пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Культурна політика демократично-орієнтованого суспільства на шляху подолання викликів і проблем


С. В. Кострюков
Національний гірничий університет

Розглядаються питання культурної політики держави та суспільства в період трансформаційних перетворень. Робиться висновок, що оскільки в добу глибокої суспільної трансформації роль культури стає особливо важливою, тому зростає і значення державної політики в цій сфері.

Культура - феномен, який відіграє велику роль у формуванні та зміцненні демократично орієнтованого суспільства, розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності - працю, побут, дозвілля, спосіб життя суспільства й особистості. Цінності, зразки й норми поведінки людини, котрі виникають внаслідок освоєння людиною світу, виявляються одночасно елементами складного механізму регулювання соціального життя. Сходження суспільства до нових вершин суспільного розвитку шляхом звернення до культурологічного потенціалу, нагромадженого людством за час його існування, дотепер залишається під пильною увагою дослідників [1; 3; 4]. Отже, ні соціальний прогрес, ні самовдосконалення особистості неможливі без залучення до духовних скарбниць народів світу. Тому сучасна держава повинна заохочувати вивчення культури в усіх її формах не тільки для того, щоб направляти культурний потенціал на вирішення суто політичних завдань. У процесі свого розвитку культура може абсолютно несподівано зробити істотний внесок в економічне і соціальне процвітання держави. В статті розглядається культурна політика суспільства як засада його демократичного розвитку.

Розбудова власної держави, орієнтація на якісно новий стан суспільних відносин призводить до крутого перелому в осмисленні традиціоналістських та інноваційних тенденцій соціального розвитку. Актуалізується потреба, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну справжніми культурними цінностями між народами, а з другого - уміння вийти за межі звичних уявлень, дати бій ряду віджилих традицій, які складалися й насаджувалися віками, постійно відтворюючись у свідомості, діяльності й поведінці людей. У вирішенні цих питань значну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової культури [4, с. 7-8].

У 1991-1994 рр. культурна політика в Україні залишалась па- терналістсько-просвітницькою, тобто залежною від держави, що певною мірою відбилося в «Основах законодавства України про культуру» (лютий 1992 р.), де на потреби розвитку культури передбачалось виділяти 8 відсотків валового національного доходу. Життя показало нереальність цих планів. Через гостру фінансову кризу реальні державні асигнування на культуру у 1993 р. становили 1,8%, у 1994 р. - 1,3%, а на 1995 р. прогнозувалось в обсязі не більш як 1% бюджету [3, с. 303].

Інерційна державна культурна політика виявилась згубною. Пошуки альтернативних шляхів її функціонування призвели до того, що колегія Міністерства культури у жовтні 1994 р. розглянула Основні положення концепції державної культурної політики, які були винесені на широке громадське обговорення.

У взаєминах Української держави з культурою цей документ виходив з потреби подолання двох головних небезпек: 1) надмірного патерналізму держави, бо за умов бюджетної кризи держава підтримувала б тих митців, які обслуговували її на цьому відрізку часу. Така політика не сприяла б піднесенню суто національної культури, оскільки ніхто не може гарантувати, яка політична сила прийде до влади; 2) відходу держави від регулювання процесів у сфері культури. Це загрожувало цілковитою культурною колонізацією, руйнуванням інфраструктури галузі культури, що загрожувало подальшому існуванню самостійної Української держави [2, с. 303].

Тому назріла потреба переосмислення відносин між культурою і державою: сучасна держава повинна не просто гарантувати свободу творчості, не втручаючись у мистецькі процеси, як це постулював традиційний ліберально-демократичний підхід, і не обмежувати свою підтримку лише національною культурою у вузькому, мовно-етнічному розумінні, як передбачали традиційні підходи національного державотворення, а дбати про все різноманіття творчих проявів у суспільстві, про збереження й збагачення всього культурного, духовного потенціалу, про якнайширший доступ до нього, особливо молодших поколінь. При цьому в сучасну постін- дустріальну, інформаційну добу дедалі більшого значення починають набувати нові форми творчої діяльності, пов´язані з так званими креативними (творчими) інтелектуальними індустріями, котрі виходять на провідні місця в економічному житті розвинених суспільств.

Але, все ж таки, за роки незалежності відбулися певні еволюційні зміни в політичному баченні місця культури в українському суспільстві. Воно простувало від суто просвітницького стану до критичного запозичення кращих елементів європейського досвіду [2, с. 302].

Національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу та розуміє:

- по-перше, українську культуру як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

- по-друге, цілісна система культури включає в себе об´єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

- по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес;

- по-четверте, об´єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обґрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізу тієї чи іншої її складової;

- по-п´яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури [1, с. 13].

Отже, для українського суспільства загалом і для сфери культури зокрема роки незалежності стали часом глобальних трансформаційних перетворень. У культурі перехідні процеси виявились, з одного боку, в розпаді радянської ідеологічної машини, кризі традиційної системи цінностей та успадкованої від радянської доби мережі культурних установ. З іншого боку, поступово формується нова національна культурна інфраструктура, а в ширшому плані - поволі окреслюється нова національна культура незалежної, демократичної, європейської України.

Однак виявилося, що після здобуття державної незалежності українська культура опинилася перед кількома серйозними викликами.

Перший - виклик зміни суспільного ладу. Розвал тоталітарного СРСР та його планової економіки, в рамках яких десятиліттями мусила розвиватися національна культура, виявили її неготов- ність до існування без щоденної (адміністративної, фінансової і т. ін.) державної опіки, до ринкової боротьби за читача, слухача, глядача.

Гідна відповідь на цей виклик передбачала вирішення подвійного завдання: з одного боку, слід було сформувати інфраструктуру, в тому числі управлінську, пристосовану до ринкових умов; з іншого - не допустити розвалу наявної мережі державних та комунальних закладів культури і мистецтва (хоч очевидно, що певні втрати, спричинені економічною кризою, при цьому були неминучі).

За роки незалежності зроблено чимало, аби сфера культури й культурна політика держави адаптувались до нових умов і завдань. Розроблено і прийнято чимало нових законів та підзакон- них актів, розпочато адміністративну реформу в галузі, помітні зміни відбулись у системі підготовки кадрів для культури.

Зусиллями держави та місцевого самоврядування, всього культурно-мистецького середовища вдалося на початок XXI ст. в основному зберегти успадковану мережу державних та комунальних закладів культури (театрів, музеїв, бібліотек, клубів і будинків культури, шкіл мистецтв і вищих навчальних закладів культурно- мистецького профілю), національні мистецькі школи. За останні два - три роки кількість цих закладів практично не зменшувалась, поступово стабілізувались їх фінансування та загальна чисельність працівників галузі, яка протягом 1990-х рр. невпинно скорочувалась.

Поруч із державно-комунальною мережею в більшості регіонів України, особливо у великих містах, існують і розвиваються в складних господарських умовах сотні недержавних культурно- мистецьких організацій (театрів-студій, музеїв, видавництв, аудіо- видавничих фірм, продюсерських центрів, дистриб´юторських фірм, мистецьких галерей та ін.). Нині вони вже становлять помітну і важливу частку культурної сфери, а в деяких галузях (наприклад, аудіо- та книговидання) навіть переважають державні та комунальні заклади.

Однак не повністю вирішено проблему дієвої державної політики сприяння недержавному сектору в культурі, створення для нього сприятливих податкових умов.

Другий виклик - це виклик відкритості та глобалізації. Національна культура, яка до кінця 1980-х рр. існувала у своєрідному режимі (висока культура - для української інтелігенції, а традиційна народна культура - переважно для селян і вчорашніх селян), виявилась малопристосованою до конкуренції із західною культурою, перед якою тепер упала «залізна завіса», та з російською культурою, яка стрімко комерціалізувалася.

Також, протягом років незалежності з перемінним успіхом відбувалася боротьба за культурний простір України - її вели як держава (запроваджуючи податкові пільги для книговидавництва, мінімальні квоти на українську продукцію в радіоефірі та на телеекранах тощо), так і власне культурно-мистецьке середовище, навчаючись конкурувати з потужними суперниками.

На сьогодні можна констатувати, що українська культура, як висока, так і популярна, за ці складні роки продемонструвала чималу життєздатність і навіть зуміла закріпитися на скромних, та все ж не маргінальних позиціях на вітчизняному ринку.

Нарешті, третій виклик - це виклик націєтворення. Відома не- досфор-мованість української політичної нації ставила перед національною культурою завдання, які в більшості сусідніх країн були в основному вирішені багато десятиліть тому. Однак україномовна національна культура, що їй раніше доводилося здебільшого обслуговувати запити такої соціально-культурної групи, як «свідомі українці», не могла успішно задовольнити смаки та культурні потреби всього суспільства України. Щоб виникла взаємна відповідність між українською політичною нацією, яка тепер інтенсивно формується, та українською національною культурою обидва елементи мусили пройти істотну еволюцію: доволі неоднорідне суспільство громадян України ще має стати зрілою політичною нацією, а україномовна культура етнічних українців - перетворитися на культуру всього українського суспільства [1, с. 366-367].

У свою чергу суспільство потребує рівноваги між збереженням минулого і новизною між молодістю і старістю, між приватним і загальним. Культура, як і природа, вирощує своє майбутнє на благодатному ґрунті минулого. Багато з того, що сьогодні здається безперечним культурним досягненням, не витримує перевірку часом і просто відкидається. Проте покоління, прагнуче до прогресу, не в силах наперед знати, що цінного буде ним створено. Тільки історія може бути критерієм оцінки будь-якого витвору мистецтва або ідеї. І в суспільстві для підтримки життєздатної культури робота повинна вестися на всіх напрямках.

Метою її не може бути обговорення всієї гами питань, пов´язаних з національною самосвідомістю, соціальним життям, релігією або суспільним пристроєм (все перераховане впливає на людську культуру в найширшому розумінні цього слова або є її складовою частиною). Дискусія такого характеру завжди розгортається на широкому ідеологічному фоні уявлень про природу, обов´язки і прагнення державної влади. Припустимо, що культурна політика створюється усередині політичної структури, яка є демократичною, де податки перерозподіляються залежно від потреб суспільства, де у населення крім коштів для існування є додаткові доходи, де уряди дотримуються міжнародних конвенцій з прав людини, свободи слова і збереження культурної спадщини і, нарешті, де державна влада, по можливості, вільна від корупції. Для більшості європейських держав такий стан речей характерний протягом багатьох років, принаймні, в ідеалі. В той же час існує ціла низка країн, для яких подібний досвід ще зовсім свіжий, а деякі з них ще не опам´яталися від суспільних потрясінь, і тому становлення в них даної політичної структури дотепер продовжується.

Політична історія ускладнила і заплутала питання про державну підтримку культури. Майже всі європейські держави знають приклади політичного втручання в творчу та інтелектуальну свободу. Це неминуче в тій же мірі, як і типово. Політичні партії існують для того, щоб люди відчули себе в безпеці і задоволеними життям і тим самим схвалили діяльність цієї партії біля керма влади. Худож- ники й інтелектуали, проте, постійно задають питання, заперечують, словом, роблять все можливе, щоб розхитати існуючий порядок речей. Навіть такі витвори мистецтва як пісні Шуберта або картини Вермєєра, які зараз здаються абсолютно безневинними, свого часу знаменували серйозні зміни устрою життя. І політики, і представники творчих професій жадають змін. Тут схожість кінчається, тому що політик прагне переконати оточуючих в тому, що у нього є рішення всіх питань, а художник знає, що може ці питання тільки поставити і загострити. Часто влада не знаходить в художнику захисника існуючого ладу, принаймні, він робить це зовсім не з тим завзяттям, яке від нього чекають. Іноді ситуація прямо протилежна: чим більш величний офіційний мотив, тим більше незручні питання ставить художник. Слід пям’ятати, що існує різниця між чистою розвагою і мистецтвом. Для влади даний стан речей створює дві проблеми - практичну і філософську. Практична проблема проста. Як може держава зберегти свою гідність і авторитет, а також пошану громадян, коли йому відкрито заперечують ті, кому воно надає фінансову допомогу?

Філософська проблема складніше. Як політик може підтримувати художника, який не тільки перевертає політичну систему цінностей, створену з такою працею, але також кидає виклик доброму смаку, правилам пристойності і суспільній моралі? Часто урядовець щиро дивується, коли у відповідь на його заборону публічного показу того або іншого витвору мистецтва чує звинувачення в цензурі. У себе удома він має повне право вирішувати, які картини вішати на стіну, яку поезію читати або якою театральною п´єсою розважити гостей. Але, знаходячись на службі суспільству, він не може так чинити, оскільки, нав´язуючи офіційну думку, стає між творцем і громадянином. Громадянин сам вирішує, приймати або не приймати те, що пропонує йому художник. І про своє неприйняття громадянин часто заявляє в повний голос. Окрім тих випадків, коли по віку, визначеному законом, людина не в змозі ухвалювати таке рішення, урядовець позбавлений тут права голосу (навіть якщо йдеться про дітей, вирішувати повинні батьки, а не держава).

Такий підхід до проблеми в корені відрізняється від грубого втручання по ідеологічних міркуваннях. Тут виникає конфлікт безперечних проявів демократичних прав [3, с. 47].

Для публічної політики найголовніше є підтримка рівноваги між прагненням до новизни, хай і повною протилежністю і створенням умов для живого, але поважного використання матеріалу, що складає культурну пам´ять. Цей матеріал - будівлі, археологічні знахідки, ландшафти, пам´ятники культури, сади і парки, рукописи і книги, театральні постановки, що стали класикою, фольклорні традиції - часто називають одним словом «культурна спадщина» або навіть «національна спадщина», ніби то його існування можливо тільки у межах даної країни і при політичному режимі, що склався в ній.

Справжня історія більшої частини культурної спадщини набагато багатша, хоча, не завжди належить державі. В ній відображається державна влада - або її тріумф і велич, або занепад і руйнування. Останнє може злегка зіпсувати образ даної країни або місцевості. Набагато корисніше для влади представляти культурну спадщину у вигляді скарбниці, чиї експонати пережили всі потрясіння минулого і тепер стали статтями в енциклопедії культурної свідомості. І такий підхід теж має свою цінність. Держава в будь-якому суспільстві повинна відігравати роль дбайливого господаря, що проводить ретельний літопис минулого на користь майбутніх поколінь, одночасно роблячи те, що стане сторінкою в літописі його власного часу. І в цьому значенні культурна спадщина не є щось незмінне і застигле. Воно весь час розширяється і інтерпретується по-новому. Зважений погляд на нього - застава успішної політики [3, с. 47].

У справі розумного управління культурною спадщиною держава і місцеві влади мають в своєму арсеналі велику кількість засобів. У першу чергу, це, звичайно, фінансування - так само, як охорона здоров´я або армія, культура вимагає грошей - але є і інші способи, які лежать швидше в області регулювання і ідеології. Велика частина спадщини може бути захищена завдяки умілому застосуванню законів планування, а позитивні тенденції посилені податковими пільгами, стимулюючими збереження і примноження, а не руйнування або бездумна зміна. Держава тут цілком може мислити в категоріях охорони культурного середовища. Одночасно повинні бути прийняті такі закони, які заохочували б творче управління культурною спадщиною, а не тільки його захист. При цьому влада може сформулювати свою основну ідею в цій області так, щоб продемонструвати зрілий і розумний політичний підхід, в якому оцінка уроків минулого з опорою на творчий імпульс теперішнього часу.

Розвиток власних національних культур йде на користь і світовій спільноті. Так закладається справжнє різноманіття ідей і традицій, в якому людство зможе черпати матеріал для майбутнього розвитку. Сьогодні в світі говорять тільки на 10% мов, які увійшли до XX століття. Це значить, що втрачений колосальний запас письмової і усної традиції, який нині допоміг би нам зрозуміти багато проблем сучасних співсуспільств. У той же час стрімкість розвитку і універсальність сучасного бізнесу укріплюють взаємні зв´язки день від дня. Найбільші переваги одержують в сучасному світі дві групи людей: у одних зберігся доступ до багатющих запасів культурної пам´яті, де зберігаються унікальні досягнення культури і мови, чужі сучасній одноманітності, інші ж легко переміщуються з однієї культури в іншу по містках універсальних інтернаціональних цінностей, утілюючи корпоративну мобільність і ділову ініціативу. Між цими двома полюсами ми всі - декілька поколінь європейців з сильним відчуттям власного минулого і спрагою знайти своє місце в майбутньому, яке вабить нас своїми благами і трохи лякає.

Крім найголовнішої мети культурної політики - збереження цілісності суспільства перед лицем виникаючих проблем існують й інші задачі, які політика покликана вирішувати. Для деяких з них культура - найзручніший засіб дії на суспільство. Інші задачі торкаються розвитку культури як такої.

У будь-якому випадку в основі взаємостосунків культури і влади повинен лежати один основоположний принцип, що складається з таких дій.

По-перше, потрібно встановити рамки політики.

По-друге, потрібно ясно і чітко сформулювати її мету. По-третє, потрібно сприяти виділенню коштів на втілення політики в життя. Після цього влада повинна відійти вбік і надати культурному співтовариству, об´єднуючому професіоналів або пересічних громадян, самій зайнятися реальним розвитком і збагаченням культури. Якщо «рука влади» не видна, значить політика, що проводиться нею, успішна, адже предметом обговорення в суспільстві стає сама культура, а не методи управління нею.

Отже, в добу глибокої суспільної трансформації роль культури стає особливо важливою, тому зростає і значення державної політики в цій сфері.

Бібліографічні посилання

1. Богуцький Ю. П. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко, Ж. О. Безвершук та ін. - К., 2007.

2. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник / За ред.

С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. - К., 1999.

3. Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры / Сост.: Е. И. Кузьмин, В. Р. Фирсов. - М., 2002.

4. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник. - К., 2002.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць