Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Культура як особлива форма консолідації українського етносу


В.Ю. Федюк

Розкривається значення культури як особливої форми збереження цілісності духовного виміру буття українського етносу в контексті реконструкції концепції «духу народності» українського історика ХІХ ст. Миколи Костомарова.

Ключові слова: культура, буття етносу, консолідація, дух народності, традиція, звичаї, обряд, ритуал, мова, духовний вимір буття.

Актуальність дослідження. Сучасні суспільно-політичні, соціально- економічні, інформаційні та духовно-культурні зрушення в усіх сферах життя актуалізують пошук українським етносом власної духовно- культурної ідентичності. Це обумовлено, зокрема, і феноменом глобалізації як системної трансформації соціально-політичної, господарської та культурної сторін життя усіх без винятку суспільств, а також основ їх життєвідтворення та розвитку. Інакше кажучи, ідентичність перетворюється на глобальну проблему, оскільки її багаторівнева фактура пов’язана із загальноісторичними змінами. Під час осмислення усієї складності проблем, пов’язаних із поверненням історичної пам’яті, пробудженням національної самосвідомості і гідності українців, особливого значення набувають питання, які пов’язані із духовним виміром буття української етносоціальної спільноти.

Не підлягає сумніву важливість для українського суспільства якнайповнішого збереження всієї його етнічної спадщини. І хоча український етнос ще не взяв остаточно на себе провідну роль у суспільстві, аби об’єднати усі етноси, що мешкають в Україні, в єдину націю (такий погляд простежується в українській історико-філософській думці ХІХ-ХХ ст.), однак розв’язання питання власної консолідації є першочерговим для збереження українцями власного «духу народності».

Виходячи з цього, вирішення проблеми духовного відродження та консолідації українського етносу вимагає осмислення питання про роль та значення однієї з головних форм буття українців - культури. Вказана проблематика не є новою для української історико-філософської думки, про що свідчить аналіз творів Г. Сковороди [24], М. Костомарова [13], П. Куліша [14], І. Нечуя-Левицького [19], В. Антоновича [1], І. Франка [26], М. Драгоманова [7], М. Грушевського [5], а також Д. Чижевського [28], П. Юркевича [29], І. Мірчука [17], В. Яніва [30], І. Лисяка-Рудницького [15], серед сучасних дослідників - Ю. Пінчука [20], Л. Полухіна [21], П. Попова [22], В. Смолія [25], Я. Козачка [8], М. Поповича [23], О.Гончара [16], А. Бичко [4], В. Храмової [27], О. Нельми [18] та інших.

Мета даного дослідження полягає у розкритті значення культури як особливої форми збереження цілісності духовного виміру буття українського етносу. Загалом, аналіз проблеми духовного життя суспільства, питань, пов’язаних з його культурою, багато в чому залежить від особливостей підходу до визначень останньої. На нашу думку, досить актуальними та цікавими є погляди видатного українського історика ХІХ ст., основоположника соціально-історичної моделі буття українського етносу М. Костомарова, на думку якого весь духовно-історичний спадок українського народу передається від одного покоління до іншого саме у культурі і через культуру. Така форма буття, як «культура» визначається М. Костомаровим в історичному контексті «.в плані фіксації конкретної спільноти у певному просторово-часовому континуумі.» [Цит. по: 3, с. 17]. Поняття «культури» у його поглядах усвідомлюється як форма поступового становлення, розвитку та самовираження духу народності суб’єктів української етносоціальної спільноти, єдність складових компонентів якого забезпечує самобутність їх етногенезису та образу життя. Така думка М. Костомарова висвітлена у праці «Слов’янська міфологія»: «.коли центр уваги перемістився в національну історію і культуру (від держави до суспільства), явища народної свідомості (мова, фольклор), як чуттєва реальність. набули нового значення. зросла увага до колективної психології, в якій проявлявся. народний (національний) «дух» як продукт і творець національної історії.» [10, с. 25]. Таким чином, визначивши первинність духовних й соціальних чинників як факторів «культури» народу, М. Костомаров тим самим протиставляє їх природним чинникам. Дефініцію «культури» український мислитель розкриває як сукупність специфічних людських способів цілеспрямованої діяльності та її результатів. Тобто «культура» для нього виступає у трьох методологічних аспектах, у рамках яких виділяється роль феномена культури. По-перше, культура виступає як атрибут суспільної людини, її життєдіяльності (гуманістичний аспект культури). Для М. Костомарова культура виступає як феномен, що розкриває сутність, природу, життєдіяльність людини. Це непогано простежується, наприклад, у «Рисах народної південно-руської історії». Аналізуючи історію південно-руських земель, М. Костомаров через призму культури трактує буття людини в якості живого діяльно-предметного суб’єкта. Людина як субстанція, як носій культури, повинна розумітися у досить широкому соціальному контексті, у всьому багатстві своїх суспільних відносин, у єдності зі створеним нею духовним та матеріальним суспільним світом. Якщо сказане принципово важливе, то чи визнавав це М. Костомаров? Здавалось би, що іманентна співзвучність усіх матеріальних та духовних явищ у суспільстві, усіх форм суспільного життя людини очевидна. Однак у цій сфері далеко не все просто та однозначно. Зв´язок різних суспільних явищ з людиною має свої конкретні види, свій конкретний характер відповідно їх межі. Вказана обставина проявилася і в творчості М. Костомарова, у тому, що йому довелося враховувати, наскільки кожна створена людиною річ, суспільна форма, соціальний інститут і т.п. ще на початку несуть у собі людську складову. По-друге, не дивлячись на свій романтично-народницький світогляд, М. Костомаров не вважав, що все створене людиною, що суспільне буття існуючого цілком і повністю служить людині і лише їй. З іншого боку, наприклад, у «Слов’янській міфології» М. Костомаров не розглядає проблему поліфункціональності створених людиною речей. Проблема є досить важливою у філософському відношенні. Вона привернула увагу спочатку Г. Гегеля, пізніше К. Маркса, а тепер аналізується у рамках постмодерністської філософії. Необхідно мати на увазі, що відношення речі до людини завжди виступало як одна із меж буття і функціонування речей, існувало поряд з іншими відносинами і як ті, що виступають у все більш опосередкованій формі через ці та інші відносини.

У той же час М. Костомаров розглядає людські соціальні утворення. Він робить наступне цікаве зауваження у V главі «Слов’янської міфології»: «Розглядаючи форми, в яких виявлялося життя малоросів, ми побачимо два головних їх види. У ХѴІ ст. Малоросія пробудилася від довгого літургійного сну, народ її почав жити яскравою, бурхливою, воєнною діяльністю - утворилося козацтво. Потім, урешті-решт, ця войовничість стала спадати, народ перейшов до тихого громадянського життя. Таким чином, головними типами народного суспільного життя малоросів є козак та поселянин. Перехід від одного до іншого залишив середні типи між тим й іншим, як ми побачимо згодом» [10, с. 130]. Здавалося б, буття функціонування вказаних форм цілком та повністю вичерпується людиною, відношенням до нього. Однак це не так. Установившись, ці утворення поступово увійшли до складних відносин у суспільстві та набули власної траєкторії розвитку і функціонування, що і аналізувалося М. Костомаровим у різних його роботах [Див.: 9, с. 24; 10, с. 60-70; 11, с. 8-9, с. 20, с. 24-25; 12, с. 25; 13, с. 28-29]. Отже, розглядаючи оточуючий людину матеріально-предметний світ - світ її предметно-соціального буття, М. Костомаров «вловлює» поліфункціональність цього світу, його сплетеність у множинність різноякісних законів та його підпорядкованість їм.

Окрім цього, цікавою є проблема культурної складової матеріальних, духовних та інших факторів людського буття. Цією складовою, у найширшому значенні слова, є їх своєрідна націленість на людину, їх іманентна співзвучність із нею. Зазначену іманентність М. Костомаров характеризує, наприклад, в історичному портреті «Іван Свирговський - український козацький гетьман ХѴІ століття» наступним чином: «У житті народів існують причини, які не нав’язані ззовні, не нав’язані спільноті її керівниками, але сформовані довготривалим, поступовим ходом подій та несвідомо управляють народним почуттям і волею» [13, с. 262]. Вказуючи на причини появи козацтва, М. Костомаров зауважує, що їх слід шукати у соціальному і політичному становищі тодішньої слов’янської Півночі, бо вони сприяли утворенню козацтва. Вірно й те, «що головним завданням діяльності цього руського рицарства була боротьба із Туреччиною і взагалі з мусульманським світом, й охорона східного православ’я» [13, с. 262].

Процитоване висловлювання М. Костомарова дозволяє зробити висновок про те, що український мислитель аналізував і світоглядний аспект культури. Правда, М. Костомаров не торкається питання про співвідношення творчої життєдіяльності людини і культури. Але культура доволі суперечлива: з одного боку, культура фіксує лише один, головний параметр життєдіяльності людини - процес розвитку і саморозвитку, з іншої, - культура включає в себе усі грані життєдіяльності, оскільки вони так чи інакше «працюють» на людину, включаються у процес її розвитку.

По-третє, для М. Костомарова культура виступає як ціннісно- нормативний регулятив життєдіяльності людини. У «Слов’янській міфології» М. Костомаров показує, що людська життєдіяльність має певну спрямованість. Її сутність - відтворення, розвиток людського існування. Спрямованість людської життєдіяльності в своїй основі носить об’єктивний характер. Хочуть того люди чи ні, усвідомлюють це вони чи не усвідомлюють - у будь-якому випадку, якщо вони зайняті різноманітною діяльністю щодо забезпечення свого життя, задля задоволення своїх потреб, вони відтворюють і розвивають самі себе. Цікаво, що М. Костомаров, розглядаючи виникнення чумацтва аналізує регулятиви, установки, що беруть початок від людини. М. Костомаров вказує на переплетіння різних факторів, детермінованих появою такого феномена в Україні як чумацтво: «Природа любить поступовість, і людина не може бути з нею у розладі. Перш ніж народ залишить свій попередній спосіб життя й засвоїть інший, він неодмінно повинен перейти середній стан між старим побутом та наступним. Тому спочатку, перш ніж козак перетворився у поселянина, він став «чумаком» і «бурлаком». За своїм заняттям він мужик, по духу і характеру - козак» [10, с. 149 - 150].

На нашу думку, перед М. Костомаровим стояла непроста проблема: характеристика родової сутності людини, процес реалізації та розкриття якої складає сутність історії. Для М. Костомарова історія не являє собою певної таємничої субстанції, віддаленої від реально-конкретного контексту суспільних відносин людини, ні певної її наперед заданості, яку історія просто «виявляє». Родова сутність людини - суть продукту всієї множинності суспільних відносин особи, вона історична, бо розвивається та поглиблюється на кожному етапі історії. І тим не менш ця сукупність не розчиняється в простій множинності життєво-суспільних зв’язків, вона є, так би мовити, квінтесенцією всього досягнутого цивілізацією у той чи інший момент часу. Ідея родової сутності людини реалізується М. Костомаровим у «Законі Божому». З точки зору автора «Закону Божого», віруюча людина - основа та серцевина історичного процесу. Віра в Ісуса Христа веде до свободи [Див.: 9, с. 15]. Життя кожного повинно бути христоцентричним, лише таке життя і веде людину до свободи, забезпечує рівність, а відповідно, і щастя держав, народів, кожного зокрема. Визнаючи, що життя кожної людини і суспільства повинно бути христоцентричним, М. Костомаров тим самим проявив достатньо високий рівень розуміння духовності у житті, у пізнанні історичного процесу [Див.: 9, с. 12-15].

На думку М. Костомарова, головна роль у забезпеченні духовного зв’язку, збереженні й передачі культурного спадку у східних слов’ян, належала такі формі їх буття, як «традиція». У його осмисленні до традиційних можуть належати лише стійкі явища суспільного буття. Оскільки «традиція», у розумінні М. Костомарова, це своєрідна форма збереження історично усталених звичаїв, ідей, знань, поглядів, уявлень, смаків, характерних для образу життя українців [Див.: 13, с. 28-29]. В етнічному бутті східних слов’ян, на думку українського мислителя, поняття «традиції» не ототожнюється із категорією «звичаї». Хоча у процесі майбутнього розвитку й становлення народного буття дані поняття розрізняються. Традиції є характерними компонентами історичного досвіду. Традиція означає «передачу від старших до молодших, від покоління до покоління, від когорти до когорти, усталених форм поведінки, навиків, понять, усього, що становить основу культури...» [Цит. по: 2, с. 160]. У цьому плані М. Костомаров досить сучасний, бо сучасні етнографи приділяють досить детальну увагу аналізу категорій «традиції» та «звичаї».

Відмінності таких понять, як «традиція» та «звичаї», аналізує в одній із своїх праць російський дослідник Ю. Бромлей: «...звичаї можна називати традиціями, але не всі традиції є звичаями. більш точним є співставлення дії звичаїв з тією своєрідною сферою культури, яка називається «соціонормативною»...» [3, с. 70]. Тобто «звичаї» осмислюються Ю. Бромлеєм на зразок «.традицій у соціонормативній (суспільно-політичній) сфері культури як певні стійкі образи, загальноприйняті норми соціальної поведінки.» [3, с. 70]. Даний висновок є співзвучним із осмисленням дефініцій «традиція» й «звичай» М. Костомаровим, який їх висвітлює так: «.первісні звичаї з часом змінювалися під впливом дещо вищих понять, народи займалися землеробством, скотарством та вівчарством, у лісового народу було вдосталь звіринництва та бортництва бо давали данину шкірами та медом, у лісових селищах будували міста, які, за загальними слов’янськими звичаями, мали значення пануючої місцевості.» [13, с.14]. Тобто український мислитель аналізує «звичаї» як стійкі, загальноприйняті та поширені норми поведінки (діяльності) східнослов’янської спільноти.

На нашу думку, до «звичаїв» слід віднести історично усталені, стереотипні форми масової поведінки, які являють собою стандартні дії, що повторюються у незмінному вигляді протягом тривалого історичного часу.

М. Костомаров осмислює поняття «звичаю» як регулятор народно- побутової культури, який існує і функціонує на рівні динамічних, розвинутих етнічних систем, уособлює обов’язковий зразок поведінки у побуті. Також він розрізняє та аналізує сутність «обряду» й «ритуалу».

М. Костомаров обумовлює значущість в етнічному бутті індивідів нормативно-регулятивної функції, дія якої спрямована на підсвідоме сприйняття ними панівної системи нормативних вимог та певних навичок діяльності. Оскільки збереження єдності створених моральних критеріїв та правил спільного проживання суб’єктів було необхідною умовою для забезпечення безперервності й цілісності їх буття. Зокрема, ритуал об’єднує ті форми поведінки суб’єктів етнічного, які за своєю суттю є знаковими, символічними та не мають утилітарно-практичного характеру.

Так, професор А. Бичко, аналізуючи світоглядне та нормативно- регулятивне значення понять «звичаю» зауважує: «Звичаї ж безпосередньо виникають у самій трудовій діяльності...У слов’янських народів зв´язок понять із трудовою діяльністю особливо помітний у назвах місяців. Так, січень називався сєчень, визначав час рубки лісу, березень - березозол (час, коли з берези беруть сік чи палять з неї вугіль).» [4, с. 45]. Таким чином, «обряди» за власною суттю, передавали від покоління до покоління певні практичні навики, розвивали знання й уміння суб’єктів самостійно орієнтуватися у просторі й часі. Окрім цього, відповідно до змістовного навантаження тих чи інших обрядів, формувалися специфічні риси способу життя певної спільноти.

М. Костомаров визначає «ритуали» як дії, які виражають первісні вірування українців або дотримання ними певних символічних систем [Див.: 10, с. 60-61]. Згодом, із запровадженням християнства, така символічна діяльність індивідів, на думку М. Костомарова, реалізується через дотримання правил богослужіння таїнств [Див.: 13, с. 22-23]. Тобто М. Костомаров аналізує поняття «ритуал» як символічну форму вираження суб’єктами етнічного певних почуттів, переживань, думок шляхом спільного дотримання ними виконання своєрідних формул, норм, дій, властивих лише даній етнічній спільноті.

Загалом, у силу свого символічного сенсу «ритуал» осмислювався М. Костомаровим як механізм регуляції внутрішньоетнічних зв’язків: підтримує певну ієрархію етнічних статусів і сприяє та допомагає українцям у засвоєнні групових норм та цінностей. Саме завдяки ритуалам, на думку мислителя, вони усвідомлювали сакрально обумовлену єдність, солідарність й захищеність. Також ритуальні дійства допомагали зняти напруження буденного життя.

У національному бутті «ритуали» здійснюються в «площині» церемоніальних форм побутових відносин (етикет) та державних церемоній. Але найголовнішу функцію ритуальних дійств М. Костомаров аналізує як один із засобів забезпечення духовно-культурної цілісності буття українського народу.

Значення іншої форми буття українців, такої як «обряд» він осмислює як десакралізований ритуал, який втілює в собі традиційні дії, що супроводжують найважливіші моменти життя та діяльність русичів, а також визначають соціальну значущість життєвих станів даної етнічної спільноти. Серед таких обрядів український мислитель аналізує: обряд народження людини, весільні та поховальні, сімейні й календарні обряди тощо. М. Костомаров відтворює механізм успадкування, способи прояву та розуміння даних обрядів у часовому вимірі історичного буття українців. Адже більшість обрядів зберігали закостенілий характер, проте в часі змінювалося їх смислове навантаження і втрачалося початкове символічне значення.

Також однією із форм діахронної і синхронної передачі культури, для забезпечення етносоціальної єдності «народу», на думку М. Костомарова, являється мова (у вербальних та невербальних проявах) як одна із форм збереження духу народності українців.

М. Костомаров осмислює притаманну мові кожної окремої народності власну специфічну лексичну, граматичну й фонетичну форму, яка являє собою цілісну та своєрідну систему [11, с. 17-18]. Він відзначає, що «схожість південного мовлення з північним» переносить дану мовну близькість на всі східнослов’янські спільноти, зокрема на українців та росіян, яким також належала «схожість єдиного мовлення у давнину» [Див.: 11, с. 18]. Тобто в народному бутті східних слов’ян, на думку М. Костомарова, мова була не лише важливим комунікативним засобом, а й одночасно виконувала сигніфікативні функції, формуючись як умовний знак приналежності її носіїв до «давньоруської народності». Цікавими є ідеї німецького мислителя В. фон Гумбольдта щодо розв’язання проблеми про значення мови як невід’ємної форми буття суб’єктів етнічної спільноти [Див.: 6, с. 379]. Адже, на його думку, саме «мова» є однією з головних онтокультурних ознак буття народу, оскільки впливає не лише на утримання духовно-культурної цілісності його суб’єктів, але і на збереження їхньої самобутності [Див.: 6, с. 380].

Виходячи з цього, постає думка про те, що, по-перше, осмислення ролі соціокультурних та духовних факторів є головним не лише при вирішенні проблеми консолідації українського етносу, але й при створенні єдиного соціокультурного простору України; по-друге, М. Костомаров постає як розробник етнічної картини світу, яка розумілася ним як зібрання основних принципів та передбачень, неусвідомлених і необговорюваних, які спрямовують та структурують поведінку представників певної етнічної спільноти. З іншого боку, звернення М. Костомарова до аналізу значення такої форми буття українського етносу як «культура», а також «традиції», «звичаї», «обряди», «ритуали» та «символіка» зробило можливим розкрити не тільки своєрідні шляхи та способи збереження усього духовнокультурного спадку, але в своїх роздумах зафіксувати принципово позаструктурний і нелінійний спосіб організації цілісності культури, при якому залишається можливість внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурування. За М. Костомаровим, позаструктурний і нелінійний тип організації етнічної культури, як цілісності, у перехідні (нестабільні) періоди припускає імпліцитно «приховану структуру», яка міститься в ній. Особливістю такого стану етнічної культури є її гетерономність при збереженні її цілісності, яке містить у собі нескінченне число варіантів подальшого самовпорядкування.

Отже, розкриття значення культури як особливої форми буття українців надало можливість побачити культуру українського етносу як девіантну цілісність, що генерується, підтримується і направляється суб’єктом, який живе логікою сакралізації (обожнення) світу, його природного, соціального та антропологічного аспектів. А також дозволило висвітлити в контексті реконструкції концепції «духу народності» М. Костомарова особливості духовного виміру буття українського етносу як основи збереження його цілісності та самобутності протягом історичного розвитку.

Використана література

1. Антонович В. Б. Коротка історія Козаччини / В. Б. Антонович; [передм. І. І. Глизя]. - К. : Україна, 2004. - 304 с.

2. Арутюнов С. А. Этнические общности доклассовой эпохи / С. А. Арутюнов // Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. - М.: Наука, 1982. - С. 35 - 47.

3. Бромлей Ю. В. Этнос и этнография / Ю. В. Бромлей. - М.: Наука, 1973. - 183 с.

4. Бычко А. К. Народная мудрость Руси: [анализ філософа] / А. К. Бычко. - К.: Вища школа, 1988. - 200 с.

5. Грушевський М. Історія України - Русі: в 11 т. / Михайло Сергійович Грушевський; [редкол.: П. С. Сохань (гол.) [та ін.] ]. - К. : Наукова думка, 1993. - (Пам´ятки історичної думки України). - Т. 3. - 1993. - 592 с.

6. Гумбольдт фон В. Язык и философия культуры / Вильгельм фон Гумбольдт; [сост., общ. ред. и вступ. ст. А. В. Гулыш, пер. с нем. Г. В. Рамишвили]. - М.: Прогресс, 1985. - 451 с. - (Языковеды мира).

7. Драгоманов М. П. Вибране .мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні / М. П. Драгоманов; [упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р. С. Мі щук; приміт. Р.С. Міщука, В. С. Шандри]. - К. : Либідь, 1991. - 688 с.

8. Козачок Я. В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу : (худ. і наук.-публіц. творчість Миколи Костомарова) / Ярослав Вікторович Козачок. - К.: Ін-т історії НАН України, 2004. - 352 с.

9. Костомаров М. І. Закон Божий (Книга буття українського народу) / М. І. Костомаров; [ред. В. Ф. Краснодемський; упоряд., приміт. І. І. Глизь] - К. : Либідь, 1991. - 40 с.

10. Костомаров М. І. Слов’янська міфологія (вибрані праці з фольклористики й літературознавства) / М. І. Костомаров; [упоряд., приміт. І. П. Бетко, А. М. Полотай; вступ. ст. М. Т. Яценка]. - К.: Либідь, 1994. - 384 с. - (Літературні пам’ятки України).

11. Костомаров Н. И. Две русские народности / Н. И. Костомаров; [обраб. текста и ред. А. П. Ковалевой, авт. пред. В. А. Дорошенко]. - Киев - Харьков : Майдан, 1991. - 72 с. - (Бюро пропаганды худож. лит-ры Союза писателей Украины).

12. Костомаров Н. И. Домашняя жизнь и нравы великого русского народа / Николай Иванович Костомаров. - М.: Экономика, 1993. - 399 с.

13. Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография /Н. И. Костомаров; [сост. и ист.-биогр. очерк В. А. Замлинского; примеч. И. Л. Бутича]. - К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1989. - 736 с.

14. Куліш П. Повість про Український народ; Моє життя (Жизнь Куліша); Хутірська філософія і віддалена од світу поезія / Пантелеймон Куліш; [упоряд., передм., пер., прим. О. Шокало]. - К. : Український Світ,

2004. - 384 с.

15. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом / Іван Лисяк- Рудницький // Історичні есе: в 2 т.; [відп. ред. Франк Сисин, упоряд. Ярослав Грицак, пер. Уляни Гавришків, Ярослава Грицака]. - К.: Основи, Ін-т держ. управл. та місц. самоврядув. При Каб. Мін. Укр., 1994. - (Західна історіографія України ; вип.1). - Т. 1. - С. 1-9.

16. Микола Іванович Костомаров (1817-1885). Матеріали до бібліографії / [упоряд. О.Т. Гончар, Г.В. Пасещенко; відп. ред. Ю.А. Пінчук; вступ. ст. Ю.А. Пінчука]. - Запоріжжя-Чернігів: Сіверянська думка, 2002. - 124 с.; порт.

17. Мірчук І. Світогляд українського народу: спроба характеристики / І. Мірчук. - Прага, 1942. - 21 с.

18. Нельга О. Етнос, народ, нація як поняття і соціокультурні феномени / Олександр Нельга // Філософська думка. - 2006. - № 4. - С. 36-55.

19. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології / Іван Нечуй-Левицький. - [2-ге вид.] - К.: Обереги, 2003 - 144 с. - (Б-ка укр. раритету).

20. Пінчук Ю. Микола Костомаров: людина, вчений, громадський діяч (до 190- річчя народження) / Юрій Пінчук // Історичний журнал. - 2007. - №2 1. - С. 3-16.

21. Полухін Л.К. Формування історичних поглядів М. . Костомарова (До критики буржуазно-поміщицької історіографії на Україні) / Л.К. Полухін. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. - 152 с.

22. Попов П.М. М. Костомаров як фольклорист і етнограф / П.М. Попов ; [відп. ред. К.Г. Гуслистий]. - К.: Наукова думка, 1968. - 113 с.

23. Попович М.В. Нарис історії культури України / Мирослав Володимирович Попович. - К.: Артек, 1999. - 727 с. - (Освіта ХХІ століття).

24. Сковорода Г. Повне зібрання творів: у 2-х т. / Григорій Савич Сковорода; [ред. кол. В.І. Шинкарук (голова) [та ін.] ]. - К. : Наукова думка, 1973. - Т. 2. : Трактати. Діалоги. Притчі. - 1973. - 574 с.

25. Смолій В. А. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості. Енциклопедичний довідник / В.А. Смолій, Ю.А. Пінчук, О.В. Ясь; [заг. ред. В.А. Смолія]. - К.: Вища школа, 2005. - 543 с.: іл.

26. Франко І. Сотворення світу / Іван Франко; [передм. В.Ф. Погребенника]. - К.: Обереги, 2004. - 160 с. - (Б-ка укр. раритету).

27. Храмова В. До проблеми ментальності / В. Храмова // Українська душа: зб. наук. праць. - К., 1992. - С. 5-7.

28. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Дмитро Чижевський. - Нью-Йорк, 1991. - 175 с.

29. Юркевич П.Д. Философские произведения / Памфил Данилович Юркевич; [сост. и подгот. текста А.И. Абрамова, И.В. Борисовой; вступ. ст. и примеч. А.И. Абрамова]. - М.: Правда, 1990. - 669 с. - (Прилож. к журн. «Вопросы философии».)

30. ЯнівВ. Нариси до історії української етнопсихології / Володимир Янів; [упоряд. М. Шафовал]. - [2-ге вид., перероб. і доп.] - К.: Знання, 2006. - 341 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць