Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Духовність як основа розвитку особистості у вітчизняних педагогічних та етико-аксіологічних концепціях


В.В. Мармуров

Донецький державний технікум економіки і хімічних технологій

П.Г. Давидов

Донецький інститут залізничного транспорту

У статті розглядається духовність та її складові (дружба і любов) як підґрунтя для формування особистості, як основа для відтворення системи цінностей в українському суспільстві та відродження національної системи освіти. Акцентується увага на досягненнях вітчизняних філософів та педагогів, необхідності втілення в життя їх поглядів, використання національних традицій та ідей для формування національно свідомої особистості й інтелектуальної еліти України.

Стаття присвячена дослідженню проблем духовності, відродження системи цінностей в українському суспільстві на основі національних традицій, філософії та педагогіки, втіленню в життя поглядів та ідей видатних українських мислителів, спрямованих на гармонізацію стосунків між людьми, удосконалення українського суспільства та відродження української освіти.

Метою статті автори вважають обґрунтування необхідності відродження духовності в українському суспільстві, відтворення системи цінностей, відродження освіти на основі національної педагогічної та філософської думки.

Для реалізації цієї мети необхідно вирішити такі завдання:

Виділити проблеми, які притаманні українському суспільству та системі освіти сьогодні.

Визначити причину цих проблем.

Розглянути історію дослідження проблеми духовності в українській педагогічній та філософській думці.

Розглянути концепт духовності, а також любов і дружбу як його складові.

Розглянути педагогічні концепції деяких вітчизняних мислителів.

Обґрунтувати актуальність поглядів вітчизняних філософів і педагогів на проблему духовності та відродження системи національних цінностей, як у системі освіти, так і сучасному українському суспільстві в цілому.

Об’єктом дослідження виступає духовність та її структура.

Предметом дослідження - дружба та любов як складові духовності.

Робота спирається на комплекс теоретичних та емпіричних методів дослідження, таких як аналіз, синтез, моделювання.

Теоретичним підґрунтям даної роботи є фундаментальні дослідження в галузі соціальної філософії, історії філософії, філософської антропології, твори Б. Грінченко, Г.С. Сковороди та П.Д. Юркевича, а також праці

Н.М. Алексєєнко [1], В.А. Гошовської [2], П.Г. Давидова [4; 5], присвячених

творчості Г.С. Сковороди, та Р. Пітча [6], в яких досліджується філософія П.Д. Юркевича.

Наукова новизна цієї статті полягає в тому, що вперше дружба та любов між людьми (які, на думку авторів, є основними компонентами духовності), розглядаються, як основа системи цінностей, яка необхідна сучасному українському суспільству та освіті.

Практична цінність роботи полягає в тому, що обґрунтована в ній етико-аксіологічна концепція дозволяє гармонізувати відносини людини з самою собою, іншими людьми і навколишнім світом, а також удосконалювати таким чином суспільство та систему освіти.

Численні проблеми сучасної української держави, зокрема такі, як політичні й економічні кризи, проблеми у сфері екології та медицини, корупція, техногенні катастрофи, наркоманія, алкоголізм, соціальна несправедливість та інші, мають одне спільне підґрунтя - недостатній рівень духовності в українському суспільстві. Після руйнації комуністичної ідеології люди втратили систему цінностей, принаймні її вагому частину. На сьогодні час в українському суспільстві відсутня будь-яка ідеологія, а це спричиняє хаотичне формування особистості. У багатьох випадках й усі вищенаведені проблеми є наслідком цих обставин. Сьогодні надзвичайно актуальним є відродження духовності. Потрібно привчити людей гармонізувати стосунки на ґрунті загальнолюдських цінностей і моралі, усвідомлювати відповідальність перед суспільством за свої вчинки та дії.

Відродження української освіти також відбувається з неабиякими труднощами і економічного, і психологічного, а також ідеологічного порядку. Сьогодні Україна посідає одне з перших місць у Європі за кількістю вищих навчальних закладів ІІІ - ІѴ рівня акредитації. За кількістю студентів на 10 тисяч населення Україна входить у число найбільш розвинутих країн світу. Традиційно люди з вищою освітою вважаються елітою в суспільстві, яка і є своєрідним «рушієм», справжнім «локомотивом» розвитку суспільства та «індикатором» процесів, які у ньому відбуваються. Проте тут слід пам’ятати, що людина із загальним низьким рівнем культури, викривленою системою цінностей, духовною «нерозвиненістю» і з відсутністю національної самоідентифікації - шевченківське «перекотиполе», навіть якщо і має диплом про вищу освіту та великий запас професійних знань, не зможе позитивно впливати на розвиток суспільства. Проте, на жаль й сьогодні доводиться констатувати, що вища освіта ще не пройнялася національною ідеєю. Тому цілком природно виникає питання: «Чи буде ця еліта національно свідомою? Чи буде прагнути вона працювати на розбудову української державності?»

Тому, на нашу думку, проблема сучасної педагогіки, як середньої, так і вищої школи, полягає в тому, що багато поколінь наших педагогів, і тих, кого вони вчили, виховувалися не на засадах національної педагогічної традиції, а майже у повному відриві від власних джерел. Навіть сьогодні, частина нашої педагогічної еліти назве з вітчизняних педагогів хіба що А.С. Макаренка та В.Сухомлинського. Безумовно, будуть згадані й Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, І.Песталоцці. Дійсно, це класики світової педагогічної думки, проте невже національна педагогіка така бідна, й у ній немає своїх традицій. Ми маємо неоціненні пласти багатовікової української філософсько-педагогічної думки, цілі «кладезі» національної мудрості, честі, самоповаги: народна, зокрема й козацька, педагогіка, й «Повчання» Володимира Мономаха, педагогіка Г ригорія Сковороди й Тараса Шевченка, Памфела Юркевича, Костянтина Ушинського й Івана Франка, Софії Русової й Івана Огієнка, Івана Стешенка і Степана Сірополка, Олександра Духновича й Григорія Ващенка, Якова Чепіги й Августина Волошина, Бориса Грінченка й багатьох інших.

Саме з ім’ям Б.Д. Грінченка пов’язане остаточне формування української національної педагогіки як науки. Він вніс в нашу філософсько-педагогічну думку чітку, послідовну, безкомпромісну та яскраво виражену українську ідею, яка невідривна від української мови, якою, на його думку, повинна функціонувати освіта в Україні. Він був переконаний, що саме завдяки освіті українці повернуть собі національні права, утримають їх і належно ними скористаються. Він був цілковито свідомий того, що боротьба за українську освіту та її утвердження буде тяжкою і тривалою, але ж саме освіченість народу стане «найтвердішою і найміцнішою підвалиною національної свідомості» [3, 98].

Проблемами духовності, які мають бути в основі педагогічного процесу, також займався і Г.С. Сковорода. Він набагато випередив свій час, залишивши у спадщину нащадкам ідеї, які й сьогодні вказують шляхи розв’язання проблеми врятування духовності, життя та цивілізації.

Найважливішим з аспектів духовності Г.С. Сковорода вважав дружбу та любов між людьми, моральні чесноти у їх стосунках. Так, у трактаті «Начальная дверь к христианскому добронравию» він писав про те, що Божа «премудрість», «напечатаясь на душе нашей, делает нас из диких и безобразных монстров, или уродов, человеками, то есть звърками, к содружеству и помянутым сожительствам годными, незлобливыми, воздержаными, великодушными и справедливими.

А если уже она вселилась в сердечные человеческие склонности...

И тогда-то бывает в душе непорочность и чистосердечие, как бы райский нъкий дух и вкус пленяющий к дружелюбію.

Она различает нас от зверей милосердием и справедливостью, а от скотов воздержаніем и разумом...» [7, 147].

Саме у листі до свого учня (від вересня 1762 р.) М. Ковалинського філософ розкриває моральні витоки дружби («дружєлю6ія» між людьми: незлобливість, помірність «воздержаніє», великодушність, милосердя, справедливість і розумність. Чи не цих моральних якостей бракує зараз представникам українського суспільства? Виходячи з цих загальнолюдських моральних критеріїв, він витлумачив власне розуміння дружби.

Однією з важливих передумов дружби, за його думкою, є єдність уподобань і занять, яким присвячує себе людина. Філософ висловив упевненість у тому, що для повної й істинної дружби, яка єдина найбільше пом’якшує прикрощі життя і навіть оживляє людей, потрібна не лише прекрасна доброчесність і подібність не самих тільки душ, але й занять.

Та все-таки подібність душ і моральні чесноти Г. Сковорода ставить на перше місце у дружній прихильності та симпатіях однієї людини до іншої. Проте Г. Сковорода розглядав дружбу ширше, ніж прихильність однієї людини до іншої на основі спільних інтересів. Він надав цьому поняттю важливого соціального сенсу, що простежується у його вищевказаних словах про те, що дружба робить людей здатними до співіснування, робить їх «воздержными, великодушными и справедливими». Розуміння дружби Г. Сковородою нагадує біблейську ідею любові людини до ближнього як запоруку правильного та гармонійного буття. Можливо саме ця біблейська теза і є основою думок філософа про дружні стосунки між людьми, адже творчість Г. Сковороди відзначається неабиякою зацікавленістю Книгами Святого Письма. Цей факт підтверджується неодноразовим посиланням письменника на текст Біблії, як на найвищий авторитет.

Таким чином, слово «дружити» співпадає в цьому випадку зі словом «любити», а якщо любиш, то не будеш намагатися скривдити, а навпаки - робити добро і турбуватися про добробут того, кого любиш. Тому, на нашу думку, запорукою щасливого кохання й виступає дружба. Шлях до такого кохання - любов до ближнього - дружба, а потім - кохання. Адже якщо внутрішній світ людини сповнений любов’ю, дружньою налаштованістю до тих, хто її оточує, то ця людина є щасливою. «Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом» [8, 221], - писав Г. Сковорода у листі до М.І. Ковалинського і далі наводить слова Сенеки про те, що ніщо так не радує, як вірна дружба.

Можливо, перш ніж намагатися змінити світ, потрібно спробувати змінити себе? Можливо, насправді для щастя потрібно не так уже й багато, варто тільки знайти любов в собі i подарувати її іншим? Г. Сковорода писав: «Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами і як риба в воді, так i ми в ньому, i воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва - відхили лише вхід у душу свою» [8, 312].

Таку ж думку поділяв і П.Д. Юркевич. Так, у творі «Мир с ближним как условие христианского общежития» він писав: «Когда животные обнаруживают противоположные желания, они необходимо приходят во взаимную вражду, истребляют друг друга - или достигают своих желаний погибелью других, или сами погибают. Человек, как нравственная личность, не подчинён этой необходимости слепо сталкиваться с людьми и враждовать с ними на жизнь и смерть. При всякой встрече противоположных желаний и интересов он должен обращаться к нравственным требованиям справедливости, которая укажет ему, где и когда его желания незаконны, где и когда они противоречат благу его ближнего и благу общему. При высшем нравственном развитии он повинуется ещё заповеди любви, которая внушает ему жертвовать своими личными выгодами для блага общего. В справедливости и любви заключаются самые прочные условия для водворения мира между людьми, для основания общего дружества и братства между ними» [10, 351].

Уміння мирно співіснувати є надзвичайно важливим для України, адже Україна - багатонаціональна та багатоконфесійна держава. Україна - це дивовижно різноманітна країна. На заході країни з ХІѴ століття було магдебургське право (самоуправління міст), на сході - кріпосне право, на півдні рабство до кінця ХІХ століття. В Україні мешкають 130 націй і народностей, православні московського та київського патріархату, католики, автокефали, греко-католики, мусульмани, іудеї, буддисти, протестанти... Різні традиції, різні культури, різні крові, характери, релігії та релігійні конфесії. Усі мешканці України дуже різні, тому можливість певних конфліктів між ними не виключена. І саме тут може стати у пригоді філософія дружби та любові.

П.Д. Юркевич бачив сенс існування людини у творінні добра, яке вона повинна робити від усього серця. Серце П. Юркевич вважав відправною точкою своєї філософії. При цьому він кожного разу розглядав його не тільки у метафоричних значеннях, оскільки таке розуміння не виправдовувало б філософії серця. Серце він розумів, як орган, який представляє первісну силу душі у житті людини. П. Юркевич прагнув довести, що серце є сукупністю усієї діяльності людини. І такі доведення він наводив, цитуючи вислови про серце із Святого Письма та розділяв їх за такою тематикою:

Серце - вмістилище і носій усіх тілесних сил людини.

Серце - центр душевного та духовного життя людини.

Серце - вмістилище різноманітних душевних почуттів, переживань і пристрастей.

Серце - центр моральності людини.

Серце - начало всього доброго та злого у словах, думках і діях людини.

Серце і голова.

Багатство біблійного вчення про серце було прямо протилежним науковим теоріям про «механізм» людської душі, що мали широке розповсюдження у ХІХ столітті. П. Юркевич підкреслював, що ці фізіологічні та психологічні теорії не можуть пояснити ані свободи волі, ані моральної цінності, ані сенсу людського вчинку. П. Юркевич, зокрема, зазначав, що в людській душі «есть нечто первоначальное и простое, есть потаённый сердца человек, есть глубина сердца, которого будущие движения не могут быть рассчитаны по общим и необходимым условиям и законам душевной жизни» [8, 89]. Він показував, що під впливом цієї механічної психології у філософії формується думка про те, що сутність душі зводиться виключно до мислення, а воля і почуття - випадкові стани і явища мислення.

Співвідношення розуму й сердечної любові у моральності філософ порівнював, посилаючись на Євангеліє від Матвія, зі світильником і єлеєм: «По мере того, как в сердце человека иссякает елей любви, светильник гаснет: нравственные начала и идея потемняются и наконец исчезают из сознания. Это отношение между светильником и елеем - между головою и сердцем - есть самое обыкновенное явление в нравственной истории человечества» [9, 101]. П. Юркевич, спираючись на обґрунтовану ним філософію серця, обстоював «гармоническое отношение между знанием и верою» [9, 103], що враховувало самостійне значення обох компонентів відношення й прагнення до їх творчої взаємодії.

Серце як тілесна, душевна та духовна сутність людини прагне добра, братського спілкування: «В этом нравственном состоянии человек уничтожает резкое расстояние между собой и своими ближними, уважает человеческое достоинствово всяком лице, уважает чужие права и исполняет свои обязанности, делается способным жертвовать, прощать и покрывать чужие слабости любовию во имя Христово.» [10, 356-357]. Справи та вчинки людини, що витікають з любові, отримують моральну цінність. Розум, усвідомлюючи ці дії, завдяки цьому може створити загальний моральний закон з відповідними правилами та вказівками. Моральний закон, безумовно, є необхідним для людини, оскільки він здатен надати людині моральну установку навіть в тому випадку, коли його вчинки не виходять з мотивів серця, тобто коли джерело моральності зсякає у людському серці.

Тому, розглядаючи фактори, пов’язані з виникненням «кордоцентризму» та «філософії серця» в Україні, нам потрібно спиратися на емоційність (у першу чергу творчу, а не побутову), яка є характерною рисою української ментальності. Саме з урахуванням емоційності як суттєвої риси української ментальності мають будуватися процеси пізнання та освіти. «Если истина падает нам на сердце, то она становится нашим благом, нашим внутренним сокровищем. Только за это сокровище, а не за отвлеченную мысль человек может вступать в борьбу с обстоятельствами и людьми; только для сердца возможен подвиг и самоотвержение» [9, 85].

Висновок. Етико-аксиологічні концепції Г. Сковороди, П. Юркевича, Б. Грінченка та інших вітчизняних мислителів і сьогодні можуть бути корисними під час вирішення проблеми людської духовності та моралі.

Людей робить людьми тільки дух і духовність. Відсутність духовності призводить до відсутності чіткого бачення майбутнього, маніпулювання людьми та людською свідомістю. Українці мають щось особливе, що збереглося через тисячоліття втрат та пригнічення. Це наш Дух і Духовність, це наш внутрішній світ і тепло, які характерні саме для українців. У філософії серця - духовна сила нашої нації. Якщо додати до цього сильну волю сучасних українців, ми зможемо об’єднатися у глобальну націю і збудувати державу миру та добробуту.

Примирити себе з самим собою, себе - з іншими, інших - з державою, державу - зі світом - найбільше благо для України. Усі хочуть спокою та злагоди, мира та добробуту. Але поки кожен не почне з себе - справи не буде. Простити рідних та близьких, пращурів та сучасників, повірити в себе і в державу - це є воля Бога і наше прагнення.

Усі вітчизняні філософи та педагоги наголошували на тому, що сам Господь творив людину для праці, не тільки фізичної, а й духовної, тільки нескінченною роботою з самовдосконалення себе ми відбуваємося як особистість. Цією роботою повинні займатися не лише студенти та учні, а й педагоги.

Дух, як сила волі, заснована на народних традиціях і духовність, як здатність творити добро у соціальній сфері - основа нової національної ідеї України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Алєксєєнко Н.М. До питання про сковородинівську екзегезу біблійних текстів // Тези доповідей міжнародної наукової конференції, присвяченої 200-річчю з дня смерті українського поета і філософа Григорія Сковороди. - Харків, 1994. - С. 18.

2. Гошовська А. Моральні критерії дружби в етичній концепції Г.С. Сковороди // Тези доповідей міжнародної наукової конференції, присвяченої 200-річчю з дня смерті українського поета і філософа Григорія Сковороди. - Харків, 1994. - С. 64-65.

3. Грінченко Б. - Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. - К.: НАН України, Інститут української археографії, 1994. - 288 с.

4. Давидов П.Г. Від філософії серця до філософії державництва // Колізії синтезу філософії і релігії в історії вітчизняної філософії (до 180-річчя П. Юркевича та 130-річчя С. Франка). - Полтава, 2007. - С. 362-370.

5. Давидов П.Г. Етичні погляди Григорія Сковороди і сучасність // Культурологічна спадщина Григорія Сковороди: філософсько-психологічне бачення, історія та сучасність / Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Луганськ, 2007. - С. 25-29.

6. Пітч Р. Найголовніші елементи філософії П.Д. Юркевича // Філософська та соціологічна думка. - 1992. - № 9. - С. 134-141.

7. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: У 2 т. - К.: Наукова думка, 1973. Т. 1: Пісні, вірші, байки, трактати, діалоги. - 532 с.

8. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: У 2 т. - К.: Наукова думка, 1973. Т. 2: Трактати, діалоги. притчі, переклади, листи. - 576 с.

9. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению Слова Божия // Юркевич П.Д. Философские произведения. - М.: Изд-во «Правда», 1990. - С. 69-104.

10. Юркевич П.Д. Мир с ближним как условие христианского общежития. // Юркевич П.Д. Философские произведения. - М.: Изд-во «Правда», 1990. - С.351-357.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць