано із його прискоренням. Чому? Як відомо, амплітуда коливального руху постійно зменшується, система рухається частіше з однієї сторони в іншу, частіше повертається назад. Чому цей рух згасає? Не тільки тому, що сила, надана поштовхом, слабшає, але й тому, що „маса” системи, що рухається, зростає. То є „маса” людського досвіду (як позитивного, так і негативного), що накопичується в процесі діяльності. З позиції своєї концепції Ю.М. Лотман зазначав, що „кожний новий крок культурного розвитку збільшує, а не вичерпує інформаційну цінність культури і, як наслідок, збільшує, а не зменшує її внутрішню невизначеність, набір можливостей, котрі в процесі її реалізації залишаються нездійсненими” [5, с. 119].

Віддаляючись від вихідної позиції, система немовби відштовхується від неї, заперечуючи досягнуте, її цінності, та водночас тягне за собою цей історичний вантаж. Обтяжена досвідом система стає неповороткою, вона все менш здатна вирішувати проблеми, бо надто висока швидкість, постійна прискореність руху та все частіші кидання з одного боку в інший зменшують мобільні можливості системи. Інакше кажучи, система стає нежиттєздатною, вона прискореними темпами рухається до свого кінця.

Поняття коливальної форми руху дозволяє інакше подивитися й на проблему суспільного прогресу. Точно кажучи, розгляд історичного руху культури з позиції коливальної форми не залишає місця для розуміння його як висхідного процесу. Надто складною системою є культура в цілому, надто багато суперечностей притаманно їй, тому певні надбання та досягнення завжди обертаються певними втратами.

Безумовно, прихильники прогресистської концепції звертали увагу і на суперечливість історичного розвитку культури, вказуючи на періоди регресу та занепаду, і на відносність самого поняття прогресу. Але, при цьому червоною ниткою проходила саме ідея нескінченного прогресу. Цікаво те, що ті показники, які дослідники наводять для характеристики критеріїв культурного прогресу (зокрема накопичення маси культурних цінностей), збігаються з проявами сучасної, згасаючої фази коливального руху. Отже, які б критерії не застосовувалися для визначення прогресу, ми вимушені визнати, що логіка коливального руху - це логіка згасаючого руху. У цій ситуації можна сподіватися тільки на новий культурно-історичний вибух.

У контексті досліджуваної проблеми ми вважаємо за необхідне звернути увагу на її специфіку стосовно до наукової діяльності і, зокрема, філософської науки. Ситуація „забруднення” (накопичення, нашарування) склалася й у сфері філософських дисциплін. Звертаючись до історії філософської думки, усвідомлюєш усю складність проблеми спадкоємності. Недаремно філософи ХХ століття так часто вживали слова М.Монтеня: „Надто багато зусиль іде на перетлумачення тлумачень, ніж на тлумачення самих речей, водночас більше книг пишуть про книги, ніж про будь-які інші предмети: ми тільки те й робимо, що складаємо глоси одне на одного” [7, с.568].

Дійсно, філософу сьогодні важко сказати щось нове, і саме тому новизна часто полягає лише в певному переконструюванні (а то й просто деконструкції) уже відомого, сказаного. Навіть сам факт звернення до думки мислителя далекого XVI століття є знаменним у цьому аспекті. У зв’язку з цим дозволимо собі також звернутися до концепції молодшого сучасника М.Монтеня - Ф.Бекона. Як відомо, Ф. Бекон поставив проблему реформи науки, у якій однією з умов була необхідність очищення розуму від помилок та перепон, котрі він назвав „ідолами” роду, печери, майдану та театру [2, с.303-311]. Зокрема, ідоли майдану пов’язані з особливостями людського спілкування за допомогою мови [2, с. 307], вони є результатом „мовчазної домовленості між людьми про встановлення значення слів.” [2, с. 309]. Ці слова мають оманливий та чарівний характер і здатні збивати думку з правильного шляху та здійснювати певне насильство над інтелектом [2, с.310]. Більш-менш детальний аналіз історії наукової думки доводить, що зазначені „ідоли” постійно переслідують людство, тому періодичне очищення тільки сприяє подальшому розвитку науки.

Звичайно, „перетлумачення” тягне за собою напластування смислів, унаслідок чого об’єкт дослідження опиняється під багатьма шарами, які, говорячи словами М. Фуко, „потрібно зламати, щоб міг виявитися повністю прихований за ними смисл” [8, с.393]. Зазначена конкретна наукова проблема набуває надзвичайної актуальності на тлі глобальної проблеми очищення, котра виявляє себе на найрізноманітніших рівнях, у різних аспектах і видах діяльності.

Філософські науки переживають сьогодні не найкращі часи: переосмислення власної ролі відбувається на тлі скептичного ставлення до людського розуму, зневіри в його можливості. Що може ще зробити наука в цій ситуації, так це звернути увагу на понятійний інструментарій, котрим вона користується в пізнанні свого предмета. За свою довгу історію наука накопичила великий смисловий вантаж. Наукові поняття та категорії як інструмент пізнання світу потребують сьогодні певного очищення від навантаження століть, своєрідної „деконсервації”. Не випадково у ХХ столітті наука все більше поверталася в бік мови, у тому числі й наукової мови, з чим пов’язано, між іншим, і становлення постмодерністської позиції. Зазначена „деконсервація”, підкреслимо, не означає необхідності просто відкинути набуті смислові значення та дійти до первинного смислу. Йдеться про необхідність встановлення співвідношення між окремими смисловими значеннями, кожне з яких має свою історію, певні умови свого виникнення. Інакше кажучи, „очищення” в науковій думці буде означати гносеологічну операцію виокремлення певних смислових шарів наукових термінів і з’ясування місця цих смислів у науковій системі. Водночас неможливість подолання смислової багатозначності наукових категорій та понять призводить до необхідності в кожному випадку вживання поняття окреслювати межі його застосування.

Таким чином, історичний процес нашарування смислових значень понять породжує проблему співіснування цих смислів та їхнього співвідношення в межах сучасного дискурсу. Підкреслимо, що для науки важливим моментом є не тільки сама констатація наявності полісемії, але й з’ясування того, як впоратися з цією полісемією, яким чином вона включена в процес розуміння. Сьогодні недостатньо просто зафіксувати різні або протилежні смисли в певних категоріях та поняттях, необхідно виявити причини утворення кожного смислу та можливості його використовування в теоретичному аналізі відповідних проблем.

Переосмислення понятійно-категоріального апарату філософських наук сьогодні ґрунтується на загальнокультурній тенденції поширення плюралізму й на загальнофілософській тенденції подолання застиглих понятійних форм та логоцентризму, на основі протистояння будь-якій догматизації з метою розкриття всієї складності об’єкта пізнання, його неоднозначних зв’язків з культурно-історичним суб’єктом. Саме тому для науковця є важливою можливість проаналізувати рухливість та гнучкість тих понять, які вживаються в теоретичному дослідженні окремих проблем.

Будь-яка теорія завжди будується на ґрунті інших теорій, тому певною мірою існує загроза ще більшого викривлення об’єкта дослідження. Можна сказати, що ми дивимося на об’єкт пізнання крізь призму вже побудованих теоретичних конструкцій. Зосереджуючи увагу на теоретичних версіях історії культури, не можна не підкреслити той факт, що стан дослідження історичного процесу в пострадянській науковій думці спочатку характеризувався певною розгубленістю. Після більш-менш стабільного уявлення про поступальний, прогресивний розвиток суспільства на основі матеріального виробництва через певні формаційні стадії необхідно було осмислити нетрадиційні теорії історичного розвитку. Різнобарвність поглядів стала відображенням тих цілей, які переслідувалися вченими. На жаль, часто на переосмислення характеру та тенденцій історичного розвитку суспільства досить сильно впливають передсуди. Іноді таке переосмислення полягає просто в механістичному поєднанні ідей різних концепцій. Між тим, формування нового погляду на історію суспільства передбачає кропітку роботу, об’єднання зусиль великої кількості вчених. І все ж таки, сьогоднішній процес у науці можна оцінити як позитивний. Сьогодні ми маємо прекрасну нагоду зняти ідеологічний наліт із знайомих тверджень, відмовитися від старих догм та проаналізувати усю багатоманітність суспільно-історичних концепцій.

Таким чином, особлива актуальність проблеми очищення на сучасному етапі зумовлена глибинними тенденціями історико-культурного процесу, зокрема, тенденцією накопичення маси людського досвіду (як позитивного, так й негативного). Унаслідок цього ми маємо прискорення історичного руху, що, між тим, не є позитивним моментом, оскільки збільшує можливості його згасання. У цій ситуації операція очищення повинна зіграти велику роль гальмування негативних згасаючих процесів у культурі, у всіх галузях людської діяльності. І якщо сьогодні зупинитися в процесі виробництва, у процесі створення нового неможливо, то хоча б це „нове” необхідно спрямовувати значною мірою саме на очищення. Що ж стосується наукової діяльності, то наука повинна зосередитися також і на внутрішніх, потенційних можливостях переосмислення власних проблем.

Література

Алтухов В. Философия многомерного мира // Общественные науки и современность. - 1992. - № 1. - С. 15-27.

Бэкон Ф. О достоинстве и приумножении наук // Бэкон Ф. Сочинения: В 2 т. - Т. 1. - М.: Мысль, 1977. - С.81- 522.

Гуменюк Т.К. Філософія „цілісності” у рефлексії постмодернізму (життя тексту після смерті АВТОРА) // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - Вип. 16. - К.: Вид. центр КДЛУ, 2005. - С. 3 - 7.

Гумилев Л.Н., Панченко А.М. Чтобы свеча не погасла: Диалог. - Л.: Сов. писатель, 1990. - 128 с.

Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3 т. - Т.1: Статьи по семиотике и типологии культуры. - Таллинн: „Александра”, 1992.

479 с.

Малахов В.А. Культура и человеческая целостность. - К.: Наук. думка, 1984. - 120 с.

Монтень М. Опыты. Избранные главы: Пер. с фр. - М.: Правда, 1991. - 656 с.

Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук: Пер. с фр. - М.: Прогресс, 1977. - 488 с



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць