Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Національна ідея - форма метафізичного пізнання патріотичного механізму відтворення етносоціальних відносин


І.З. Скловський

У статті здійснюється метафізичний аналіз української ідеї націотворення.

Ключові слова: національна ідея, етносоціальні відносини, націотворення, християнська ідея.

Постановка проблеми і аналіз досліджень . Метафізичний аналіз української ідеї націотворення довгий час був закритою темою або представлений часто-густо в перекрученому вигляді, нехтувалося досвідом, який свого часу допоміг визначити підвалини європейської цивілізації (Арістотель, Г. Гегель, І. Кант, Платон та ін.).

Це дозволяє зрозуміти існування моделі досконалої національної ідеї, щоб розкрити історичному народу його призначення на землі як «сутність шляху Боготворчості» (Г. Сковорода, В. Соловйов, Л. Українка, І. Франко, Т. Шевченко, П. Юркевич та ін.) відносно сенсу і складових елементів поняття «Абсолютний Дух» та його похідні - «цивілізованість», «цілісність», «моральність», «саморегулятивність [1, с. 22-24]».

Одним з перших повчань, наприклад, Володимира Мономаха за часів Київської Русі, було попередження про необхідність постійного дбайливого ставлення до рідної землі. Пізніше, за доби Нового часу, українські корифеї (Г. Сковорода, М. Горький, Т. Шевченко) почали розглядати моральний імператив у екологічно-українському досвіді використання християнської ідеї.

Метою статті є доказ того, що реалізація ідеї історичного народу потребує конкретного засвоєння етнонаціональних наслідків громадського «розуміння серцевої єдності» великої багатонаціональної сім’ї, котра змогла подолати різні негаразди, навіть комуністичну казарменість і утопізм, зберігаючи свою християнську цілісність [2], [3], [4], [9], [12], [13].

Метафізика ж християнства спрямовує національну ідею на всіх людей [11, с. 356-357]. Існують в Україні протиріччя пізнавальної сфери, які потребують використання як класичного, так і некласичного досвіду (І. Кант, Г. Гегель, К. Поппер, Е. Тоффлер, Ф. Шеллінг) конструювання (і реконструкції) етносоціальної реальності. До такої тези прийшов свого часу Ф. Фукуяма, коли аналізував негативні чинники, що заважають створенню національної гармонії. К. Поппер, наприклад, висловлює недовіру до будь-яких метафізичних обґрунтувань закономірностей національного розвитку, які відштовхуються від концептів «історичної богообраності». Пошук метафізики національної ідеї завжди відтворював дилему шляхів «слов’янства і Заходу», що теж потребує впровадження метафізичних критеріїв, долання націонал-фанатизму та нігілізму в свідомості українського народу, що часто-густо має схоластичний вигляд, бо охоплює носіїв шляхетно-цивілізаційної свідомості, а також дармоїдства, охлократизму, войовничого матереалізму, українофобії тощо [12], [13]. Загалом, некоректним є ігнорування «постмодерністського песимізму», коли механічно поєднують цей феномен із самовпевненістю сучасної масової людини в інформаційному суспільстві, яке за будь-яких обставин не може подалати проявів соціальної депресії, що нібито заважає появі надцивілізації в сучасних умовах [6, с. 3-4].

На основі розуміння моральної сили української національної ідеї зараз виникає універсальне поняття «екологічний імператив», яке передбачає служіння «Добру як Загальному Благу [10, с.156-158]».

Тут взірцем є кантівська максима про категоричний імператив, де знаходимо виправдання національного пошуку абсолютної моралі, її протилежності носіям виправдання моральної капітуляції перед установами земних деспотів чи приписами революційної доцільності, що бачить у житті етносу тільки загальні чинники детермінізму, «визначає особистість як дуже мізерний ...елемент суспільства, який не має ніяких власних прав, із яким можна не рахуватись в ім’я так званого загального інтересу [11, с. 22-26]».

Для реалізації концептів метафізики потрібні надзвичайні пошуки сенсу буття духовної еліти, яка має показати суспільству шляхи реалізації національної ідеї. Але проект етносоціальної саморегуляції, починаючи з її етноконфесійних аспектів, не був почутий чиновниками деспотичної влади, які ігнорували права і свободи етносу і людини взагалі. Це стосувалось і морального імперативу, що висунув І. Кант: «Про людину. як моральну істоту вже не можна питати, для чого (quem in finem) вона існує. Її існування має в собі самому вищу мету, за якій, наскільки це у її силах, вона може підпорядковувати всю власну силу [3, с. 469]».

У саморегуляції історичного націотворення народу велике значення має європейський досвід містичного розуміння надзвичайного сенсу буття, який намагався осмислити Е. Сведенборг, сучасник І. Канта. У листі до Шарлотти Амалії Кноблох 10 серпня 1763 р. І. Кант, наприклад, підкреслював: «С нетерпением жду книгу, которую Сведенборг (видатний шведський містик, який мав досвід особистого спілкування з потойбічним світом. - І.С.) намерен издать в Лондоне [4, с. 510]». Кантівський досвід агностицизму спрямований на розуміння Божого задуму щодо окремого історичного народу як носія власної цивілізованої національної ідеї: «Поскольку священная история, которая сообразуется только с надобностями церковной веры, сама по себе не может и не должна иметь... влияния на принятие моральних максим, а должна быть придана последней только для живого изображения ее истинного объекта (добродетели, стремящейся к святости), она всегда должна быть излагаема и объясняема как нечто имеющее своей целью моральность; ... истинная религия состоит не в знании или исповедании того, что бог сделал или делает для нашего спасения, но в том, что мы сами должны делать, чтобы стать достойными этого [4, с. 205-206]». Національна ідея розкриває свою містичну обізнаність усім, хто розглядає метафізику як універсальний саморегулятор, який цивілізовано розкриває буття історичного народу: «в природе есть тайны, нечто затаенное (агсапа). Могут быть тайны (скрываемое, secreta) и в политике, они не должны быть известны публично... В отношении того, признание чего является всеобщим долгом людей (морального), не может быть никакой тайны [4, с. 212]».

Метафізика І. Канта стає основою для розуміння ознак етноконфесійної саморегуляції як духовного чинника становлення історичного народу: «Возникает вопрос, возможно ли вообще при помощи априорного суждения разума раскрыть силы духовных субстанций... Так как я уверен, что это невозможно, то отсюда следует, что если эти силы не даны в опыте, то они могут быть только вымышлены... Хотя ... и сама мыслимость (видимость ее проистекает от того, что нельзя доказать так же и ее невозможность) есть только мираж; поэтому я бы взялся защищать грезы самого Сведенборга, - подчеркивал И. Кант, - если бы кто-нибудь стал оспаривать возможность этих грез [4, с. 517]».

Велике значення в перевірці та узагальненні таємниць «етносоціального і професійного вдосконалення суспільства» мають взаємовідносини народу та інтелігенції. «Народ» поставав в уяві інтелігенції XXI ст. як сукупність «людей праці», невіддільна від її «духовної сутності» як чогось неподільного. «Годі лічити різновиди уявлень про цю сутність, - наголошує М. Попович, видатний сучасний український філософ, у есе «Інтелігенція і народ», - з неї як із ідеї «народності» почалися дискусії петербурзьких музикознавців початку XIX ст., і розрослося це до «російської ідеї» тощо. Цьому духові - сутності, цій ідеї, місії тощо і протиставила себе професійна інтелігенція... Перед нами постає знайома кожній цивілізації проблема: чи є «інтерес народу» усередненим інтересом кожної соціальної групи, чи вони формуються особливим прошарком «фахівців від духовності? [9, с. 8-9]»

На це питання позитивно відповідала українська історія, бо саме становлення української національної ідеї, яку репрезентувала як засторогу патріотів від казарменого тоталітаризму спадщина М. Гоголя та П. Юркевича, має великий вплив представників російської духовної еліти (філософсько-історичні критерії розгляду феномену слов’янства). Метафізичний сенс української ідеї системно розтлумачений у «Заповіті» Великого Кобзаря про «сім’ю вольну, нову». Модель сім’ї «Тараса Бульби» є надзавданням збереження української ідеї як відтворення гоголівських символів захисників Вітчизни. Для Гоголя не має величі імперське свавілля влади, де панує «зловісна атмосфера мертвих душ», де чиновники за «табелю про ранги» знищують свободу особистості, право на вільне націотворення. Він полемізує навіть з пушкінським оспівуванням «імперської величі», як і з напівжартівливим: «к чему стадам (тобто народам) дары природы. Их должны резать или стричь».

Врешті-решт, досвід національної саморефлексії розглядається у площині містично-інтелектуальної інтуїції. М. Гоголь зміг полемізувати цивілізовано, аргументуючи через пріоритет комунікативних дій національної еліти - носіїв єдності різних етносоціальних груп, оскільки вказує на право нації боротися за свободу і вільний статус рідної спільності, до якої належить пасіонарно-патріотична людина - Тарас Бульба, як і його інтелектуальні побратими, наприклад, із «Вія» - філософ Хома Брут, ритор Тиберій Горобець, богослов Халява. Це - символи інтелектуальної еліти - носії патріотизму старшого і молодшого покоління українського народу; Остап - символ націонал-радикалізму пасіонарної молоді; Андрій - символ принципового нігіліста, який сенс буття підміняє нехтуванням метафізичним досвідом своїх предків-патріотів, громадськими і родинними зв’язками; Янкель - символ етносоціального спілкування з козацькими автохтонами нацменшин, де існує добровільна підтримка національної ідеї. Чи може метафізична рефлексія існувати між обов’язками свідомого патріота і байдужістю націонал-нігіліста? Модель етносоціальних стосунків за гетьмансько-козацьким досвідом була футурологічним «дзеркалом» української національної ідеї. Вона визначала шляхи українського націотворення у загальній формі, а Великий Кобзар конкретизував дорогу свободи, «сім’ї великої, вольної, нової», яка долає невігластво всіх прихильників європейської свободи, що оголошували свій патріотизм.

Сутність метафізичного пізнання в тому, щоб показати шлях пошуку «природного сенсу буття», знаходження «Істини, Добра, Правди».

Український досвід націотворення виводить концепти, що обумовлюють подальший розвиток морального чинника національної ідеї відповідно до православних зразків етноконфесійної поведінки всього суспільства, яке під впливом козацьких традицій схильне з повагою ставитися до моральних чеснот християнства. Їх сила особливо виявилась пізніше, за радянської доби, коли стародавній сенс «серцевої єдності», з одного боку, вдало репрезентував актуальність спадщини Г. Сковороди, а з іншого - підтвердив життєвість історичних форм націотворення.

Проголошуючи класичну метафізику, українські мислителі оригінально втілювали майже близький до вимог християнського ідеал [11, с. 358].

Великий філософсько-історичний досвід України, зокрема, торкався метафізичного осмислення шляхетного засвоєння християнських чеснот, оскільки призначення історичного народу в тому, щоб гальмувати плебейську недосконалість національного, яка заважає громадському «дорослішанню» ватажків націотворення. Духовна еліта нескореної України, створюючи альтернативне суспільство, з повагою сприймала досвід національної релігії і Церкви [11, с. 356].

Метафізичні обрії засвоєння християнських чеснот відображає поняття національно-свідомий громадянин, тобто людина, яка прагне до відтворення умов конституційно-правової держави та мріє покінчити з вульгарно-матеріалістичними забобонами, недосконалою технологічною «писемністю», далекою від розуміння Божого Задуму чи Абсолютного сенсу Національного Духу. Майже всі верстви нашого суспільства на межі третього тисячоліття здатні були подолати «диявольські спокуси», космополітичні та всесвітньо-утопічні примхи необільшовизму - в першу чергу, але за досвідом харизматичних стопів опозиції. Заслуга видатних засновників дисидентства світового масштабу (П. Григоренка, В. Чорновола, І. Дзюби) полягає в тому, що вони безпосередньо розбудили громадську гідність в українській правлячій еліті, зокрема підштовхнули її (П. Шелест, Л. Кравчук) до усвідомлення своєї принципової незгоди з духом комуністично-деспотичного богоборства як тотального плебейства. Режим у деспотичних країнах завжди формує «плебеїв» - «покірних і тихих», які вважають свій націонал-нігілізм, конформізм громадською доброчинністю. Сміливе художнє і публіцистичне викриття духовної кризи тоталітарної влади багатьом діячам правозахисного руху дорого коштувало у морально-етнічному сенсі, адже, по суті позбавляло права жити на своїй Батьківщині.

За свідченням наших істориків, засновники дисидентського руху брали участь у полеміці з революціонерами-безбожниками. Цю традицію започаткував ще релігійний філософ П. Юркевич. У праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого» він розгортає цілісну метафізичну концепцію Богоспівтворчості під час становлення громадського націотворення, подолання демонічного богоборства і природофобії, збагачуючи зміст національної ідеї на основі моральних цілей історичного народу тощо.

Вирішення питання про співвідношення цілей історичного народу потребує «зрозуміти відношення людини до Бога» як до «ідеального світу ідеї», підкреслюючи «божественний сенс національної ідеї окремого народу, що потребує осмислення національної ідеї в контексті явищ навколишнього світу, які виходять з універсалізму, як Абсолютної ідеї. Якщо у народу є духовна шляхта, тоді для нього «ідея державотворення» є джерелом, основою, законом типізації явищ історично-національної дійсності. У цьому випадку вона обґрунтовує тільки такі духовні явища, де можливе справжнє буття національних героїв, відзначених харизмою, героїв, які допомагають звичайній людині сприймати «релігійні і моральні приписи життя свого народу».

Козацтво відкидало взагалі універсальність чинника насилля, що гальмує силу громадської саморегуляції, сподіваючись, в основному, на жорстку регуляцію з боку «обраної касти», що має недоторканість. Але це родова демонічна ознака, що довго заважала нашому народу ввійти у середовище європейських суверенних націй.

Еліта європейського співтовариства (М. Драгоманов, М. Г рушевський, І. Франко, Л. Українка) наполягала як на громадській повазі до етноконфесійного чинника, так і на критичному сприйнятті соціал- демократичного, безбожного казарменого проекту навіть під гаслами охлократії про «народну владу»: «Соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, - вказував І. Франко, не витворила би раю на землі, а була би... великою завадою для дійсного поступу... І стара біда - нерівність, вигнана дверима, вернулась би вікном, . була би всевладність керманичів - усе одно, чи родовитих, чи вибраних, над мільйонами членів народної держави [12, с. 341-342]». Футурологічні вимоги української ідеї допомогли нашим патріотам зрозуміти казармений характер, можливість реформування влади на основі морального імперативу, запозиченого тільки козацькими нащадками у сучасну добу.

Сучасна теорія екологічного імперативу базується на засадах самоорганізації суспільства, зокрема в контексті концепції ноосфери (В. Вернадського), використовуючи «філософію ключового синтезу» природничого і соціально-гуманітарного знання. Динамічний розвиток етносоціальної системи поєднує різноманіття підсистем. Адаптивність спрямовує еволюцію системи знизу вгору (від недосконалого громадського статусу підсистеми - до цілісності системи), що має синтезувати демократичний патріотизм - зверху вниз. Сучасні дослідники контурів майбутнього завдячують системному підходу - механізмам стабілізації націотворення; еволюція торкнулась каналу зворотного зв’язку. інтелігенція, громадська думка йде в наступ на мафію, бюрократію. У функціонуючій системі час від часу настають кризи зворотного зв’язку, тоді «вільна преса» забезпечує гласність і демократичні принципи.

Цивілізована національна ідея почала бути ознакою зворотного зв’язку цілісної системи етносоціальної саморегуляції тільки за доби незалежності, щоб підштовхнути суспільні зрушення, які допомогли досягти європейського рівня політичної культури офіційної влади та опозиційної громадськості. Цей процес відновлення націотворення зміцнює державу та лідерів політичного класу, громадських активістів нашої республіки.

Метафізика етносоціального відродження ще більш чітко відтворює патріотичну спрямованість пасіонарних проявів «шляхетності думок як родового типу особистості», яка з повагою ставиться до національної ідеї, долаючи прояви націонал-нігілізму. Серед мешканців міст у першому поколінні, наприклад, якраз і знаходився основний ареал розповсюдження націонал-нігілізму, оскільки «маленький українець» бажав бути мігрантом, щоб зміцнювати імперський народногосподарський комплекс Сибіру, Уралу, Далекого Сходу та ін. східних регіонів Росії з важкими кліматичними умовами. Відірваний від природного середовища і національної традиції, мігрант-перекотиполе, хоча потім і повертався з великими грошима, втягувався в течію вульгарно-матеріалістичних стереотипів, меркантильних і криміногенних пристрастей [10, с. 155-157].

В Україні близько 3% населення (1,5 млн. чоловік), серед яких значний відсоток складала молодь, кожного дня змінювали своє місце проживання. Посилились соціально-демографічні втрати, зокрема міграції. У цьому факті - наслідки націонал-нігілізму, впливи як «примусової» міграції, так і викривленої урбанізації тощо.

Метафізика націотворення може використовувати словосполучення- кліше «контрреволюційна змова бандерівців, петлюрівців, махновців», або «зрада корінних інтересів трудящих», «розпродаж національного надбання», «загроза прогресивним соціалістичним завоюванням» і т. ін. Також вульгарними є обожнювання гасел-одноденок («радянська людина», «пролетарське насилля»). Приклад таких міфологем офіційної пропаганди відтворює як стереотипи марксистсько-ленінської ідеології, так і розповсюдження націонал-нігілізму.

Чим підтвердилася значущість екологічного імперативу у реалізації національної ідеї, створення саморегулюючої системи життєдіяльності українського народу, про що мріяли наші корифеї ще з давніх-давен?

Суттю екологічного імперативу є моральна суб’єктивація патріотизму, тобто свобода індивіда - підпорядковувати свої життєві принципи саме користі Батьківщини, що не суперечить меті виживання всього людського роду і власного народу. Бо його внутрішньою саморегулятивною ознакою є «громадянське дорослішання» на християнських чеснотах. Охорона чистоти національних ідеалів - вищий принцип, який визначає ієрархію всіх інших свобод, що мають бути закріплені у Конституції європейської держави.

Екологізація суспільства в Європейській цивілізації зараз свідомо обирає цілі «зеленого руху», які є передумовою успішної діяльності членів громадянського суспільства. Це підкреслює Лешек Коженьовські, доктор економічних наук, президент Європейської асоціації безпеки (Польща). Він вказує на те, що 7 грудня 2000 р., під час саміту в Ніцці (Франція) інституції Європейського Співтовариства (ЄС) було зреформовано таким чином, щоб загальнолюдський вимір мали екологічні цінності у „Карті основних прав ЄС", захищаючи безпеку життєдіяльності на основі таких пріоритетів: «гідність» - недоторканість людської гідності, право на життя, право на цілісність людської істоти, заборона тортур, рабства; «свобода» - право на волевиявлення і безпеку, повагу до приватного життя, захист особистих даних, свобода думки, сумління, визнання, свобода висловлювання та інформації, свобода зборів, навчання, свобода ведення господарської діяльності, право на власність і житло; «рівність» - перед законом, зокрема жінки та чоловіка, права дитини, права літніх осіб, недієздатних осіб; «солідарність» - нове поняття, прийняте вперше для визначення права працівників на інформацію та консультацію, доступ до служб зайнятості, захист на випадок необгрунтованого звільнення, суспільне забезпечення, охорона здоров´я, охорона навколишнього середовища та споживачів; «права громадян» - виборчі права, право на хороше управління (нове), право доступу до документів, право подання петиції до Європарламенту та скарги до «Захисника громадянських прав», право вільного пересування і проживання, дипломатична та консульська охорона; «правосуддя» - право на дієвий правовий захист, презумпція невинності і принцип пропорційності дій, за які загрожує покарання..., та шанування культурної і мовної різноманітності [5, с. 10-11]».

Екологічний імператив відображає універсальну потребу розкриття таємниці людського буття і дає йому божественне значення - жити для того, щоб бути у гармонії із зовнішньою і внутрішньою природою, відповідно до Божого Задуму, Заповіту предків тощо. Згідно зі змістом екологічного імперативу дуже важливою серед метафізичних засад «виявляється філософія серця», щоб істинна сутність етноконфесійної саморегуляції мала пізнаватися не в поверховому спогляданні Бога, а в цивілізаційному розумінні його ідеї. Розумне відтворення речей може бути тільки за розвитку «логіки національної ідеї», яка стає категоричним імперативом «історичного народу», маючи відлуння в кожну добу його поступу.

Екологічний імператив є створенням моделі цивілізації майбутнього, де національна ідея висуває форму реального гуманізму - як пріоритет для інтелігенції, природи, суспільства, людини в екосистемі. Тут панує нова екологічна етика, що має підпорядковувати розум і його відношення до сенсу життя. А. Швейцер визначає цю ситуацію як кризову, коли національна проблема наштовхується на «моральний і соціальний вакуум». «Екологічний імператив» дає можливість знайти універсальний алгоритм дії суспільства в умовах динамізації перманентної кризи, коли молода держава піддається олігархізації екосистеми на основі деспотизму, тиранії, проявів фанатизму, дикунства, варварства тощо. Тому потрібний «історичний компроміс», що стає універсальною відповіддю на вирішення гострих економічних, політичних, соціал-демографічних проблем та проблем екологічної безпеки, ігнорування якої породжує «техногенний песимізм», стихію людських патологій.

Хода українського націотворення досягла в людині можливості саморегулювання, включаючи оволодіння законами громадської відповідальності. Екологічний імператив відображає відношення національного суспільства, людини і довкілля, де моральний масштаб діяльності сил Добра перевершує сили зла, які заважають щасливому життю в XXI ст.

Висновок. Духовна еліта, аналізуючи сучасну добу реалізації національної ідеї, вказує на цивілізовані шляхи вирішення етносоціальних протиріч, з’ясовує, чому неефективно працюють чинники Добра, які принципи націотворення. У загальному вигляді тільки новизна методологічних підстав саморегуляції дозволить посилити статус національної інтелігенції. Патріотична інтелігенція України змогла здійснити реальні етносоціальні зрушення у дусі демократичного тлумачення шевченківського сенсу національної ідеї саме на користь подолання стереотипів неосталінізму, який дуже заважав формуванню громадянської відповідальності і патріотичних почуттів нашого народу. Проведення формально-бюрократичної демократизації тимчасово загальмувало розповсюдження націонал-нігілізму нецивілізованих «хохлів» і «малоросів». Це було пов’язано з формальною реалізацією національної ідеї, відтворенням охлократії та олігархії. Екологічна етика і екологічний імператив визначають розвиток нової доби реалізації національної ідеї, коли є можливість подолати відчуження «маленького українця» від влади, впровадити в етносоціальне життя чинників саморегуляції суспільства. Це є самоціль еволюції громадського суспільства, що визначає цінність метафізичного погляду на людське життя. Цінність етносоціальної саморегуляції поєднує представників усіх носіїв громадської відповідальності на особистісному і на соціальному рівнях. У дусі української ментальності відбувається стабілізація громадянського суспільства, подолання залишків націонал-нігілістичної системи викривлених етносоціальних почуттів.

Використана література

1. Арістотель. Метафізика // Соч. в 4-х т.- М., 1975. - Т.1.

2. Борисова Т., Капітон В. Метафізичні роздуми про надію. - Дніпропетровськ: ДДФА., 2005. - 140 с.

3. Кант И. Сочинения в 6 т. / под общ. ред. В.Ф. Асмуса. - М., 1996. Т. 5. - 564 с.

4. Кант И. Трактаты и письма. - М., 1980. - 709 с.

5. Коженьовські Л. Безпека, свобода, права людини та народу // Безпека життєдіяльності: Всеукр. наук.-попул. щомісячн. журн. - К., 2004. - № 11(23). - С. 7-12.

6. Кузьменко В., Романчик О. На порозі надцивілізації. Роздуми про майбутнє. - Львів, 1991. - 216 с.

7. Окоров В. К проблеме поиска базового принципа построения метафизики и оптологического единства... // Вісн. Дніпроп. ун-ту філос. соц. політ., 2007. - Вип. 15. - С. 26-34.

8. Петрушенко В. Нарис історії української філософії // Основи філософських знань. - К., 2002. - С. 111-137.

9. Попович М. Інтелігенція і народ // Наука і суспільство. - 1991. - № 3. - С. 6-9.

10. Скловський І. Екологічний імператив - відтворення шляхетно- козацьких рис української еліти у постмодерністському контексті академічної футурології // Інтелігенція і влада. - Одеса, 2003. - С. 155-167.

11. Соловьев В. Сочинение в. 2 т. - М., 1989. - Т. 1. - 687 с.

12. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. - К., 1986. - Т. 45. - 574 с.

13. Шевченко Т. Заповіт // Кобзар. - М., 1990.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць