Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Ідея образу в онтологічних вимірах


Федь І.А.

В статті розглядається проблема образув онтологічному вимірі Стаття грунтується на класичній інновітній теорії культури, більш вужче філософії, найвитонченішої галузі культурної діяльності — мистецької. Дж.12

Як відомо, із синкретичної міфологічної свідомості у процесі історичного розвитку виділяються релігія і мистецтво. У мистецтві й релігії перебувають у складних взаємостосунках релігійний символ, художній образ, християнський канон і стильова своєрідність художнього мислення. У нас мова піде про ідею образу в онтологічних вимірах.

Художній образ як категорія естетики завжди притягав до себе пильну увагу дослідників, він стояв у центрі ленінської теорії відображення - пануючої теорії за часів тоталітарної доби. Наше завдання - окреслити коло питань у зв’язку з новою суспільно-культурологічною ситуацією в Україні.

У кожному пізнавальному акті між собою взаємодіють чуттєві та мислительні компоненти, які формуються на основі образного сприйняття дійсності (реальної чи нереальної).

Здавалося б ця істина до банальності проста, якщо ще й брати до уваги те, що «образ», як такий, входить до ряду естетичних категорій, є основним, центральним елементом художнього твору. До того ж, наукові основи образного мислення заглиблюються у традиції естетики, це неважко довести, гортаючи сторінки епохи Античності, Середньовіччя, Відродження... Тоді, виявляється, буття трактувалось художньо, тобто образно. Здібність до художньої творчості проявляється раніше, ніж до наукової.

Це зумовлено тим, що естетичне відношення має надособистий характер, виражаючи родове значення й родові емоції, тоді як художнє відношення має глибоко особистнісний характер, бо виражає індивідуальні емоції. Здавалося б, все зрозуміло, на цьому треба поставити крапку при вивченні означеної проблеми. Та річ у тому, що реальне буття постійно посилає нові й нові імпульси й ніколи ні в якому питанні не можна поставити крапку. Немає нічого раз назавжи вирішеного.

Скажімо, дослідники проблеми образу розходяться у своїх висновках - в теорії завжди, окрім об’єктивних причин, виявляє себе «суб’єктивність», індивідуальна «внутрішня чуттєвість». І всі оці, якщо мислити в одному ряду, зігзагоподібні судження збагачують тих, хто до них долучився. “Кожен погляд,- пише Г.Гадамер,- обернений назад, в історичне підгрунтя нашого сьогодення, поглиблює усвідомлення наявного натепер у нас понятійного горизонту» [1, с.233].

А перед тим, як вдатися до аналізу поняття “образ” у його історичному вимірі, спробуємо зробити заувагу, щодо буття, скориставшись думкою Ніколая Гартмана. “Буття,- пише засновник критичної онтології,- це останнє, про що ще можна питати. Та останнє ніколи не може бути визначеним. Визначати можна лише використовуючи в якості основи щось інше, що знаходиться за пошуковим. Але останнє таке, що за ним вже ніщо не стоїть” [2, с.57].

Із концепції німецького філософа випливає, що це питання остаточно не може бути розв’язане. Від царини проблемного мислення до систематичного мислення може, як на нашу думку, виступати образ, який і є “щось інше”. Якщо виділяти два способи буття - реальність (існування) та ідеальність (сутність), а в них три модуси (види) буття - можливість, дійсність і необхідність, то ми дійдемо думки про доречність категорії “образ” у його застосуванні до проблеми ідеального буття, якому не дано бути фактом. Висловлену думку, як на наш погляд, досить грунтовно підтримує Освальд Шпенглер. У своєму культурологічному есе “Присмерк Європи” він називає одним із активних учасників історичного процесу образ не те, що нематеріальний, а й позараціональний, а саме - людську душу.

“Якщо ...означити душу як можливість і, навпаки, світ як дійсність - вирази , стосовно яких внутрішнє чуття не залишає жодного сумніву,- то життя явиться тим образом, у якому відбувається існування можливого. На грунті ознаки спрямованості можливе називається майбутнім, здійснене - минулим. Саме ж здійснення, зосередження і сенс життя ми називаємо теперішністю. “Душа”- це те, що підлягає здійсненню, “світ” - здійснене, “життя”- здійснення”.

На цій підставі такі вирази, як миттєвість, продовженість, розвиток, життєвий зміст, життєве завдання, знання, об’єм, мета, кінець, повнота й пустота життя, отримують визначене, для всього наступного, якраз для розуміння історичних явищ, суттєве значення... У зв’язку з вищенаведеним визначенням душі як можливого і світу як дійсного, я розрізняю можливу і дійсну культуру, тобто культуру як ідею - загального чи особистого - існування і культуру як тіло цієї ідеї, як суму згублених приступними для сприйняття просторових і відчуттєвих її виражень, а саме: поступки і вчинки, релігія і держава, мистецтво і наука, мова, право, звичаї, характери, риси обличчя й одягу. Історія, що перебуває так само, як і життя, близько порідненою зі становленням, є здійсненням можливої культури” [3, с.89-90].

Аврелій Августин, спираючись, як відомо, на старогрецьку естетику, в основу образного сприйняття поставив розум, який на шляху до красу постійно бореться з почуттями. Розглянувши боротьбу розуму і слухових органів чуття, Аврелій Августин досить грунтовно аналізує зорове сприйняття.

В.В.Бичков у книзі “Естетика Аврелія Августина” так коментує естетичні погляди християнського філософа: розум “став оглядати небо і землю і зрозумів, що йому подобається не що інше, як краса, а у красі - форми, у формах - розміреність, а в розміреності - числа. Він почав порівнювати лінії. і побачив, що візуально сприйняті форми значно гірші. ідеальних [ 4, с.161].

Проблему людської чуттєвості у поєднанні з раціональністю найбільш грунтовно дослідила німецька класична філософія. Кант неодноразово наголошував на трагічному розриві між розумом і почуттям. І хоча той розрив невідворотний, бо пов’язаний з розподілом праці, один з учнів і послідовників Г.Канта виступає за гармонійну єдність розуму і почуття: “..Завдання культури,- наголошує Ф.Шіллер,- подвійне: по-перше, охорона чуттєвості від захоплення свободи, по-друге, охорона особистості від сили чуттєвостей” [5, с.291].

Мова йде про образотворення і сприйняття образу - цієї найтоншої і найчуттєвішої “клітинки” художнього твору, та й реальної дійсності у її суб’єктивному сприйнятті. Цілком природно, ленінське розуміння означеного питання відмінне від тлумачення Аврелія Августина, Іммануіла Канта і Фрідріха Шіллера. Батько революційного перевороту 1917 року у С.- Петербурзі називав ідеї суб’єктивними образами об’єктивних речей. Звертав увагу на те, що образ "необхідно і обов’язково передбачає об’єктивну реальність того, що “відображається” [6, с.244]. Разом з тим, образ не копія, знімок, дзеркальне відображення дійсності. Підхід людського розуму до речі, продовжує В.І.Ленін, “зняття зліпку (поняття) з неї не є простий, безпосередній, дзеркально-мертвий акт, а складний, роздвоєний, зигзагоподібний, який включає в себе можливість відліту фантазії від життя; мало того: можливість перетворення. абстрактного поняття, ідеї у фантазію.

Бо в найпростішому узагальненні, в елементарній загальній ідеї (“стіл” взагалі) є відомий шматочок фантазії [7, с.330]. Тобто, дійсність є не що інше, як суспільна практика, і передбачає перш за все відображення тієї практики, яка зводиться до виробничої діяльності. В.І.Ленін, ніби схаменувшись, що цього мало (“реальної дійсності”) додаючи до неї фантазію, але це не врятовує становище: “шматочок” фантазії є навіть у понятті “стіл”. Отже, мова йде про таке “перетворення”, яке виключає все, окрім реальної реальності.

Думка В.І.Леніна переросла у теорію (“теорія відображення”), яка захопила не лише географічні обшири Радянського Союзу. Болгарський філософ Тодор Павлов був видатним спеціалістом в галузі теорії відображення, яка носила назву ленінської. “Для того, щоб дещо могло стати образом (знімком, копією) чогось іншого, необхідно, по-перше, щоби воно чимось нагадувало його, у чомусь мало схожість з ним і хоча б у якомусь відношенні було точно таким, як воно; по-друге, маючи схожість з ним, воно одночасно повинно бути чимось й іншим, відрізнятись чимось від нього, не покриватись ним абсолютно і метафізично [8, с.345].

Безперечно, Тодор Павлов наслідує ленінську теорію, яка мала явно гносеологічне спрямування. Тому ще раз звернемось до Леніна. Згідно його визначення, пізнання починається з живого чуттєвого споглядання оточуючого світу, потім - абстрактне мислення і закінчується практикою [9, с.152]. Ймовірно, завдяки названим трьом ступеням пізнання й виникає образ. Тоді образ є результат, наслідок живого, чуттєвого сприйняття.

В.І.Ленін допускає, що мислення спроможне індивідуалізувати об’єктивний світ і надавати йому індивідуальне забарвлення, з якого б поставала більш менш схожа картина буття. І не більше. І це пізнання потрібне як знаряддя для перетворювання дійсності. Тобто, мистецтво виступає "коліщатком", "гвинтиком" еволюційного процесу.

Що тут очевидне? По-перше, “вузький гносеологізм”, згідно якого мистецтво є лише особливою галуззю різновиду знання.

По-друге, ігнорування інших підходів у вивченні мистецтва, а це в першу чергу, аксеологічний, семиотичний, конкретно-соціологічний підхід.

По-третє, пізнавальна функція для мистецтва не є єдиною, і через те образ повинен розглядатись у контексті соціальних, семиотичних, психологічних, трансцедентних та інших характеристик мистецтва.

І щодо практики, досвіду. Нам видається, що вони не завжди присутні у образотворенні і образосприйнятті. Десь в середині XX століття в середовищі радянських фізіологів і психологів (П.К.Анохін, Д.Н.Узнадзе і інші) була розроблена теорія випереджального відображення. Згідно цієї теорії в ідеальній формі виражається генетична націленість людської свідомості на досягнення оптимально можливих в конкретно відображувальному процесі форм взаємодії з буттям, в результаті чого формується “модель потрібного майбутнього”. Ми не ставимо за мету аналізувати теорію випереджального відображення. Ми лише звертаємо увагу на те, якою міцною була база в теорії образу, коли панувала політика однієї партії і заборонений був доступ до зарубіжних досягнень, якими теж не могли користуватися радянські вчені. Як, до речі, й розвідками вітчизняних вчених.

Російський релігійний філософ і історик Лев Карсавін писав, до речі, про досвід, виведений з практики, яка в ленінській концепції завершувала процес пізнання. “Досвід дає лише шаблони і схеми, сирий матеріал для зовнішньої індукції, мало переконливий, який не відкриває чужої душі. Досвід веде до помилок. Якщо ж у ньому відкривається чужа душа і пронизуються чужі думки, це вже не досвід, а дещо зовсім інше, хоча й виявляє себе у досвіді. Тут особливого роду осягання, особливе пізнання, яке грунтується не на здогадуванні, а на справжній чуттєвості, або співпереживання, на справжньому прийнятті в себе чужого “я”, на якійсь єдності з ним, без любові неможливому.

Не важливо, багато чи мало “пережила” людина; важливо, щоби відкрилися його очі, а вони можуть відкриватися і при першому ж погляді. І подальший “досвід” дає тому, хто прозрів не узагальнення, не шаблони і схеми, а нове знання про невідоме раніше, хоча воно, як дерево з кореня, і виростає з перших прозрінь” [10, с.266].

Початок XXI століття гримить глобальними війнами, які їх натхненники з відомих причин називають боротьбою проти тероризму. XXI століття насупило брови в пошуках національної ідентичності цілих народів. XXI століття шукає нового образу вираження своєї доби. Як на нашу думку, теперішнього часу немає, непоміченою і нефіксованою залишається ота мить, яку не відомо з якої причини називають справжнім буттям. Є минуле і є майбутнє. По дорозі з минулого в майбутнє “сучасне” загубилося, як І, що сиділо на трубі разом з А і Б.

У минулому є архетип. Не важливо, в яку форму втілено його зміст:

Змієборець, Надлюдина чи Ленін. Важливо те, що архетипічний образ “сам по собі неприступний для споглядання,- писав К.-Г.Юнг у статті “Сумління з психологічної точки зору”.- Це несвідома платформа, приналежна успадкованій психічній структурі: внаслідок цього вона може спонтанно заявити про себе повсюдно. У відповідності до своєї інстинктивної природи архетип перебуває в основі відчуттєво зафарблених комплексів - звідси їхня відносна автономність.” [11, с.92-93].

Сьогодні над естетикою тяжіє авторитет ленінської теорії відображення і разом з тим існує реальна потреба осмислити сучасні процеси буття в естетико-культурологічних його вимірах з точки зору наукових досягнень посткомуністичної доби. Існує образ майбутнього, що осмислює минуле. Разом з минулим майбутнє, як справжнє буття, забігає вперед, і зі своїм невід’ємним супутником - очікуванням переходить у форму несправжнього буття, у віртуальний образ.

Віртуальний образ осмислюється з сущого не як реальний об’єкт, а як нереальний (“Мистецтво не вимагає того, щоби його приймали за дійсність” (Л.Фейербах). У ньому (мистетцві) справжнє буття виступає константою, яка провокує все нові й нові віртуальні утворення, в яких раціональні чинники і чуттєві збудники вступають у взаємодію, створюючи образ. І чим талановитіший твір, тим більше умовностей, несправжнього буття, утворення яких можна пояснити очікуванням “потрібного майбутнього”.

В принципі кожен художній образ є віртуальним утворенням. До певної міри сюди можно віднести твори О.Корнійчука і Л.Дмитерко, в яких образ дорівнював ідеї, а ідея була відбитком партійно-пропогандистської вказівки. Віртуальне утворення (образ) не “відображає життя”, “не відтворює реальну дійсність”, а зображує. Так відбувається з’ява образу Змієборця, Богів рубльовської “Трійці”, героїв “Божественної комедії”. І нехай не переймаються прибічники теорії реалізму, вони не відмежовані від категорії буття, цієї, за словами, Гайдеггера, “трансценденції в прямому й переносному сенсі”, яка “через неминуче на перших початках оперте на поки що царюючу метафізику. осмислюється з сущого.” [12, с.205].

Література

Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного.- М., 1991.

Философский энциклопедический словарь.- М.: ИНФРА-М, 2002.

Шпенглер Освальд. Закат Европы. Образ и действительность.- Минст, 1998.

Бычков В.В. Эстетика Аврелия Августина.- М.: Искусство. 1984.

Шиллер Ф. Собр.соч. Т.6.

Ленин В.И. Теория символов (или иероглифов) и критика Гельмгольца //Полн.собр.соч.- Т.18.

Ленин В.И. Конспект книги Аристотеля “Метафизика” //Пол.собр.соч.- Т.29.

Павлов Т. Избр.филос.произв. В 3-х т. Т.3. М.: Иностр.л-ра, 1962.

Ленин В.И. Конспект «Науки логики». Учение о понятии //Полн.собр.соч. Т.29.

Карсавин Л.П. Федор Павлович Карамазов как идеолог любви. //О Достоевском : творчество Достоевского в русской мысли. Сост.В.М.Борисов, А.Б.Рогинский.- М.: Книга, 1992.

Юнг Карл Гюстав. Аналитическая психология. Прошлое и настоящее. - М., 1995.

Хайдеггер Мартин. Время и бытие.- М., 1993



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць