Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Основні напрями теорет изування навколо сміху в західно-європейській філософії


О. В. Родний
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Розглядаються основні теорії комічного, що належать до класичної парадигми філософствування (Т. Гоббса, И. Канта, Г. Гегеля, З. Фрейда та ін.), розкривається їх взаємозв’язок та в цілому - еволюція поглядів на проблему комічного. У дослідженнях комічного часто використовується термін «гумор», який має два значення. Першим, більш широким, визначається відповідна література або усне мовлення, задача яких - розважати, викликати сміх у читача або глядача. У більш вузькому змісті гумор - це модус, близький до модусів дотепності, сатири і фарсу. Однак гумор образнійший за дотепність, співчутливійший за сатиру і тонший за фарс. Але всі ці категорії поєднує такий модус комічного, як сміх.

Показово, що серед численних досліджень людських емоцій, проведених за останнє сторіччя, основна увага приділялася таким почуттям, як страх і гнів. Що стосується такої позитивної емоції, як сміх, вона усе ще залишається на периферії наукового пізнання. І проте неможливо створити більш-менш повну картину людського життя без усебічного (фізіологічного, філософського, психологічного, культурологічного тощо) вивчення такого феномена, як сміх.

Той факт, що гумор і сміх втягнуті в сферу несерйозних відносин між людьми, не може стати перешкодою до їх серйозного вивчення. Більш того, усі дослідники згодні з тим, що вивчення сміху здатне пролити світло на суть людини як біологічної і соціальної істоти.

В останні десятиліття відзначений ріст наукового інтересу до проблем сміху і комічного. Але, як правило, спроби осмислити це явище носять емпіричний характер, і лише деякі дослідники намагалися створити всеосяжну теорію комічного. Необхідне, як стає очевидним, філософське пояснення такого феномена, як сміх.

Філософським, соціальним, психологічним осмисленням сміху в різний час займалися Аристотель, Т. Гоббс, Р. Декарт, І. Кант, А. Шопенгауер, А. Бергсон, З. Фрейд. Ними були закладені основи визначення сміху і комічного. В другій половині XX ст. вітчизняні вчені М. Бахтін, В. Пропп, Д. Лихачов, О. Аверінцев, Ю. Борев загострили увагу на таких проблемах комічного, як естетична і соціальна сутність сміху, еволюція комічних кодів, особливості комічного в різні періоди людської цивілізації.

Однак і сьогодні проблема сміху така ж далека від вичерпного рішення, якою вона була в часи Аристотеля, який одним з перших задався питанням: що таке сміх? Незважаючи на певні досягнення вітчизняної науки в розробці цієї проблеми, у західній філософії накопичений великий досвід рефлексії феномена сміху. Мета даної статті - дати загальний огляд основних теорій комічного в західній філософській думці.

Ще в І ст. до н. е. Квінтіліан ремствував, що ніхто не зміг пояснити такої властивості людини, як сміх. Минулі сторіччя ненабагато просунули це питання до рішення. Основна складність полягає в тому, що людина сміється в таких різноманітних ситуаціях, що важко, чи навіть неможливо вивести єдину формулу сміху. Крім того, сміх далеко не завжди пов´язаний з гумором. Існують так звані негумористичні ситуації сміху: сміх від лоскоту, сміх дитини, сміх при дозволі складної проблеми і т. п.

Ще одна сторона проблеми полягає у тому, що неясно, яким чином можна категоризувати сміх з-поміж людських емоцій. Якими б не були суперечливими пояснення такої властивості людини, як, припустимо, побоювання, існує «точка дотику»: побоювання є емоцією, пов´язаною зі сприйняттям небезпеки. Крім того, симптоми цього явища в людини і тварини ідентичні, що дозволяє установити більш глибокі механізми його прояву.

Всі існуючі основні теорії сміху подібних зіткнень не мають, та й сміх властивий винятково людині. Деякі дослідники прирівнюють сміх до емоцій, інші - до поведінки. Більш того, існує думка, що сміх несприятливо позначається на здоров´ї людини: різко пришвидшується серцебиття, підвищується кров´яний тиск. Інші фізіологи стверджують зворотне: сміх сприяє лікуванню деяких хвороб (існує навіть так звана методика в медицині - сміхотерапія).

У сучасній західній філософії існують три види традиційних теорій сміху: переваги, невідповідності, розрядки.

Теорія переваги є найбільш старою і розповсюдженою теорією, відповідно до якої сміх - це вираження переваги однієї людини над іншими. Ця теорія йде ві.д Платона, який вважав, що об´єкт сміху є носієм зла або божевілля. Крім того, неуцтво здатне робити людину смішним: смішна людина вважає себе розумнішою, гарнішою, кращою інших. Сміх над такими людьми викликає в нас деякі певні емоції, які Платон називає «щиросердечним болем». Під час сміху наша увага зосереджена на недоліках людини. Саме тому, що сміх звеличує гординю людини, Платон не схвалював цю властивість, більш того, при сильному сміху людина утрачає контроль над собою: «Не варто ... бути і надмірно сміхотливим: майже завжди приступ сильного сміху змінюється потім зовсім іншим настроєм» [6, с. 152].

Платон був особливо опозиційно налаштований у відношенні умовного сміху, такого, яким він представлений у комедіях. «Достойна людина не повинна бути представлена в сміху, і ми найменше повинні дозволяти представляти її такою» [7, c. 204]. Однак у «Законах» він трохи пом´якшує свою думку. Платон допускає сміх у комедії, але він повинний бути підцензурним, не викликати зухвалих негативних емоцій у глядачів.

Аристотель згодний із Платоном, що сміх - це в основному форма висміювання. Навіть дотепність, вважав він, - у якійсь мірі вихована зухвалість. Люди не люблять ставати об´єктом сміху, тому сміх може бути засобом виправлення пороків. Сміх має суспільне значення, але його не повинно бути багато, тому що він виховує несерйозне ставлення до життя. У Nicomachean Ethics Аристотель розмірковує про те, що людина, яка багато сміється, відхиляється від етичних норм, стає вульгарною. Аристотель не засуджує цілком гумористичне відношення до життя, однак визнає, що ті, хто говорить що-небудь забавне, здаються невихованими.

Теорія переваги, представлена Платоном і Аристотелем, існувала в первозданому вигляді доти, доки Т. Гоббс не надав їй нової форми. Для Гоббса людське співтовариство - це конгломерат індивідуумів у постійній боротьбі між собою. «Вічне і неспокійне бажання людини - досягнення влади після влади, що може бути зупинено тільки смертю», - писав він у «Сміху Левіафана» [2, c. 144]. Сміх приходить до людини тоді, коли вона перемагає в боротьбі.

Як Платон і Аристотель, Гоббс був стурбований тим, що сміх може бути шкідливим: зарозумілість людини, яка сміється, може обернутися падінням її моральних якостей.

Концепція Гоббса була класичною формою теорії переваги протягом трьох сторіч. Сучасні прихильники цієї теорії виходять з того, що сміх є продуктом еволюції агресивних жестів древніх людей. У «Secret of Laughter» Антоні Людовічі вказує, що оголення зубів при сміху в первіснообщинному суспільстві означало погрозу або виклик ворогові. Саме в сміху закладена інформація, що одна людина сильніше за іншу [11].

Інший дослідник - американець Альберт Рапп - вважає, що сміх - це ревіння тріумфу древньої людини над джунглями. Саме сміхом вона давала звістку родичам про свою перемогу над дикою природою. Це був знак, що вони можуть розслабитися і не боятися [13].

Наступним етапом розвитку сміху була поява глузування. Спочатку глузували з підбитого ока або зламаної руки супротивника. Але потім цей сміх, в ослабленій формі, переносився на одноплемінників з подібними ознаками фізичних недоліків. Згодом глузування стало означати те ж, що в стародавності означав сміх над поваленим ворогом. Однак глузування піддалося еволюції. Сьогодні ми додаємо в неї елемент доброзичливості. Сміх - це глузування, відпущене з любов´ю.

Вище досягнення сміху - це глузування над собою. У цей час людина внутрішньо роздвоюється: одна частина глузує з іншої. І потрібно досить мужності, щоб допустити подібне роздвоєння.

Світова література багато зробила для розвитку теорії переваги, починаючи з «Іліади» Гомера.

Однак багато комічних ситуацій теорія переваги пояснити не в змозі. Сміх далеко не завжди є ознакою переваги. Анекдоти, гра слів, курйозна поезія не містять навіть ознак переваги. Основна теза Гоббса «сміється над...» не завжди відповідає розмаїтості комічних ситуацій.

Якщо теорія переваги ґрунтується на емоційній стороні сміху, то теорія невідповідності - на пізнавальній. У той час, як для теорії переваги сміх полягає в усвідомленні людської переваги, то теорія несумісності - інтелектуальна реакція на те, що нам здається несподіваним, нелогічним, ненормативним.

Така установка відповідає «теорії незгідності», що у XVIII ст. сформулював Дж. Бітті, а в XIX в. - А. Шопенгауер.

Суть теорії невідповідності полягає в тому, що людина мешкає у формалізованому суспільстві, у якому діють визначені юридичні, культурні, етичні правила. Сміх викликається об´єктом, що не вписується в ці зразки.

Теорію несумісності спочатку розвивав Аристотель, але, оскільки вона не відповідала його теорії переваги, він залишив її. Його визнання несумісності як джерела сміху відбувається в «Риториці», де він указує, що джерело сміху ґрунтується в певному чеканні, а потім подив від того, що людина очікувала.

Найбільше повно теорія протиріччя розроблена Жаном-Полем (Иоганном Паулем Фрідріхом Ріхтером (1763-1823). Свої філософські міркування з приводу комічного він виклав у книзі «Підготовча школа естетики».

Теорія невідповідності ґрунтується на протиріччі. Таке протиріччя Жан-Поль бачив у парадигмі «сміх - піднесене»: «Нескінченно великому, що пробуджує замилування, необхідно протиставити таке ж мале, воно викликає протилежне почуття» [4, с. 134]. «Мале», але «велике», вважає Жан-Поль, - це і є сміх. Смішне виникає на основі двох протиріч: об´єктивного контрасту (протиріччя між амбіціями об´єкта сміху й об´єктивною реальністю) і суб´єктивного контрасту (протиріччя тим часом, хто сміється і тим, над ким сміються). Жан-Поль виділяє різні види комічного, приділяючи особливу увагу іронії і гуморові. Крім того, він розділив сміх на розумний і фізичний, розглянув взаємозв´язок сміху і гри, універсальність гумору. Однак, як і в більшості інших досліджень, у Жана-Поля «сміх постійно вислизає від визначень, не відповідаючи на питання, а багаторазово їх множачи» [3, с. 159].

Анрі Бергсон (1859-1941) дає ще один приклад прояву теорії невідповідності. Ідеальні стандарти, за Бергсоном, - гнучкість, адаптованість поводження людини. Комічне - «це живе, покрите шаром механічного» [1, с. 116]. Сміховинною виступає людина, яка робить щось механічно. Типовий комічний характер, - указує філософ, - людина з нав´язливою ідеєю, або idee fixe, подібно Дон Кіхоту, або скупареві Мольєра. Вона недостатньо гнучка, щоб пристосуватися до комплексу вимог дійсності, що змінюються.

Сміх, згідно із Бергсоном, є захисним механізмом суспільства проти ексцентричного і що відмовляється пристосовуватися до вимог людського суспільства.

А. Шопенгауер вважав, що в основі сміху полягає очікування, яке закінчується нічим. «Сміх завжди виникає з несподіваного усвідомлення розбіжності між відомим поняттям і реальними об´єктами, які в якомусь відношенні мислилися в цьому понятті, і сам являє собою лише вираження цієї розбіжності» [10, с. 65]. Людина має визначений погляд на порядок речей у світі, і раптове порушення цього порядку викликає сміх.

Однак, як вважається, слабість теорії невідповідності - у неможливості всебічно пояснити всі явища сміху. Крім того, вона не охоплює багато випадків негумористичного сміху.

Є різні версії теорії розрядки, але вони усі зводяться до фізіології, а саме до того, що сміх є вираженням збудженої енергії.

Найбільш раннє згадування про теорії полегшення виявляється в статті Шефтесбірі ^Иа^Ьшу) «Воля дотепності і гумору» (1711): «Природна дотепна натура людини, навіть якщо вона знаходиться в ув’язненні або під контролем, знайде шляхи звільнення і реалізації; і навіть якщо це буде бурлеск, імітування, буфонада, людина буде рада будь-якому виходові, і буде мстити за свій утиск» (цит. за: [12, c. 20]). Тут ми бачимо певне зіткнення з теорією полегшення Гоббса: людина глузує зі своїх пригноблювачів.

Людина, можливо, ввійшла у ситуацію зі збудженою енергією, що повинна бути випущена, або ситуація самого сміху може заподіяти нарощування збудженої енергії, також як її випуску.

Будь-яка заборона може породжувати в людині бажання робити те, що є під забороною, і це прагнення може виявлятися в прихованій збудженій енергії.

Герберт Спенсер (1820-1903) вважав, що весь гумор можна пояснити як «сумність, що спадає». Визначення «спад» має на увазі «осуд оцінки». Спенсер думав, що несумісність завжди містить у собі контраст між піднесеним, шляхетним і повсякденним або сумнівним; але він гадав, що це саме несумісність, зниження, проте не деградація. Він думав, що сміх викликається надлишком нервової енергії, є дечиїм на кшталт різкого переходу від «високої» думки до чогось незначного, породжуючи сплеск внутрішньої енергії.

Коли ми сердиті на людину, то робимо певні агресивні рухи: стискаємо кулаки, зсуваємо брови, стискаємо губи і т. ін. І якщо наш гнів досягає критичного рівня, то уможливлюється навіть фізичний напад на людину.

Сміх відрізняється від звичайних видів випуску емоційної енергії, згідно зі Спенсером, у цьому, мускульні рухи в сміху не приводять до порушення агресії. Сміх, навіть якщо він інтенсивний, не шукає виходу в будь-якій практичній дії. Не потрібно нас з небезпечної ситуації, це не веде до боротьби, і т. п. Сміх, таким чином, служить тільки для того, щоб випустити збуджену енергію. У іншому разі енергія перетворюється в агресію. Сміх для Спенсера аналогічний відкриттю клапана безпеки в паровій трубі. Так само, як відкриття клапана випускає тиск надлишкової пари, сміх, як передбачається, випускає надлишок збудженої енергії, створеної в межах збудженої системи, що сміється.

Спенсер дійде висновку, що «...сміх природно є тільки тоді, коли свідомість несподівано звертається від великого до дрібного, тобто коли зустрічається те, що можна назвати незгідністю, яка спадає» [8, с. 804). По суті справи незгідність, що спадає, також представляє розрядку, але вже інтелектуальну. При висхідній же незгідності, коли після чого-небудь незначного раптово відбувається щось величне, людина почуває здивування. Це - своєрідна антитеза сміху, що виявляється також не в порушенні, а в розслабленні мускулів.

І. Кант розглядає сміх в «Критиці здатності судження», де дає таке його визначення: «В усьому, що повинно збудити живий конвульсивний сміх, має бути щось абсурдне (у якому розуміння не може знаходити ніякого задоволення). Сміх - прихильність, що є результатом раптового перетворення напруженого чекання в ніщо» [5, с. 352].

В об´єкті сміху Кант вбачає якусь безглуздість: «В усьому, що викликає веселий нестримний сміх, повинне бути щось безглузде (у чому, отже, розум сам по собі не може знаходити ніякого задоволення) [5, с. 355]. Розумове задоволення від сміху, своєрідна інтелектуальна розрядка, пояснюється задоволенням від викриття цієї безглуздості.

Кант виводить смішне з «гри думок». «Музика і привід до сміху являють собою два види гри з естетичними ідеями або з уявленнями розуму, за допомогою яких зрештою нічого не мислиться і які можуть завдяки одній лише своїй зміні і, тим не менш, жваво робити приємність» [5, с. 351]. Жарт, на думку Канта, починається з гри думок, а потім у цю гру утягує тіло, відбувається «вібрація органів»: «Коли ілюзія розчиняється в ніщо, душа знову оглядається назад, щоб спробувати її, і таким чином, напруга і розслаблення, що швидко змінюється, поспішає то туди. то сюди, завдяки чому і відбувається коливання» [5, с. 353]. Ці коливання збуджують щиросердечне хвилювання. І коли воно раптово обривається, виникає сприятливий для самопочуття стан.

Основна робота З. Фрейда з теорії сміху - «Дотепність та її відношення до несвідомого». У цій книзі він виділяє три види сміху, які він називає «жарти», «комічне « і «гумор». В основі його теорії положення про те, що у всіх ситуаціях сміху ми маємо деяку кількість невикористаної психічної енергії, і саме вона звільняється в сміху.

Фрейд розцінює гумор як засіб перехитрити якогось внутрішнього «цензора», що існує, аби запобігти багатьом нашим природним імпульсам. Це не тільки наші сексуальні імпульси, але і всі, що можуть називатися зловмисними.

Ми використовуємо жарти, вважає Фрейд, щоб дозволити нашому свідомому розумові деякі заборонені думки і почуття, що суспільство змушує нас придушувати. Однак це не свідомий, а підсвідомий процес.

Фрейд приділяє особливу увагу тенденціям дотепності і виділяє два роди гострот: необразливі і тенденційні. У першому випадку гострота не спрямована на певний об´єкт, і задоволення йде від інтелектуальної гри. Тенденційні гостроти засновані на таких вроджених властивостях людини, як сексуальність, ворожість і святотатство. Якщо понад- свідоме протистоїть відкритому проявові сексуальних і ворожих інстинктів, то напруженість розряджається символічно.

У тенденційній дотепності, а саме вона викликає сміх, (необразлива дотепність викликає, як правило, посмішку) виявляється специфічне прагнення до руйнування соціальних заборон. Таким чином, функція розрядки є основною соціальною функцією сміху. При цьому, руйнуючи соціальні табу, сміх усе-таки виконує позитивну роль у суспільстві, виступаючи в якості непрямого і, до певної міри, санкціонованого способу руйнування.

Фрейд розглядає умови, необхідні для сміху. Вихідним пунктом для нього з´явилася теза, що «ніхто не може задовольнитися створенням гостроти для самого себе» [9, с. 144]. Дихотомія творець - слухач, проте, не є достатньою для сміху. Необхідна і третя особа - людина, на яку спрямована сексуальна або ворожа агресія. Ця людина може не бути присутньою при розмові, а просто матися на увазі, але, у будь-якому випадку, вона є важливою умовою сміху.

В останньому розділі роботи Фрейд досліджує взаємини дотепності і комічного, розходження між якими він коротко виражає в такий спосіб: «Гостроту створюють, комічне знаходять» [9, с. 183]. Власне комічний сміх Фрейд розуміє як реакцію на щось надмірне і недоцільне. У комічному сміху, таким чином, функція розрядки доповнюється коригувальною функцією.

Кожна з розглянутих теорій гумору здатна пояснити лише деякі прояви комічного. Теорії переваги виявляють функцію сатири, але не пояснюють причину сміху, не пов´язану з гумором; теорії несумісності, з іншого боку, виявляють більш глибокі корені виникнення сміху, але також не охоплюють усі прояви сміху; теорії полегшення здатні пояснити негумористичні прояви сміху, але неспроможні в проясненні всього кола комічного. Кожен тип теорії, однак, висвітлює певний аспект гумору.

Ми розглянули основні теорії гумору, які належать до класичної парадигми філософствування. Але в XX ст. з’явилися нові теорії комічного, що належать до неокласичної парадигми, які і стануть предметом нашого наступного дослідження.

Бібліографічні посилання

1. Бергсон А. Смех // Собрание сочинений: В 5 т. - С.Пб., 2000. - Т. 5.

2. Гоббс Т. Смех Левиафана // Сочинения: В 2 т. - М., 1991. - Т. 2.

3. Дмитриев А. В. Смех. Социофилософский анализ / А. В. Дмитриев, А. А. Сычев. - М., 2005.

4. Жан-Поль. Приготовительная школа эстетики. - М., 1981.

5. Кант И. Критика способности суждения // Кант И. Сочинения: В 6 т. - М., 1966. - Т. 5.

6. Платон. Законы // Избранные диалоги. - М., 1965.

7. Платон. Республика // Избранные диалоги. - М., 1965.

8. Спенсер Г. Физиология смеха // Опыты научные, политические и философские. - Мн., 1998.

9. Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному. - С.Пб., 1997.

10.Шопенгауэр А. Мир как воля и представление // Собрание сочинений: В 6 т. - М., 2001. - Т. 1.

11.Ludovici A. The Secret of Laughter. - N.-Y., 1933.

12.Morreall J. Taking Laughter Seriously. - N.-Y., 1983.

13.Rapp A. The Origins of Wit and Humor. - N.-Y., 1951.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць