Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Епістемологічно-есенціалістська та етична спрямованість антропологічної рефлексії у філософії нового часу та просвітництва


Т. М. Талько
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Розглянуто розвиток антропологічної рефлексії у новоєвропейській та просвітницькій філософії під впливом сформованої епістемо- логічної парадигми, акцентовано увагу на есенціалістських та етичних аспектах новоєвропейського філософсько-антропологічного розмислу.

У філософії європейського Нового часу та Просвітництва відбулася суттєва переорієнтація філософського мислення на проблеми епістемології. Будучи однією з найбільш складних і спірних галузей філософії, епістемологія виробила основні свої підходи, теорії та концепції в межах новочасної та просвітницької філософії, суттєво модернізувавши класичну метафізику, додавши до досить серйозно розробленого її онтологічного ядра систематично розбудовану гносеологічну складову.

Епістемологія, як вчення про знання, тобто сфера досліджень пізнавальних можливостей людини, є «дисципліною другого порядку», поскільки аналіз особливостей нашої здатності пізнавати світ завжди базується на вже існуючому певному знанні про цей світ, а отже, перш, ніж знати, яким чином ми дещо знаємо, ми повинні визнати як первинні дві речі: 1) наявність самого об’єкта пізнання, тобто світу, і 2) наявність певного знання про цей об’єкт. Епістемологічна парадигма визначила характер розвитку усіх складових частин філософії Нового часу.

Антропологічна рефлексія, яка розвивалася в межах епісте- мологічної парадигми філософії Нового часу, набула відповідного спрямування, тобто її можна визначити як епістемологічну за своїм характером. Розвиваючись у загальному гносеологічному руслі філософської рефлексії, антропологізована думка усвідомлює, що вже дещо онтологічне про людину знає, а отже, на часі стає необхідність дослідити, яким чином набуваються знання. Таким чином, антропологічна рефлексія не вирішувала завдання набути нові знання про людину, вона лише претендувала на здатність перевіряти істинність тих антропологічних уявлень, які вже мала філософія. Але сталося так, що використання розробленої філософією методології раціоналізму та емпіризму дозволило суттєво розширити можливості антропологічної рефлексії епохи. Якщо спробувати сформулювати основне теоретичне питання, яке вирішувала епістемологічна рефлексія Нового часу та Просвітництва, то воно буде таким: «Як ми можемо мати істинне знання про людину?»

Можливість нового філософського обґрунтування наукового знання взагалі і антропологічного як його складової частини народилася завдяки скептицизму французького філософа Рене Декарта (1596-1650).

Даючи оцінку філософській концепції Р.Декарта, Якоб Нідл- мен зауважує, що виокремлення і протиставлення філософом двох областей - свідомості і матерії - спровокувало виникнення проблеми їх поєднання, яку повинні були розв’ язувати наступники. В результаті філософія на протязі довгого часу була розколота на два непримиренні напрямки, відомі як раціоналізм та емпіризм. Перший у своїх крайніх проявах проголошує, що для розуму немає потреби вступати у контакт з природою, щоб отримати знання про неї. Представники другого наполягають на тому, що знання про світ ми отримуємо із пасивного чи порівняно скудного контакту з природою, який забезпечують наші органи чуття. Таким чином, раціоналізм може запропонувати деяку достовірність знань, але не гарантує, що ці знання і є знанням про природу. Емпіризм же говорить про контакт з природою за допомогою відчуттів, але не гарантує достовірність цього знання [5, с. 224].

Отже, декартів раціоналізм, спровокувавши виникнення нової проблеми у філософії, спрямував розвиток філософської думки у нове русло.

Основні принципи створеної системи Р. Декарт виклав у синопсисі до свого знаменитого трактату «Міркування про першу філософію», який було видано у 1641 р. У цій роботі філософ, зокрема, зазначав, що мета його аргументів полягає «не в тому, аби вони довели те, що в них стверджується, а саме: що реально існує світ і людські тіла в ньому та інше», поскільки «ніхто ніколи серйозно не сумнівався в цих речах» [4, с. 15], а в пізнанні самої здатності до сумніву. Як бачимо, думка автора відпочатково мала рефлексивне спрямування.

Процес самопізнання здійснено французським філософом через осягнення проблеми людського «Я». Це засвідчує його трактат «Міркування про метод, щоби правильно скеровувати свій розум і відшукувати істину», який розпочинається інтелектуальною біографією автора і написаний від першої особи. Із трактату стає зрозумілим, що важливішою за будь-які філософські розмірковування для мислителя була точність аргументації. Ідеал такої точності демонструвала математика. Абстрагуючись від оманливих свідчень органів чуттів, за допомогою логіко-математичних і механічних принципів, Декарт намагався пояснити устрій світу і місце та сутність людини у цьому світі. Він говорив, що сумнів у тому, що ми знаємо завдяки даним наших органів чуття, є розсудливою позицією пізнаючого суб’єкта, хоча у певних ситуаціях він є абсурдним. У «Першопочатках філософії» мислитель зазначав, що він не може сумніватися у тому, що пишучи свій трактат, сидить біля вогню, тримаючи в руках лист паперу [3, с. 315]. І все ж людина не має жодних ознак, за допомогою яких могла б «вірогідно відрізнити стан сну від пильнування» [3, с. 315]. Єдине достовірне знання, яке ми можемо мати, це здатність сумніватися. Сумнів свідчить про наше існування і локалізується у сфері когі- то. Така логіка філософського розмислу народила знаменитий принцип раціоналізму «Cogito, ergo sum», а разом з ним народився і когітальний суб єкт усіх наступних культурних епох, заснованих на цьому принципі. Декарт же, поклавши в основу своєї філософії когітальний принцип, намагався побудувати систему достовірного знання, остаточною гарантією існування якого було існування і характер Бога. Тільки Бог, з точки зору Декарта, гарантує неможливість обману людини у питаннях існування Творця і Його творіння.

Декарт, фактично, визнає дві субстанції в людині: вроджене і емпіричне «Я». Саме вроджене «Я» наділене здатністю до мислення і є істинною сутністю людини. Дуалізм декартового філософування спровокований визнанням незалежності мислячої субстанції від тілесної.

Таким чином, у процесі усвідомлення сутності людської здатності до пізнання та самопізнання Декарт перетворив здобутки своєї рефлексії на загальні висновки щодо природи пізнаючого суб’єкта, переходячи від характеристики емпіричного індивідуального «Я», засновуючись на ідеї вродженого «Я», до осягнення його у якості особливої духовної субстанції. Людина Декарта виступає як «мисляча річ», наділена здатністю сумніватися, стверджувати, бажати, представляти, почувати та розуміти [2, с. 262, 345].

Картезіанське рефлексивне еgo cogito лягло в основу обґрунтування можливості раціонального осягнення світу. Розгортання когітального принципу у раціональному рефлексивному досвіді мислення, часткою якого виступала антропологічна рефлексія, перетворило світ на об’єкт пізнання, а людину - на суб’єкта пізнавального процесу. Слід також зауважити, що саме у Декарта рефлексія загалом і антропологічна зокрема стала способом осягнення неопосередкованих достовірних основоположень свідомості, здатної зосереджуватися на змісті своїх власних думок, абстрагуючись від усього зовнішнього, тілесного.

Другою епістемологічною системою, завдяки якій відбувалося моделювання людини в якості пізнаючого суб’єкта, був емпіризм Дж.Локка (1632-1704), що засновувався на ідеях, які можна сформулювати так: об’ єкти мають здатність впливати на наші чуття; останні передають нашому розумові ідеї цих об’єктів; розум, завдяки своїм здібностям, розуміє сутність того, що сприймається. Всі якості об’єктів зовнішнього світу філософ поділяв на дві групи: первинні і вторинні. Будучи емпіриком, Дж.Локк тим не менше добре розумів, що не лише досвід, але й розум відіграє важливу роль в одержанні знання, а отже емпіризм не є протилежністю раціоналізму.

Англійський філософ вважав, що наше знання про світ апостеріорне, заперечуючи, що в нашій свідомості існують вроджені ідеї. Локк зауважував, що від народження наш «розум, так би мовити, є білим папером без усяких знань та ідей». Хоча вважав, що ще не народжена людська істота має прості ідеї, наприклад, відчуття болю чи холоду. Локк підкреслював, що здатність до мислення відрізніє людину від тварини. Людина може абстрагуватися від свідчень органів чуттів. Розуміння абстрактних ідей залежить від досвіду. Взагалі феномен людського знання засновується на досвіді. Філософ писав: «На досвіді ґрунтоване все наше знання, з нього, зрештою, воно і виходить» [7, с. 154].

Розглядаючи поняття особистості, філософ розв’язав питання про здатність «розумної, мислячої істоти» сприймати себе як са- мототожність у різний час і різних обставинах, незважаючи на зміну роду своїх занять та зміну своєї тілесності завдяки збереженню у всих цих змінах єдності людської свідомості.

Представник філософії Просвітництва вважав, що тілесна визначеність не має відношення до особистісної самототожності. Для Локка людське «Я» є перш за все самоусвідомлюючою мислячою сутністю, яка здатна бути щасливою чи нещасною, але завжди зацікавленою собою. На думку філософа кожна людина має «внутрішнє чуття», тобто здатність до інтуїтивного осягнення свого існування, яке після рефлектування перетворюється на факт свідомості. Усі рефлексивні ідеї, які має людська свідомість, походять із життєвого досвіду, накопичення якого спонукає окремих індивідів у зрілому віці до серйозних роздумів щодо інтровертно- го життя кожної людини [6, с. 347].

Особливість розгляду антропологічної проблематики у філософії Б. Спінози (1632-1677) пов’язана з ідеєю десоматизації людини, під якою «... слід розуміти те вилучення тілесності з кола визначальних, сутнісних ознак людини, що притаманне метафізичній версії людського буття й загалом розумінню сущого у новоєвропейській філософії» [1, с. 23].

Деякі сучасні дослідники підкреслюють «постмодерність» спінозівських розмислів. Зокрема Річард Рорті називав філософа «першим постмодерністом» [9]. Вітчизняні науковці зазначають, що спінозівський інтелектуальний спадок продовжує цікавити представників сучасної філософії, які знаходять прямі паралелі зі своїми теоретичними і світоглядними уявленнями. Дослідники говорять про те, що спінозівська концепція виступає у якості класичного репрезентанта того періоду розвитку модерної філософії, коли вироблялися і усталювалися її фундаментальні принципи. І в той же час, певні спінозівські ідеї виходять за змістовні межі «проекта модерну» [1, с. 23].

Есенціалістські погляди Спінози яскраво відображені в його «Етиці», яка засновується на ідеї субстанції, що виступає як дещо, існуюче саме в собі і оприявнюване через себе. При цьому ця першооснова визначає порядок сущого. Спінозівська субстанція невіддільна від речей і має здатність до саморозгортання, при цьому наділена двома атрибутивними якостями: мисленням та протяжністю. Слушно підкреслюють дослідники, що наділення субстанції двома модусами дозволило Спінозі позбутися дуалізму Декарта, поскільки людська тілесність і мислення у Спінози є різними видами буття.

В «Етиці» Спіноза писав, що кожному людському індивідууму притаманні три головні афекти: афект задоволення, незадоволення і бажання [8, с. 221]. Цим афектам філософ надавав статус субстанційних засновків людської природи.

Дослідники підкреслюють, що заслуга Спінози полягає в тому, що він доповнив структуру когітального суб’ єкта Декарта досвідом та бажанням, таким чином з чуттєвого було знято звинувачення у недостовірності його свідчень і спростовувалося як хибне протиставлення єдності розуму множинності недостовірних даних чуттєвості.

Людське тіло у концепції Спінози розглядається як абсолютно унікальне, яке не може безболісно втратити свою особливість. На противагу декартівському зведенню людини до мислячої субстанції, Спіноза обґрунтував неможливість ігнорування людської тілесності. Так, у концепції Спінози виник паралелізм душі і тіла, який є найбільш співзвучним одній з найбільш актуальних проблем сучасності, а саме проблемі відмінностей. Спіноза визнавав людину у якості єдності тіла та душі, причому раціонально обґрунтовував «фактичність тіла», довівши, що «.наше розуміння людини у її бутті ніяк не може оминути її тіла» [1, с. 23].

У філософії Жан-Жака Руссо (1712-1778) антропологічна рефлексія стає найбільш яскравим відображенням зрушень у новоєвропейській культурі. Розглядаючи проблему людської моральності, Руссо писав, що людина слідує внутрішньому голосу природи. Знаходячись у постійному контакті з цим внутрішнім голосом, тобто фактично здійснюючи акт саморефлексії, людина здатна досягти морального порятунку. Називаючи внутрішній контакт із собою «le sentiment de l existence» (почуття існування), філософ вважав його найсуттєвішим у досягненні кожною людською істотою самовизначення, завдяки якому вона сама здатна зробити вільний вибір і вирішити, що їй потрібно. Зауважу, що у житті сучасного суспільства ідея про право і здатність людини на самовизначення набула особливої ваги.

У дослідницькій літературі досить часто і цілком слушно зауважується оптимістична налаштованість філософії Руссо і підкреслюється, що цей оптимізм засновується на гуманістичних ідеях. Відкинувши християнське вчення про гріховність людської природи, енциклопедист засновував своє бачення людини на ідеї її природньої доброти та здатності до постійного вдосконалення. Мислитель вважав, що всі проблеми та недосконалість людського життя спричинені впливом цивілізації та її плодів. Руссо протиставляв світ цивілізації, у якому людина існує, її внутрішньому духовно-культурному світові. Безсумнівно, що зауважена мислителем проблемність людського існування і протипокладена їй духовна досконалість стала однією із спонук до розвитку екзистен- ційних філософських розмислів.

Бібліографічні посилання

1. Гомілко О. Паралелізм душі та тіла у Спінози: об’єктивація чи індивідуалізація? // Sententiae: Зб. наук. пр. дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). - Вінниця. - № 1/2001. - С. 99-106.

2. Декарт Р. Избранные произведения. - М., 1950.

3. Декарт Р. Первоначала философии // Декарт Р. Сочинения: В 2 т. - М., 1989. - Т.1.

4. Декарт Р. Сочинения: В 2 т. - М., 1994. - Т. 2.

5. Нидлмен Я. Критическое введение в экзистенциальный психоанализ Людвимга Бинсвангера // Бинсвангер Л. Бытие-в-мире. - М.; К., 1999. - С. 221-332.

6. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. - М., 1960. - Т. 1.

7. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении // Локк Дж. Сочинения: В 3 т. - М., 1985. - Т. 1.

8. Спиноза Б. Этика. - С.Пб., 2007.

9. Rorty R. Spinoza Lecture 1,ls it desirable to love truth? // Rorty R. Truth, Politics and «Post-Modernism». - Van Gorcum, 1997.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць