Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Раціональність як реляційність: синтетична єдність відмінностей в трансцендентальному просторі границі


Анна Ільїна

ІЛЬЇНА Анна Валеріївна — пошукувач кафедри теорії музики НМАУ імені П.І.Чайковського (м. Київ). Коло наукових інтересів — французький пост структуралізм, філософія мови, аналітична філософія, семіотика.

У статті висвітлюються проблеми «постсучасної» раціональності, визначальною характеристикою котрої покладається іманентна пограничність. Відношення та Іншість розглядаються як визначальні предикати раціональності, які в класичній парадигмі імплікують принципи рефлексійності, конструктивності, співмірності. Корелятами означених принципів у постструктуралістській раціональності визначаються повторність (ітеративність), фрагментарність, подвоєння, розрізняння. Конгруентність класичної та постсучасної раціональності зумовлена еквівалентністю понять трансцендентальності та пограничності. Синтетична єдність (розбіжність та зв´язок) з її специфікацією принципами пов’язання та розрізняння, визначається черезмедіативну функцію судження, структура якого фундується параметрамиреляційності.

Ключові слова: раціональність, розрізняння, ітеративність, трансцендентальність, синтетична єдність.

Раціональність як визначальна епістемічна функція систематизує західноєвропейську культуру мислення, котра конституюється узгоджуючись із раціональним a priori структурності. Структурність передбачає реляційність та відмінність, що за будь-якої модифікації раціональності виявляються її атрибутивними характеристиками.

Раціональність, тлумачена згідно з парадигмою «часу Модерну» в європейській культурі фундується ієрархічно- централізуючим принципом систематизації. Але в її тотальності вбачаються ті мотиви, що й спричиняють деструктивні або деконструктивні моменти в межах самої системи. «Тотальність (цілість) є не що інше, як множинність, розглядувана як одиничність» [1, c.95]. Артикуляція виявів множинності завжди спрямовується на відтворення реляційності як засадничого принципу раціональності, лише однією з модусів котрої є раціональність логоцентрична.

Тотальністьраціональногообумовлює залежнеположення нераціональних сфер, котрі розглядаються як негативно- опозиційні щодо впорядковуючого і підпорядковуючого центру. Але опозиційність як одна з основних складових системи виявляється саме тією деструктивною силою, що руйнує тотальність через вивільнення Іншого з під центруючої основи, означуваної як раціональний початок. Як відзначає С.Куцепал, «безумство перетворюється на одну з форм розуму, бо воно проникає в розум, становить собою одне з його втілень... або навіть парадоксальну форму його самосвідомості»[2, с.149]. Прийняття вихідного факту самодеструктивності логоцентризму лежить в основі філософської концепції Ж.Деррида. Певною мірою деконструкція Деррида протистоїть самодеструкції раціоналістської системи, «переписує» саму системність з метою її функціонального та предметного розімкнення. Деконструкція полягає в акцентуванні межевості та пограничності, відносності та процесуальності, маркуванні фактору відмінності в структурі раціо та продукованих ним структурах. Сам принцип differance (розрізняння), котрим скеровується деконструктивне мислення, є корелятом раціональності. Традиційні конотації виникають щодо вчення Майстра Екхарта, котрий ratio визначає саме як розрізнення [3].Деконструйований проект раціональності виявляє вельми традиційніпозиції, властиві критичній лінії західноєвропейського раціонального мислення. Так, В.Вельш констатує оприявленість «множинного» розуму в концепціях Паскаля та Канта [10]. Отже, в межах модерної раціональності вбачаються ті мотиви перехідності, що вберігають альтернативність як підставу мислення від тоталізуючої тотожності.

У філософії ХХ століття поняття «раціональність» підлягає перегляду в сенсі розкриття гетерогенних смислових шарів, що приховані під його класичним центруючим ядром. Аналогічній процедурі перетлумачення підлягає й корелят раціональності:поняття розуму. Сучасні і постсучасні філософські дослідження, присвячені концепту раціональності, відзначаються артикульованістю проблем її типологізації, якісно-функціонального аналізу, в контексті діалектичного відношення єдності-множинності. «Традиційна некласичність» раціональності експлікується і проблематизується у працях М.Мамардашвілі. Специфіка сучасної науково-філософської системи в річищі проблеми раціональності аналізується в роботах В.Г айденко, В.Стьопіна, М.Поповича, В.Швирьова та ін. О.Леонтьєва пропонує термін «раціональність взагалі» [5] для трансісторичного визначення дезідеологізованої раціональності. З останніх робіт, присвячених проблемі розумно-раціональної перехідності та множинності, виокремлюється монографія Т.Лютого «Розумність не Розумного» [6], в яких дескрипція різноманітних форм розумності скерована тенденцією до розширення об’єму поняття «розумне», а також тяжіє до загально-епістемологічної узгодженості типів раціональності, якщо як епістемічну єдність розглядатимемо західноєвропейську мисленнєву парадигму в цілому.

У даній роботі артикулюються запитання, маркуються проблематичні зони, пов’язані з проблемою пограничності раціонального, котрі й складають структуру постсучасної трансцендентальної раціональності. Основні проблеми, що порушуються й аналізуються в розвідці: конгруентність дерридианскої та кантіанскої позицій в річищі проблеми межевості; постструктуралістська специфікація раціональних предикатів відношення, співмірності, саморефлексивності; погранична поліфункційність судженнєвої структури.

Постструктуралістська парадигма приймає за основу реляційність, що, як вже зазначалося, є засадовим принципом раціональності. Разом з цим приймається й низка конститутивних предикатів: (само)рефлексивність, спрямованість на Інше, іманентна вторинність, процесуальність, множинність, зконструйованість, тощо. Деякі закони «класичної» раціональності деконструюються відповідно до обраних базових позицій раціонального «взагалі». Отже, деконструйовані елементи по-перше зберігають свою системну легітимність, але в інших якостях, по-друге, зводяться до гри розрізняння в межах самого розуму,

і, по-третє, є маркерами парадоксальності раціональної системи, демонструючи конституйованість останньої як в принципі антиномічної.

Межевість розуму не визначає розбіжність, як у паскалівській несумірності через розмежування (за тлумаченням Вельша), але навпаки, межевість виступає як власне розумна функційна природа, що з’єднує, демаркує й комбінує залучені до рефлексії елементи. Іманентизація розуму щодо свого об’єкта деконструює (але не знімає) суб’єкт-об’єктну опозицію (як, наприклад, це відбувається в Гусерля), та онто-гносеологічну дистинкцію на засадах трансцендентальності (в сенсі пограничності). Така трансцендентальна позиція вбачається в кантівських розрізненнях. Гра єдності-розбіжності за посередництвом синтетичного a priori структурує кантівську філософію, специфікується в її вузлових пунктах: проблемах апперцептуальної єдності, поліфункційності судження, антиномічності. Онто-гносеологічна трансцендентальна медіативність випливає, наприклад, з експлікації природи синтетичної єдності, що не є категорією єдності, «адже всі категоріє ґрунтуються на логічних функціях у судженні, а в цій-то вже міститься пов’язання, а відтак, єдність даного поняття» [1, с.105].Розсудково-пізнавальна категоріальність онтологізується наперед даністю єдності як пов’язання. Стисло означимо деякі перегуки з дерридианським differance. Пов’язання, як релевантний дерридианському розрізнянню принцип, не ототожнюється Кантом із власне єдністю, також не є інструментом єднання, а виступає як умова можливості єдності. Причому пов’язання (як операція над множиною) саме по собі подвоюється на можливість («ідею» чи «уявлення») та дію над досвідною даністю різноманітного. Маємо дві різнопорядкові іпостасі Іншості. Дерридианське differance як контамінація «можливості самої можливості» та вторинності, що спирається на «завжди вже», аналогічно відмежовує гіпостазоване поняття єдності від поняття, зберігаючого дієвість предикату (пов’язання, розрізняння). При цьому, на відміну від кантівської єдності стосовно царини розуму (а не розсудку), Деррида зберігає синтетичне a priori процесуальної гри відмінностей, якій нічого не передує, але яка сама є раніше за будь-які відмінності, та навіть за конкретну альтернативу (відмінність) їх можливого поєднання.

Щодо питання раціональної вимоги релевантності (якщо не конгруентності) на засадах розрізняння, то на місце співмірності (сумірності), що має визначати раціональну кореферентність елементів, заступають принципи рекурсивності та ітеративності. Міра більше не пов’язана з наявністю порівняльної шкали, але визначається слідом Іншого та інтервалом розриву. З двох взаємодоповнюваних умов цілісності — «точки зходу» та «фігури повернення» [7, с.143] дерридианська раціональність обирає останню. При цьому зауважимо, що парадигма Дельоза, навпаки, керується метафорою «точки зходу»—хоч подекуди й від протилежного: розходження. Прерогатива точковості в нього залишається актуальною. Зрештою, міра взагалі не корелятивна точковості, але має зональну, інтервальну природу, що відрізняє ї від тотожності — другої поруч зі співмірністю засадової позиції «класичної» раціональності. Трансцендентальна Іншість у філософії Деррида трансформує (деконструює) точку в зону (міру), а співмірність — у часо-просторову числову ітеративність.

Ітеративність як концепт дерридианскої філософії визначає простір Іншості, що утримує розрив як між повторами, та і між подібністю та відмінністю загалом, оскільки ітеративність як часо-просторова нетотожність передбачає мірність варіативних повернень того ж самого («фігура повернення»). Принцип ітеративності має своїм корелятом знаковий для постструктуралізму концепт-метафору числа (згідно з однойменним романом Ф.Солерса). Насамперед звернімося до розрізнення між числом та кількістю, що аналізується, наприклад, у Фреге. У контексті відмови від зняття задля збереження відмінностей, заміна кількості числом видається вельмизначущимфактом,оскількичисловтрачаєрелевантність якості, а отже, унеможливлює застосування і діалектичного принципу кількісно-якісного переходу до ітеративного розрізняння. Якість як заснована на перевазі категорія не відповідає вимозі чистого відношення дистинкцій, а відтак має бути заміщена чистою кількістю. Але оскільки кількість предикує певне, завжди якісно фіксоване «що», то доцільним є звернення до концепту числа як якісно порожньої структури.

Остання своєю універсальною співмірністю забезпечує якісну гетерогенність — неспівмірність — відмінностей. Такі якості є позазоцінковими, а говорячи в термінах мовної парадигмі — ідіоматичними.

Питання про співмірність актуалізується в світлі проблеми фрагментарності, що цілком слушно визначається як один з провідних предикатів постмодерності. Але прихована розірваність фундує раціональність як зконструйованість: за певними правилами. Щодо фрагментарності постмодерністського (і почасти постструктуралістського) мислення, коректним є зауваження про принципову дезорганізацію, розгойдування системи, та відсутність власне принциповості в реляціях. Деррида говорить про «абсолютну гетерогенність». Але тут варто сфокусувати увагу на прихованій конотації цього визначення до принципу тотальної раціональності, адже саме поняття «абсолютності» належить до логоцентристського апарату. Гра з раціональністю за її правилами (власних правил постмодернізм «принципово» не передбачає) як раз і спонукає до визначень на кшталт « абсолютна гетерогенність», або «абсолютно зовнішнє» (Дельоз), що спричиняють до усвідомлення антиномічності раціональної системи: абсолютне не узгоджується з опозиційністю, як і точка з інтервалом. Коли Екхарт говорить про абсолют Божественного, то заперечує опозиціональні й порівняльні розрізнення щодо предикативної експлікації Божественної сутності [3]. Тому: або відмовляємося від абсолюту в межах ratio-розрізнення, або приймаємо синкретичну єдність. Останнє не є можливим за передумови фрагментарності, прийнятої постмодерним мисленням від раціональної конструктивності. Тоді де- конструкція мислиться і як породжена від конструктивності, і як відмежована від неї в напрямку гетерогенної єдності «щоразу іншого Іншого». Ітеративна співвіднесеність, пресупозиція відношення у мисленні унеможливлює поривання з межею, що й маніфестується в де-конструктивній позиції.

Гра розуму як гра з розумом обумовлює збереження визначальних методів раціонального мислення. Самоспрямованість гри не лише апелює до позиці дискурсу іншого як засобу визначення суб’єкта внаслідок самоподвоєння (Лакан), але й демонструє фундуючу функціюпринципів саморефлексії й апперцепції, цих «принципів принципів» раціональної діяльності мислення. Так, картезіанске ^gito Лакан розглядає як подвоєність на акт мислення та саме мислення, «про яке» відбувається акт [8]. При цьому Лакан намагається усунути (розв’язати) парадокс «я мислю» в його структурній аналогії до «парадоксу брехуна». Тим самим він виявляє власну заангажованість тоталітарною раціональністю, що не зважується на збереження антиномічності. Раціональність в широкому розумінні приймає парадокс як джерело множинності у відношенні.

Самодеконструктивна гра розуму спричиняє рух опозиційності в напрямі антиномічності, що можна співвіднести з тезою Деррида про кризу versus’y [9, с.36]. Примноження дистинкцій без можливості зняття «знімає» саму можливість протиставлення на користь «вписування». Концепція сліду, який конституюється в самозтиранні, змінює опозиційне маркування іншого на трансцендентальну (пограничну) іманентизацію.

Отже, versus vs антиномія: отримаємо антиномію незводимого протиставлення, де гетерогенність межує з іманентністю. В таки спосіб реалізується співвідношення антиномії та границі в концепції Канта. Вельш визначає систему Канта як «сполучення гетерогенності та перехідності» [4, с.269]. Саме такий спосіб реляції відмінностей визначає «постмодерну» функцію парадоксу: утриманнярозбіжностей в триванні їх трансцендентальної єдності через інтервал, який не тотожній versus’y, але заміщує його у грі розрізняння. Таким чином утримується ситуація межевості, необхідна для конструювання синтетичної цілісності раціо.

Парадоксальність, множинність та відношення об’єднуються в кантівському твердженні (певною мірою парадоксальному) про наявність синтетичнихa priori. Синтез (гетерогенність та пов’язаність) передує аналітичності в процедурі апперцепції, себто контамінація різностей (вже даних відмінностей) передує дескриптивно-аналітичному самоусвідомленню («я мислю»), котре пов’язує дистинкції. Синтез є тією межею між відмінністю і поєднанням, котра (за умови рівноцінності складових) є аналогічною до процедури differance. Багатовимірний рух поєднання-розрізняння, що характеризує апперцептуальну єдність, утворює нерозривний ланцюг взаємозалежностей, що не дає змоги визначити відправний пункт, а відтак наближається до парадоксального взаємопосилання обумовлених одна одною відмінностей. Так, присвоєні свідомістю відмінності по-перше є включеними в подвійний синтез — між собою та по відношенню до свідомості; по-друге тільки по присвоєнні можуть гарантувати ідентичність свідомості як її аналітичні предикати.

Вочевидь синтетичність пов’язана з медіативною функцією, наявністю посередника. Крімопозиційної Іншості існує ще й корелююча Іншість, зовнішня й позапокладна, котра в трансцендентальному (погранично-слідовому просторі) гарантує, навіть більше: конституює самість. Щоправда, в антиномічній структурі обидва типи Іншості зливаються в прозорому само-опосередкуванні відмінностей.

Опосередкованість Іншістю визначає конгруентність гетергенності та перехідності. Деконструкція опозиції «іманентне — трансцендентне» абсолютизує транценден- тальність як межевий простір.

Так само синтезуюча (медіативна) функція і синтетична природасудження,щобазується,заВельшем,накорелятивності свободи і природи, хоч і не дає, на думку цього дослідника, можливості поєднання, проте забезпечує зв’язок.

Посередництво (онто-гносеологічне, суб’єкт-об’єктне), притаманне структурі судження на всіх рівнях реляцій, маркується зв’язкою est, що є поєднанням (1) суб’єкту і об’єкту судження, (2) суб’єкту й предикату судження, (3) суб’єкту мислення й об’єкту, «про який» мислиться, (4) ситуації судження і ситуації «про яку» судження (див., наприклад [9]). Ту ж саму подвійну синтетичність відмічаємо в апперцептуальній структурі. Така подібність (у оприявленні себе через інше) спричиняє до екзістенційного тлумачення зв’язки est. Кант відмовляє буттєвій зв’язці в онтологічній природі, в предикативності (з причини її семантичної нейтральності). Через це даний «архіпредикат» можемо розглядати як суто трансцендентальну, самозтираючу функцію поєднання-розрізняння. Структура кантівських антиномій позбавлена і формальної зв’язки, хоча в принципі структура парадоксу (в тому числі й антиномії) передбачає поєднання непоєднуваного в одному судженні або міркуванні. Пов’язання цих антиномій імплікується загальними властивостями ідейно-категоріальної системи, а не екстериорізується в окремому міркуванні. Але «безумовна можливість» Деррида також уникає безпосереднього поєднання відмінностей. Постструктуралізм і в цьому параметрі дотримується раціональних вимог: не руйнує закон суперечності, що стосується лише цілісного судження щодо одномоментності. Замість логічних зв’язок парадоксальність розрізняння керується власне інтервальним розривом, що й виконує поєднувально-демаркуючу функцію.

Щодо ролі структури судження в розрізнянні, то вона обумовлює синтез «абсолютної гетерогенності» в сенсі різнопорядковості суб’єкту та предикату та синтагматичного тяжіння неальтернуючих дистинкцій, неальтернуючих саме через гетерогенність порядків.

Так само на судженні ґрунтуєтьсяй можливість перехідності (трансцендентальної співмірності) між розсудком та розумом. Але відмова від судженєвої дистинктивності у єднальному русі до Безумовного, що починає нехтувати синтетичною характеристикою єдності, спричиняє до нового, радикальнішого розрізнення, яке більше не має корелятів, бо не має синтетичної передумови. Руйнація відмінності починається у Канта з підміни відношення поняттям. Пошук цілісності й початковості призводить до постулювання Безумовного, яке виявляється синтетичним поняттям через свою іррелевантність системі «умова- зумовлене», в межах якої йдеться про аналітичне відношення. Безумовне є абсолютно гетерогенним щодо зумовленого, а відтак їхнє співвідношення відзначене антиномічністю (за браком корелятивної зв’язки). І, нарешті, власне, витвори невмотивованої (безумовної) діяльності розуму, антиномії рівноцінних протилежностей маркують безумовність та первинність розрізняння як нездоланне a priori синтетичності. Таке, позарозв’язальне, тлумачення функції кантівських антиномій резонує з філософією differance, підтверджуючи раціонально-традиційну вмотивованість останньої.

Повертаючись до питань, означених на початку розвідки, стисло сформулюємо відповідні результати, які, згідно з передбачуваним модусом пошуку, зберігають свою відкритість та конотативну позицію. Отже, розглянуто гетерогенність та поєднання як раціональні характеристики, що на різних структурних рівнях контамінуються в реляційній функції раціональності. Її різноманітні властивості виявляють кореферентність з огляду на пресупозицію відношення- зв’язку — єдності через відмінність — що фундує раціональну систему. Тож філософіяdifferanceрозглядаєтьсяяктрадіювання загальних засад раціональності відповідно до акцентування як визначального принципу пограничності, межевості, котрий апелює до концепції трансцендентальності. Проблема Іншості виявляється вписаною в раціональний принцип структурності. Висвітлюються самодеконструктивні параметри раціональної системи. Раціональні якості, що імпліковані принципом відношення (рефлективність, конструктивність, співмірність, опозиційність) віднаходяться в постструктуралістській парадигмі як трансформовані в розрізняння, фрагментарність, ітеративність та узагальнюються принципом синтетичної єдності: відношення розбіжності та зв’язку. Пограничність та медіативність формують мислення, його можливість (апперцептуальну єдність) відповідно до трансцендентальної позиції та структури судження, що маркує зону індиферентної, амбівалентної єдності за допомогою зв’язки est.

Абсолютизована реляційність визначає роль границі як простору трансцендентального поєднання слідів відмінностей в структурі часопросторової ітеративності. Границя як розрив, границя як відношення, границя як єдність: ці параметри трансцендентальності визначають постструктуралістську специфікацію традиційної раціональності, яка мислиться не тотальністю, але безкінечністю в своїй безумовній можливості відношення із завжди Іншим.

Література

Вельш В. Наш постмодерний модерн / В.Вельш [пер. з нім.

А.Богачова, М.Култаєвої, Л.Ситниченко]. — К.: Альтерпрес, 2004. — 328 с. [Сучасна гуманітарна бібліотека].

Встреча с Декартом: философские чтения, посвященные М.К.Мамардашвили, 1994 г. [Соредакторы: В.Кругликов, Ю.Сенокосов]. — М.: ad Marginem, 1996. — 440 с.

Деррида Ж. Диссеминация / Ж.Деррида [пер. с французької ДКралечкина]. — Екатеринбург: У-Фактория, 2007. — 608 с.

Кант І. Критика чистого розуму / І.Кант [пер. з нім. І.Бурковського]. — К.: Юніверс, 2000. — 504 с.

Кристєва Ю. Полілог / Ю.Кристєва [пер. з французької П.Таращука]. — К.: Юніверс, 2004. — 480 с.

Куцепал С.В. Французька філософія другої половини ХХ століття: дискурс із префіксом «пост» / С.В. Куцепал. — К.: ПАРАПАН, 2004 — 304 с.

Лакан Ж. Четыре основных понятия психоанализа [Семинары: Книга ХІ] / Ж.Лакан [пер. с французської

А.Черноглазова]. — М.: Гнозис, Логос, 2004. — 304 с.

Леонтьева Е.Ю. «Рациональность вообще» и ее конкретные типы / Е.Ю.Леонтьева «Дні науки філософського факультету-2007»: Матер. доп. та вист, міжнарод. наук. конф. / Київський ун-т ім. Шевченка. — К., 2007. — Ч І. — С. 141-142.

Лютий Т. Розумність Не Розумного / Т.Лютий. — К.: ПАРАПАН, 2007. — 420 с.

Экхарт М. Проповеди и рассуждения / Мастер Экхарт [пер. с лат.]. — М.: Мусагет, 1936. — 190 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць