Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Особливості концепції істини в теорії наукового пізнання


В.Л. Чуйко

Київський національний у

ніверситет ім. Тараса Шевченка

В статті розкривається сутність концепції істини в теорії наукового пізнання та аналізуються особливості її прояву в працях М.Ф. Овчиннікова, К. Поппера, М. Фуко, М. Гайдегера та інших авторів.

Теорія наукового пізнання, на відміну від традиційних гносеологічних учень, за основоположну засаду науки визнає існування відношення людини до знання [6, 47-51], а не дійсності. Сучасний науковець - людина, яка обов’язково має фахову підготовку (володіє знаннями) та відрізняється, наприклад, від схоласта тим, що зазнає сумнівів, а не безпосередньо приймає знання на віру. Іншими словами, він перебуває у відношенні до знання: осмислює їх, прагне чіткого розуміння, перевіряє, уточнює тощо.

Власне для схоласта чи тривіального споживача здобутого науковцями знання є можливою вказана М.Ф. Овчинніковим позиція: «.ця придуркувата наука, усі думки якої спрямовані сфери високої теоретизації, є винуватою в тому, що її результати нерозумно і трагічно знищують умови існування людства на нашій чудовій планеті Земля» [2, 88]. Рефлексуючий науковець є такою людиною, яка судить сама себе. Для неї суд історії та оточуючих не має значення. Такій людині дошкуляє лише нерозуміння оточуючих, яке дратує її. Тобто мова йде про людину, яка має істину.

Однак позицію науковця не можна ототожнювати з аморалізмом. Нерозумні правила суєтного соціального існування, як багато хто вважає, «мають стосуватися не кожного». Тобто іноді вважають, що їх можна не виконувати. Аморалісти не розуміють, що діяти заперечуючи загальне правило можна не тільки тілесно, а й духовно, не тільки як тварина, а й як людина.

Наприклад, тілесно «дурний» собака кусає свого хазяїна, який його годує (так само роблять і політики, які не шанують джерело своєї влади). У даному випадку заперечення правила є абсолютним, оскільки демонструє неможливість буття правила взагалі. Духовне заперечення правила має раціональний критичний характер, наприклад, так визначається настанова науковцям проти схоластів у відомому методологічному сумніві Р. Декарта. Тобто духовність науковця полягає у формуванні відношення (тобто в збереженні) до змісту правила, оскільки інакше критика втрачає свій сенс. Іншими словами, заперечення ірраціонального порядку має анти-духовний, нелюдський, тваринний зміст, що визначається, наприклад, бажанням (іноді чогось уявного), яке є мінливе, знищуючи умови існування і саме існування.

Цікаво, що подекуди ірраціональність пов’язують з духовними проявами, наприклад стражданнями закоханих. Однак тут не враховується, що в цьому випадку реалізується не заперечення, а творче поєднання різного, дві різні ідеї «Я» об’єднуються чуттями, з’єднуються два різних правила існування, два унікальні існування.

Розщеплення сущого на об’єкт і суб’єкт ставить за М. Гайдегером людину в центр світобудови. Однак так може існувати тільки та людина, яка не усвідомлює себе творцем «картини», що була утворена внаслідок вирішення конкретних проблем. «Споживач» картин світу сприймає їх як данину, а тому проблематики, що мучила їх творців, для нього не існує. Використовуючи запроваджене у фундаментальній онтології вирізнення навчання майстерності як опанування вміннями і навичками порівняно з навчанням мисленню, як опанування «розірваністю, що прямує в метафізичне» [4, 80], ми можемо виявити, що саме знання презентує особливу майстерність людини до розуміння необхідності пов’язати різне в одне єдине ціле. Безпосередньо це стає очевидним за співвідношення майстерності та магії, оскільки остання ніби є прикладом майстерності. Однак така майстерність не засновується на розумінні цілого, вона погоджується з незнанням, забороняючи втручатися свідомості. Наприклад, Фауст (у Гете) займався саме магією, лише мріючи про знання та розуміння, усвідомлюючи їх відсутність. Щодо цього очевидно, що не може бути зрозумілою остаточно відома пропозиція Полані звернутися до вивчення особистісного знання, оскільки не можна визначити, в якому випадку він має на увазі знання, а в якому - уміння.

Така сама невизначеність присутня й у структуралізмі. Це видно з наступного положення: «.немає знання, позбавленого будь-якої визначеної практики; і всяка мовна практика може бути визначена через те знання, яке вона формує» [3, 285]. Ураховуючи відоме визначення у структуралізмі М. Фуко тієї обставини, що майстерність і мислення, уміння і знання мають бути взаємопов’язаними, хоча вони і не є тотожними, ми отримуємо вказану невизначеність.

Пропозиція позитивізму обмежити думку науковця вирішенням запитанням «як?» відмовляючись від розмислів над «чому?» має коректне виправдання. Питання «як?» дозволяє здійснити абстрагування від онтології та звернутися до методу. Такий підхід уможливлює створення розуміння, зцентроване методологією. Тобто методологічне знання, стаючи головним предметом думки, тепер може розглядатися без урахування сфери застосування методів. Відповідно воно вперше змістовно та конкретно відокремлюється від онтології та гносеології, стає об’єктом дослідження.

Дисциплінарно домінування запитання «як?» дозволило якісно змінити структуру, динаміку змін та відношення між знаннями, утворивши поділ на фундаментальну та прикладну науки.

Одночасно, як засвідчили парадокси прагматизму, ототожнення змісту знання з методом обґрунтувало неможливість вирішити питання про походження, вибір, удосконалення методів, якщо відсутня онтологія (уявлення про дійсність, щодо якої створюються методи).

Відносно зазначеного вирізнення (знання та майстерності) в теорії наукового пізнання важливим стає запроваджене К. Поппером розрізнення дескриптивної й аргументативної функції мови, що виявляють можливість різних концепцій істинності.

Відповідно до дескриптивної функції наукової мови виникає регулятивна ідея істини, що визначає опис та його узагальнення як адекватний фактам та емпіричним ситуаціям.

Відповідно до аргументативної функції наукової мови, яка за К. Поппером полягає у критиці описів з позиції «регулятивної ідеї істини», «змісту», «правдоподібності», можна констатувати можливість об’єктивності: суб’єкт (як носій методу) встановлює єдність (тотожність) між предметом думки (чи картиною світу) та об’єктом (проблемами, завданнями, суперечностями) так, що проблеми та завдання вирішуються (суперечності усуваються).

Пропозиція критичного раціоналізму визначати наукову діяльність в межах моделі росту знання «від проблеми до проблеми», яка позитивно розкривається за допомогою «рефлексивних тез експлікації об’єкта суб’єктом» [5, 42-43], вимагає конкретної відповіді щодо можливості позитивного вирішення проблеми експлікації наукової істини. Щонайменше в межах цього підходу ми бачимо можливість позитивно вирішити поставлене М. Даммітом завдання, сформульовану наступним чином. «Нам не треба намагатися виключити термін «знання», але нам також не можна бути задоволеним, говорячи, що є відомим, не кажучи при цьому, що означає мати це знання, тобто як його проявляє той, хто його знає» [1, 105].

Проблемність як форма відношення до знання, а не до дійсності виявляє, що аргументоване знання, даючи таке визначення єдності предмета і об’ єкта думки, яке усуває суперечність (вирішує завдання), є дещо принципово зрозуміле, оскільки «в собі» розповідає про те, що означає мати певне знання, інакше задачі (проблеми, завдання.) не вирішуються.

Наприклад, так званий метод «спроб та помилок» набуває принципово раціонального обґрунтування, якщо його застосування свідомо буде обмежуватися визначенням характеристик, які шукаються в невизначеному середовищі з мало визначеними властивостями. Іншими словами, він має сенс там, де здійснюється пошук у невідомому тих властивостей, які визнаються відомими. При цьому відомі методи відносно (необмеженої) дійсності використовуються як засоби обмеження та абстрагування дією, визначаючи окремі властивості невідомого, перетворюючи їх на відоме. Тому більш адекватним формулюванням такого підходу була б назва: метод визначення відомого в невизначених обставинах (невизначеному середовищі, невизначених множинах, множині, яка не може бути вичерпно визначеною).

Позитивний зміст зазначеного методу як демонстратора істини можна охарактеризувати так. Якщо існують відомі, формалізовані методи, які дозволяють отримувати передбачувані результати під час їх застосування (для різних методів % таких результатів може бути різним: від відносного до однозначного) до невизначених обставин, тоді можна вважати методологічно обґрунтованою гіпотезу про наявність у невизначених обставинах властивостей, що уможливлюють реалізацію відомого методу. Зрозуміло, що для різних методів необхідна і достатня множина таких властивостей є різною. Позитивна реалізація методу (знання на якому він заснований) у вигляді усунення невизначеності ситуації свідчить про наявність істини.

Принаймні в умовах, коли науковцю доводиться визнати наявність суперечності у формалізованих системах уявлень, він застосовує метафори. У вказаних умовах метафора використовується як «активізатор» ірраціональних, індивідуальних, особистісних властивостей науковця. Відповідно формалізація може розглядатися як демонстрація такого знання, яке дозволяє відкривати, виявляти, бачити з очевидною ясністю наявність суперечності. Унаслідок виявлення суперечності раціональна послідовність розмірковування стає неможливою, а тому активний суб’єкт започатковує синтетичне «продукування уявлення», яке часто відбувається як алогічна, творча подія за участі метафори. Без формалізації метафора є необмежена гра уяви, яка не має до науки ніякого відношення. У цьому випадку зміст розуму та свідомості полягає в тому, щоб визнавати не тільки себе, але й свою залежність від об’ єктивних обставин. Тобто в концепції Р. Декарта «Я, мислю.» визначається не зміст, а форма розумного існування. Реально питання про зміст знання, розуму та свідомості постало лише у І. Канта, який визнавав за загальну мету філософії знайти відповідь на три відомі питання. Власне єдність цих трьох відповідей і визначається у нашому випадку як концепція істини прийнятна для теорії наукового пізнання.

Згідно з цією концепцією проблема своєю наявністю для свідомості виконує спонукальну та спрямовуючу функцію, вимагаючи активності думки під час її вирішення, оскільки усвідомлення невизначеності є розуміння та переживання неможливості бути свідомо діючим, знаючим наслідки своєї активності. У таких випадках тільки «не діяння» як принцип може застосовуватися свідомо без втрати здатності бути свідомим, розсудливим, розумним. Знання, що дозволяє вирішувати проблему, а відповідно переходити від «не діяння» до стану «діяння», носієм якого є людина «Я - мислю .», може повноцінно називатися істинним. Тим самим здатність виявляти проблеми є розум, а дурень є той, хто проблем не помічає.

Якщо істина є проблемою тоді, як визначив Ф.Ніцше, віра в неї є «самоодурення». Незважаючи на поширеність критики істини (її проблематизацію), не можна не визнати наступного. Якщо у прямокутному трикутнику квадрат, утворений від гіпотенузи, завжди дорівнює сумі квадратів, утворених від катетів, тоді мене ніхто не переконає в тому, що істина є «самоодурення».

Це може роз’яснити приповідка про розмову розумного учителя з розумними учнями.

«Я розповідаю вам те, що зрозумів та можу обґрунтовано роз’яснити. Ви сприймаєте лише це. Однак у мене залишається ще те, чого сам поки що не зрозумів та не можу обґрунтовано роз’яснити. Саме цього (мого нерозуміння) ви не сприймаєте. Тому ви як учні існуєте із моїми словами (залежні від них), а я існую, маючи справу з реальністю, незалежною від мене (незрозумілою, невизначеною, об’єктивною).

Інакше бути не може, бо для появи у вас знання про те, чого я не розумів, та розуміння підстав для мого нерозуміння, ви маєте знати про те, чого я розповісти вам не можу».

Загалом комунікативізм як феномен сучасної культури, за даними різних публікацій (та відомих мені дисертацій) свідчить про завершення доби масових соціальних рухів як основи соціальних, політичних, культурних змін у суспільстві. Поняття «бажання» та «воля», як вони, наприклад, витлумачувалися Ф. Ніцше, перестають виконувати роль евристичного джерела для розуміння сучасних процесів в європейському культурному просторі. Іншими словами, зміни починають започатковуватися концептами окремих розумників, які здатні були домовитися та узгодити свої ідеї з представницькими органами суспільної влади, а не народними масами.

Одночасно, під впливом феномена так званої «смерті суб’єкта» в культурній комунікації відбувається перетворення науки на безперервну домовленість (у методологічному конвенціоналізмі таку безперервність зупиняють «інваріантом»), є смерть самої наукової комунікації, оскільки зникає її зміст, смисл і сенс. Втрата об’єктивності одночасно стає втратою тематики наукового дискурсу - знання про невідоме. Дискурс своїм предметом може мати і метод, і предмет, а не об’єкт думки. Об’єкт має бути одинично та унікально виявленим, щоб продемонструвати науковцю свою незалежність від загальних розмов (тематикою яких у науці може бути метод і предмет). Тому вихід за межі висловленого (дискурсивного) здійснюється саме за допомогою емпіричної демонстрації (фактів): одиничного, неповторного та унікального. При цьому суб’єкт науки як носій відношення до знання, а не дійсності має дійсність як знаряддя виявлення проблем, а не їх вирішення. Вирішення проблем є наслідок мислення, напруження розуму, творчого зусилля. Тому істину доводиться не відкривати чи знаходити, а формувати, створювати.

Відкривають і знаходять незнання: проблеми, питання, завдання, що мають об’ єктивний зміст.

Література

1. Дамміт М. Логічні основи метафізики. - К., 2001. - С. 105.

2. Овчинников Н.Ф. Знание - болевой нерв философской мысли (к истории концепций знания от Платона до Поппера). - М., 2004. - С. 88.

3. Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В. Шовкуна. - К., 2003. - С. 285.

4. Хайдеггер М. Что зовется мышлением? / Пер. с нем. Э. Сагетдинова. - М.,

2007. - С. 80.

5. Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки: Монографія. - К.: Центр практичної філософії, 2000. - 252 с.

6. Чуйко В.Л. Когнітивізм як об’єкт когітології. Монографія. - Ніжин, 2007. С. 47-51.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць