Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць

Концепт болю як аспект особистісного начала (на прикладі спадщини Василя Стуса)


В.В. Полюга

Дрогобицький державний

педагогічний університет ім. І. Франка

У статті осмислюється особистісне начало в контексті трактування концепту болю українським мислителем, поетом-класиком ХХ століття Василем Стусом. Розглядаються ті категорії філософування мислителя, що формують світоглядний потенціал сучасної української молоді.

Ключові слова: біль, екзистенція, буття, світогляд, страждання, людське існування, особистість.

Динамічні процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві є проявом філософського (інтелектуального) рівня певного соціуму, і саме тому не є випадковістю, і тому духовна проблематика як ніколи актуальна. Так, для успішності адаптації людини до нового стану суспільства є оволодіння основами сучасної культури та здобуття високого інтелектуально- особистісного потенціалу. За таких умов важливим є осмислення філософських проблем, що розкривають особистісний потенціал людини. Однією з них є концепт болю, що розглядається нами крізь призму філософувань Василя Стуса.

Метою статті є з’ясування у спадщині Василя Стуса тієї форми екзистенціального мислення філософа, у якій відображено його міркування про зміст людського існування, про особистісне начало в людині, що є важливим аспектом у формуванні високого інтелектуального потенціалу молоді та її взаємозв’язків із соціумом. Такою формою, що розкриває людину як особистість у контексті філософування Василя Стуса є проблема болю, яка нами розглядається у співвіднесеності із вченням німецького філософа- екзистенціаліста Мартіна Г айдеггера.

Серед українських дослідників спадщини В. Стуса відзначаються такі науковці, як Дмитро Стус - син мислителя, який аналізує особливості єдності життя і слова В. Стуса [10], Михайлина Коцюбинська - дослідниця феномена творчості В. Стуса [3], Елеонора Соловей, яка наголошує на зверненні до традицій автентичного буття мислителя [9], Євген Сверстюк, який характеризує буттєвий простір В. Стуса як “життя у сфері духу” [7].

Викладення проблематики. У творчій спадщині філософа та мислителя Василя Стуса (1938-1985) наявний великий потенціал для сучасних філософських роздумів, зокрема, над проблемами онтологічного й екзистенціального змісту. Такими проблемами є існування людини відповідно до її сутності, проблема любові, болю, долі, щастя.

Особливо актуальним є екзистенціально зорієнтоване осмислення особистісного начала в контексті трактування проблеми болю В. Стусом, та проводення паралелі із зарубіжними філософсько-екзистенційними вченнями. Такий підхід, на нашу думку, дає змогу на оволодіння основами сучасної культури, впливає на формування українського менталітету. Адже саме з метою формування особистості втілюються філософські, естетичні уявлення про досконалість людини та її призначення у світі. Тому в сьогоденні залишається важливим філософське осмислення певних проблем, що розкривають розуміння людини, як особистості. Такими проблемами є: любов, щастя, біль, вірність самій собі, своїм принципам, ідеям, інтересам держави, що актуалізують те саме особистісне начало в людині.

Проблема особистості у філософії, перш за все, є вирішенням питання про місце людини у світі, ким є людина і ким вона може стати та якими є грані її свободи вибору і соціальної відповідальності [5, 313]. У філософуваннях В. Стуса спостерігаємо таку проблематику, як справжність, істинність життя людини, що проявляється на власному, максимально загостреному життєвому шляху. Провідною темою філософсько-літературної спадщини Василя Стуса є тема людини - існування людини відповідно до її сутності, пошуки свого місця у світі, прагнення до свободи вибору, а основними категоріями є ті, за допомогою яких філософ осмислює проблему існування людини як особистості інших людей, предметів і явищ; у стосунках із самою собою - на рівні свідомості та самосвідомості, у трансценденції - до любові, щастя, болю в якому здійснюється людська свобода і яке є необхідною умовою творення людиною самої себе. Така філософська зорієнтованість мислителя відповідає вищевказаній проблематиці і є основним постулатом екзистенціальної філософії. Таким чином, зробимо спробу осмислення категорії болю, як аспекту особистісної проблематики в контексті філософії екзистенціалізму.

Екзистенціалізм з’явився як філософія, яка не ставила собі за мету дати пояснення світу, виходячи з матеріалістичного (натуралістичного) чи ідеалістичного принципів, як реакція на історичний фаталізм узагалі і песимістичний зокрема, розвиваючи філософію кризової епохи й кризової свідомості, ролі свободи й суверенності суб’єкта, вбачала смисл життя в тому, щоб знайти себе, досягти справжнього буття. Сама назва цієї філософії розкриває її таїнство. Вона походить від латинського слова ex(s)isto - «існую», яким визначається людське існування [4, 755]. Екзистенціалізм претендує на пояснення світу, яке було б співвіднесено тільки з людиною, а не з принципом матеріальності чи ідеальності світу. Передусім це стосується усвідомлення принципової закинутості людини у світ, у якому вона повинна жити, а отже, постійно здійснюючи спроби переступити через обмеженість обставин і через власну однозначну заданість. Тобто людина постає, як неповторна індивідуальність, особистість, мікрокосм, і, щоб зберегти власну самоідентичність та інваріантність, вона повинна постійно переходити через грані свого наявного буття, виходити за межі самої себе, трансцендентувати, виносити себе за межі сущого. Через це граничні ситуації мають для людського існування таке принципове значення. Саме через них людина може найбільш глибоко реалізувати себе, проявити найсуттєвіші, особистісні складові свого існування. Тому людське існування характеризується постійним прагненням знайти самого себе, самореалізуватися. Проте, враховуючи жорсткі межі людського єства, людина повинна навчитися жити із постійним усвідомленням кінцевості, і цей глибоко прихований біль, спричинений цим усвідомленням, наповнює людину особливою чистотою і духовністю [4, 756].

Серед представників німецької екзистенціальної філософії чільне місце посідає вчення Мартіна Гайдеггера (1889-1976) згідно з ним раціоналістичне витлумачення людини не є неправильним, проте обмеженим. Обмеженість його полягає в тому, що воно не стосується “істинного” в людині [14, 75]. Іншими словами, М. Г айдеггер розуміє визначення людини як таке де раціональність не взмозі витлумачити його істинну сутність. З точки зору М. Гайдеггера, таке “істинне” витлумачення не може бути суто раціональним, у його якості виступає онтологія людини. Г оловна увага приділяється духовній активності та духовній витримці людини, яка виявилася закинутою в нерозумний потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише буття людської особистості. Це буття - головний предмет пізнання, насамперед, філософського. Саме онтологія людини подає істинно гуманне, тобто, людяне визначення людини [14, 90]. “Хранителем буття” М. Гайдеггер вважав поезію, поскільки не люди говорять мовою, а мова говорить людьми [14, 61]. Якщо справжньою дійсністю є буття людини як особистості, а “хранителем буття” - поезія, то логічним розвитком для нашої статті буде осмислення концепції “болю” в поетичній мові В. Стуса.

Осмислення поезії як буття було апріорі закладено у В. Стуса. Це було особливим, своєрідним виявом його особистості, індивідуальності. Така реакція була відповідною до тогочасного ставлення до мови як до засобу передачі інформації, і В. Стус добре усвідомлював, що так втрачався істинний смисл мови, який зв’язує людину і її культуру зі “становлення буття за допомогою слова” [10, 256].

Буття людини у творчості Василя Стуса - це та реальність, яка спонукає людину жити в боротьбі за власний індивідуалізм. Це та людська специфіка, яка полягає в тому, що людина “змушена існувати всупереч реальності, в абсолютно забороненому для себе світі” [12, 8]. Особистісне начало людини в умовах чужого їй світу, збудованого за принципами абсурду, де царює відчай, трактується В. Стусом категорією болю і є провідною темою більшості його поезії (За вченням А. Камю домінує принцип абсурду. Абсурд і є реальність. Філософське кредо А. Камю “Я бунтую, отже я існую” - примітка В.П.). Сприйняття світу як абсурдного - це таке бачення його організації, яке заперечує наявність причинно-наслідкових, логічних зв’язків. Істинне пізнання не можливе, оскільки вся дійсність нерозумна й алогічна [8, 154]. Таке бачення бере початок із філософії екзистенціалізму, зокрема філософії Альбера Камю (1913-1960). У Василя Стуса такий контекст осмислений у символічних, художньо-образних рівнях, тим самим, відбиваючи певне світосприйняття.

Твором, у якому поет якнайкраще відображає ці положення, є вірш зі збірки “Зимові дерева” - “Присмеркові сутінки опали”.

Присмеркові сутінки опали,

Сонну землю й душу оплели [11, 61].

Трактування сутінок, символізує в контексті світової культури зло, а воно у свою чергу є всім тим, що шкодить нації [6, 44]. Так, і в творі В. Стуса зло - це соціальний занепад, що асоціюється з “сонною землею”, адже сну іманентне завмирання почуттів, думки. Таке завмирання було притаманне більшості тогочасного суспільства. При цьому виокремлюється внутрішня самотність, яка є екзистенційною і розглядається, як специфічне буття та його переживання. Внутрішня самотність людини є таким проявом її буття, який означає дисгармонію особистісного розвитку, спричиняючи біль і само відчуження, яке призводить до відокремленості в соціумі, і спричиняє пошуки людиною свого місця у світі, проте вже як особистості.

Так, у контексті твору простежується закинутість людини, її особистісного світу в суспільну ситуацію. Людину “закинуту у світ”, М. Гайдеггер осмислює як чужу світові [13, 71-78]. Форма її буття - самотність, яку філософ позначає “буття-у-світі” (Dasein) яке, виступає як асоціальне, трансцендентне стосовно знеособлення світу повсякденності (Man), є виходом людини до глибинних підвалин свого існування, тобто до буття, узятого в його справжньому, дійсному значенні.

Продовжуючи відображення філософських поглядів В.Стуса, доречним буде зазначити і те, що світ, у який “закинута” людина фактом свого народження осягається у процесі соціалізації через слово (мову), поскільки цей світ вже є освоєним попередніми поколіннями. Отже культурна реальність проявляється в самому акті людського існування, що неможливе без мови, мовлення, слова. Тому слово не сприймається відокремлено від глибокого контексту [1, 49]:

Самоти згорьовані хорали геть мені дорогу замели.

І куди не йду, куди не прагну - смерк сосновий мерзне угорі [11, 61].

Так, вислів “сосновий смерк” осмислюється як такий аргумент, що обтяжує суспільство, людську свідомість, духовність. Проте, духовність - вільна за своєю природою і, як зазначалося вище, є проявом усвідомленого болю, виявляється охопленою суспільством, що зумовлює абсурд. В такому абсурді, простежується яскраво виражений процес гри:

Аж і гра: літають головешки, зуби клацають під ідіотський сміх [11, 61].

Таке суспільство, де людина може хіба що “клацати зубами”, тобто, страждаючи відчувати біль, призводить до переживань, але не до нарікань на долю:

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену [11, 61].

У цих словах - відбувається узгодження свого минулого, теперішнього і майбутнього за власними переконаннями. Аналогічно у книзі “Буття і час” М. Г айдеггер проголошує свого роду парадоксальну думку, що минуле, сучасне і майбутнє - тотожні. Він уводить поняття “часовості” як часу, який переживає людина. Сутністю “часовості” є поєднання одночасно минулого, теперішнього і майбутнього, що стає можливим у результаті перетворення останніх в “екстази”, які мисляться як моменти суб’єктивних переживань людини [13, 366]. Сутність “часовості”, як пише М. Гайдеггер, полягає у виявленні єдності “екстазів”. Тобто, у часі, який переживається людиною, також спостерігається факт зміщення в одночасність, минулого, теперішнього і майбутнього. Допоки людина живе, для неї минуле, теперішнє і майбутнє зливаються в самому факті її теперішнього існування [13, 366-369]. Так, в аналізованому творі, життєвий вибір вбачається в стоїчному прийнятті труднощів і випробувань “життя - одне стернисте поле”. Знову ж спостерігаємо певний напрямок мислення М. Гайдеггера, що виражає поняття стоїчного песимізму - поклик зберігати стійкий “героїзм”, незважаючи на загибель особистості [2, 33]. Згадаємо також “Міф про Сізіфа” А. Камю, де ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. Так і у В. Стуса:

Хай життя - одне стернисте поле, але перейти не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом - дарма,

душу хай обшмугляю об камінь [11, 61].

Простежується чітке уявлення можливих наслідків, які стоять за цим в умовах тогочасного тоталітарного суспільства, проте така перешкода не є завадою для людини як особистості. За цим стоїть вища сила - Батьківщина, нехай навіть “утрачена, ледача, байдужа, осоружна”. Це вже духовна категорія , яка дає сенс справжньому, особистісному людському існуванню, осмисленому з болем, зі “сльозою”:

Все одно милішої нема за оцю утрачену, ледачу, за байдужу, осоружну, за землю цю, якою тільки й значу і якою барвиться сльоза [11, 61].

В аналізованому творі є моменти, які показують близькість ідей В. Стуса й екзистенціалістів, зокрема М. Г айдеггера й А. Камю, - це ідея ворожості світу щодо людини, тема самотності людини в світі і прийняття долі. Наприкінці твору з’являється певна деталь - “барвиться сльоза”. Це прояв протилежної сторони страждання - радості, яка є усвідомленням патріотизму через катего- рію болю, страждання. Отже, у контексті цього твору розкривається буття людини як особистості в суперечливому світі, сенс такого буття усвідомлений за допомогою патріотичного мотиву, який розкрито почуттям особистого страждання - категорією болю.

Осмислення буттєвих проблем, зокрема погляду В. Стуса на проблему пошуку власного особистісного начала, відображається також у філософській концепції вірша “Цей біль - як алкоголь агоній ” зі збірки “Веселий цвинтар”. Тут простежується стан емоційного, душевного страждання, також окресленого словами “біль”, “жаль”. У такому контексті категорія болю є тотожна стану “на межі” життя і смерті. За вченнями екзистенціалізму, саме перед лицем смерті, на смертній грані найповніше розкривається істинна людина. Так, М. Гайдеггер зазначає: “Буття до смерті є заступанням в здібність бути того ж сущого, чий спосіб бути є самим заступанням. Заступання є можливістю розуміти найбільш крайню свою здібність бути, тобто, можливістю власної екзистенції” [13, 298].

Пошук істини буття, за концепцією твору, осмислюється, як такий процес, де людина ігнорує, “забуває” світ:

Цей біль - як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль Передруковуйте прокльони і переписуйте печаль Давно забуто, що є жити, і що світ є, і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим [11, 183].

Емоційно-болісне напруження трактується В. Стусом як “несамовитість”, що актуалізує особистісне начало - “У власне тіло увійти”, тобто віднайти самого себе, зрозуміти своє покликання. Таке усвідомлення пов’язане з душевними переживаннями (“а ти ще довго сатаній”), що призводить до самознищення:

Ще довго сатаній, допоки помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй [9, 183].

Отже, в аналізованому творі В. Стуса, людина обирає страждання, щоб віднайти саму себе, своє особистісне начало, а тому відображення філософських поглядів мислителя осмислюється за допомогою концептуального змісту. Основним концептом, що розкриває внутрішні переживання В. Стуса, або ж наближує до дійсного людського буття - є біль.

Своєрідність бачення елементів внутрішньої екзистенції В. Стуса - є, як зазначалося вище, виділення їх категоріального змісту. Біль для поета не просто вимушений стан буття, у ньому мислитель вбачає і доцільність з погляду прилучення людини як особистості до справжнього.

Таким чином, зробимо певний висновок про те, що, з’ясовуючи категорії екзистенціального філософування Василя Стуса, концепт “болю” постає як феномен, за допомогою якого на художньо-образному рівні мислитель розглядає проблему існування людської особистості.

Екзистенціалізм проявляється у В. Стуса в ідеях трагічного стоїцизму і пов’язаний з темою “закинутості” людини у світ, нівелюючого впливу соціуму на особистість, на противагу чому вона може протиставити свою духовність усвідомлену категорією “болю”. В. Стус вважав, що у важких умовах існування справжня людина знаходить особистісне начало, власну сутність.

Співставивши вчення М. Гайдеггера з творами наповненими філософського змісту, В. Стуса, ми дійшли висновку, що їх філософські вчення є досить спорідненими, зокрема, в схожих моментах трактування онтології людини, або ж дійсної людської сутності в світі нівелюючого суспільства. Зокрема, у понятті “буття-у-світі” як асоціального, що розкриває самотність; у моменті “на межі”, що осмислюється мислителями як можливість буття власної екзистенції у стані страждання, болю. Концепт болю виявляє основний предмет екзистенціально зорієнтованої філософсько-літературної спадщини В. Стуса - становлення особистісного начала, існування людини відповідно до своєї сутності.

Все це вказує на те, що досліджуючи існування людини, що відповідає її сутності, філософ-поет впливає на формування особистісного аспекту в становленні української молоді, на формування українського менталітету тим самим збагачуючи соціокультурні процеси нашої держави.

Література

Біленко Т.І. Мова і самореалізація особистості: моральні засади, вербальна оснащеність // Людинознавчі студії. - Дрогобич: “Вимір”, 2005.

С. 44-53

Габитова Р.М. Человек и общество в немецком экзистенциализме. - М.: Наука, 1972. - 221 с.

Коцюбинська М. Новітні палімпсести: (Кілька думок про феномен В. Стуса) // Філософська і соціологічна думка. - 1990 - № 2. - С. 100-102

Экзистенциализм // Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичёв и др. - 2-е изд. - М.: Сов. энциклопедия, 1989. - С. 755.

Личность // Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичёв и др. - 2-е изд. - М.: Сов. энциклопедия, 1989. - С. 313.

Іванишин П.В. Печать духу: національно-екзистенціальна Франкіана. - Дрогобич: “Відродження”, 2006. - 96 с.

Сверстюк Євген. Блудні сини України. - К.: “Знання” України, 1993. - 256 с.

Скотний В.Г. Філософія: історичний і систематичний курс. - К.: Знання України, 2005. - 576 с.

Соловей Е. Проблема автентичного буття (В. Стус) // Українська філософська лірика. - К., 1999. - С. 253-291.

Стус Дм. Василь Стус: життя як творчість. - К.: Факт, 2005. - 368 с.

Стус В. Твори: В 4 томах. - Львів: Просвіта, 1994. - Т.1, кн.1. - 420 с.

Стус В. Феномен доби (сходження на Голгофу слави). - К.: Товариство

“Знання” України, Видавничо-поліграфічний центр “Знання”, 1993. -

96 с.

Хайдеггер М. Бытие и время / Пер. с нем. В.В. Бибихина. - Харьков:

“Фолио”, 2003. - 503 [9] с. (Philosophy).

^idegger M. Platons Lehre von der Wahrheit. Mit einem Brief uber den

“Hummanismus”. - Bern, 1947. - S. 75.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць