Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Удобные кровати cтандарт две раздельные кровати.
Культурологія: теорія та історія культури

4. Роль інтелігенції в національно-культурному відродженні України першої половини XIX ст.


З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури.
Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим (1786-1855), основними засадами якої стали православ´я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.
Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна (1773-1842), громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.
Навчальні заклади створювалися з метою поширення "общерусской" культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.
У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.
До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку "єдинонеподільності" (Г. Квітка-Основ´яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань - М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ´я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор.
До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ´я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України - в єдиній федеративній слов´янській державі, побудованій на демократичних засадах.
Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.
У тогочасному українському суспільстві серед частини інтелігенції з´явився інтерес до історії, мови та культури свого народу й на противагу офіційній ідеології обґрунтовувалася ідея самобутності історії України, що сприяло формуванню національної самосвідомості українців.
Найвизначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII - першої половини XIX ст. став історико-публіцистичний твір "Історія Русів", написаний невідомим автором наприкінці XVIII - початку XIX ст., опублікований 1846 р. у Москві під авторством визначного українського письменника, проповідника, архієпископа Георгія Кониського. У ньому проводилася думка етнічної, національної та політичної відмінності між українським і російським народами. Автор прагнув довести пряму спадкоємність України ("Малоросії") від Київської Русі, показати, що Україна мала власну, відмінну від Росії історію. Етногенез українського народу він виводив від сарматів, а під русами розумів лише українців. "Історія Русів" мала великий вплив на формування національної свідомості, усвідомлення українцями приналежності до окремого народу з героїчною минувшиною. Дослідник цього твору історик-етнограф О. Оглоблин назвав його "вічною книгою незалежності українського народу".
Джерелом пробудження національної свідомості стали також до-слідження духовного життя попередніх поколінь. Багатство духовного світу українців відбивали фольклор, поезія. їх дослідженням займалися етнограф Григорій Калиновський, Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Осип Бодянський та ін.
У кінці XVIII - на початку XIX ст. зростає інтерес до української мови, з´являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов´янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавство в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.
Для доведення права на самостійне існування української мови кращі сили української інтелігенції прагнули перетворити "народорозмовну" мову на основний засіб спілкування усіх верств українського суспільства, на мову літературну. І це вдалося Іванові Котляревському (1769-1838). З виданням "Енеїди" (1798) усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі.
Інтерес до української мови виявився і в перших українознавчих лінгвістичних працях. Олексій Павловський (бл. 1770-1822) написав "Грамматику малороссийского наречия" (1818). У 1823 p. Іван Войцехович склав невеликий український словник. Проте найбільше на ідею самобутності української мови спрацювала стаття професора Харківського університету Ізмаїла Срезневського (1812-1880) "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834). Автор доводив, що українська мова є не діалектом чи говіркою, а справжньою мовою, що має право необмеженого використання в літературі та науці.
На захист української мови в дискусії з М. Погодіним виступив і М. Максимович. На підставі наукових досліджень він зробив висновок, що українська мова є давнішою, ніж російська, і вона має право на самостійне життя. Розширенню сфери вживання літературної української мови сприяла діяльність талановитих письменників, що творили в добу від появи "Енеїди" І. Котляревського до виходу у світ Шевченкового "Кобзаря": Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ´яненко, Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Віктор Забіла та ін. їхні твори - це нові зразки поезії, драми і прози.
Національно-культурному відродженню, формуванню національної свідомості українців сприяла діяльність акторів українського театру. У першій половині XIX ст. центром театрального життя України стають міста: спочатку Харків (1789), потім Київ та Одеса (1803), а згодом і Полтава. У Харкові за активної участі Григорія Квітки-Основ´яненка (1778-1843) було створено перший постійний театр. У Полтаві постійний театр було відкрито за участю І. Котляревського, який у 1819 р. поставив у ньому п´єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", чим розпочав нову добу українського світського театру. Першим виконавцем ролей Виборного в "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалі-чарівнику" був видатний актор української та російської сцени Михайло Щепкін (1788-1863), викуплений за сприяння І. Котляревсьго з кріпацтва. Його наслідував Карно Соленик (1811-1851), який, розвиваючи принцип сценічного реалізму, виступав в українському класичному репертуарі на сценах театрів Києва, Полтави, Одеси і закінчив своє життя на сцені харківського театру як його директор, відмовившись переїхати до Москви.
Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики. Так, зокрема, художник Карл Брюллов (1799—1852) виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін. Завдяки К. Брюллову з кріпацтва було викуплено Т. Шевченка.
Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберґ (1818-1845). Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальов-ничістю українського побуту, щорічно їздив до України, де писав етюди. У 1838 р. В. Штернберґ познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового "Кобзаря" він зробив гравюру "Кобзар з поводирем".
Проте найяскравішою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840-1860 pp. був Тарас Шевченко. Вступивши 1838 р. до Петербурзької Академії мистецтв, він закінчив її 1845 р. із срібною медаллю, одержавши звання "вільного художника". Своїм фахом Т. Шевченко вважав саме малярство. Відомо понад 1000 його творів образотворчого мистецтва. Талант Т. Шевченка як художника виявився в портретному, жанровому, пейзажному та релігійному малярстві. Він пробував себе в скульптурі, різьбі й гравюрі. Особливе визнання мали його офорти. За них 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії його було обрано академіком з гравірування на міді.
Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі "Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою" (1840), "Циганки" (1841) та ін. Т. Шевченко водночас є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису "Катерина" (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в картині" Селянська родина" (1843).
Подорожуючи Україною і зібравши багатий матеріал, Т. Шевченко задумав створити серію офортів під назвою "Живописна Украліа". Здійснити це йому не вдалося. Проте уявлення про зміст і характер нереалізованого задуму дають офорти "Судна Рада", "Дари в Чигирині", "Старости", "У Києві" та "Видубицький монастир", що відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. Автор першої книги про Шевченка-художника О. Новицький так говорив про картину "Судна Рада": "Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати".
З часом творчість Шевченка-художника здобула визнання не лише в Росії, а й у світі. Вона стала доповненням його поетичної творчості, з якою утворювала органічну цілісність, і свідчила про його прагнення засобами мистецтва виховувати в суспільстві любов до України, її народу.
Паростки національно-культурного відродження з´явилися і в архітектурі. Навіть за умов, коли синод російської православної церкви заборонив будівництво церков українського типу (1801), а в містах будувалися споруди за шаблонними петербурзькими та московськими проектами, думка українських архітекторів не вгасала. Вони утверджували самобутність української архітектури, пристосовували шаблонні проекти до свого смаку.
На початку XIX ст. в Україні з´являється стиль ампір, який охопив приблизно першу третину XIX ст. і мав на меті увічнити непорушність імперії. Ампір виражався в монументальних формах римського зразка, широких гладких стінах, округлих колонах так званого дорійського ордера тощо. Проте цей стиль багато в чому поступався українським будівничим традиціям, що виявлялися в маленьких провінційних палатах та будиночках, ґанки, галерейки й мансарди яких мали своєрідні українські риси.
Серед українських архітекторів цього часу вчені виділяють Петра Ярославського (1750-1810) і Андрія Меленсъкого (1766-1833). П. Ярославський споруджував будинки на Харківщині й Сумщині. А. Меленський - у Києві, міським архітектором якого був у 1799 - 1829 pp. Він працював над генеральним планом розбудови Києва, здійснив забудову Подолу, будівлі якого згоріли в 1811 р. За його проектами споруджено міський театр, ансамбль будинків нової адміністрації на Печерській площі, будинки та дзвіниці Братського і Флорівського монастирів та ін.
У першій половині XIX ст. активно розгортається міське будівництво. Зокрема, у зв´язку з розвитком самоврядування в містах постає ціла низка ратуш (Харків, Київ, Полтава), а з введенням нового адміністративного поділу України - державних будинків у Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі та Херсоні. У 1837— 1842 pp. у класичному стилі збудовано головний корпус Київського університету св. Володимира, проект якого підготував професор архітектури В. І. Беретті. Церковні споруди на Полтавщині та Харківщині будувалися в стилі ампір, а собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці - у стилі академічного класицизму.
Видатними майстрами славилася українська скульптура, що зазнала впливу класицизму. Зазначимо, що кращих українських скульпторів забрали до Росії. Серед них варто виділити Івана Мартоса (1753-1835) і Костянтина Климченка (1817-1849). Зокрема, найкращими роботами І. Мартоса вважаються монументальні пам´ятники Мініну і Пожарському в Москві, Ломоносову - в Архангельську, Рішельє - в Одесі, Потьомкіну - в Херсоні.
Кінець XVIII - перша половина XIX ст. характеризуються розквітом української народної пісні, посилюється увага до збирання народних пісень, видання їх збірок, першими з яких були "Українські мелодії" М. Маркевича (1831), "Пісні польські й руські галицького народу" В. Залєвського (1833), "Голоси українських пісень" М. Максимовича (1834) та ін. Українська тематика знаходила відповідне місце в науковій та художній творчості російської інтелектуальної еліти. Зокрема, такі російські вчені, як М. Цертелєв, О. Павловський та І. Срезневський були одними з перших дослідників українського фольклору та народної мови у XIX ст.
Отже, в умовах посилення тиску асиміляторської політики царизму в кінці XVIII - першій половині XIX ст. антитезою виникає національно-культурне відродження: з´являється інтерес до історії, мови і культури українського народу, проповідується його самобутність, формується національна самосвідомість, ідеї національного відродження проникають в усі сфери духовної культури українського народу. Велика заслуга в цьому належить національно свідомій українській інтелігенції, яка спромоглася національно-культурницький рух перетворити на політичний, що знайшло яскраве відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.
Слов´янське товариство св. Кирила і Мефодія (1846-1847) було утворене в Києві з представників прогресивної інтелігенції. До нього увійшли 12 осіб, які тоді майже всі були викладачами або студентами віком 19-30 років, вихідцями з дрібнопомісних дворян. Засновниками товариства вважаються вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров.
У засіданнях товариства постійну участь брали художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог, автор української абетки Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб та Дмитро Пильчиков. Симпатизували ідеям товариства і підтримували з ним зв´язки близько ста представників інтелігенції1
Перебуваючи під впливом прогресивних ідей "Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки" (1776) і "Декларації прав людини і громадянина" (1789), кирило-мефодіївці виступали за знищення самодержавства, ліквідацію кріпацтва, скасування станів, за здійснення корінних державних перетворень, пов´язаних з ліквідацією в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіки та федеративних зв´язків із слов´янськими народами, впровадження загальної освіти народів.
Програмні положення товариства найдокладніше були викладені в історико-публіцистичному творі, названому "Закон Божий (Книга буття українського народу)". Щодо автора твору думки вчених розходяться. Ймовірніше, "Закон Божий" написав М. Костомаров. Цей документ складається із 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного змісту. Головне ідейне навантаження твору, як і інших програмних документів товариства, - це любов до України, до її трагічної минувшини.
Стрижневим є пункт 86 "Закону Божого", де підкреслюється, що козацтво піднялось на боротьбу, а за ним - увесь простий народ. Вони "вибили і прогнали панів, істала Україна земля козацька, вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго"2. Тут йдеться про визвольну війну українського народу 1648-1654 pp. під керівництвом Б. Хмельницького і створення української держави. У творі розкриваються відносини України з Польщею і Росією. Україна хотіла жити з ними по-братерськи, нерозділимо. Проте "Польща жодною мірою не хотіла одрікатися свого панства" (пункт 87), тоді Україна звернулася до Московщини і поєдналася з нею як "єдиний люд слов´янський з слов´янським нерозділимо... Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель" (пункти 88, 89).
Кирило-мефодіївці підкреслювали миролюбність українців, їх прагнення жити в мирі й братерстві з поляками і росіянами. Проте цього, - як відзначається в "Законі Божому", "не второпали ні ляхи, ні москалі". Навпаки, вони розділили Україну між собою, роздерли її по половині, як Дніпро її розполовинив: лівий бік московському царю на поживу, а правий бік - польським панам на поталу (пункт 92). А німка цариця Катерина "востаннє доконала козацтво і волю..." (пункт 96).
З гіркотою говорячи про тяжке становище України і з ненавистю ставлячись до царя й панів, кирило-мефодіївці в оптимістичних тонах бачили майбутнє українців, закликали їх вірити лише в єдиного Бога. Підкреслюючи позитивний вплив України на інших слов´ян, у "Законі Божому" зазначалося, що голос її "звав усю Слов´янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов´янському" (пункти 101, 105). Кирило-мефодіївці вірили, що Україна разом з іншими слов´янськими народами звільниться з-під деспотичного ярма. Провідну роль у створенні демократичної федерації вони відводили Україні. Столицею усієї федеративної спілки мав стати Київ, де збирався б сейм.
"Закон Божий" мав більше поетичний, ніж політичний характер. Проте діячі Кирило-Мефодіївського товариства (М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак) під поетичні фігури намагалися підвести науковий грунт. Звичайно, читаючи цей твір, розумієш, якою трагічною була історія України і з якою любов´ю ставилися кирило-мефодіївці до українського народу - демократичного за своєю природою, органічно несприйнятливого до всякої неволі і рабства - і мріяли про його свободу.
Важливим програмним документом був "Статут Слов´янського товариства св. Кирила і Мефодія", складений за прикладом літературних товариств, що існували у чехів, лужичан і сербів. Пояснення до нього написав В. Білозерський. У Статуті викладалися головні ідеї і головні правила товариства: політична і духовна свобода слов´янських народів, рівність громадян за природнім правом від народження, за віросповіданням та становищем.
Враховуючи те, що слов´янські народи дотримувалися різних віросповідань, кирило-мефодіївці брали на себе обов´язок поширювати "ідею про можливість примирення розбіжностей у християнських церквах". Вони ставили собі за мету повсюдно поширювати грамотність серед людей, свої дії вимірювати відповідно до євангельських правил любові, смиренності та терпіння і відкидали як безбожне правило "Мета освячує засіб".
Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства, крім колективних документів, викладалися також у працях окремих його членів, зокрема, в поясненнях до Статуту і Записці про народну освіту В. Білозерського, Записках М. Костомарова про панславізм та М. Савича про емансипацію жінок у суспільстві, "Проекти досягнення можливого ступеня рівності й свободи (переважно в слов´янських землях)" та "Ідеали держави" Г. Андрузького, листуванні, художніх і публіцистичних творах тощо.
Визнаючи небезпечність таємного товариства для існуючого самодержавного ладу, царський уряд за наказом Миколи І без суду суворо покарав його членів: М. Гулака на три роки ув´язнено у Шліссельбурзьку, а М. Костомарова - на рік у Петропавлівську фортеці. За написання, на думку офіційної влади, "возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений" художника Шевченка було відправлено рядовим в Окремий оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати, щоб від нього ні під яким виглядом не могло виходити "возмутительных и пасквильных сочинений".
І все ж кирило-мефодіївці були переконані у своїй правоті, про що свідчать їх життєві позиції, зважаючи, що і вони з часом зазнали певних змін. Хоч М. Костомаров після заслання більше схилявся до непорушності ідей монархізму, проте відстоював погляд, що українці, як і всі слов´яни, мають право на створення національної культури рідною мовою. П. Куліш до кінця свого життя був вірним ідеї слов´янського федералізму і розбудовував українську літературну мову. Залишилися вірними ідеям товариства й інші братчики.
Царський уряд боявся поширення прогресивних ідей, тому заборонив розповсюджувати опубліковані раніше твори Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша. В українських губерніях було встановлено поліцейський нагляд, посилилися цензурні утиски у видавничій сфері.
Діяльність братчиків була багатогранною. Вони робили гідний внесок у розвиток літератури, культури й науки на Україні. Програмні положення і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства знайшли відгук у прогресивної інтелігенції як за кордоном, так і в Росії. Про арешт кирило-мефодіївців писали газети Франції і Австрії. Позитивну оцінку діяльності Кирило-Мефодіївського товариства дали О. Герцен, М. Батушевич-Петрашевський, М. Чернишевський, П. Грабовський, І. Франко та інші діячі.
Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту збоку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, в народі ще жили спогади про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Ґонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.
На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський підкреслював, що греко-католицька церква "стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна".
Серед передових представників українського католицького духовенства передусім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 p.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левщького (1774-1858). Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левицькии разом з каноніком Іваном Могильницьким (1777-1831) заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків", у статуті якого зазначалося, що книжки "мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах", щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.
З цією метою І. Могильницький видав 1816 р. для народу його мовою книжечку "Наука християнська", а 1817р. - "Буквар словено-руського язика". У 1822 р. він першим написав "Граматику язика словено-руського", а в науковій розвідці "Відомість о руськом язиці" (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) pp.) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816-1830 pp. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був "довгим і холодним". За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церковною, далекою від народної.
Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт.
Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич (1811-1843), який видав брошуру "Азбука і абецадло" та написав критичну рецензію на брошуру И. Лозинського "Руськоє вісілє", видану незрозумілою для простих людей мовою2. Так розгорнулася в Галичині "азбучна війна", що велася аж до початку XX ст.
У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить "Руській трійці". Один з її засновників - Яків Головацький (1814-1888) писав: "Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське "абецадло", пропала
би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український - П.Р.) дух".
Літературне угруповання "Руська трійця" було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Як пише дослідник О. Петраш, один з них - енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подвигу - Маркіян Шашкевич. Другий - людина палкої вдачі, широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це - Іван Вагилевич. Третій - ініціативний, діловий, працьовитий, водночас -поміркований і обачний - це Яків Головацький1.
Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х років і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича. Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв´язання важливих національно-суспільних та культурних завдань.
На діяльність гуртківців позитивний вплив мали як твори діячів українського відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських письменників та вчених, які "відкрили великий світ Слов´янщини". "Трійчани" зацікавилися народною творчістю. Вони "йшли в народ", записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом. Найактивнішим у цьому був Я. Головацький, який здійснив мандрівку містами і селами Галичини, Буковини, а пізніше й Закарпаття, де збирав українські матеріали та робив записи власних спостережень щодо народного побуту. І. Вагилевич виїздив до гірських районів Галичини і, крім фольклорних записів, закликав селян виступити проти національного й соціального гніту, за що його заарештували та заборонили там з´являтися.
Проте "Руська трійця" в основному займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: "Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність"2.
І все ж захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов´янських діячів, "трійчани" укладають першу рукописну збірку поезії "Син Русі" (1833). У 1835 р. "Руська трійця" робить спробу видати фольклорно-літературну збірку "Зоря", в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.
Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості "Руської трійці" за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах "Русалка Дністрова" (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель. "Русалка Дністрова" вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковно-слов´янська суміш, а народна мова.
"Русалку Дністрову" цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано. її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них - М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як "агент Росії" нібито хоче "відлучити від Австрії русинів".
Для "Руської трійці" мовне питання мало загальнокультурне і політичне значення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його національної самосвідомості та культури. І .Вагилевич у листі до визначного діяча чеського та словацького відродження Павла Шафарика (1836) висловив упевненість, що українська мова, якій "пророкували" забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх братніх мов і розквітне в "своїй буйності і... розмаїтості".
"Руська трійця" залишила невелику, проте оригінальну спадщину. її "Русалка Дністрова" була першим провіщенням "народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність". Проте діяльність "Руської трійці" мала не лише регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою бачили мету і сутність діяльності "Руської трійці" її учасники.
Незважаючи на переслідування галицьких патріотів, процес національно-культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припинявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували зв´язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність серед галицьких українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої "Руської трійці" знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївського товариства - "Русалку Дністрову".
У 1846-1847 pp. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким (студентом Віденського університету) видав два томи альманаху "Вінок русинам на обжинки". Ця збірка уже не мала такого бунтарського виклику, як "Русалка Дністрова". Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив твори М. Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історичних пам´яток, а також деякі матеріали із забороненої "Русалки Дністрової".
Усним і друкованим словом захищали рідну мову і культуру також патріоти Закарпаття. Зокрема, український греко-католицький священик Михайло Лучкай (1789-1843) надрукував 1830 р. латиною граматику української мови, досліджував історію Закарпаття. Українською мовою видали головний збірник християнської моралі - "Катехізис", підготовлений священиками Іваном Куткою та Василем Довговичем.
Проте найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на Закарпатті зробив Олександр Духнович (1803-1865) - письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Він видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович збирав українські народні пісні, заснував "Литературное заведеніе Прягаевское" (1850), яке здійснювало серед населення культурно-освітню роботу. Він написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п´єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є "Вручаніє".
Наступний етап національно-культурного відродження в західноукраїнських землях пов´язаний з революцією 1848-1849 pp. в Австрії. Національний рух народів, що входили до складу імперії, значно пожвавився. Революційні події змусили австрійський уряд піти на деякі поступки. 1848 р. приймається конституція Австрії, проголошується загальне рівноправ´я, скасовується панщина.
Почали організовуватися й українці. 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду (ГРР), що складалася з ЗО членів, де переважали священики. Спочатку її головою був львівський єпископ Григорій Яхимович (1791-1863), а згодом - львівський крилошанин Михайло Куземський (1809-1879). ГРР проголосила маніфест. У ньому відзначалося, що галицькі українці - це частка 15-мільйонного українського "великого народу". Вона домагалася поділу Галичини на Західну (польську) і Східну (українську) та об´єднання всіх русинських (українських) земель в Австрії в один коронний край.
Віденський уряд надав українцям право обиратися до рейхстагу - найвищого дорадчо-рекомендаційного станово-представницького органу австрійської імперії. Проте він не пішов на поділ Галичини, бо уникав конфлікту з польською Центральною Радою Народовою (ЦРН). Крім того, не було єдності й серед українців. Руський союз (PC), створений з полонізованих магнатів і шляхтичів у Львові, підтримував поляків. На їх бік перейшов і колишній "трійчанин" І. Вагилевич, ставши редактором друкованого органу PC "Дневник руський".
Позитивне значення для піднесення національної свідомості українців мав Всеслов´янський з´їзд громадських і культурних діячів, що відбувся в Празі (червень, 1848). На з´їзді було схвалено програмний документ "Вимоги українців у Галичині". Серед інших вимог він висував рівність усіх національностей, зокрема рівноправ´я української мови в школах та установах. Проте ці вимоги залишилися лише декларацією.
Для пожвавлення літературного руху та згуртування наукових сил у Львові відбувся з´їзд діячів науки і культури - Собор руських вчених (1848). Наукову доповідь "Розправа о южноруськім язиці і єго нарічіях" зробив колишній лідер "Руської трійці" Я. Головацькии. З´їзд ухвалив постанови, якими передбачалося започаткувати українське шкільництво, організувати наукове товариство "Руська Матиця", історичне товариство, а також окружні читальні та план видання історії Руси-України.
Австрійський уряд частково взяв до уваги ухвали Собору руських учених. У Львівському університеті було відкрито кафедру української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. Українською мовою почали виходити часописи, зокрема у Львові газета "Зоря Галицька" (1848-1852).
Українську мову частково почали викладати в гімназіях. У Львові відкрився Народний дім (1848) з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом. Він став важливим культурним центром. 1850 р. видано "Читанку для Діточок в народних училищах руських", підготовлену М. Шашкевичем ще 1836 р. і відхилену львівською цензурою "через народну мову". Це був перший підручник українською народною мовою, що мав величезне культурно-освітнє, виховне і навчальне значення.
У першій половині XIX ст. в західноукраїнських землях культурно-національне відродження виявилося і в музичному, образотворчому, декоративно-ужитковому мистецтві та театрі. На народнопісенному фольклорі розвивається музичне мистецтво, в якому головну роль відіграло духовенство. Зокрема, 1829 р. єпископ Іван Снігурський (1784-1847) у Перемишлі заснував постійний церковний хор, яким керував диригент і композитор чеського походження Алоїз Нанке. Основним репертуаром хору були твори Д. Бортнянського.
Цей хор став підґрунтям для створення Перемишльської школи композиторів, з якої вийшли такі талановиті вихованці, як Михайло Вербицький(1815-1870)та Іван Лаврівський(і822-1873). М. Вербицький став відомим завдяки музиці на слова П. Чубинського "Ще не вмерла Україна", що згодом стала українським національним гімном, а нині є музикою державного гімну України. Відзначаючи велике значення М. Вербицького для утвердження народного напряму української музичної творчості, І. Франко назвав його "найзначнішим талантом" серед галицьких композиторів. Митець заклав підвалини української національної композиторської школи. І. Лаврівський написав велику хорову композицію "Осінь", кілька церковних псалмів та композицій для чоловічих хорів.
У першій третині XIX ст. в Галичині українського театру як такого не було. Діяли лише німецький та польський театри. Починаючи від кінця XVIII ст., вихованці Львівської богословської семінарії ставили театральні вистави польських або німецьких авторів польською мовою. Українською ж мовою театральні вистави з´явилися лише в 1830-х pp. Й. Лозинський видав 1834 р. збірку обрядових весільних пісень "Руськоє вісілє". Семінаристи вирішили "мужицьке" весілля з його піснями і обрядами поставити на сцені народною мовою.
Перші аматорські українські трупи в Галичині з´явилися лише напередодні революції 1848 р. Вони створювались у Львові, Коломиї, Перемишлі й інших містах. Ці трупи формували свій репертуар із п´єс східноукраїнських письменників, зокрема І. Котляревського та Г. Квітки-Основ´яненка, а також таких місцевих авторів, як М. Устиянович, С. Петрушевич, О. Духнович. Велика заслуга у створенні театральних труп належить письменнику, священнику Іванові Озаркевичу (1794-1854), який в Коломиї створив аматорську трупу, і в 1848 р. за "Наталкою Полтавкою" І. Котляревського поставив спектакль під назвою "Дівка на відданню або На милування нема силування".
За змістом і формою українські театри були прогресивними. У їх виставах піднімалися питання соціальної нерівності в суспільстві, засуджувалися здирництво і насильство збоку влади, висміювалися ті, хто цурався мови, традицій і звичаїв свого народу. Усе це було приводом до того, що українські театри австрійською адміністрацією часто заборонялися. Заснування професійного театру в Австрійській Україні відбулося вже в другій половині XIX ст. (1864).
Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. мало скромніші досягнення, ніж у східноукраїнських землях. Тут воно було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський (1740— 1803), Василь Береза (1754-1835) і Лука Долинський (1750-1824). Серед них, зокрема, виділявся Л. Долинський - уроженець Білої Церкви. Він навчався в Київській академії та Академії мистецтв у Відні, постійно працював у Львові. Як стверджують дослідники, митець "орудував непересічною технікою й великою творчою уявою". Його твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур. Серед таких були Юлій Коссак (1824-1899), Теодор Яхимович (1800-1870), Рафаїл Гадзевич (1803-1886) та ін.
Отже, попри постійні утиски українського народу на національному ґрунті, його культура не припиняла свого поступу. Представники прогресивної інтелігенції цього періоду багато зробили для українського культурно-національного відродження, формування національної самосвідомості, утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру, що спиралися на міцні традиції культурних надбань українського народу.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень